Розділ 4 . Заклик до святості . Перше Причастя - Благодаті й слабкість.

Розділ 4. 

[ Заклик до святості. ]
[ Перше Причастя - Благодаті й слабкість ]

       Я забула ще кілька малих подробиць із дитинства перед Вашим вступом до Кармелю, не сказала про мою любов до образочків і до читання.... А все-таки, люба Матінко, завдяки гарним образочкам, які Ви мені показували в нагороду, я отримала одну з найсолодших радостей і одне з найсильніших вражень, які спонукали мене до практикування чесноти... Я дивилася на них цілими годинами. Наприклад: Квіточка Божественного В'язня стільки мені говорила, що я тонула в думках. Оскільки я побачила, що внизу квіточки було написано ім'я Поліни,   

Запис Матері Агнеси на її Копії ІД від 1936 р.: "Цей образок "Боннарда", виданий у Парижі, я отримала у Візиток від однієї учениці, яка написала моє ім'я на квітці".

  мені захотілося, щоб ім'я Терези теж там було, і я присвятила себе Ісусові, щоб бути Його квіточкою ….. Хоча гратися я не вміла, але дуже любила читати й провела б за читанням усе своє життя, але на щастя, я мала на землі ангелів, щоб керувати мною, і вони вибирали мені книжки, які, розважаючи мене, одночасно годували моє серце й розум, а, крім того, за читанням я могла проводити тільки певний час, що було для мене предметом великої жертви, адже часто я мусила переривати читання всередині найбільш захоплюючого уривка.... Цей потяг до читання тривав аж до мого вступу до Кармелю. Не можу сказати, скільки книжок пройшло через мої руки, але ніколи Господь не дозволив, щоб я прочитала хоч одну, яка могла б мені зашкодити. Справді, читаючи деякі лицарські романи,   

Можливо, цей вираз пов'язаний із читанням житія ТЕРЕЗИ АВІЛЬСЬКОЇ? Вона теж говорить про свою любов до "лицарських книжок" у молоді роки (Житіє, розд. 2).

  я не завжди одразу відчувала, що саме в житті істинне, але невдовзі Господь давав мені
|A 32r| відчути, що істинна слава – це та, яка триватиме вічно, і, щоб її осягнути, необов'язково здійснювати великі подвиги, а треба сховатися й практикувати чесноту так, аби ліва рука не знала, що робить права.... Мф 6,3 І так, читаючи оповідання про патріотичні подвиги французьких героїнь, а особливо Превелебної   

За півтора року, 27 січня 1894 р., Жанна була проголошена Превелебною (Слугою Божою). У день св. Агнеси, іменини настоятельки Матері Агнеси (21 січня 1894 р.), Тереза приготувала свою першу Побожну Рекреацію Місія Жанни д'Арк; а за рік – свою третю Рекреацію Жанна д'Арк виконує свою місію.

  ЖАННИ Д'АРК, я прагнула їх наслідувати, мені здавалося, що я відчуваю в собі той самий запал, який оживляв їх, те саме Небесне натхнення. Тоді я отримала благодать, яку завжди вважала однією з найбільших у моєму житті, адже в ті роки я ще не мала просвітлень, як тепер, коли вони мене переповнюють.   

Цікаво з погляду редактора: пишучи, Тереза розуміє, що в цей момент її "переповнює світло"; пише це з повноти серця.

  Я вважала, що народилася для слави, і коли шукала, як її досягти, Господь надихнув мене почуттями, про які я щойно написала. Також Він дав мені зрозуміти, що моя особиста слава виявиться перед очима смертних, і що вона полягатиме у тому, що я стану великою Святою!!!.... Це прагнення могло б видаватися зухвалим, якщо взяти до уваги, яка я була слабка й недосконала і наскільки та-ою залишаюся зараз, після семи років, проведених в ордені, а все ж повсякчас я відчуваю ту довірливу сміливість, що стану великою Святою, адже не розраховую на свої заслуги, не маючи жодної, а покладаю надію на Того, Хто є Силою, Самою Святістю, – це Він Сам, задовольнившись моїми слабкими зусиллями, піднесе мене до Себе і, вкриваючи Своїми нескінченними заслугами, вчинить Святою.
       Тоді я не думала, що треба багато страждати, щоб дійти до святості, і Господь не забарився мені це показати, посилаючи мені випробування, про які я казала раніше Тепер я мушу продовжити оповідання з місця, на якому його перервала. – За три місяці після мого одужання Тато взяв нас у подорож до Алансона.Я поверталася туди вперше, і величезною була моя радість від того, що бачу місця, де минуло моє дитинство,
|A 32v| а особливо від того, що можу помолитися на могилі Мами й попросити її, щоб завжди опікувалася мною…..
       Господь дав мені благодать пізнати світ саме настільки, щоб знехтувати ним і віддалитися від нього. Я могла б сказати, що саме під час перебування в Алансоні стався мій перший вихід у світ. Все навколо мене було радістю, щастям, мною захоплювалися, мене балували – одне слово, моє життя під час тих двох тижнів було усіяне тільки квітами.... Визнаю, що те життя мало для мене свою привабливість. Мудрість права, коли каже: "Чарівність марноти цього світу спокушає навіть віддаленийвід зла розум". Мдр 4,12 У віці десяти років серце легко піддається засліпленню, тому вважаю великою благодаттю, що я не залишилася в Алансоні. Друзі, яких ми там мали, були занадто світські, занадто добре вміли поєднувати земні радощі зі службою Господу. Недостатньо думали про смерть, а смерть прийшла відвідати багато осіб, яких я знала, молодих, багатих і щасливих!!.. Я люблю повертатися думкою до захоплюючих місць, де вони жили, роздумувати, де вони тепер, що їм залишилося з замків та парків, де, як я бачила, вони тішилися зручним життям?... Екл 2,11 І бачу, що все під Сонцем – марнота й страждання духу. Що єдиним благом є любити Бога всім своїм серцем і бути тут на землі вбогим духом….. Мф 5,3
       Можливо, Ісус хотів показати мені світ перед першими Своїми відвідинами, щоб я у більш вільний спосіб вибрала дорогу, якою мала обіцяти Йому йти. Час мого першого Причастя залишається глибоко закарбований у моєму серці, немов безхмарний спогад. Мені здається, що я не могла бути підготовлена краще, ніж була, а крім того, мої душевні страждання полишили мене майже на рік. Ісус хотів, щоб я скуштувала такої досконалої радості, яка тільки можлива на цій долині сліз….. Пс 83,7
       |A 33r| Пам'ятаєте, люба Матінко, чудову книжечку, яку Ви зробили для мене за три місяці перед моїм першим Причастям?.. Це вона допомогла мені приготувати моє серце грунтовно і швидко, адже, хоча я готувала його вже віддавна, треба було дати йому новий поштовх, наповнити його новими квітами, щоб Ісус міг приємно відпочити в ньому…. Щодня я виконувала багато практик, які складалися з квітів, промовляла ще більше коротких молитов, які Ви записали в моїй книжечці на кожен день, і ці акти любові створювали букети квітів....
       Щотижня Ви писали до мене гарненького листа, який наповнював мою душу глибокими думками й допомагав мені практикувати чесноту. Це була втіха для Вашої бідної донечки, яка складала велику жертву, погоджуюючись із тим, що Ви не готували її щовечора на своїх колінах, як колись її любу Селіну.... Марія замінила мені Поліну, я сідала на її коліна й жадібно слухала, що вона казала, мені здається, що ціле її серце, таке велике, таке великодушне, переходило в мене. Так як знамениті воїни вчать своїх дітей військової справи, так і вона говорила мені про життєву боротьбу, про пальму, яку дають переможцям.... Марія говорила мені ще про безсмертні багатства, які можна легко збирати щодня, про нещастя, коли проходиш повз них, не намагаючись простягнути по них руку, потім показувала мені спосіб бути святою завдяки вірності найдрібнішим справам. Вона дала мені листівку "Про зречення", над якою я з насолодою роздумувала...
       Ах, яка ж красномовна була моя хрещена мати! Я хотіла б не бути єдиною слухачкою її глибоких повчань. Вони мене так зворушували, що в своїй наївності я вважала, що навіть найбільші грішники були б зворушені так, як я, й, залишаючи свої нетривкі багатства, хотіли б здобувати вже тільки
|A 33v| скарби Небесні....У той час ще ніхто не навчив мене способу медитації, хоч я дуже цього прагнула, але оскільки Марія вважала мене вже достатньо побожною, дозволяла мені тільки прочитувати мої вранішні й вечірні молитви. Певного дня одна з моїх виховательок в Абатстві запитала мене, що я роблю у вільні дні, коли залишаюся сама. Я відповіла, що йду на своє ліжко в порожній кут, який легко заслонити ширмою, і там "думаю". – Але про що думаєш? – запитала вона. – Думаю про Господа, про життя... про ВІЧНІСТЬ, – одне слово, думаю!... Шановна монахиня дуже сміялася з мене, а потім любила пригадувати мені час, коли я думала, й питати, чи думаю й надалі.... Тепер я розумію, що, не знаючи цього, я медитувала, і що вже тоді Господь таємно навчав мене.
       Три місяці приготування швидко минули, і скоро я повинна була почати закриті реколекції, а для цього перетворитися на велику ученицю, яка ночує в Абатстві. Не можу висловити, які солодкі спогади залишилися мені від цих реколекцій. Справді, якщо я дуже страждала, ходячи до пансіону, то отримала винагороду устократ невимовним щастям тих кількох днів, проведених в очікуванні Ісуса.... Не думаю, що цієї радості можна було б скуштувати десь поза монашою спільнотою. Оскільки дітей мало, можна присвятити час особисто кожній, і справді, наші виховательки оточили нас у ті хвилини материнською опікою. Мною опікувалися ще більше, ніж іншими, щовечора перша вихователька приходила зі своєю лампадкою поцілувати мене в ліжку й виявляла до мене великі почуття. Одного вечора, зворушена її добротою, я сказала, що хочу довірити їй одну таємницю, і, вийнявши з-під подушки свою цінну книжечку, показала їй з сяючими від радості очима.... Мені дуже подобалося, що всі учениці, прокинувшися зранку, одразу встають,
|A 34r| і я теж хотіла так робити, але не звикла цілком самостійно опікуватися своїм вранішнім туалетом. Не було Марії, щоб розчесати мені коси, тому я мусила несміливо йти з гребінцем до виховательки в умивальню. Вона сміялася, бачачи велику одинадцятирічну дівчинку, яка не вміла користуватися гребінцем, але розчісувала мене, і хоча не так ніжно, як Марія, я не наважувалася кричати, як робила щоденно під лагідною рукою хрещеної... Під час реколекцій я переконалася, що була дитиною обласканою й оточеною турботливою опікою, як мало хто на землі, особливо серед дітей, позбавлених рідної матері….. Щоденно Марія й Леоні приходили до мене з Татусем, який обсипав мене подарунками, тому я не страждала через розлуку й віддалення від родини, й ніщо не затьмарювало прекрасного Неба моїх реколекцій.
       Дуже уважно я слухала повчань, які давав нам отець Домен,   

Луї Віктор Домен (1843-1918), капелан бенедиктинок і сповідник Терези в роки її навчання в абатстві.

  і навіть записувала їхні підсумки. Що стосується моїх думок, не хотіла записувати жодної, кажучи собі, що завжди їх добре пам'ятатиму, що було правдою….. Великим щастям було для мене ходити з монахинями на всі молитви бревіарію. Я вирізнялася з-поміж моїх приятельок великим Хрестом, який мені дала Леоні і якого я носила за поясом на зразок місіонерів. Цей Хрест викликав ревність монахинь, які думали, що, носячи його, я намагаюся наслідувати свою сестру кармелітку….. Ах! Справді, мої думки були скеровані до неї, я знала, що моя Поліна, як і я, перебуває на реколекціях, не для того, щоб Ісус дав їй Себе, а щоб вона сама віддала себе Ісусові, й ця самотність очікування мала для мене подвійну цінність…..
       Пригадую, що одного ранку мені наказали йти до інфірмерії, бо я дуже кашляла (від часу моєї хвороби виховательки були дуже обережні зі мною, і навіть у випадку легкого головного болю або коли помічали, що я блідша, ніж
|A 34v| зазвичай, посилали мене вийти надвір або відпочити в інфірмерії). Я побачила, як входить моя люба Селіна, яка, незважаючи на реколекції, отримала дозвіл провідати мене й подарувати мені образок, що дуже мене потішив: то була "Квіточка Божого В'язня". О! Як солодко було отримати цю пам'ятку з рук Селіни!.. Скільки ж повних любові думок огорнуло мене через неї!....
       У вігілію великого дня я вдруге отримала відпущення гріхів,   

Тереза часто ходила сповідатися, але був такий звичай, що діти отримували тільки просте благословення замість відпущення гріхів.

  моя головна сповідь залишила в душі великий мир і Господь не дозволив, аби його затьмарила й найменша хмарка. Після обіду я попросила пробачення в усієї родини, яка прийшла мене провідати, але могла говорити тільки крізь сльози, була занадто зворушена.... Поліни не було, але я відчувала, що серцем вона зі мною. Вона прислала мені через Марію чудовий образок, і я невтомно ним захоплювалася й наказувала усім захоплюватися ним!... Я написала доброму Отцю Пішону, довіряючись його молитвам і повідомляючи його, що невдовзі я стану кармеліткою, і тоді він буде моїм духовним керівником. (Так справді сталося за чотири роки, адже саме в Кармелі я відкрила перед ним свою душу....) Марія дала мені лист від нього, і я справді була занадто щаслива!... Усі щастя приходили до мене разом. Найбільшу радість у його листі справило мені речення: "Завтра я приступлю до Святого Вівтаря за тебе й за твою Поліну!" Поліна й Тереза 8 травня стали ще більш з'єднані,   

У самий день 8 травня 1884 р. Поліна, ставши сестрою Агнесою від Ісуса, склала свої обітниці в Кармелі.

  адже Ісус, заливаючи їх Своїми милостями, здавалося, не розрізняв їх...
       Чудовий день серед інших днів нарешті прийшов, і які ж невимовні спогади залишили в моїй душі найменші подробиці цього дня Неба!... Радісне пробудження на світанку, повні поваги й ніжні поцілунки виховательок і
|A 35r| старших подруг... Велика кімната, наповнена білими сніжинками,   

Білі сукні дівчаток, що приступали до першого причастя.

  як була вбрана кожна дитина... Особливо вхід до каплиці та вранішній спів гарної пісні: "О святий Вівтарю, який оточують Ангели!"
       Але не хочу входити в подробиці, існують такі речі, які втрачають свій аромат, коли виставлені на повітря, – це думки душі, що їх не можна висловити приземленою мовою, не втрачаючи їхнього інтимного й Небесного значення, вони наче той "Білий камінь, який буде дано переможцеві й на якому записане ім'я, якого ніхто не ЗНАЄ, тільки ТОЙ, хто його отримує". Одкр 2,17
       Ах! Який же солодкий був перший поцілунок Ісуса для моєї душі!.......
       Це був поцілунок любові, я почувалася коханою, й також казала: "Я люблю Тебе й віддаю Тобі себе назавжди". Не було прохань, не було боротьби, жертв. Вже давно Ісус і маленька Тереза поглянули одне на одного   

Тереза вже розповідала, як на морі прийняла "рішення ніколи не віддаляти своєї душі від погляду Ісуса" (А 22r).

  й зрозуміли одне одного... Того дня це вже не був погляд, а було поєднання, вже не було двох, Тереза зникла, як губиться крапля води в океані. Залишився сам Ісус, Він був Господом, Царем. Чи ж Тереза не просила Його, щоб Він забрав її свободу, бо вона боялася своєї свободи, почувалася такою слабкою, такою тендітною, що назавжди хотіла з'єднатися з Божою Силою!... Її радість була занадто велика, занадто глибока, щоб її можна було стримати, й невдовзі вона залилася чудовими сльозами, на великий подив своїх приятельок, які пізніше говорили між собою: "Чому вона так розплакалася? Невже мала щось на сумлінні?.. – Ні, це радше тому, що з нею не було її Мами чи Сестри, яку вона так любить і яка стала кармеліткою". Вони не розуміли, що коли вся радість Неба проникне до одного серця, то серцеу вигнанні не може її знести, не проливаючи сліз….. О! Ні, відсутність Мами в день мого першого причастя не була для мене прикрою, –
|A 35v| хіба ж не було того дня в моїй душі Неба, й хіба ж Мама не зайняла в ньому місця вже давно? Тому, приймаючи відвідини Ісуса, я приймала одночасно відвідини моєї любої Матері, яка благословила мене, радіючи моїм щастям... Також не через відсутність Поліни я плакала, – без сумніву, я була б щаслива, якби вона була поруч, але вже давно погодилася на цю жертву. Того дня тільки радість наповнювала моє серце, я єдналася з Поліною, яка раз і назавжди віддавала себе Тому, Хто з такою любов'ю віддавав Себе мені!...
       Пополудні саме я проголошувала акт посвячення себе Пресвятій Діві Марії – було справедливо, що саме я говорила від імені моїх приятельок до моєї Матері в Небі, я, яка так рано була позбавлена моєї Матері на землі….. Я вклала все своє серце, щоб говорити до Неї, щоб присвятити їй себе як дитина, яка кидається в обійми своєї Матері й просить берегти її. Мені здається, що Пресвята Діва Марія мала дивитися на свою квіточку й посміхатися їй, бо хіба це не Вона зцілила її видимою посмішкою?.. Хіба не поклала до її чаші свого Ісуса, Квіту Польового, Лілії долин?.. Пнп 2,1
       Ввечері цього чудового дня я опинилася в колі моєї земної родини. Вже вранці, після меси, обіймала Татуся та всіх моїх любих родичів, але зараз було справжнє родинне возз'єднання: Тато, взявши за руку свою царівну, вирушив до Кармелю.... Тоді я побачила мою Поліну, яка стала нареченою Ісуса, побачила її в білому вельоні, такому, як мій, і в вінку з троянд.... Ах! Моя радість не мала гіркоти, я сподівалася, що невдовзі приєднаюся до неї і ми будемо разом очікувати Неба!
       Мені не було байдуже до родинного свята, яке відбулося У вечір мого першого Причастя, гарний годинник, що його дав мені мій Цар, приніс мені велику радість, але ця моя радість була тиха, й ніщо не порушувало мого внутрішнього миру.
       Марія забрала мене з собою на ніч, яка настала після цього чудового дня, адже після найбільш променистих, ясних днів настає темрява, тільки день першого, єдиного,
|A 36r| вічного Причастя в Небі буде без вечірньої зорі!......
       Наступний день після мого першого Причастя теж був гарний, але позначений меланхолією. Сукня, яку купила мені Марія   

Запис Матері Агнеси на її Копії ІД від 1936 р.: "На ній була того дня сукня з кремовобілої вовни, прикрашена темно-червоним велюром, і солом'яний капелюшок того самого кольору, прикрашений темно-червоним пером".

  на день першого Причастя, всі подарунки, які я отримала, не наповнювали мого серця, тільки Ісус міг мене задовольнити, і я прагнула моменту, коли зможу прийняти Його вдруге. Приблизно за місяць після мого першого Причастя, на свято Вознесіння, я пішла на сповідь і насмілилася попросити дозволу приступити до Святого причастя. Всупереч усякій надії священик мені це дозволив, і я отримала щастя стати навколішки біля Святого Столу між Татом і Марією. Які ж солодкі спогади я зберегла від цих других відвідин Ісуса! Так само по моїх щоках з невимовною солодкістю покотилися сльози, я невпинно повторювала слова св. Павла: "Вже не я живу, але живе у мені Ісус!.." З моменту того причастя моє прагнення приймати Господа ставало дедалі більшим, я отримала дозвіл робити це в усі головні свята.   

Тобто 22 рази протягом 16 місяців. Сама Тереза склала список у своєму дитячому записнику. Причастя на Вознесіння було 22 травня, за чотирнадцять днів (а не "приблизно за місяць") після її Першого Причастя.

  Напередодні цих щасливих днів Марія брала мене на коліна і готувала так, як робила це перед моїм першим причастям. Пам'ятаю, одного разу вона розповідала мені про страждання, кажучи, що, ймовірно, я не йтиму цим шляхом, а Господь завжди нестиме мене на руках, наче дитину…….
       Наступного дня після причастя спали мені на думку слова Марії. Я відчула, як у мені росте прагнення страждання, і водночас внутрішнє переконання, що Ісус приготував для мене багато хрестів, я відчула, що мене заливає така велика втіха, що вважаю її однією з найбільших благодатей у моєму житті. Страждання почало мене приваблювати, воно мало красу, яка мене захоплювала, попри те, що я його не знала. Досі я страждала, не люблячи страждання, а з того дня відчула до нього
|A 36v| справжню любов. Я відчувала також прагнення любити лише Господа, щоб тільки в Ньому знаходити радість. Часто під час причастя я повторювала ці слова з "Наслідування": "О Ісусе! Невимовна Солодкість, перетвори на гіркоту для мене всі земні втіхи!..."   

Наслідування Христа, Книга III, розд. 26.

  Ця молитва виходила з моїх вуст без зусилля, без примусу, мені здавалося, що я повторювала її не з власної волі, а як дитина, яка повторює слова, що їй каже хтось приязний….. Пізніше я скажу Вам, моя люба Матінко, з яким задоволенням Ісус виконав моє прагнення, як тільки Він один був завжди моєю невимовною солодкістю ; якби я розповіла це Вам зараз, то мусила б перенестися в часі до моїх дівочих років, а в мене залишилося ще багато подробиць із дитячого життя, які я хочу Вам переказати.
       Невдовзі після мого першого Причастя знову почалися реколекцїї перед Миропомазанням. З величезним старанням я готувалася до відвідин Святого Духа і не розуміла, чому цьому таїнству Дн 2,15-19 Любові не надають великого значення. Зазвичай робили тільки один день реколекцій перед Миропомазанням, але оскільки Його Екселенція   

Його Екселенція Флав'єн Югонен (1823-1898). Це він прийме Терезу у своїй резиденції в Байє (А 54v), проведе службу під час її облучин в Кармелі й дасть Imprimatur для Історії однієї душі.

  не міг приїхати у призначений день, я могла тішитися двома днями самотності. Щоб нас розважити, вихователька повела нас на Мон Кассен,   

Маленький пагорб за садом абатства.

  і там я назбирала цілий оберемок маргариток на Свято Божого Тіла. Ах! Яка радісна була моя душа! Наче апостоли, я щасливо чекала на пришестя Святого Духа.... Дн 2,1-4 Я раділа віддумки, що невдовзі стану досконалою християнкою,   

Тобто через отримання третього (після Хрещення й Євхаристії) таїнства християнської ініціації.

  а особливо від думки, що матиму на чолі таємничий хрест, який ставить Єпископ, уділяючи таїнство..... Нарешті щаслива мить прийшла, я не відчула ґвалтовного вихору в момент зішестя Святого Духа, а радше той легкий повів, шум якого почув пророк Ілля на горі Хорив... 1 Цар 19,11-12 Того дня я отримала силу зносити страждання, адже невдовзі після цього мучеництво моєї душі мало
|A 37r| початися.... Моя люба Леоні була мені хрещеною Матір'ю   

"Хрещеною матір'ю" миропомазання ("свідок миропомазання" – прим. пол. пер.).

і була так зворушена, що під час церемонії не могла стримати сліз. Вона разом зі мною прийняла Святе Причастя, адже того чудового дня я також отримала щастя з'єднатися з Ісусом.

Н а з а д   В п е р е д