Дозвілля

Меню сайту
Категорії розділу
МІСЯЦЕЛІК (Василь Скуратівський) Український народний календар
ПОГОСТИНИ (Василь Скуратиівський)
Історія однієї душі.
ЧУДЕСНА СВІЧКА Сельма Лагерлеф
Різне
Фото
Реклама
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 479
Статистика

Онлайн всього: 8
Гостей: 8
Користувачів: 0
Block title
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Яндекс.Метрика  ShiftCMS.net - Каталог сайтів Львова Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера Каталог
сайтів України

Directrix.ru - рейтинг, каталог сайтов Львівський каталог сайтів
Головна » Статті » Література » ЧУДЕСНА СВІЧКА Сельма Лагерлеф

Чудесна свічка IV

IV

Відправляючись з Єрусалиму, Раньєро розраховував добратися до Італії морем. Йому довелося змінити це рішення після того, як розбійники відібрали у нього гроші. Треба було їхати сухим шляхом.
Це була довга подорож. Він поїхав з Яффи на північ вздовж сірійського узбережжя. Потім — на захід вздовж півострова Мала Азія. Потім знову на північ, до самого Константинополя. Звідти був ще дуже довгий шлях до Флоренції.
Весь цей час Раньєро жив добровільними дарами. Здебільшого пілігрими, які великими кількостями прямували тепер в Єрусалим, ділили з ним свій хліб.
Незважаючи на те, що Раньєро майже весь час їхав сам, дні його не були довгими і одноманітними. Йому весь час доводилося спостерігати за полум'ям свічки, про яке він не міг не турбуватися. Варто було подути вітру чи впасти дощовій краплі — полум'я згасло би.
Під час подорожі пустельними дорогами, в постійній турботі про те, щоб не дати загинути священному вогню, йому прийшло в голову, що колись він вже зустрічав щось подібне. Він вже знав колись людину, яка охороняла щось, так само надійно, як і полум'я свічки.
Спочатку це уявлялося йому смутно, він подумав, що бачив це у сні.
Але в міру того, як він їхав самотньо в чужій країні, йому все наполегливіше здавалося, що щось подібне вже було з ним раніше.
— Ніби ціле життя своє я ні про що інше й не чув,— казав він.
Одного разу увечері Раньєро в’їхав в якесь місто. Смеркло, і жінки стояли в дверях, чекаючи чоловіків. Серед них Раньєро побачив жінку, високу і струнку, з серйозним поглядом. Вона нагадала йому Франческу дельї Уберті.
В цю ж хвилину Раньєро стало зрозуміло те, в чому він ніяк не міг розібратися, чим дивувався. Він зрозумів, що для Франчески її любов була, напевно, такою ж палаючою свічкою, полум'я якої їй хотілося зберегти навічно і за яку вона постійно боялася, що Раньєро загасить її. Він здивувався цією думкою, але все більше й більше переконувався, що так насправді і було. Вперше він став розуміти чому Франческа пішла від нього, і що вернути її він зможе не військовими подвигами.

 

* * *

Подорож Раньєро була дуже тривалою. Немало це залежало від того, що він не міг виїхати в погану погоду. Він сидів тоді в караван-сараї та оберігав полум'я. Це були важкі дні.
Одного разу, проїжджаючи горами Лівану, Раньєро побачив, що буде гроза. Він їхав серед страшних пропастей і стромовин, високо й далеко від людського житла. Десь на гребені одинокого стрімчака він помітив могилу сарацинського святого. Це була маленька чотирикутна кам'яна будівля з куполоподібним дахом. Краще було сховатися тут.
Тільки Раньєро увійшов в склеп, як вибухнула снігова буря, що бушувала два дні. Настав такий жахливий холод, що він ледь не замерз.
Раньєро неважко було би набрати палива для багаття: він знав — на схилах гори багато гілляк та хмизу. Але він уважав полум'я, яке віз зі собою, святим і не бажав запалювати ним нічого, крім свічки перед вівтарем Пречистої Діви.
Негода розігрувалася все сильніше, нарешті, загуркотів грім і засяяли блискавки. Одна з них вдарила в гору, прямо перед могилою, і запалила старе дерево. Раньєро зміг тоді розпалити багаття, не користуючись священним вогнем.

* * *

Раз, в полудень, було дуже гаряче, і Раньєро ліг в кущах відпочити. Він міцно спав, а свічка стояла поруч між камінням. Поки Раньєро спав, почався дощ. Коли Раньєро, нарешті, опам'ятався від сну, земля навколо була мокрою, і він не смів глянути на свічку з остраху, що вона згасла! - але свічка тихо горіла під дощем, тому що дві маленькі пташки літали над полум'ям. Вони трималися в повітрі на розпростертих, трепетливих крилах, захищаючи свічку від дощу. Раньєро миттю зняв плащ і розвісив його над свічкою. Потім він простягнув руку за пташками, йому захотілося приголубити їх. Вони не полетіли, він спіймав їх і погладив.
Раньєро здивувався, що птахи не злякалися його, а потім подумав: «Вони не бояться, тому що знають, у мене одна думка: захистити те, що найніжніше».

* * *

Раньєро був уже в околицях Нікеї. Тут він зустрів західних володарів, які вели підкріплення хрестоносцям в Святу Землю. Серед них був і Роберт Тальєфер, мандрівний лицар і трубадур.
Раньєро їхав у своєму старому плащі зі свічкою в руках, і солдати стали за звичаєм кричати:
— Божевільний, божевільний!
Роберт зупинив їх і заговорив з Раньєро.
— Чи здалеку ти так їдеш? — спитав він.
— Я їду так від самого Єрусалиму,— відповів Раньєро.
— Багато разів твоя свічка гасла в дорозі?
— Вона горить тим самим полум'ям, від якого я запалив її в Єрусалимі, — сказав Раньєро.
Помовчавши, Роберт Тальєфер сказав:
— Я також один з тих, хто носить полум'я, і хочу, щоб воно горіло вічно. Чи можеш ти, що довіз свою свічку палаючою від самого Єрусалиму, сказати мені, що мені робити, щоб полум'я моє ніколи не гасло?
Раньєро відповів:
— Пане, це важка робота, хоч і здається маловажною. Я не порадив би вам брати на себе таке діло. Це крихітне полум'я буде вимагати, щоб ви перестали думати про все інше. Воно не дозволить вам мати коханої, якщо у вас є до того бажання, через нього ви не зважитеся взяти участь в бенкеті. У вас не має бути в думках нічого, крім нього, ви не будете мати ніякої іншої радості. Але особливо я не раджу вам затівати таку подорож, яку затіяв я, тому що жодної хвилини ви не будете почувати себе спокійно. Від скількох небезпек не вберегли б ви полум'я, ви постійно повинні очікувати, що в наступну ж хвилину щастя зрадить вам.
Роберт Тальєфер гордо підняв голову і відповів:
— Те, що зробив ти для свого полум'я, напевно, зумію зробити й я.

* * *

Раньєро прибув у Італію. Одного разу він їхав пустельною дорогою серед гір. Раптом його наздогнала жінка і попросила дозволити їй взяти вогню від його свічки.
— Вогнище в моєму домі згасло,— сказала вона,— діти мої голодують. Дай мені вогню, щоб я могла розпалити пічку та спекти їм хліба!
Вона простягнула руку до свічки, але Раньєро підняв її. Він не хотів дозволити, щоб що-небудь запалилося від цього вогню, крім свічок перед образом Святої Діви.
Тоді жінка сказала йому:
— Дай вогню, пілігриме, життя моїх дітей — це полум'я, яке я повинна втримувати палаючим!
За ці слова Раньєро дозволив їй запалити ґніт в лампі від його вогню.
Через якийсь час Раньєро їхав через село. Це було високо в горах, де панував холод. Молодий селянин, що стояв край дороги, побачив бідолаху в дірявому плащі. Він швидко зняв з себе короткий плащ і кинув його вершнику. Плащ впав просто на свічку і загасив її.
Раньєро згадав тоді жінку, якій дав вогню. Він вернувся до неї і запалив свічку від священного вогню.
Збираючись їхати, він сказав їй:
— Ти кажеш, що полум'я, яке ти повинна доглядати,— це життя твоїх дітей. Чи не можеш сказати мені, як називається полум'я, яке я везу стільки часу?
— Де воно було запалене? — запитала жінка.
— Біля Гробу Христа, — сказав Раньєро.
— Тоді воно не може називатися інакше, як лагідністю та любов’ю до людей,— відповіла жінка.
Раньєро розсміявся над відповіддю, вважаючи, що він дивний апостол для подібних чеснот.

* * *

Раньєро просувався між прекрасними синіми пагорбами. Він бачив, що близько Флоренція!
Думаючи, що скоро звільниться від свічки, він згадав свій намет в Єрусалимі, який залишив повний військової здобичі, і хоробрих своїх воїнів, що залишилися в Палестині, які, безсумнівно, зрадіють, що він вернувся до військового ремесла і знову веде їх до перемог та завоювань.
І раптом Раньєро зауважив, що не відчуває ніякої радості, думаючи про це, що думки його охочіше спрямовуються в іншу сторону.
Раньєро вперше зрозумів, що він вже не та людина, якою був, виїжджаючи з Єрусалиму. Подорож з запаленою свічкою навчила його радіти всім миролюбним, розумним та співчутливим людям і гребувати дикими та войовничими.
Він радів, думаючи про людей, які мирно працювали в домах, і відчув, що охоче вернувся би в свою стару майстерню до прекрасних художніх занять.
«Воістину, це полум'я пересотворило мене,— думав він. — Воно зробило мене іншою людиною».

* * *

Була Паска, коли Раньєро в'їхав у Флоренцію.
Тільки-но він в'їхав в міські ворота, сидячи задом наперед, з накинутим на обличчя капюшоном і з палаючою свічкою в руках, як придорожній жебрак підвівся і закричав звичайне: «Божевільний, божевільний!»
На цей вигук з одних воріт вискочив вуличний хлопчисько, і бродяга, який лежав на землі і дивився на небо, підхопився на ноги. І обоє закричали те ж: «Божевільний, божевільний!»
Коли до них прилучився третій, вони зашуміли так, що підняли всіх хлопчиськ на вулиці. Вони збігалися з усіх кутів та завулків і, тільки-но побачивши Раньєро, в пошарпаному плащі, на жалюгідній шкапі, кричали своє:
«Божевільний, божевільний!»
До цього Раньєро давно вже звик. Він тихо їхав по вулиці, не звертаючи уваги на крикунів.
Вони ж не вдовольнялися своїми вигуками, один з них підстрибнув і хотів задути свічку.
Раньєро підняв Свічку вище і підігнав коня, щоб визволитися від хлопчиськ. Але вони бігли нарівні з ним, з усіх сил намагаючись загасити свічку.
Чим більше Раньєро силкувався вберегти полум'я, тим сильніше це їх розохочувало. Вони почали кидати шапками в свічку. Їм не вдалося загасити полум'я тільки тому, що їх було багато, і вони штовхали один одного.
На вулиці виникла страшна метушня. Біля вікон стояли люди і реготали. Нікому не було шкода безумного, який старався захистити свою свічку. Дзвонили на вечірню, багато богомольців йшло до церкви. Вони зупинялися і теж від душі сміялися.
Раньєро підвівся з ногами на сідло, оберігаючи свічку. Вигляд у нього був дикий. Капюшон звалився з голови і оголив обличчя, виснажене та бліде, як у мученика. Свічку він тримав високо, наскільки вистачало його витягнутої руки.
Вулиця кипіла. Навіть і дорослі почали брати участь в потісі. Жінки махали головними уборами, а мужчини кидали берети. Всі старалися загасити свічку.
Раньєро проїжджав під балконом будинку. На ньому стояла жінка. Вона перегнулася через перила, схопила свічку і кинулася з нею в дім.
Народ вибухнув голосним реготом і радістю, Раньєро ж похитнувся в сідлі і звалився з коня.
Як тільки він опинився на землі, розбитий і непритомний, вулиця миттєво спорожніла.
Ніхто не хотів подбати про впалого. Біля нього залишився лише його кінь.
Коли юрба пішла з вулиці, Франческа дельї Уберті показалася зі свого дому з запаленою свічкою в руці. Вона була ще дуже гарною, риси її були лагідні, а очі серйозні і глибокі.
Вона підійшла до Раньєро і нагнулася до нього. Раньєро лежав непритомно, але, коли світло свічки впало на його обличчя, він рушився і опам'ятався. Здавалося, полум'я свічки мало чудесну владу над ним. Побачивши, що він прийшов до тями, Франческа сказала:
— Ось твоя свічка. Я взяла її у тебе, тому що не знала іншого способу, як тобі помогти.
Впавши, Раньєро сильно вдарився. Але тепер ніщо не могло зупинити його. Він став повільно підніматися. Він хотів іти, але похитнувся і ледь не впав. Тоді він спробував сісти на коня. Франческа допомогла йому.
— Куди ти хочеш їхати?— запитала вона, коли він вже був в сідлі.
— В собор,— відповів він.
— Тоді я відпроваджу тебе,— запропонувала вона,— тому що я йду на вечірню.
Франческа взяла коня під вуздечку і повела його.
Франческа відразу впізнала Раньєро. Але Раньєро не зрозумів, хто вона, тому що не давав собі часу глянути на неї. Він не відривав очей від полум'я свічки.
Вони мовчали цілу дорогу. Раньєро думав тільки про полум'я, про те, щоб зберегти його до останньої хвилини. Франческа не могла говорити, тому що не хотіла остаточно переконатися в тому, чого боялася. Вона не могла подумати нічого іншого, крім того, що Раньєро зійшов з розуму. Вона була майже впевнена в цьому, і все ж їй не хотілося говорити з ним, щоб уникнути повної впевненості.
Скоро Раньєро почув, що хтось біля нього плаче. Він глянув і побачив, що поруч іде й плаче Франческа дельї Уберті. Хвилину він дивився на неї і нічого не сказав. Він хотів думати тільки про свою свічку.
Раньєро під'їхав до собору. Тут він зліз з коня, подякував за поміч Франчесці, як і раніше не дивлячись на неї, і пішов один в сповідальню до священиків.
Постоявши хвилину, Франческа також увійшла в церкву. Був вечір Страсної суботи, всі свічки в храмі стояли незапаленими в знак скорботи. Франчесці здалося, що й для неї назавжди погасло полум'я надії, яка вперто горіла в ній всі ці роки.
А в церкві панувала торжественність. Біля вівтаря було багато священиків. Каноніки застигли благоговійно на амвоні, а перед ними сидів єпископ.
Скоро Франческа зауважила, що між священиками почався рух. Майже всі, хто мав бути присутній при службі, встали і пішли у вівтар. Піднявся нарешті і єпископ.
Коли служба закінчилася, один священик піднявся на амвон і почав говорити народу. Він розповів, що Раньєро ді Раньєрі приїхав у Флоренцію зі святим вогнем із Єрусалиму. Він розповів про те, що виніс і вистраждав лицар в дорозі. Хвалив і прославляв його надзвичайно.
Люди сиділи вражені, слухаючи це. Франческа ніколи не переживала такої щасливої хвилини.
— Боже,— зітхала вона,— я не в силах перенести таке щастя.
Сльози її лилися, коли вона слухала.
Священик говорив довго та гарно. Під кінець він сказав гучним голосом:
— Мабуть, може здатися мало важливим, що палаюча свічка була довезена до Флоренції. Але я кажу вам: просіть Бога, щоб він дав Флоренції багатьох носіїв вічного вогню, і вона стане великою силою і буде прославлена поміж містами!
Коли промова священика закінчилася, відкрилися головні двері собору, і увійшла нашвидку складена процесія. В ній йшли каноніки, монахи та священики, прямуючи просто до вівтаря. За всіма йшов єпископ і поруч з ним Раньєро в тому самому одязі, в якому він здолав весь шлях.
Коли Раньєро переступив поріг храму, один старий підвівся і підійшов до нього. Це був Олдо, батько майстра, який служив у майстерні Раньєро і через нього повісився.
Підійшовши до Раньєро і єпископа, старий схилився перед ними. Потім він заговорив голосно, так, що всі в церкві чули його:
— Це велика подія для Флоренції, що Раньєро приїхав зі святим вогнем з Єрусалиму. Нічого подібного раніше не було бачено. Можливо, тому хтось скаже, що це неможливо. Я прошу, щоб усьому народу повідомили, які докази і яких свідків привів Раньєро в тому, що це дійсно вогонь, запалений у Єрусалимі.
Почувши це, Раньєро сказав:
— Нехай Господь поможе мені! Які у мене свідки? Я здійснив увесь шлях один. Нехай степи й пустелі свідчать за мене.
— Раньєро — чесний лицар,— сказав єпископ,— і ми віримо його слову.
— Він, очевидно, й сам знав, що на цей рахунок можуть виникнути сумніви,— сказав Олдо.— Він, можливо, їхав не зовсім один. Його слуги можуть свідчити за нього.
Франческа дельї Уберті пробралася крізь юрбу і підійшла до Раньєро.
— Навіщо нам свідки? — сказала вона.— Всі жінки Флоренції присягнуть, що Раньєро каже правду.
Тут Раньєро посміхнувся, і обличчя його просвітліло на хвилину. І знову він звернув свій погляд та думки на полум'я.
В церкві здійнявся шум. Одні казали, що не слід дозволяти Раньєро запалювати свічки біля вівтаря перед тим, як його діло буде доказано. До неї приєднувалося багато з давніх його ворогів.
Тоді піднявся з лави Джакомо дельї Уберті та заговорив на захист Раньєро:
— Я думаю, всі знають, що ніколи не було великої дружби між мною та моїм зятем. але я й мої сини заступимося за нього. Ми віримо, що він здійснив цей подвиг, і знаємо — той, кому вдалося довести таку затію до кінця, мудра, обачна і благородно мисляча людина, яку ми раді прийняти в наше середовище!
Але старий Олдо та багато інших не погоджувалися дати Раньєро скористатися тим щастям, до якого він прагнув. Вони зібралися тісною групою, і видно було, що вони не відступлять від своєї вимоги.
Раньєро зрозумів, що якщо тепер почнеться суперечка, то вони передо всім постараються заволодіти свічкою. Спрямувавши очі на своїх супротивників, він підняв свічку над головою.
Він здавався смертельно втомленим і повним розпачу. Видно було, що, хоча він і приготувався боротися до останнього, але очікував лише поразки. Яка користь від того, що він доніс вогонь? Слова Олдо були смертельним ударом. Якщо сумнів збуджений, він буде поширюватися і рости. Йому здавалося, що Олдо вже загасив свічку назавжди.
В собор крізь широко відкриті двері впурхнула раптом маленька пташка. Вона летіла прямо на свічку Раньєро. Той не встиг забрати її, пташка наткнулася на неї і загасила полум'я.
Рука Раньєро опустилася, сльози виступили на його очах. Але в першу хвилину він відчув якесь полегшення. Це було краще, ніж якби свічку загасили люди.
А мала пташка продовжувала літати по церкві, кидаючись розгублено туди й сюди, як завжди мечуться птахи, потрапивши в закрите приміщення.
Раптом по цілій церкві пронісся голосний вигук:
— Птах горить! Святий вогонь запалив його крила!
Пташка злякано пищала. Вона покрутилася з хвилину, немов маленький живий факел, який порхає, під високим зводом над амвоном, потім почала тратити висоту і, нарешті, впала мертва на вівтар Мадонни.
В ту ж секунду Раньєро опинився поруч. Він прорвався крізь юрбу, ніщо не могло зупинити його. І від полум'я, яке пожирало крила птаха, він запалив свічки перед вівтарем Мадонни.
Єпископ підняв свій посох і вигукнув:
— Господь хотів цього! Господь свідчив за нього!
І весь народ в церкві, і друзі Раньєро, і його супротивники, перестали сумніватися та дивуватися. Всі вигукували, повні захвату перед чудом Божим:
— Бог хотів цього! Бог свідчив за нього!

* * *

Про Раньєро залишається тепер сказати тільки те, що він до кінця днів своїх був дуже щасливий та мудрий, обачний та співчутливий. Але народ у Флоренції завжди називав його Божевільний ді Раньєрі, на пам’ять про ті дні, коли його вважали безумним. І це стало для нього почесним титулом. Він був родоначальником багатьох великих людей.
Ще можна згадати про те, що у Флоренції народився звичай в кожну великодню ніч святкувати пам'ять повернення Раньєро зі святим вогнем, при цьому пускали літати по собору штучну палаючу пташку. І свято це було б живе й досі, якби недавно цей звичай не відмінили.
Але чи правда, що, як припускає багато людей, ті носії святого вогню, що жили у Флоренції і зробили це місто одним з найчудесніших міст на світі, взяли собі за зразок Раньєро та черпали в ньому сили жертвувати собою і переносити страждання та позбавлення, — це нехай залишиться недоговореним.
Тому що того, що зроблено світочем, який в темні часи вийшов із Єрусалиму, не можна ні вирахувати, ні виміряти.


 

 
Категорія: ЧУДЕСНА СВІЧКА Сельма Лагерлеф | Додав: пиріжок (25.02.2014)
Переглядів: 428 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Друзі сайту
Цікаве на сайті