[ Розділ 3. ]
[ Учениця в абатстві ]
[ Надзвичайне зцілення ]
Мені було вісім з половиною років, коли Леоні залишила пансіон, і я прийшла на її місце до Абатства. 
Пансіон, який вели сестри-бенедиктинки з Лізьє при "Абатстві" Нотр-Дам-дю-Пре. Тереза залишатиметься там майже п'ять років, від жовтня 1881 р. до лютого або березня 1886 р.
Я часто чула, що проведені в пансіоні роки – це найкращі, найсолодші роки всього життя. Для мене вони не були такими. Для мене п'ять років, які я там провела, були найсумнішими в житті. Якби зі мною не було моєї любої Селіни, вже за місяць я б там розхворілася…Бідна квіточка звикла запускати своє тендітне коріння у вибраній землі, спеціально для неї приготованій, тому, коли вона потрапила до середовища квітів усяких видів, часто з не надто делікатним корінням, і мусила шукати соки, необхідні для життя, у спільній землі, це здавалося їй дуже важким!...
Ви так добре навчили мене, моя люба Мати, що, вступаючи до пансіону, я була найрозвиненішою серед моїх ровесниць. Мене записали до |A 22r| класу, де всі учениці були старші за мене, і одна з них, тринадцяти- чи чотирнадцятирічна, була не дуже розумна, а проте змогла сподобатися ученицям і навіть вихователькам. Бачачи, що я, наймолодша, майже
"Майже": Тереза дописала це слово пізніше; любить правду! Треба додати, що в її класі було тільки семеро учениць...
завжди була найкращою в класі, а до того ж улюбленицею всіх монахинь, вона напевно відчувала заздрість, цілковито зрозумілу для учениці, й змушувала мене у різні способи платити за мої дрібні успіхи...
Я була несміливої й делікатної вдачі, не вміла захищатися й просто плакала, нічого не кажучи, навіть Вам не скаржилася на те, що зносила, але не мала достатньо чесноти, щоб піднятися понад ці негаразди життя, й моє бідне сердечко дуже страждало……. На щастя, я щовечора поверталася до батьківського дому, і тоді моє серце розквітало. Я стрибала на колінах свого Царя, розповідаючи йому про оцінки, які отримала, і його поцілунок змушував мене забути про всі переживання.... З якою радістю я назвала йому оцінку за мій перший твір (твір зі Священної І[сторії]) – мені бракувало тільки одного балу, щоб отримати найвищу оцінку, бо я не знала імені батька Мойсея. Отже, я була найперша й принесла додому гарний срібний значок. Щоб мене нагородити, Тато дав мені монетку в чотири су, яку я поклала до скриньки, призначеної для того, щоб майже щочетверга приймати нову монетку, завжди однакової вартості.... (саме з цієї скриньки я їх брала, коли під час збору пожертв у деякі великі свята хотіла дати щось із власної кишені чи то на поширення віри, чи на інші подібні справи). Поліна, захоплена успіхом своєї маленької учениці, подарувала їй |A 23r| маленьке гарненьке серсо,
"Серсо" – гра, яка полягає на киданні й ловленні кілець за допомогою спеціальних палиць двома або кількома партнерами (прим. пол. пер.).
щоб заохотити її до подальшої уваги. Бідолашне маля і справді потребувало цих родинних радостей. Без них життя в пансіоні було б занадто тяжке.
Щочетверга після обіду ми були вільні, але це не було так, як у вільні дні у Поліни, я не була в бельведері з Татом.... Треба було гратися не з Селіною, що мені подобалося, коли ми були з нею цілковито самі, а з моїми кузинами і з малечею Моделонд.
Маргарита (24 лютого 1867 р.н.) та Селіна (25 лютого 1873 р.н.), двоюрідні сестри Жанни й Марії Герен.
Це було для мене справжньою мукою, оскільки я не вміла гратися, як інші діти, не була приємною подругою, але щосили старалася наслідувати інших, проте це не вдавалося, й мені було дуже нудно, особливо, коли доводилося весь післяобідній час протанцювати кадриль. Єдине, що мені подобалося, – це ходити до саду зірки ,
Парк у формі зірки недалеко від Бюісонне, по дорозі до Пон-ль’Евек.
тоді я всюди була перша, збираючи багато квітів і, вміло знаходячи найкращі, я пробуджувала заздрість моїх маленьких подруг……. Ще мені подобалося, коли випадково ми опинялися самі разом з маленькою Марією.
Її двоюрідна сестра Марія Герен (22 серпня 1870 р.н.), яка, коли Тереза пише ці слова, стане 15 серпня 1895 р. в Кармелі сестрою Марією від Євхаристії.
Оскільки з нею не було Селіни Моделонд, щоб схиляти її до звичайних забав, вона залишала мені свободу вибору і я вибирала цілковито нову гру. Марія і Тереза і ставали пустельницями, які мали тільки бідну хатку, маленьке поле збіжжя і кілька овочів для вирощування. Їхнє життя складалося з безперервного споглядання, тобто одна з пустельниць заступала іншу на молитві, коли треба було зайнятися діяльним життям. Все відбувалося у згоді, мовчанні і з такими справді монашими звичаями, що це було чудово. Коли приходила Тітка, щоб узяти нас на прогулянку, наша гра тривала й далі на вулиці. Обидві пустельниці |A 23v| разом молилися на розарії, використовуючи пальці, щоб не виказувати своєї побожності нескромній публіці. Втім, одного дня наймолодша пустельниця забулася: коли отримала на полудник тістечко, перш ніж його з'їсти, зробила велике хресне знамення, що розвеселило всіх непосвячених світських……. Марія і я завжди були однієї думки, мали однакові вподобання до тієї міри, що одного разу наше єднання волі перейшло всі межі. Повертаючись одного вечора з Абатства, я сказала Марії: "Я заплющу очі, а ти мене веди". – "Я теж хочу їх заплющити", – відповіла вона. Як сказали, так і зробили, без обговорення кожна виконала свою волю... Ми були на тротуарі, тому не треба було боятися екіпажів. Після кількох хвилин приємної прогулянки, коли вже відчули насолоду ходити навпомацки, дві нерозумні малі разом впали на коробки, виставлені в дверях магазину, тобто, точніше, перевернули ті останні. Розгніваний продавець вийшов, щоб позбирати свій крам, а дві добровільні сліпі встали самі й пішли великими кроками з широко розплющеними очима, слухаючи справедливі докори Жанни.
Жанна Герен.
яка була розгнівана так само, як продавець!... Тому, щоб нас покарати, вона вирішила нас розділити, і з того дня Марія і Селіна ходили разом, а я йшла з Жанною. Це поклало край нашому занадто сильному єднанню волі, й не було це погано для старших кузин, які, навпаки, ніколи не мали однієї думки й сварилися цілу дорогу. Таким чином, настав повний мир. Я ще не сказала про мої близькі стосунки з Селіною, ах!
|A 24r| якби я мала розповісти все, не могла б скінчити...
У Лізьє ролі помінялися. Тепер Селіна була вигадливою пустункою,
Алюзія до фрагменту листа від 5 грудня 1875 р. від пані Мартен до Поліни, який стосувався Терези й був цитований в А 4v: "Ця дитина – виняткова пустунка".
а Тереза - вже тільки дуже лагідною, але надмірно плаксивою дівчинкою.... Але це не заважало Терезі й Селіні дедалі більше любити одна одну. Іноді відбувалися малі суперечки, але це було несерйозне, і насправді вони були завжди однодумницями. Можу сказати, що моя люба сестричка ніколи не справила мені прикрості, а була для мене як промінчик сонця, завжди радуючи й утішаючи мене..... Хто може оповісти, з якою відвагою вона захищала мене в Абатстві, коли мене звинувачували?.. Вона так піклувалася про моє здоров'я, що іноді це навіть стомлювало мене. Що мене не стомлювало – так це дивитися, як вона грається: вона розставляла ціле товариство наших ляльок і робила з ними урок, як справжня вихователька. Тільки вона завжди робила так, що її доньки були чемні, а моїх часто виставляла за двері за погану поведінку.... Вона розповідала мені все, що вивчала в своєму класі, що мене дуже цікавило, і я дивилася на неї, як на копальню знань. Мені дали прізвисько "донечки Селіни", і тому, коли вона сердилася на мене, найбільшою ознакою її невдоволення було сказати мені: "Ти вже не моя донечка, це кінець, я завжди буду про це пам'ятати!..." Тому мені не залишалося нічого, як тільки плакати гіркими сльозами,
Тереза вживає тут французький ідіоматичний вираз, який дослівно звучав би "плакати як Магдалина" (прим. пол. пер.).
благаючи її, щоб і далі вважала мене своєю донечкою, і невдовзі вона обіймала мене й обіцяла, що нічого не буде пам'ятати!... Щоб утішити мене, брала одну зі своїх ляльок і
|A 24v| казала їй: "Люба, поцілуй тітоньку". Одного разу ляльказ такою ревністю почала мене ніжно цілувати, що обидві свої ручки вклала мені до носа.... Селіна, яка не зробила цього навмисно, здивовано дивилася, як лялька висить на моєму носі. Тітонька не барилася відштовхнути надто ніжні обійми племінниці і з усього серця розсміялася над такою особливою пригодою.
Найцікавіше було, коли ми купували новорічні подарунки. Разом старанно ховалися одна від одної на Базарі. Оскільки в нашому розпорядженні було по 10 су, а треба було купити принаймні 5 чи 6 різних подарунків, важливо було, хто купить найгарніші речі. В захопленні від своїх придбань, ми нетерпляче чекали першого дня року, щоб мати змогу подарувати одна одній наші чудові подарунки. Та, яка прокидалася першою, поспішала скласти іншій новорічні привітання, потім обмінювалися подарунками, й кожна впадала в захоплення від скарбів, отриманих за 10 су!....
Ці дрібні подарунки приносили нам майже таку саму втіху, що й гарні новорічні подарунки від мого дядька. Але це був ще тільки початок радості. Того дня ми вдягалися дуже швидко й кожна чатувала, щоб кинутися на шию Татусеві, щойно він вийде зі своєї кімнати. Крики радості лунали в усьому будинку, й батечко виглядав щасливим від того, що ми були такі вдоволені.... Подарунки, які дарували своїм донечкам Марія і Поліна, не були дорогими, але справляли їм велику радість.... Ах! Це тому, що в тому віці ми не були розбещені, наша душа, в усій своїй свіжості, розквітала як квітка, щаслива, що отримує вранішню росу... Один повів вітру гойдав наші вінці, й те, що було приводом радості або суму для
|A 25r| однієї, одночасно так само впливало й на іншу. О, так, ми мали спільні радості, я це відчула досконало в день першого Причастя моєї любої Селіни. Оскільки мені було ще тільки сім років, я ще не ходила до Абатства, але в моєму серці зберігся дуже солодкий спогад способу, в який Ви, моя люба Матінко, готували Селіну. Щовечора Ви брали її на коліна й говорили їй про велику подію, яку вона мала пережити. Я слухала, гаряче прагнучи теж приготуватися, але Ви часто казали мені йти собі, бо я була ще занадто мала, і тоді сум наповнював моє серце, і я думала, що це зовсім не так довго – чотири роки готуватися до прийняття Господа…..
Одного вечора я почула, як Ви казали, що з першим Причастям треба почати нове життя. Я одразу вирішила не чекати того дня, а почати нове життя одночасно з Селіною….. Ніколи я не відчувала так сильно, що люблю її, як під час її триденних реколекцій. Вперше в житті я була далеко від неї і не спала в її ліжку... Першого дня, забувши, що вона не повертатиметься, я приховала пригорщу черешень, куплених мені Татом, аби з'їсти їх разом із нею. А коли бачила, що вона не повертається, мені було дуже сумно. Тато мене втішив, кажучи, що завтра поведе мене в Абатство до Селіни, і що я дам їй іншу пригорщу черешень!.... День 1-го Причастя Селіни залишив у мені враження, подібне до мого першого Причастя: прокидаючись вранці одна у великому ліжку, я відчула, як мене заповнює радість. "Це сьогодні!.. Настав великий день....", невтомно
|A 25v| повторювала я ці слова. Мені здавалося, що це я маю прийняти перше Причастя. Певна, що того дня я отримала велику благодать, і вважаю його одним із найпрекрасніших днів мого життя...
Я трохи повернулася назад у часі, щоб пригадати цю насолоду, а тепер маю розповісти про болісне переживання, яке зламало серце Терези, коли Ісус взяв до Себе її дорогу маму, її Поліну, яку вона так ніжно любила!....
Одного дня я сказала Поліні, що хотіла б стати пустельницею, разом із нею відійти в далеку пустелю, і вона відповіла, що моє прагнення було також і її прагненням, і що вона почекає, доки я виросту достатньо, щоб виїхати. Без сумніву, це було сказано жартома, але Тереза поставилася до цього серйозно, тому так болісно було для неї, коли одного дня почула, як її дорога Поліна розмовляє з Марією про свій близький вступ до Кармелю ……
Поліна завжди прагнула стати монахинею в монастирі візиток в Ле-Ман. 6 лютого 1882 року (коли святкували триста років з дня смерті святої Терези Авільської), беручи участь у месі в день святого Якова в каплиці Пресвятої Діви Марії з Гори Кармель, вона відчула, що іі приваблює Кармель, до якого й вступила 2 жовтня того ж року. Їй був тоді 21 рік, а Терезі – дев'ять років і дев'ять місяців.
Я не знала, що таке Кармель, але розуміла, що Поліна скоро мене покине, щоб вступити до якогось монастиря, розуміла, що вона не чекатиме на мене і що я втрачу свою другу Матір!... Ах! як можу висловити глибоку тривогу мого серця?.. В один момент я зрозуміла, що таке життя. Аж до тієї миті я не бачила, що воно таке сумне, але воно проявило себе в усій своїй реальності, я побачила, що життя – це тільки страждання й невпинне розставання. Я проливала гіркі сльози, адже не розуміла ще радості жертви, була слабка, така слабка, що вважала великою благодаттю те, що змогла витримати це випробування, яке, здавалося, значно перевищувало мої сили!... Якби я довідалася про відхід моєї любої Поліни в якийсь делікатний спосіб, може, не страждала б так сильно, але
|A 26r| оскільки дізналася про все несподівано, це було для мене так, ніби меч пробив моє серце Лк 2, 35
Я завжди пам'ятатиму, моя люба Мати, як ніжно Ви мене втішали…… Потім пояснили мені життя в Кармелі, і воно здалося мені дуже гарним. Повторюючи в душі все, що Ви мені сказали, я відчула, що Кармель – це пустеля, і Господь хоче, щоб і я там приховалася... Я відчула це з такою силою, що в моєму серці не було найменшого сумніву, це не була мрія дитини, яка дозволяє себе вести, але впевненість у Божому заклику. Я хотіла піти до Кармелю не заради Поліни, а заради самого Ісуса….. Я передумала багато речей, яких слова не можуть висловити, але які залишили великий спокій у моїй душі.
Наступного дня я довірила мій секрет Поліні, яка, розуміючи моє прагнення як волю Неба, сказала мені, що невдовзі я піду з нею відвідати Мати Настоятельку Кармелю, і що треба сказати їй про те, що саме Господь дав мені відчути.... Для цього урочистого візиту вибрали Неділю, я була дещо збентежена, коли довідалася, що Марія Г[ерен] має залишитися зі мною, оскільки вона була ще така маленька, що могла бачити кармеліток. Однак я мусила знайти спосіб, щоб залишитися з Матір'ю Настоятелькою наодинці. І ось що мені спало на думку: я сказала Марії, що оскільки ми отримали привілей бачити Мати Настоятельку, мусимо бути дуже милі й дуже чемні, тому мусимо довірити їй наші таємниці, отже, кожна по черзі мусить вийти на хвилинку й залишити іншу цілковито саму. Марія повірила мені на слово, попри свою неохоту довіряти таємниці, яких не мала, і ми по черзі залишалися сам-на-сам з М[атір'ю] М[арією] де Г[онзаг].
Марі-Адель-Розалі Даві де Вірвіль (1834-1904), у той час настоятелька. З перервами вона була настоятелькою сім разів, разом 21 рік, у тому числі в момент вступу Терези.
|A 26v| Вислухавши моє велике зізнання, ця добра Мати повірила в моє покликання, але сказала мені, що 9-річних постуланток не приймають, і треба почекати до моїх 16-ти років….. Я погодилася з цим, незважаючи на палке прагнення вступити якнайшвидше й прийняти 1-ше Причастя в день Облучин Поліни….. Саме того дня я і вдруге почула компліменти. С. Т[ереза] від св. Августина,
Це та сестра, про яку Тереза скаже, що це "свята монахиня", але має "талант не подобатися мені ні в чому" (пор. Рукопис Г для Марії де Гонзаг, 13 v).
яка прийшла мене побачити, невтомно повторювала, що я гарненька. Я не мала наміру приходити до Кармелю, аби слухати похвали, тому після візиту в розмовниці не припиняла говорити Богові, що це тільки для Нього я хочу стати кармеліткою.
Я старалася якнайбільше використовувати присутність моєї улюбленої Поліни під час тих кількох тижнів, поки вона ще залишалася в світі, щодня Селіна і я купували їй тістечка й цукерки, вважаючи, що невдовзі вона їх уже не їстиме. Ми постійно були при ній, не даючи їй ані хвилі спочинку. Нарешті настало 2 жовтня, день сліз і благословень, коли Ісус зірвав першу зі своїх квіточок, яка мала стати матір'ю для тих, хто приєднається до неї за небагато років.
Я ще бачу місце, де отримала останній поцілунок Поліни, потім Тітонька повела нас усіх на месу, а тато тим часом пішов на гору Кармель, скласти свою першу жертву..... Вся родина була така заплакана, що, дивлячись, як ми виходимо з церкви, люди озиралися на нас із подивом, але мені було байдуже, це не заважало мені плакати, – гадаю, що якби все навколо мене почало руйнуватися, я не звернула б на це жодної уваги. Я дивилася на гарне блакитне Небо й дивувалася, що Сонце може ще світити
|A 27r| таким сяйвом тоді, коли мою душу заливав сум!...
Може, люба Матінко, Ви вважаєте, що я перебільшую страждання, яке тоді відчувала?.. Я добре усвідомлюю, що воно не мало бути таке велике, адже я сподівалася зустрітися з Вами в Кармелі, але моїй душі було ДАЛЕКО до зрілості, я ще мала пройти через багато переплавок, перш ніж досягла б цієї жаданої мети...........
2 жовтня було днем початку шкільного року в Абатстві, і я мусила туди піти, незважаючи на мій сум.... Після обіду Тітка прийшла по нас, щоб узяти нас до Кармелю, і я побачила мою любу Поліну за ґратами ..... Ах! Як же я страждала в розмовниці Кармелю! Оскільки я пишу історію моєї душі, мушу сказати своїй улюбленій Матері все, і визнаю, що страждання перед її вступом – це було ніщо в порівнянні з тими, які мали настати.... Щочетверга ми йшли усією родиною до Кармелю, а я, призвичаєна до довгих сердечних розмов із Поліною, отримувала насилу дві чи три хвилини в кінці побачення в розмовниці, звісно, проплакувала їх і відходила з роздертим серцем..... Я не розуміла, що це через делікатність до Тітки Ви воліли звертатися до Жанни і Марії замість того, щоб розмовляти зі своїми донечками... не розуміла, й казала собі в юшбині серця: "Поліна для мене втрачена!!!" Дивно, як мій дух розвинувся серед страждання, розвинувся до тієї міри, що я негайно розхворілася.
Хвороба, яка на мене посіла, напевно походила від демона: розгніваний Вашим вступом до Кармелю, він хотів помститися мені за втрати, які в майбутньому мала йому принести наша родина, але не знав, що
|A 27v| солодка Цариця Небесна чувала над своєю ніжною квіточкою, що з висоти Свого трону Вона посміхалася їй і готувалася до того, щоб вгамавати бурю, коли її квіточка вже буде близька до того, щоб остаточно розбитися....
Наприкінці року я почала відчувати постійний головний біль, який, з іншого боку, майже не справляв мені страждання, я могла продовжувати навчання, й ніхто не непокоївся через мене. Це тривало до Великодніх свят 1883 р. Оскільки Тато поїхав з Марією та Леоні до Парижа, Тітка взяла мене і Селіну до себе. Одного вечора Дядько, забравши мене із собою, розповідав давні спогади про Маму, з турботою, яка мене глибоко зворушила, і я розплакалася. Тоді він сказав, що я занадто вразлива, що мені потрібні розваги, і вони з тіткою вирішили зробити нам приємне під час Великодніх канікул. Того вечора ми мали йти до католицького гуртка, але, вважаючи, що я занадто стомлена, Тітка звеліла мені йти спати. Коли я роздягалася, мене охопило дивне тремтіння. Подумавши, що мені холодно, тітка вкрила мене ковдрами й обклала гарячими пляшками, але ніщо не могло зменшити мого тремтіння, яке тривало майже всю ніч. Дядько, повернувшись із моїми кузинами і Селіною після гуртка, був дуже здивований моїм станом і визнав його за дуже серйозний, але не хотів казати цього, щоб не налякати тітку. Вранці він пішов по доктора Нотта, який, як і Дядько, визнав, що в мене дуже серйозна хвороба, яка ще ніколи не вражала таку маленьку дитину. Всі злякалися, Тітка мусила залишити мене у себе та опікувалася мною зі справді материнською турботою. Коли Тато повернувся з моїми старшими сестрами з Парижа, Еме
Еме Роже, куховарка родини Герен.
зустріла їх з таким сумним обличчям, що Марія
|A 28r| подумала, ніби я померла.... Але хвороба була не для того, щоб я померла, а радше – як хвороба Лазаря – щоб і був прославлений Бог... Ін 11,4 І справді, Він був прославлений, завдяки гідній подиву відданості мого Батечка, який думав, що "його донечка збожеволіє або невдовзі помре". А також завдяки відданості Марії!.. Ах! Скільки ж вона вистраждала через мене.... як же я їй вдячна за опіку, якою вона так безкорисливо мене оточувала... серце підказувало їй, чого я потребую, і справді серце Матері набагато більше вчене, ніж серце лікаря, бо зможе вгадати, що потрібне її дитині в хворобі.......
Бідолашна Марія мусила поселитися у Дядька, бо тоді не можна було перевезти мене до Бюісонне. А тим часом наближалися облучини Поліни, і всі уникали говорити про це при мені, знаючи, як мені болісно через те, що не можу туди піти. Але я повсякчас про них говорила, стверджуюючи, що почуватимусь достатньо добре, щоб відвідати мою любу Поліну... І справді, Господь не хотів відмовити мені в такій розраді, а радше хотів втішити свою любу Наречену,
Іноді, починаючи від облучин, новіціатка називалася "нареченою", а після складання обітниць – "дружиною".
яка стільки вистраждала через хворобу своєї донечки.... Я помітила, що Ісус не хоче випробовувати Своїх дітей у день їхніх заручин, це свято має бути без хмар, передсмак радості Раю, – чи ж Він не показав цього вже 5 разів?...
Оскільки Леоні була тоді в монастирі візиток у Кані, ці п'яті "заручини", про які говорить Тереза, стосуються облучин Селіни (сестри Женев'єви), 5 лютого 1895 р.
Отже, я могла обійняти
У ті часи новіціатка залишала клаузуру, щоб привітатися з родиною в зовнішній частині монастиря ("обійсті") й брати участь у першій частині урочистості в каплиці, перш ніж повернеться до клаузури на другу частину, власні облучини. Вона була тоді вдягнена в білу сукню нареченої, "біле вбрання", про яке говорить Тереза. Таким чином Тереза могла в "обійсті" на хвилину "сісти на коліна Поліни. Але вона не брала участі в церемонії в каплиці 6 квітня 1883 р. Тому тільки пізніше, після свого одужання, побачила "Поліну в хабіті Пресвятої Діви Марії" (A 30v).
свою любу Матінку, сісти їй на коліна й обсипати її пестощами.... Я могла споглядати її, таку захоплюючу, в білому вбранні Нареченої.... Ах! Це був чудовий день серед мого темного випробування, але цей день швидко минув….. Невдовзі я мусила сісти до екіпажу, який завіз мене дуже далеко від Поліни... дуже далеко від мого улюбленого Кармелю. Коли ми повернулися до Бюісонне, мене поклали в ліжко всупереч моїй волі, адже я запевняла, що
|A 28v| вже зовсім одужала та вже не потребую опіки. На жаль, це був тільки початок мого страждання!... Вранці повернувся попередній стан, і хвороба стала така серйозна, що з людського погляду я не повинна була одужати.... Не знаю, як описати таку дивну хворобу, – зараз я переконана, що вона була справою біса, але довгий час після одужання вважала, що захворіла навмисно і що це було справжнім мучеництвом для моєї душі....
Я сказала про це Марії, яка зі своєю звичною добротою мене заспокоювала. Сказала про це на сповіді, і тут теж сповідник намагався повернути мені мир, кажучи, що неможливо удавати таку хвору, якою я була. Господь, Який, без сумніву, хотів мене очистити, а передусім смирити, залишив мені це внутрішнє мучеництво аж до мого вступу до Кармелю, де отець наших душ
Єзуїт Альмір Пішон (1843-1919), духовний керівник Марії, потім Селіни, а згодом також Терези. Тому тільки після "вступу до Кармелю", 23 травня 1888 р., Тереза виявила йому своє душевне страждання. Вона знову говорить про це в А 70r.
ніби одним порухом руки розвіяв усі мої сумніви, й відтоді я відчувала досконалий мир.
Немає нічого дивного в тому, що я боялася, ніби вдаю хвору, насправді не будучи нею, адже я говорила й робила речі, яких зовсім не думала. Майже весь час здавалося, що я марила, бо казала слова, які не мали сенсу, але разом із тим я впевнена, що ані на мить не була позбавлена моїх розумових здібностей ...... Часто здавалося, що я знепритомніла, бо взагалі не ворушилася, – тоді дозволила б зробити з собою все що завгодно, навіть убити мене, а все-таки я чула все, що навколо мене говорили й усе це ще пам'ятаю.... Одного разу протягом досить довгого часу я не могла розплющити очей, і розплющила їх на хвильку, коли залишилася сама.......
Думаю, що біс отримав зовнішню владу наді мною, але
|A 29r| не міг наблизитися ані до моєї душі, ані до мого розуму, хіба що і лише для того, щоб викликати в мені величезний страх перед деякими речами, наприклад, перед дуже простими ліками, які мені марно намагалися дати. Але якщо Господь дозволив бісові наблизитися до мене, то зіслав мені також видимих ангелів.... Марія весь час була біля мого ліжка, піклуючись про мене й потішаючи з ніжністю Матері, вона ніколи не виказала переді мною найменшої втоми, а я справляла їй багато клопотів, не дозволяючи їй відходити від мене. Адже вона мусила виходити поїсти з Татом, але я весь час, поки її не було, не припиняла її кликати. Вікторія, яка пильнувала мене, іноді мусила йти по мою любу "Маму", як я її називала.... Я не казала нічого тільки тоді, коли Марія хотіла вийти на Месу або відвідати Поліну........
Дядько й Тітка теж були дуже добрі до мене. Люба Тітонька щоденно приходила мене провідати
Після облучин Поліни. 6 квітня 1883 р., Тереза, яку спочатку поклали до ліжка у родини Герен, повернулася до Бюісонне.
й приносила мені багато подарунків. Приходили провідати мене й інші друзі родини, але я благала Марію, що не хочу приймати візитів, мені не подобалося бачити "людей, що сидять навколо мого ліжка РІВНИМ РЯДКОМ і дивляться намене як на цікаве звірятко". Єдині відвідини, які мені подобалися, – це відвідини Дядька й Тітки. Не можу виразити, як зросли мої почуття до них з часу тієї хвороби, – я зрозуміла краще, ніж будь-коли, що вони не були для нас просто родичами. Ах! Батечко справді мав рацію, коли часто повторював нам слова, які я щойно написала. Пізніше він сам переконався, що не помилявся, і зараз напевно охороняє та благословляє тих, хто з такою турботою піклувався про нього.... Я ще у вигнанні, й оскільки не можу виявити свою вдячність, тільки одним способом можу полегшити моє серце: Молитися за рідних, яких люблю, які були і є надалі такі добрі до мене!...
Леоні теж була до мене дуже добра, стараючись розважити мене, як тільки могла. Іноді я справляла їй прикрість, адже вона досконало бачила, що неможливо замінити при мені Марію…..
А моя люба Селіна, чого тільки вона не робила для своєї Терези?!.. В Неділю, замість того, щоб іти на прогулянку, замикалася на цілі години з бідолашною дівчинкою, схожою на божевільну. Справді,
|A 29v| потрібна була любов, щоб не втекти від мене.... Ах! мої дорогі Сестрички,
Від самого початку Тереза розуміла, що її будуть читати три її "сестри"-кармелітки.
скільки страждань я вам принесла!.. Ніхто не справив вай стільки болю, як я, і ніхто не отримав стільки любові, як ви виявили мені…… На щастя, я матиму Небо, щоб вам віддячити, мій Наречений дуже багатий, і я буду черпати з Його скарбів любові, щоб стократно відплатити вам за те, що ви вистраждали через мене………..
Найбільшою моєю втіхою під час хвороби було отримання листа від Поліни.... Я читала його, перечитувала знову, так довго, що вивчила напам'ять….. Одного разу, моя люба Матінко, Ви прислали мені пісочний годинник й одну з моїх ляльок, вдягнену кармеліткою, – неможливо висловити мою радість... Дядько був незадоволений, він казав, що замість того, аби нагадувати мені про Кармель, треба було б віддаляти від мене думку про нього, але я, навпаки, відчувала, що саме надія стати певного дня кармеліткою тримала мене при житті....
Мені було приємно працювати для Поліни – я робила для неї маленькі вироби з бристольського паперу, а найбільшим моїм заняттям було плетіння вінків з маргариток і незабудок для Пресвятої Діви Марії. Був чудовий травень, вся природа вбиралася у квіти та дихала радістю, і тільки "квіточка" марніла та здавалася зів'ялою вже назавжди.... Але при ній було Сонце – цим Сонцем була чудесна статуя Пресвятої Діви Марії, яка двічі
Відповідно до запису Матері Агнеси на її копії ІД від 1936 р., статуя Божої Матері тільки один раз промовляла до пані Мартен: після смерті Елен, коли мати "почула слова: Вона тут, біля Мене…"
промовляла до Мами, і часто, дуже часто квіточка повертала свій вінчик до тієї блаженної Зірки.... Одного дня я побачила, що Тато увійшов до кімнати Марії, де я лежала, і, даючи їй багато золотих монет, з глибоким сумом сказав їй написати до Парижа та замовити месу у Матері Божої Переможної, щоб Вона врятувала його бідолашну донечку. Ах! як я була зворушена, бачачи Віру й Любов мого любого Царя.
|A 30r| Я воліла б мати змогу сказати йому, що вже здорова, але й так вже принесла йому і забагато оманливих радощів, це не мої прагнення могли вчинити чудо, – адже потрібне було чудо, щоб мене зцілити.... Потрібне було чудо, і вчинила його саме Мати Божа Переможна. Певної Неділі (під час меси новенни) Марія вийшла до саду, залишаючи мене з Леоні, яка читала біля вікна. За кілька хвилин я почала дуже тихенько кликати: "Мамо.... Мамо". Леоні, яка звикла, що я завжди так кликала, не звернула на це уваги. Це тривало довго, тому я покликала голосніше, й нарешті Марія повернулася. Я добре бачила, як вона входить, але не могла сказати, що впізнаю її, й кликала дедалі голосніше: "Мамо..." Я дуже страждала через цю вимушену й незрозумілу боротьбу, а Марія, можливо, страждала ще більше, ніж я. Після марних зусиль показати мені, що вона зі мною, Марія стала навколішки біля мого ліжка разом з Леоні й Селіною і, звертаючись до Пресвятої Діви Марії, палко молячись Матері, яка випрошує життя для своєї дитини, Марія отримала те, чого прагнула…..
Не знаходячи допомоги на землі, бідолашна Тереза теж звернулася до своєї Матері в Небі, просила її з усього серця, щоб нарешті змилувалася над нею…….. Раптом Пресвята Діва Марія здалася мені гарною, такою гарною, що ніколи я не бачила нічого подібного, її обличчя світилося добротою та несказанною ніжністю, але саме "захоплююча посмішка Пресвятої Діви Марії " проникла аж до глибини моєї душі. Тоді всі мої страждання зникли, дві велики сльози тихо покотилися по моїх щоках, але то були сьози незатьмареної радості... Ах! Я подумала: Пресвята Діва Марія посміхнулася до мене, яка ж я щаслива... так,
|A 30v| але ніколи нікому про це не розповім, бо інакше моє щастя може зникнути. Без жодного зусилля я опустила погляд і побачила Марію, яка дивилася на мене з любов'ю, виглядала зворушеною і, здавалося, здогадувалася про благодать, яку мені Дала Пресвята Діва Марія... Ах! Саме Марії, її зворушливим молитвам я завдячувала благодать посмішки Цариці Небесної. Бачачи мій погляд, спрямований на Пресвяту Діву Марію, вона сказала сама собі: "Тереза зцілена!" Так, квіточка починала відроджуватися для житгя, ясний Промінь, який її зігрів, не затримував своїх добродійств; він не діяв раптово, але лагідно, ніжно підняв свою квітку й зміцнив її таким чином, що за п'ять років
9 квітня 1888 р.
вона розквітла на життєдайній горі Кармелю.
Як я вже сказала, Марія здогадалася, що Пресвята Діва Марія дала мені якусь таємну благодать, тому, коли я залишилася з нею сама, запитала мене, що я бачила. Я не могла противитися її питанням, таким ніжним і таким вимогливим. Здивована, що моя таємниця розкрита, хоч я не виявляла її, я довірила всю подію моїй дорогій Марії... На жаль! Як я і передчувала, моє щастя зникло та змінилося гіркотою: впродовж чотирьох років спогад про несказанну благодать, яку я отримала, був для мене справжнім стражданням душі, я віднайшла своє щастя тільки пізніше, біля ніг Матері Божої Переможної, але тоді воно було мені повернене в усій своїй повноті... пізніше ще розповім про цю другу благодать Пресвятої Діви Марії.
Зараз я мушу розповісти Вам, моя люба Матінко, як моя радість змінилася сумом. Марія, вислухавши мою наївну й щиру розповідь про "мою благодать", попросила в мене дозволу розповісти про це в Кармелі. Я не могла відмовити.... Під час мого першого візиту до улюбленого Кармелю мене переповнювала радість від вигляду Поліни в хабіті Пресвятої Діви Марії,
Хабіт "Пресвятої Діви Марії", оскільки йдеться про хабіт Ордену "Пресвятої Діви Марії" з Гори Кармель, а також через зв'язок зі скапулярієм, знаком опіки Пресвятої Діви й частиною монашого вбрання кармеліток.
|A 31r| це була дуже солодка мить для нас обох.... Так багато речей ми мали сказати одна одній, що я не могла сказати взагалі нічого, занадто повне було моє серце…... Добра Мати М[арія] де Гонзаг теж була там, виявляючи багато добрих почуттів до мене, я бачила й інших сестер, і в їхній присутності мене розпитували про благодать, яку я отримала, мене питали, чи Пресвята Діва тримала на руках маленького Ісуса, чи багато було світла та ін.... Всі ці питання зруйнували мій мир і справили мені страждання, я могла сказати тільки: "Пресвята Діва здавалася мені дуже гарною... я бачила, як Вона посміхалася мені". Саме Її обличчя мене захопило, тому бачачи, що кармелітки уявляли собі щось зовсім інше (а моє страждання душі з приводу перенесеної хвороби вже почалося), мені здавалося, що я збрехала …… Безсумнівно, якби я зберегла свою таємницю, зберегла б і своє щастя, але Пресвята Діва Марія дозволила це страждання для блага моєї душі, може, без нього найшла б на мене якась думка, повна марнославства, замість того, щоб моєю долею стало смирення, я не могла дивитися на себе без почуття глибокої відрази... Ах! те, що я вистраждала, зможу оповісти тільки в Небі!.........
Коли я кажу про візити до кармеліток, пригадую собі перший, який стався невдовзі після вступу Поліни, я забула розповісти про нього раніше, але в ньому є певна деталь, яку я не повинна проминути. Вранці того дня, коли я мала йти до розмовниці, роздумуючи сама в ліжку (адже власне там відбувалися мої найглибші внутрішні молитви, і на відміну від нареченої з пісні, я завжди знаходила там мого Улюбленого), я думала, яке Пнп 3,1 ім'я я матиму в Кармелі. Я знала, що вже була с. Тереза від Ісуса, але не хотіла, щоб моє гарне ім'я Терези в мене забрали. Раптом я подумала
|A 31v| про Малого Ісуса, Якого я так сильно любила, і сказала собі: "О! Яка я була б щаслива, якби називалася Тереза від і Дитятка Ісус". Я нічого не сказала в розмовниці про мрію, якою марила, вже зовсім прокинувшись, але коли добра Мати М[арія] де Гонзаг запитала Сестер, яке ім'я належало б мені дати, несподівано їй на думку спало назвати мене іменем, про яке я мріяла.... Радість моя була величезна, і цей щасливий збіг думок видався мені ніжністю мого Улюбленого Малого Ісуса.
Джерело: http://teresastory.oleh-sj.com/ |
