[ Розділ 4.]
[ Заклик до святості. ]
[ Перше Причастя - Благодаті й слабкість]
продовження
Після насолоди цих незабутніх свят моє життя повернулося до повсякденності, тобто я мусила повернутися до життя учениці, яке було для мене таке обтяжливе. Під час першого Причастя мені подобалося це існування разом із дівчатками мого віку, які всі були сповнені доброї волі, адже саме так, як і я, прийняли рішення всерйоз практикувати чесноти, але я мусила знову стикатися з цілковито іншими ученицями, розсіяними, які не хотіли дотримуватися правил, і це мене робило дуже нещасною. Я мала веселу вдачу, але не вміла віддаватися забавам, відповідним до мого віку. Часто під час перерви я спиралася на дерево й за хвилину вже там віддавалася спогляданню й поважним роздумам!.. Я вигадала гру, яка мені подобалася: вона полягала у похованні бідолашних пташок, яких я знаходила мертвими під деревами. Багато учениць хотіли мені допомагати, так що наш цвинтар перетворився на дуже гарний, обсаджений деревами й квітами, пропорційними до наших маленьких пернатих створінь. Я любила також розповідати історії, які сама й вигадувала, – тоді мої приятельки квапливо оточували мене, а іноді до грона слухачок приєднувалися й старші учениці. Одна історія тягнулася кілька днів, адже я, бачачи враження, яке вона справляла й яке відбивалося на обличчях моїх приятельок, із захопленням намагалася зробити її ще цікавішою. Але невдовзі вихователька заборонила мені практикувати це ораторське ремесло, бо хотіла, щоб ми гралися й бігали, а не базікали.....
Я легко запам'ятовувала сенс того, що вивчала, але заучування напам'ять було для мене трудністю. Тому, вивчаючи катехизис, я просила
|A 37v| дозволу вчитися під час перерв – майже щодня протягом року перед першим Причастям. Мої зусилля увінчалися успіхом, я завжди була найкраща. Якщо раптом через одне забуте слово я губила місце, мій біль проявлявся в гірких сльозах і отець Домен не знав, як мене втішити.... Він був дуже задоволений мною (не тоді, коли я плакала) й називав мене своїм маленьким вчителем через моє ім'я Терези.
Одного разу учениця, яка вчилася разом зі мною, не змогла відповісти своїй подрузі на питання з катехизису і священик, марно запитавши всіх учениць по черзі, звернувся до мене і сказав, що зараз побачить, чи я заслуговую на своє перше місце. У глибокій покорі я тільки на це й чекала: впевнено встала й відповіла на питання, не зробивши, на превеликий подив усіх, жодної помилки….. Після першого Причастя моя старанність до катехизису продовжувалася й тривала аж до закінчення пансіону. Наука давалася мені дуже добре, я майже завжди була найкращою, а найбільші успіхи мала в історії й у стилістичних вправах. Усі виховательки вважали мене дуже розумною ученицею, не так як у мого Дядька, де я вважалася маленькою й дурненькою, доброю й лагадною, з правильними поняттями, але невмілою й неспритною.... Я не дивуюся думці, яку мали про мене, й напевно мають і надалі Дядько і Тітка, – адже я майже не розмовляла, бо була дуже боязлива. Коли я писала, то мій почерк як курка лапою й моя орфографія, яка є щонайменше спонтанна, не могли нікого зачарувати …..
Дрібна ручна праця, шиття, вишивання та інші, вдавалися мені добре, щоправда, залежно від уподобань вчительок, але невміла й неспритна манера тримати роботу підтверджували маловтішну думку про мене. Я вважаю це за милість. Оскільки Господь хотів отримати моє серце для
|A 38r| самого Себе, Він уже відповідав на мою молитву, "заміняючи на гіркоту земні втіхи". Я потребувала цього тим більше, що не була байдужа до похвали. Часто в моїй присутності вихваляли розум інших – але ніколи мій, тому я зробила висновок, що його не маю, і погодилася з тим, що я позбавлена розуму…..
Моє вразливе й любляче серце легко віддалося б, якби знайшло серце, здатне його зрозуміти…….. Я намагалася заприятелювати з дівчатками мого віку, особливо з двома поміж них,
любила їх, і вони, зі свого боку, любили мене настільки, наскільки були здатні, але – на жаль! Яке ж тісне й нестале серце створінь!!!..... Невдовзі я побачила, що мою любов не зрозуміли. Одна з моїх подруг мусила повернутися до своєї родини й приїхала за кілька місяців. Під час її відсутностія думала про неї, зберігаючи як скарб маленьку каблучку, яку вона мені подарувала. Коли я знову побачила свою подругу, радість моя була безмежна, але, на жаль! Мене зустрів тільки байдужий погляд.... Мою любов не зрозуміли, я це відчула й не просила у милостиню почуття, в якому мені відмовляли. Але Господь дав мені таке вірне серце, що якщо воно полюбило чистою любов'ю, то любить завжди, тому я й далі молилася за свою приятельку і ще й досі її люблю.... Бачачи, що Селіна любить одну з наших виховательок, я хотіла її наслідувати, але оскільки не вміла привернути до себе прихильності створінь, це не могло мені вдатися. О щасливе незнання! Від скількох великих страждань воно мене вберегло!... Я дуже вдячна Ісусові, що Він зробив так, що я знайшла "тільки гіркоту в дочасній дружбі" – з таким серцем, як моє, я легко дозволила б себе спіймати й підрізати мені крила, а тоді як змогла б "полетіти і спочити". Пс 54,7 Як серце, віддане почуттям до створінь, може глибоко з'єднатися з Богом?... Я відчуваю, що це неможливо. Хоча й не пила з отруєної чаші
|A 38v| занадто палкої любові до створіння, відчуваю, що не можу помилятися, я бачила, що стільки душ, зведених тим хибним світлом, літало, наче бідолашні метелики, обпалювало собі крила, а пізніше поверталося до істинного, солодкого світла любові, яке давало їм нові крила, яскравіші й легші, щоб могли піднестися до Ісуса, цього Божественного Вогню, який "горить, але не опалює". Вих 3,2 Ах! Відчуваю, Ісус бачив, що я занадто слабка, щоб наражати мене на спокусу, може я дозволила б цьому оманливому світлу цілком спалити мене, якби побачила, як воно світиться перед моїми очима... Цього не сталося, я зустріла тільки гіркоту там, де міцніші душі зустрічають радість і завдяки вірності відриваються від неї. Отже, немає жодної моєї заслуги в тому, що я не піддалася любові до створіння, адже була збережена від неї тільки завдяки великому милосердю Господа!.. Визнаю, що без Нього я могла би впасти так низько, як Свята Магдалина,
і глибокі слова нашого Господа до Симона солодко бринять у моїй душі... Знаю, що: "той, кому мало відпускається, менше ЛЮБИТЬ", Лк 7,47 але знаю також, що Ісус відпустив мені більше, ніж Св. Магдалині, бо простив мені наперед, не допускаючи, щоб я впала. Ах! як сильно я хотіла б уміти висловити те, що відчуваю!.. Ось приклад, який трохи пояснить мою думку. – Припустімо, що син умілого лікаря спіткнувся на дорозі об камінь, впав і зламав собі ногу або руку. Невдовзі приходить його батько, піднімає його з любов'ю, лікує його рани, використовуючи всю свою майстерність, і невдовзі його син, цілковито вилікуваний, висловлює йому свою вдячність. Без сумніву, ця дитина справді має привід, щоб подякувати своєму батькові! Але я зроблю інше припущення. – Оскільки батько знав, що на дорозі сина лежить камінь, він поспішає перед сином (так, що ніхто його не бачить) і той камінь прибирає. Напевно цей син,
|A 39r| предмет передбачливої ніжності, не ЗНАЮЧИ про нещастя, від якого зберіг його батько, не висловить йому своєї вдячності й буде любити батька менше, ніж якби батько його вилікував….. але якщо пізнає небезпеку, якої уникнув, хіба ж не буде любити батька більше? І саме я – це така дитина, предмет передбачливої любові Отця, який послав Своє Слово, не щоб відкупити справедливих, а щоб відкупити грішників. Мф 9,13 Він хоче, щоб я Його любила, оскільки Він мені відпустив не багато, а все. Не чекав, поки я Його ДУЖЕ ПОЛЮБЛЮ, як Св. Магдалина, Лк 7,47 а хотів, щоб я ЗНАЛА, як Він полюбив мене несказанно випереджувальною любов'ю, щоб я полюбила Його до безумства! ..... Я чула, ніби ніхто не зустрічав чистої душі, яка любила б більше, ніж душа, яка кається у гріхах, ах! як я хотіла б заперечити ці слова!....
Помічаю, що я дуже віддалилася від теми, тому вже не повертаюся до неї. – Рік, який настав після мого першого Причастя, майже весь минув без внутрішніх страждань для моєї душі, саме під час реколекцій перед моїм другим Причастям на мене напала страшна хвороба докорів сумління….. Треба пройти через це мучеництво, щоб його зрозуміти, – не можу розповісти, що я вистраждала протягом півтора року... Всі мої думки й найпростіші вчинки перетворювалися для мене в привід для занепокоєння, я знаходила полегшення тільки в тому, що говорила про них Марії, і це мені дорого коштувало, оскільки я почувалася зобов'язаною виявляти їй усі дивні думки, які мені спадали на думку щодо неї. Щойно мій тягар був скинутий, якусь мить я тішилася миром, але цей мир зникав як блискавка, й невдовзі моє мучеництво починалося знову. Скільки терпіння повинна була мати моя дорога Марія, щоб мене вислуховувати,
|A 39v| ніколи не виявляючи нудьги?.. Щойно я поверталася з абатства, вона починала крутити мені локони на наступний день (адже щодня, щоб зробити приємне Татусеві, царівні укладали локони, на велике здивування приятельок, а особливо виховательок, які ще не бачили настільки балуваних батьками дітей), і під час цієї процедури я не припиняла плакати, оповідаючи мої докори сумління. Коли закінчився рік, Селіна завершила навчання й повернулася додому, а бідолашна Тереза, змушена сама ходити до школи, одразу ж розхворілася, бо єдиною привабливістю, яка затримувала її в пансіоні, було життя з нерозлучною Селіною, а без неї "її донечка"
не могла там залишитися.... Отже, у віці 13 років
я залишила абатство й продовжувала свою освіту, відвідуючи кілька уроків на тиждень у "Пані Папіно".
Це була дуже добра особа, дуже освічена, але поводилася трохи як стара діва. Вона жила разом зі своєю матір'ю, приємно було бачити їхнє домашнє господарство, яке вони вели всі втрьох (адже кішка належала до родини, і я мусила не просто зносити, що вона муркає на моїх зошитах, а й захоплюватися її гарненькою позою). Я мала привілей брати участь у приватному житті родини. Оскільки Бюісонне було розташоване занадто далеко для старих ніг моєї вчительки, вона просила, щоб я приходила на уроки до неї. Коли я приходила, зазвичай зустрічала мене стара пані Кошен, яка дивилася на мене "своїми великими ясними очима", а потім гукала спокійним і урочистим голосом: "Пані Папіно.... Тууут Панна Тереееза!..." Донька поспішно відповідала їй дитячим голосом: "Вже йду, матусю". І невдовзі починався урок. Уроки приносили ще й таку користь (окрім освіти, яку я там здобувала), що знайомили мене зі світом... Хто б цьому повірив!., у тій кімнаті зі старосвітськими меблями, обкладена книжками й зошитами, я часто асистувала
|A 40r| при різноманітних візитах Священиків, дам, дівчат тощо….. Пані Кошен, наскільки це було можливо, брала на себе завдання бесіди, щоб її донька могла продовжувати давати урок, але в такі дні я небагато вивчала. Втуплюючись у книжку, я чула все, що вони говорили, а також те, чого мені було б краще взагалі не чути, марнославство так легко прослизає до серця!.... Одна пані казала, що в мене гарні коси.... Інша, виходячи й думаючи, що я її не чую, запитала, що це за гарненька дівчинка, й ті слова, ще більше втішні, що були сказані не в моїй присутності, залишали в моїй душі приємне враження, яке вказує, наскільки я була переповнена любов'ю до себе.
О, як я співчуваю душам, які губляться!.. Так легко заблукати на прикрашених квітами стежках світу.... Без сумніву, для душі, хоч трохи шляхетної, солодкість, яку пропонує світ, змішується з гіркотою, і величезна пустка прагнень не могла б наповнитися хвилинними похвалами... але якби моє серце не було ще від свого пробудження знесене до Бога, якби світ від моменту мого входження у життя посміхався мені, – що б зі мною стало?..... О, моя люба Матінко, з якою вдячністю я оспівую милосердя Господа!.. Пс 88,2 Хіба ж Він, згідно зі словами Мудрості, "не забрав мене зі світу, щоб злоба не змінила моїх думок або омана не звела моєї душі" ? Мудр 4,11 Пресвята Діва Марія теж чувала над своєю квіточкою, і не бажаючи, щоб вона втратила свіжість, спілкуючись із земними речами, забрала її на свою гору, перш ніж та повністю розквітла….. Чекаючи на ту щасливу мить, Тереза зростала в любові до своєї Матері в Небі, і щоб довести їй цю любов, зробила вчинок, який їй багато коштував і який оповім у кількох словах, незважаючи на те, що оповідь може бути довга....
|A 40v| Майже одразу після мого вступу до абатства я була прийнята
до товариства Св. Ангелів. Мені дуже подобалися побожні практики, до яких це мене зобов'язувало, оскільки особливо приваблювала мене молитва до Блаженних Духів у Небі, а передусім до того, кого Господь дав мені супутником
у моєму вигнанні. Невдовзі після Першого Причастя відзнака кандидатки до товариства дітей Марії замінила відзнаку Св. Ангелів, але перш ніж мене прийняли до товариства Пресвятої Діви Марії, я залишила абатство. Оскільки я пішла, не скінчивши школи, не отримала дозволу, щоб вступити як колишня учениця. Маю визнати, що той привілей не викликав у мені заздрощів, але коли я думала, що всі мої сестри були "дітьми Марії", побоювалася, що я є дитиною моєї Небесної Матері меншою мірою, ніж вони, тому дуже смиренно пішла (попри те, що мені це багато коштувало) попросити дозволу прийняти мене до товариства Пресвятої Діви Марії при абатстві. Перша вихователька
не хотіла мені відмовити, але поставила умову, що я приходитиму двічі на тиждень по обіді, щоб довести, що заслуговую на прийняття. За цей, далекий від того, щоб справити мені приємне, дозвіл я платила величезну ціну: не маючи, як інші учениці, виховательки, з якою б ми дружили і з якою можна було б провести багато годин, я обмежувалася привітанням до виховательки, а потім працювала в тиші аж до кінця уроку ручної праці. Ніхто не звертав на мене уваги, тому я входила на галерею в каплиці й залишалася перед Пресвятими Дарами до моменту, коли по мене приходив Тато, і це було єдиною моєю втіхою – хіба ж Ісус не був моїм єдиним Другом?.... Я вміла розмовляти тільки з Ним, а розмови зі створіннями, навіть побожні розмови, втомлювали мою душу.... Я відчувала, що більш варто говорити Богові,
|A 41r| ніж і говорити про Бога, оскільки до духовних розмов домішується стільки любові до себе!.... Ах! Справді, я ходила до абатства заради Пресвятої Діви Марії, тільки заради Неї.... Іноді я почувалася самотньою, дуже самотньою. Як тоді, коли була ученицею і, сумна та хвора, прогулювалася на великому подвір'ї, я повторювала слова, які завжди відроджували мир і силу в моєму серці: "Життя – це твій корабель, а не твоя садиба!..."
Коли я була дуже маленькою, ці слова повертали мені відвагу, і навіть тепер, незважаючи на роки, які затушовують стільки вражень з дитячої побожності, образ корабля ще зачаровує мою душу й допомагає їй зносити вигнання... Хіба Мудрість не каже також, що життя – "як корабель, що розпорює пінисту воду: не знайдеш його сліду, коли пройде"?... Мудр 5,10 Коли я думаю про ці речі, моя душазанурюється у нескінченність, і мені здається, що я вже торкаюся берега вічності... Мені здається, що Ісус обіймає мене….. Думаю, що бачу свою Мати в Небі, як вона виходить мені назустріч із Татом... Мамою.... чотирма ангелочками... Думаю, що нарешті вже назавжди тішуся істинним, вічним життям у родині…..
Перш ніж побачу родину, зібрану в домі Отця на Небесах, я маю пройти ще через багато розставань. Того року, коли мене прийняли дитиною Пресвятої Діви Марії,
мене захопила моя дорога Марія,
єдина опора моєї душі.... Саме Марія провадила мене, потішувала, допомагала мені практикувати чесноти, була єдиним присудом для мене. Без сумніву, на першому місці в моєму серці залишалася Поліна, але Поліна була далеко, дуже далеко від мене!... Я вистраждала муки, щоб звикнути до життя без неї, бачити між нею і мною стіну, яку неможливо
|A 41v| переступити, доки нарешті визнала сумну реальність, що Поліна для мене втрачена,
майже так само, ніби померла. Постійно мене любила, молилася за мене, але в моїх очах моя люба Поліна стала Святою, яка вже не могла зрозуміти земних речей, і нещастя її бідолашної Терези, якщо вона про них знала, мають її дивувати й не дозволяти любити мене так сильно…….. Зрештою, якби я навіть хотіла довірити їй свої думки, як у Бюісонне, то не змогла б цього зробити: розмовниці були тільки для Марії. Селіні й мені дозволялося лише зайти туди в кінці, саме на стільки, щоб мати час на утиск серця….. Тому насправді в мене була тільки Марія, вона була мені, так би мовити, необхідна, тільки їй я говорила про мої докори сумління і була така слухняна, що мій сповідник ніколи не довідався про мою бридку хворобу, я розповідала йому саме таку кількість гріхів, у якій Марія дозволяла мені сповідатися, ані одним більше, тому могла вважатися душею, найменше враженою підозріливістю, хоча була такою в найбільшій мірі…. Отже, Марія знала все, що коїлося в моїй душі, вона знала також моє прагнення Кармелю, і я любила її так сильно, що не могла без неї жити. Тітка щороку запрошувала нас приїздити по черзі до неї в Трувіль, і мені дуже хотілося туди їхати, але з Марією, а коли її при мені не було, я дуже сумувала. Але одного разу поїздка до Трувіля мені сподобалася. Це було того року, коли Тато поїхав до Константинополя.
Аби трохи розважити нас (адже нам було дуже сумно, що Тато так далеко), Марія вислала нас, Селіну й мене, провести два тижні на морі. Я дуже добре там бавилася, оскільки зі мною була Селіна. Тітка забезпечила нам усі можливі радощі: прогулянки на віслючку, полювання на вужів тощо. Я була ще зовсім дитиною,
|A 42r| попри мої дванадцять з половиною років. Пам'ятаю, з якою радістю я вплітала у волосся гарні блакитні стрічки, які дала мені Тітка, пам'ятаю також, що я визнавала в Трувілі на сповіді цю дитячу радість, яка здавалася мені гріхом….. Одного вечора я пережила досвід, який мене дуже здивував. Марія (Герен) майже завжди страждала, часто поплакувала, і тоді Тітка пестила її, називала найніжнішими іменами, а моя дорога кузина все одно говорила зі сльозами, що в неї болить голова. У мене теж майже щодня був головний біль, і я на це не скаржилася, але одного вечора вирішила наслідувати Марію й приготувалася плакати у кріслі, в куті салону. Невдовзі Жанна й Тітка заметушилися навколо мене, питаючи, що зі мною сталося. Я відповіла, як Марія: "В мене болить голова". Здається, що скарги мені не личили, я не могла їх переконати, що плачу через головний біль. Замість того, щоб мене обійняти, зі мною говорили як з дорослою, і Жанна звинувачувала мене, що я не довіряю Тітці, бо думала, що мене мучить совість.... Врешті, мене насварили за мої намагання. Я серйозно вирішила вже більше ніколи нікого не наслідувати і зрозуміла казку про "Віслюка й щеня".
Я була віслюком, що, бачачи пестощі, якими обсипали щеня, підійшов до столу й поклав на нього свою важку ногу, аби отримати свою долю поцілунків. Але, на жаль! Щоправда, я не отримала ударів палиці, як та бідолашна тварина, але відплатили мені щиро добром за добро, так що ця "відплата" на все життя вилікувала мене від бажання привертати до себе увагу: єдине зусилля, яке я зробила в цьому напрямку, коштувало мені занадто багато!.....
Наступного року, в рік відходу моєї дорогої хрещеної, Тітка запросила мене знову, тепер саму, і я почувалася такою чужою, що за
|A 42v| два-три дні розхворілася, й треба було відвезти мене до Лізьє. Виявилося, що моєю хворобою, про яку побоювалися, що це щось серйозне, був лише сум за Бюісонне, і щойно я там опинилася, як одразу одужала….. І в цієї дитини Господь мав відібрати єдину опору, яка тримала її в житті!....
Щойно я довідалася про рішення Марії, вирішила, що в мене вже не буде ніякої радості на землі.... Після виходу з пансіону я оселилася в колишній художній кімнаті Поліни та облаштувала її відповідно до свого смаку. Це був справжній магазин, зібрання побожності й цікавинок, сад і птахівня.... Отже, в глибині на тлі стіни було видно великого хреста з чорного дерева без Христа,
поруч кілька малюнків, які мені подобалися; на іншій стіні – прикрашений мусліном та рожевими стрічками кошик із травами та квітами; нарешті на останній стіні царював сам портрет десятирічної Поліни, під цим портретом був мій стіл, на якому стояла велика клітка зчисленними птахами, що від їхнього мелодійного співу боліли голови гостям, але не їхній маленькій хазяйці, яка дуже ніжно їх любила.... Була ще "біла шафка", повна моїх підручників, зошитів тощо.... на тій шафці стояла статуя Пресвятої Діви Марії з вазами, завжди повними живих квітів, свічники; навколо було повно фігурок Святих, кошики з мушлі, коробочки з бристольського паперу тощо. Нарешті перед вікном висів мій сад, у якому я вирощувала квіти в горщиках (найрідкісніші, які тільки могла знайти), а всередині "мого музею" була ще жардиньєрка, я клала на неї свою улюблену рослину… Під
|A 43r| вікном стояв мій стіл, накритий зеленим сукном, і на цьому сукні посередині я поставила пісочного годинника ,
фігурку Св. Йосипа, підставку для годинника, кошики з квітами, чорнильницю тощо.... Пара кульгавих стільців і пре красне ліжко ляльки Поліни доповнювали все моє вмеблювання. Насправді ця вбога мансарда була для мене цілим світом, і подібно як пан де Местр, я могла б скласти книжку під назвою "Прогулянка навколо моєї кімнати". Саме в цій кімнаті я любила годинами перебувати на самоті, вчитися або роздумувати, дивлячись на чудовий вид перед моїми очима... Коли я довідалася про намір Марії відійти, кімната втратила для мене всю свою привабливість, я ані на мить не хотіла розлучатися з моєю любою сестрою, яка невдовзі мала відлетіти... Скільки ж терпіння вона мусила через мене виявити, кожного разу, коли я приходила до дверей її кімнати та стукала так довго, доки вона мені не відчинить, а потім обіймала її з усього серця, намагаючись запастися поцілунками на весь той час, коли буду їх позбавлена.
За місяць до її вступу до Кармелю Тато повіз нас до Алансона, але ця подорож так мало нагадувала попередню, все було там для мене повне смутку й гіркоти. Я не можу висловити, скільки сліз я пролила на маминій могилі через те, що забула принести букет зібраних для неї квітів. Я переживала справді через усе, на відміну від того, як є зараз, коли Господь наділив мене таким даром, що жодна річ, яка проминає, не приносить мені відчаю. Коли я згадую минуле, мою душу наповнює радість за добродійства, отримані з Неба. В мені настала така зміна, що неможливо впізнати….. Це правда, я потребувала благодаті, щоб могти "цілковито панувати над моїми вчинками, бути їхнею господаркою, а не рабою".
|A 43v| Ці слова"Наслідування"
мене глибоко зворушували, але я мусила, так би мовити, окупити своїм прагненням цю безцінну благодать. Я була ще тільки дитиною, яка, здавалося, не мала ще іншої волі, крім волі інших, – через це дорослі в Алансоні говорили, що в мене слабкий характер….. Саме під час цієї подорожі Леоні відбувала випробувальний термін у кларисок, і її надзвичайний вступ засмутив мене, оскільки я дуже її любила і не змогла обійняти перед її від'їздом.
Я ніколи не забуду доброти й зніяковіння доброго Батечка, коли він прийшов оголосити нам, що Леоні вже в хабіті клариски...
Він, як і ми, вважав це дуже дивним, але, бачачи велике незадоволення Марії, не хотів нічого казати.
Він повів нас до монастиря, і там я відчула, як стиснулося моє серце, чого ніколи не відчувала, бачачи монастир.
Це викликало в мені враження протилежне до того, яке викликав Кармель, де все розширювало мені душу... Вигляд монахинь теж не захопив мене, і мені не хотілося залишитися серед них. Однак бідолашна Леоні виглядала дуже гарно в своєму новому вбранні. Вона сказала, щоб ми добре придивилися до її очей, оскільки вже не мали їх більше побачити (адже клариски показуються тільки з опущеними очима), але Господь задовольнився тільки двома місяцями жертви, й Леоні повернулася показати нам свої блакитні очі, дуже часто вологі від сліз….. Від'їжджаючи з Алансона, я думала, що вона залишиться з кларисками, тому з дуже тяжким серцем віддалялася від сумної вулиці півмісяця. Нас залишилося вже тільки три, й невдовзі також наша люба Марія мала нас покинути…… 15 жовтня був день розлуки! З веселої й численної родини в Бюісонне залишилося тільки двоє останніх дітей.... Голубки втекли з батьківського гнізда, а ті, які залишилися, теж хотіли відлетіти своєю чергою, але їхні крила
|A 44r| були ще занадто слабкі, щоб вони могли знестися вгору…..
Господь, Який хотів покликати до Себе наймолодшу й найслабішу, поспішив розвинути її крила. Він, Який охоче користується найменш гідним знаряддям, захотів покликати мене за посередництвом Селіни, яка, без сумніву, набагато більше заслуговувала на цю честь, але Ісус знав, наскільки я була слабкою й саме тому мене першою сховав у заглибленні скелі.
1 Кор 1,26-27 Пнп 2,14
Коли Марія вступила до Кармелю, мене ще дуже мучили докори сумління. Оскільки я вже не могла повірятися їй, звернулася в бік Небес. Я зверталася до чотирьох маленьких ангелочків, які випередили мене там, вгорі, адже гадала, що ті невинні душі, які ніколи не пізнали неспокою чи страху, мають змилуватися над своєю бідною сестричкою, яка страждала на землі. Я говорила з простотою дитини, аби вони зауважили, що, як наймолодшу в родині, мене любили завжди найбільше, сестри найбільше обсипали ніжностями, і якби вони самі теж залишилися на землі, напевно також виявляли б свою любов до мене.... їхній відхід на Небо не здавався мені приводом забути про мене, навпаки, оскільки вони в повноті могли черпати з Божих скарбів, мали взяти для мене мир, і таким чином показати мені, що в Небі ще можливо любити!... Відповідь не забарилася, невдовзі мир залив мою душу своїми солодкими хвилями, і я зрозуміла, що якщо мене любили на землі, то любили також і в Небі.... З тієї миті моя побожність до моїх братиків і сестричок зросла, люблю часто з ними розмовляти, розповідаючи їм про смуток вигнання.... про моє прагнення невдовзі приєднатися до них у Вітчизні!..........
Якщо Небо наповнювало мене благодаттю, то це не тому, що я на неї заслуговувала, я була ще дуже недосконала. Правда, що я дуже хотіла практикувати
|A 44v| чесноти, але бралася за це в дуже і дивний спосіб, і зараз наведу приклад. Оскільки я була наймолодша, не привчилася пильнувати ладу: Селіна прибирала кімнату, в якій ми разом спали, а я не виконувала в домі жодної роботи. Після вступу Марії до Кармелю траплялося, що я, щоб зробити приємне Господу, намагалася застелити ліжко, або, за відсутності Селіни, поставити ввечері її вази з квітами на місце. Як і сказала, я робила ці речі тільки для Господа, тому й не маю чекати подяки від створінь. Але, на жаль! Було зовсім інакше: якщо Селіна, на нещастя, не виглядала щасливою й здивованою моїми дрібними послугами, я була незадоволена й виявляла їй це плачем…..
Через мою надмірну вразливість я була справді нестерпною. Так, якщо мені траплялося мимоволі справити прикрість особі, яку я любила, то замість того, щоб бути вище за це, повертаючись до ладу, й не плакати, що збільшувало, а не поменшувало мою помилку, я гірко плакала, й коли вже починала заспокоюватися після самого вчинку, плакала тому, що перед цим заплакала…… Всілякі заклики до здорового глузду були марні, й мені ніяк не вдавалося позбутися цієї огидної вади. Не знаю, як я могла обманюватися солодкою думкою про вступ до Кармелю, адже була ще в пелюшках дитинства!..
Свята Тереза Авільська, "Mater Spiriualis ", як свідчить напис на цоколі її статуї в базиліці св. Петра в Римі, вважалася "вчителем" містичного життя. Офіційно стала Вчителем Церкви 27.09.1970. Після святої Катерини Сієнської (4.10.1970) свята Тереза з Лізьє теж стане Вчителем Церкви 19.10.1997, третьою жінкою, загалом тридцять третім Вчителем Церкви. Жанна Рауль і Фелісі Маллінь, згідно з записом Матері Агнеси на образку з першого причастя. Приблизно в цей час, на 29 липня 1895 р., Тереза редагує Побожну Рекреацію (ПР 4) про Марту й Магдалину Ісус у Вифанії. Пор. А 24r . Кінець лютого або початок березня 1886 р. Валентина Кошен (1835-1898), у заміжжі Папіно. – Тереза написала її прізвище в лапках: "Пані Папіно" – це для неї ціла поема, і, не зволікаючи з гумором, оповість кілька історій про стару вчительку та її кішку Моноті. 31 травня 1882 р. Ангел-Хранитель. Головна вихователька. З вірша Роздуми Ламартена. Вірш дуже відомий у родині Мартен. Тільки Ламартен говорить про "час", а не про "життя". Тереза робить тут алюзію до свого прийняття в кандидатки до "дітей Марії". Справжнім членом "дітей Марії" вона станс лише наступного року, 31 травня 1887 р., у віці чотирнадцяти років і п'яти місяців. Марія Мартен вступила до Кармелю 15 жовтня 1886 р. Пор. А 27r. У вересні 1885р. Ж. ДЕ ЛАФОНТЕН, Байки, Книга 4, 5. Як у келіях у Кармелі. Підкреслене Терезою: без сумніву, подарунок, отриманий з Кармеля. Наслідування Христа, Книга III, розд. 38. Тереза цитує по пам'яті. Вона вступила до кларисок на вул. Демі-Люн в Алансоні 7 жовтня 1886 р. Запис Матері Агнеси на її Копії ІД від 1936 р.: Леоні "пішла представити своє прагнення Матері-Настоятельці, яка змусила її вступити одразу та одягла її в "малий хабіт" постулантки, який у цьому ордені подібний до хабіту новіцій". Леоні вийде за два місяці, 1 грудня. Суб'єктивне відчуття Терези. Її мама дуже любила цей монастир і часто ходила туди. Саме від пані Мартен Леоні перейняла любов до того монастиря. Цей образ узятий з Пісні Пісень (2,14), де улюблена подруга, наче голубка, схована в заглибленні скелі; стосується тут монастирського життя та клаузури.
Джерело: http://teresastory.oleh-sj.com/ |
