Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) -
Т Р А В Е Н Ь
+ Травнева роса краща од вівса
Якому б місяцеві ми не співали осанну,—а кожен з них заслуговує на це,— останній брат весни все-таки має особливі заслуги: незважаючи на круті примхи природи, саме в травні вона, природа, постає в усій своїй красі — довколишній світ немовби святкує свою молодість буйним цвітінням, князюванням трав, багатоголоссям пташиного царства. Віддавна казали: «Дожити б до маю, то тоді вже сама природа подбає...»
Нашому сучасникові може здатися, що назва місяця «май» для української мови не характерна. Насправді це не так. Накличка ця відома ще давнім русичам. Наші вітчизняні пам'ятки XII століття фіксують її лише в цьому значенні. Навіть У таких поважних виданнях, як «Російсько-український словник» 1918 року, аналогічне академічне видання за редакцією А. Кримського (1924), в «Словарі російсько-українському» М. Уманця та А. Спілки (1925) чи «Практичному російсько-українському словнику» Г. Саболдира (1926), на першому місці значиться слово «май». Я. Головацький утверджував, що назва походить «від маю, котрим луки покрившися зеленіют, мают».
Та це й зрозуміло, адже всі наші дореволюційні класики — Т. Шевченко, Панас Мирний, Леся Українка, І. Франко, М. Коцюбинський та інші — вживали виключно це слово. Ним користувалися й наші сучасники М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко...
Родовідна назва «май» імовірніше за все походить од латинського «майус». тобто від імені давньоримської богині весни Майї — дочки Фавна, котрий був покровителем гір, лісів, пасовиськ та лук, а також захисником стад. Щоправда, дехто вважає, що назва пішла від римського царя Тарквінія, котрий віддавав данину шани старійшинам. Справді-бо, латинське «майєр» означає «старший, вищий». До речі, останній місяць весни в Стародавньому Римі присвячувався мудрості довгожителів.
Що б там було, але назва «май» міцно закріпилася і в нашій мові. Сучасне поняття маївок також іде з давнини. Колись обряди, які організовували серед природи, так і називалися — маївки, що ідентифікувалися з однойменним місяцем.
Оскільки на Україні відбулася «націоналізація» місяців, то найбуйніший весняний період назвали «травенем». До речі, близькі за походженням назви і в багатьох інших слов'янських народів. Скажімо, в болгар та чехів це —«травен», сербо-хорватів — «травень», словацьке-«травен» означає червень, словенські «малі травен» стосується квітня, а «великі травен» — власне травня.
Поруч з назвами «травень» і «май» у деяких регіонах України були й свої місцеві наклички — «пісенник», «місяць-громовик», «травник» тощо. Діалектичному слову «травник», що побутувало на Поліссі, передував давній звичай наших предків. Ще язичники вважали, що лише травневі лікарські рослини мають чудодійні лікувальні властивості. їх заготовляли, а подекуди й досі дотримуються цього правила, лише 10 травня за старим стилем. Зривали цілюще зело удосвіта, до схід сонця. Все доросле населення вирушало в ліс та на левади, щоби запастися ним на цілий рік.
На травень припадає і чимало обрядових дійств, які так чи так пов'язані з поетичним віншуванням природи. Одне з таких — свято русалії. Воно переважно припадає на кінець травня і початок червня. В основу дійства покладені хліборобські атрибути, що беруть початок з дайбозької пори. В обрядах, що входили до так званого русального, або мавського, тижня, простежуються міфологічно-фантастичні уявлення, позначені високим пошанівком до природи, її незвіданості. Серед багатьох дійств, що дійшли і до недавнього часу, особливо поетичний обряд дівчини-русалки. Юнки зодягали в красні й пишні шати одну з перевесниць і водили її селом, співаючи русальних пісень. Це був спеціальний цикл співанок, котрий виконували лише на мавський тиждень.
На горі церковка стояла.
—З ким ти, Марійко, шлюб брала?
—З тобою, Васильку, з тобою,
Як із ясною зорьою.
—По чім же ти, Марійко, пізнала,
Що ти мене зорьою назвала?
—По мові, Васильку, по мові.
Оксамитна шапочка на голові,
А чорнії осьмушечки—
Пристав мені та до душечки.
З русальним, або мавським, тижнем пов'язані й численні повір'я. Вважалося, що русальськими стають ті діти, які померли на мавський тиждень і їх не встигли похрестити. Відтак мавський тиждень — це своєрідне князівство русалок, тому батьки забороняли дітям ходити в цей час по квіти і прошкувати через жита, бо «русалки залоскочуть». У цій засторозі простежується господарський практицизм: саме під цю пору густилися трави, колосилося жито, а птахи і звірі вигодовували своє потомство. Саме з огляду на це народна мораль намагалася убезпечити тишу (згадаймо сучасний захід — «місячник тиші»).
На початку місяця (6 травня) відзначали день святого Юрія. Це одне з найпоетичніших весняних свят. Юрій, на думку наших предків, був оберігачем свійських тварин. Тому селяни до цього свята не вигонили на нічні пасовиська коней, а дехто й корів на толоки. На Юрія, як правило, підрізали гриви й хвости лошатам, а ввечері, зібравшись у ватаги, виводили тварин на нічний попас. Всю ніч батьки й діти сиділи біля ватри, розповідаючи забавні історії. Це був один з найцікавіших обрядів у підлітків.
З Юрієм пов'язане ще одне дійство. В народі воно називалося «збирання роси». Як відомо, роса в повсякденному побуті досить широко використовувалася. Батьки навмисне змушували дітей ходити по ній босоніж, щоб «не нападали парші» і «не боліли ноги». Дівчата ж змивали нею обличчя, аби воно було «красним та рум'яним». Господарі ретельно стежили за тим, чи качаються в росі коні. Якщо тварина, котру вигонили зі стайні, не робила цього — ознака старіння або хвороби, тому казали: «Коли кінь у росу — ти його в шлею, а коли без роси — ветеринара проси». Це стосувалося й корів: «Хочеш масла — треба, щоб корова з росою паслась», а отже, намагалися вигонити череду якомога раніше —«доки на травах густі роси».
Логічно, що давній обряд «збирання роси» також тісно пов'язаний з народною практикою. Деінде в глибинних поліських селах він дожив до середини 70-х років. Цей обряд нам пощастило записати на Ровенщині.
Кілька родин, городи яких сусідили, завгодій домовлялися про збирання роси на Юрія. Зодягшись по-святковому і прихопивши із собою їство, а також збережені недоїдки, до схід сонця сходилися в одній з осель. Як тільки прокидався досвіт, господиня казала:
— Пора вже йти, сонце дає відтінки!
У поле йшли лише попарно — чоловік і жінка, хлопчик і дівчинка. Дорогою намагалися не розмовляти. Коли ж траплялися зустрічні, то віталися з ними лише поклоном голови.
На межі городів розстеляли білі скатертини, клали на них сніданок, а господар, прилаштувавши на рушникові хліб-сіль, запрошував присутніх тричі обійти ниву. Після цього батьки долонями збирали росу з озимини в спеціальні пляшечки, якою потім змащували рани, бо «вельми помічна», і скроплювали нею дітей, бажаючи міцного здоров'я та щастя. Після цього всі роззувалися, ходили босоніж, оббризкували одне одного і вмивалися, приказуючи: «З роси вам!» Очевидно; звідси й народилося побажання ювілярам: «З роси, та з води!»
Як тільки сходило сонце, гуртом сідали снідати. Залишки од їжі додому не брали, а закопували в землю. Згодом діти, як підсихала роса, качалися врунами, приказуючи: «Хай густим і повнозерним вродить жито та пшениця!»
Цей обряд практикувався ще кілька років тому.
Переважно в травні відзначають і «переплавну середу». В цей день, а він припадає на четвертий тиждень після Великодня, вже можна було купатися в річках та ставках. Батьки відтак знімали всі заборони, і діти з нетерпінням чекали, коли настане «переплавна середа». У деяких селах у цей день селяни переганяли через річку своїх корів.
Як бачимо, нашим пращурам не доводилося нудьгувати. Досвід попередніх поколінь нагромадив чимало форм урочистого дозвілля, які тісно перепліталися з живою природою, її біологічним станом. До таких варто віднести найпоетичніше молодіжне обрядодійство — веснянки та гаївки, котрі нерідко припадали на травень. Сформовані в глибині віків і освячені добрим Ярилом — богом весни, вони частково дійшли і до нашого сучасника.
На Україні не було жодного села, де б не відзначали це напрочуд поетичне свято краси й молодості. Своєю багатосюжетністю, неповторністю танків і хороводів, пісенних мелодій, пошанівком хліборобській тематиці українські веснянки посіли особливе місце серед календарної обрядовості не тільки в слов'янських, але й інших народів. І якщо грозовий липень утверджується святом Купала, січневі морози — колядками, щедрівками чи забавною Меланкою, то травень — останній місяць весни — возвеличується хороводами давніх і вічно молодих веснянок та гаївок.
+ Народний прогностик
Івана Старопечерника (2 травня). Раннє травневе сонце особливо парке, а отже сприятливе для вибілювання полотна. Тому в цей день жінки виносили до річок чи ставків наткані за зиму та весну сувої, змочували їх у воді, збивали праниками і сушили (білили) на сонці, час од часу скроплюючи водою. Започатковували цю роботу на Івана Старопечерника. Тому й казали: «Прачі б'ють — Івана чуть».
Луки (5). У цей день садять цибулю. Крім Луки весняного, є і Лука осінній (31.10).
Сьогодні в нас Луки — ані хліба, ані муки.
Багач, що не має на Луки ні хліба, ні муки.
Дочекався Луки: ні хліба, ні муки.
До весняного Луки нема хліба і муки, а прийшов осінній Лука — з'явилися хліб і мука.
Георгія, Юрія (6). Це одне з найпошанівніших весняних свят, про яке чимало сказано у народній міфології. Юрія шанували насамперед як захисника свійських тварин, особливо корів. У цейдень майже на всій території України виганяли худобу на пасовиська з різноманітними обрядами. Не виключено, що Юрій замінив згодом дайбозького Ярила. Проце підтверджує той факт, що гуцули вважали свято Георгія як весняне.
В інших регіонах Юрій був покровителем не тільки свійських тварин, але й вовків.Дехто вірив, що він їздить по полях верхи на білому коні й приймає під свою опіку тварин, котрих уперше вигнали на пашу. При цьому казали:
«Святий Ягорій Побідоносець їхав на Осіянській горі на червоному коні звірів-вовків збирати — не ходіть мого стада поїдати».
Хто ж вигонив череди раніше, в таких господарів, вважалося, вовки можуть понівечити «скот, оскільки їх не оберігає Юрій».
За звичаєвим правом, до Юрія можна було вільно випасати тварин будь-де, але з його приходом вже заборонялося толокувати на сінокосах і озимині. З цього приводу казали: «До Юрія в житах і травах б'ють тільки дурня, а після Юрія наб'ють і умного».
Особливо багато обрядів пов'язано з першим вигоном тварин. Перед тим як виводити на попас, стелили червону крайку.Якщо корова не чіплялася за неї ногами, тона увесь сезон позбавляла себе хвороб і нападів вовків, а як зачепилася, то «нападуть трясці й звірі». Дехто перегонив тварин і через замкнутий замок, тоді «ні звір, ні дурне око не одніме корови».
На Закарпатті, якщо пастух уперше вигонив тварин у поле, то мати намагалася зіпертись йому на плечі, щоб корови й телиці цього ж року побігали. Деякі жінки навіть виходили за село і просили в чужих попасичів хліба для корів, аби було багато молока. Вигонити ж череди намагалися лише тоді, як сонцегеть підіб'ється — «щоб зрання відьма незашкодила їм».
Чимало обрядів, пов'язаних з вигоном тварин на Юрія, зафіксовано в Карпатах. І це природно: для горян тваринництво було основною формою господарювання. В кожному селі жінки плели спеціально для цього віночки з живих квітів і вішали їх на роги своїм годувальницям як священний оберіг від хижаків. При цьому обряд супроводжувався численними піснями — так званими латниками. Ось одна з них:
Дібройом, коровиці, дібройом,—
Давайте, корови, цебройом.
А смільницькі коровиці лучками,
Най дають, молока дійничками!
Щоб захистити тварин від чародійства, газди робили колесо, обкручували його сіном і, підпаливши, котили по подвір'ю, а хвіртки та ворота оздоблювали дерном, в який затикали вербові галузки — «щоб відьми корів не доїли.
Напередодні Георгія гуцули розводили багаття («курило», «курище») зі скіпок, глоду та сміття, перегонили через нього тварин, приказуючи:
— Дай, Боже, аби тілько було маржинки кілько має бути тут попелу із цього курища.
Потім попіл розтрушували на сінокосах та по сівах. Натомість тварин годували книшем, виготовленим з дванадцяти страв. Усе це мало убезпечити корів од злих очей, чародійників, хвороб і на добрий приплід. Щоб молоко було жирним і густим, удосвіта на Георгія тварин підгодовували спеціальними квітами (юрочками) із сіллю.
В інших селах Карпат у вечері в хлівах ставили терновики, на яких спочивали тварини, чи борони, посипавши попелом з георгіївського вогнища, а вим'я натирали часником або цибулею. Обійстя ж прикрашали галузками берези та глоду.
Мешканці Придніпров'я на Юрія запалювали свічки перед іконами покровителя тварин, щоб «він доглядав за вівцями й телицями». Дехто навіть не вигонив у цей день худобу, оскільки «Святий Юр звіра пасе». Пастухи, котрі зголосилися на сезон доглядати череди, від георгіївського дня відпускали бороди.
У багатьох регіонах України на Юріїв день збирали росу, котра, як вважали, вельми корисна для лікування очей. В одних випадках звечора стелили на траву цідилку, а вдосвіта струшували з неї покрапини, в інших — до схід сонця голіруч збирали з зела росу в пляшечки.
На Херсонщині робили хресні походи в поле, де з молитвами освячували посіви, а потім, сівши за обрядовий обід, піднімали тости з побажаннями: «Дай, Боже, нам урожаю!» Поліщуки ж виходили до схід сонця родинами в поле, вмивалися росою, снідали серед збіжжя, а коли підсихала роса, качалися по врунах.
З Юрієм пов'язаний ще один обряд — з цього дня починали орати толоками ниви у вдів. Як ви пам'ятаєте, таку угоду вкладали на Сорок святих.
Юрій багатий також на прикмети і прислів'я.
Крім весняного («теплого»), був іще осінній («холодний»).
У кожному році два Юр'ї, і обидва дурні: один голодний, а другий холодний.
У нас два Єгорія — один голодний, а другий холодний.
Треба добре дбати, аби не купувати: сіно до одного Юрія, а хліб до другого Юрія.
І в дурня стане сіна до Юр'я, а в розумного — до Миколи.
Коли на Єгор'я зимно і великий мороз, то під кустом овес.
На святого Георгія пливуть льоди до моря.
Що у вовка на зубах, те йому Єгорій дав.
Гур-гур — іде святий Юр.
Юрій на поріг весну приволік.
До Юр'я паші хватить і в дурня.
Сіно до Юрка, а хліб до Ілька (2.08).
З Юрія хороводи, а з Дмитрія (8.11) вечорниці.
Коли на Юру дощ і грім, то буде радість людям всім.
На святого Юра висохне баюра.
На Юрія о цій порі рак свисне надворі.
На Юрія сіна коню вкинь та й вила закинь.
На Юрія роса — не треба коням і вівса.
На Юрка сховається в житі курка.
Святий Юрій по полю ходить, хліб-жито родить.
Що перед Юрієм виросте, то після Якова(13.05) висохне.
Юрій з теплом, а Микола (22.05) з кормом.
Юрій з водою, а Микола з травою.
Юрій з хати всіх на поле вижене.
Як піде дощ на Юря, то буде хліб і в дурня.
Як на Юря стала буря, то буде мокре літо.
Рання сівба ярих на Юрія, середня — з Миколи, а пізня — з Івана (7.07)
На Юрія дощ — на худобу легкий рік.
Коли до Юрія закує зозуля на голе дерево,то буде голодне літо, а як на піст, то буде поліття (сприятлива, добра погода).
Закує зозуля до цього дня — на поганий рік.
На Юрія мороз — уродиться овес.
Якщо на Юрія ворона в житі сховається, то буде врожайне літо, а коли воно горобцю по коліна — на лихе.
На Юрія починає співати соловей.
На Юрія посади редьку, то вроде, як кулак.
Доки голе дерево, то не можна шити надворі, бо зголієш.
Дівчата виходили в поле, де росло жито,качали крашанки, а потім закопували до початку жнив.
Марка (8). Має бути тепло, тому казали: «На Марка небо ярке — на вулиці парко, а бабі вхаті жарко».
Якщо не зацвіли яблуні, то на неврожай.
Якова (13). Хоч уже й вигонили на випас тварин, але казали:
На Якова трава ніякова.
Теплий вечір і зоряна ніч — на сухе літо.
Єремії (14). Про Яремин день так казали:«премій, Єремій, про посіви розумій». У цей день мешканці Києва збиралися на гулянки,які називалися «маївками». Здебільшого це робили учні з вчителями, котрі виходили на Щекавицю і влаштовували врочисті обрядодійства.
Коли на Єрему погоже, то й жниво буде пригоже.
Бориса і Гліба, Борисів день (15). У народі його іще називали «солов'їний день». Крім весняного, є й літній (6.08).
На Бориса і Гліба — найпізніша сівба.
На Гліба-Бориса — за хліб не берися, бо овес микольський не наш, а конський.
Заспівав соловейко — чекай похолодання на три тижні, не заспівав соловейко — не сій гречки і не стрижи овечки.
Співає соловей всю ніч — на гарний сонячний день.
Соловей співає, доки ячмінь колосу не має,а з'явився колос — пропав голос.
Багато хрущів — урожай на просо.
Тимофія (16). «На Тимофія,— казали,— велика надія».
Якщо сонячно й тепло, то така погода буде і в кінці місяця.
Ярини (18). З цього дня починали висаджувати розсаду капусти.
Прийшли Ярини — не прикривай сіни.
Іови (19). З цього дня сіяли боби та горох, і називали ще його «огірковим днем».
Вранці роса, а вдень ясна погода — то на добрий врожай.
Миколи (22). Крім весняного, є й зимовий(19.12), а тому казали: «В кожнім році два Миколи: на першого Миколи не буває холодно ніколи, а на другого Миколи не буває тепла ніколи».
Весняного Миколая, як правило, не святкують (крім карпатських пастухів). На Херсонщині в цей день наймали робітників («строкачів») до Покрови (14.10). Після свята починали масове стриження овець, про що засвідчує і прислів'я: «До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки».
Найурочистіше це святце відзначали гуцули. Адже на весняного Миколая, як прообраза дайбозького Волоса, організовували «полонинський хід» — вигонили тварин на полонини. До цього готувалися всі горяни. Попереду отари йшов «депутат» — керівник пастухів — і два його помічники з трембітами. За ними вирушало стадо, а потім дорослі й діти. З околиці села жінки з дітьми поверталися, а чоловіки супроводжували отару до пасовиськ, котрі знаходилися за кілька десятків кілометрів.
На полонині старший чабан розпалював «живий огонь» за допомогою кресала, і він мав горіти до кінця сезону, себто до глибокої осені, коли полонинський хід повертався на зимове стійлище. Після цього робили контрольне доїння овець, яким визначали кількість надоїв.
Весняно-осінній випас на полонинах залежав від породи тварин. Скажімо, тягловий скот перебував тут до початку жнив, корови — до середини чи кінця жовтня — початку листопада.
З весняним Миколаєм майже не пов'язано будь-яких обрядових пісень. Щоправда, М. Максимович зафіксував таку колядку:
Сидить Миколай
В кінці престолу,
Голову схилив,
Слізоньку вронив;
А із тої слози
Дунай розлився.
Одначе фольклорні джерела приберегли чимало поетичних зразків.
Держи сіно до Миколи — не побоїшся зими ніколи.
До Миколи не буде літа ніколи.
Два Миколи: один з травою, а другий з морозом.
Два Миколи — теплий і холодний, два Єгорія — холодний і голодний.
До весняного Миколи не можна купатися ніколи, бо з чоловіка верба виросте.
До Миколи нема добра ніколи.
Із Миколи та й ніколи.
На Миколи або ніколи.
Як не вбачиш до Миколи колосу, то буде плачу й голосу.
Не хвались на Юрія посівом, а хвались на Миколи травою.
Після Миколи не пускай на сіножать коней ніколи..
Від Миколи до літа дванадцять приморозків.
На Миколи весняного сади картоплю.
На Миколая не можна мочити коноплі, бо як будеш витягувати, то витягнеш утопленика.
Після Миколи не можна садити бахчу, бо зав'язі не буде.
Симона (Семена) Зілоти, Семенове зіло, Миколин батько (23).
Це день, коли жінки, а особливо знахарки, збирали лікарські трави, котрі мають (і це підтверджують спеціалісти) неабияку лікувальну силу. Намагалися заготовляти зілля до схід сонця. Відшукавши кущ, жінка ставала обличчям на схід, хрестилася й читала молитву. Потім, повернувшись на захід, виривала зілля, приказуючи:
- Мати Божа ходила, зілля родила, відром поливала — нам на поміч давала.
Або ж:
- Миколин батько велів, щоб ти, зілля, було ліками од всякої хвороби.
У Таврійській губернії літні жінки відзначали цей день у такий спосіб: наливали в корито води, кидали туди різні трави і купалися в одязі, а потім, поївши, співали пісень.
На Зілоту давали коровам їсти жовті квіти й трави, щоб молоко та масло було жовтим. До речі, зібране в цей період масло спеціально тримали для ліків, особливо дітям. Вважалося, що воно вельми корисне, оскільки корови вживають найбільше квітів і лікарських трав.
Як на Семена Зілоту йде хмара, то треба викинути з хати коцюбу, лопату й помело, аби грім не влучив.
Мокія (24). Вважали, що Мокій — цар граду, і тому намагалися його задобрити всілякими молитвами.
Мокіїв день мокрий — все літо буде мокрим.
Якщо на Мокіїв день паде дощ, то буде сорок днів падать.
Коли туман — на мокре літо.
Схід сонця багряний — усе літо буде грозове.
Єпіфанії (25). Якщо Єпіфан вранці зодяг червоний жупан, то все літо буде сухе й жарке.
Гликерїі (26). З цього часу ночі ставали паркими, а відтак починають з'являтися комарі.
Ликерія прилетіла й припала до тіла.
Ісидора (27). Теплий Сидро — тепле літо.
Пархома теплогрія (28). Прийшов Пархом — тішся теплом.
Феодота (31). На дубі листя з'явилося — на врожайне літо.
Вознесіння, Вшестя. Це свято не тримається числа, але переважно припадає на травень. Його відзначають на сороковий день після Великодня, і воно має збігатися з четвергом. З цього приводу народне прислів'я каже: «Не прийдеться в середу Вшестя». Згідно з християнським вченням, після воскресіння Христа через сорок днів- Бог забрав його на небо, хоч до цього він ходив по землі. Це останній день, коли можна вітатися словами «Христос воскрес!». Опісля Вшестя вже заборонялося, бо в храмах ховають плащаницю.
На цю відзнаку люди випікали обрядове печиво у формі драбинок, «щоб було по чому Ісусові вилізти на небо». Такий ритуальний хлібець несли на могилки, щоб востаннє колективно пом'янути померлих.
Крім печива, готували також пласкі млинці з пшоняного борошна, які називалися «божими онучами»; у деяких регіонах випікали також паски і фарбували крашанки на поминки.
Селяни в цей день обходили свої посіви, качали на них крашанки, оскільки «на Вшестя жито вже починає викидати колос». До цього дня намагалися повністю обсіятися, бо через десять днів буде Трійця. Молодь тим часом організовувала різноманітні забави.
Май — волам і коням сіна дай, а сам на піч утікай.berezi
Буває май —- під кущем рай, а. буває май — коневі сіна дай, а сам на піч утікай.
У маю корець дощу, а крапля болота.
Май — вінець весни.
У маю і баба в раю, як не затанцює, то хоч молодість згадає.
Соловейко — мала пташка, а май знає.
На май коровам дай, та й вила ховай.
Як прийде май, сій просо — буде як гай, а як прийде іюнь -- хоч сій, хоч плюнь.
Як прийде май — у землю дбай, а прийшов іюнь — хоч сій, хоч плюнь.
Два добрих дощі на май, то і без агронома рай.
Почекай маю, зварю тобі квітки в гаю.
Сухий і теплий май — скупий буде врожай.
Як сухий май, то гроші на хліб дбай.
Май холодний - не будеш голодний.
Прийде май, то всяк собі дбай.
Май-розмай дощами нагадай.
У маю розумний жениться, а дурна заміж іде, а в жовтні розумна заміж іде, а дурний жениться. Місяць травень хоч теплий, та голодний.
Травень холодний, — посів ярини ранній.
Якщо травень холодний, то не будеш голодний — рік буде хлібородний.
Дуб у травні в листя одівається, а скотина трави наїдається.
Травнева роса коням краща од вівса.
Як у травні дощ і грім — буде радість людям всім.
У травні все квітує, а в червні визріває.
Травень мокрий робить хліб добрий.
Травневий дощ, як з грибами борщ.
Як травень дощі сіє — жито половіє.-
Як у травні дощ надворі, то восени хліб в коморі.
Як у травні дощ не паде, то і золотий плуг не виоре.
Як випадуть у травні три добрих дощі, то вродить хліба на три роки.
Дощ у травні — врожай справний.
Травневий дощ хліба на ноги піднімає.
У травні пня вбери, то красним буде.
Травень ліс прибирає — літо в гості накликає.
Травень ліси.одягає — літа в гості чекає.
Травень багатий на квіти, а хліб у жовтня позичає.
Хто в травні звінчається, то буде вік маятися.
У травні оженився, то вік журився.
Сухий марець, мокрий май — буде жито, як той гай.
Січень зародить, лютий пригріє, марець напоїть, квітень забрунькує, а травень розпукає.
За мокрим травнем іде жаркий червень.
Весна не зима — не на піч, а в поле збирайся.
Весняний дощ, що вдовиний плач.
Дощ вранці, що бабині танці.
Як погано орати, то краще випрягати.
Взявся за плуг — назад не оглядайся.
* * *
Якщо початок травня холодний, то наприкінці місяця буде тепло, і навпаки.
Прилетіли ластівки — поспішай закінчувати сівбу.
Соловей співав усю ніч — перед гожим днем.
Не проспівав соловейко — не сій гречки і не стрижи овечки.
Якщо жайворонок багато й довго співає — втримається ясна погода без опадів, коли ж мовчить уранці — буде дощ.
Зозуля вперше прокувала хмарного ранку — рік буде врожайний, якщо ж ясного вечора — на недорід.
Зозуля закувала -- мороз одігнала.
Якщо горобці й ластівки гніздяться з північного боку будівлі — на жарке літо.
Повернулися з півдня перелітні кажани — холодів більше не буде.
Кажани ввечері густо літають — завтра буде гарна погода.
Озерна жаба вилазить на берег перед дощем.
Якщо жаби стрибають по землі — на дощ.
Якщо добре клює в'юн, то перед дощем, а коли піднімається на поверхню й кружляє — напередодні грози.
Багато хрущів — на сухе літо,
Удень пройшла гроза, але не схолодніло,— вночі вона знову нагадає про себе.
Коли з'являються кілька веселок на небі, то на тривалий теплий дощ.
Ранкове сонце здається надто великим — на дощ.
Веселка віщує зміну погоди: вечірня обіцяє гожу, а ранкова — дощову.
Часті тумани у травні — на мокре літо.
Ранком туман піднімається, утворюючи купчасті хмари,— чекай дощу, а коли припадає до землі — буде сонячна днина.
Туман над водою довго не розходиться — буде гарна і суха погода.
Якщо пір'їсті хмари вигинаються вузькою довгою смугою* то невдовзі буде забивний дощ з бурею,
Як хмари йдуть на долини, то буде в горах просвітлення, а коли з долин піднімаються вгору — довго втримається сльота.
Коли хмарно й помірний вітер —заморозки малоймовірні.
Зеленуватий місяць —на дощ, ясний — на негоду.
Збільшення вінців навколо сонця й місяця віщують суху та ясну травневу погоду.
Якщо місяць народився і водою облився (вночі пройшов дощ), то дощі надовго, коли ж молодик без опадів, то доста триватиме суха погода.
Тиха й світла ніч без роси — наступного дня неодмінно занегодить.
Як вода дуже шумить у горах — буде погода.Якщо в травні часті зірниці — буде добрий урожай.
Дуб раніше розпустить листя від ясена — на сухе літо.
Рясно цвіте осика — на врожай вівса, сильна зав'язь на ліщині — добре вродить просо.
Черемха цвіте перед останніми весняними приморозками.
Якщо вишня пишно цвіте, то й жито добре цвістиме.
Пізно зацвіла горобина — пізня й осінь.
У травні два морози: коли зацвітає черемха і як розпускається дуб.
Сівбу визначають так: зацвіла ліщина — час сіяти моркву, петрушку, мак; запахтіла калина — сій огірки, гарбузи, а ще терен та вишні, кукурудзу; з'явилися квіти на бузині — сади капусту; закувала зозуля — прийшла пора висівати льон; на осиці листя вже досягло розмірів трикопійчцноі монети — висаджуй картоплю; зацвіла горобина.— пора братися за огірки й помідори; буйне її цвітіння — на добрий врожай льону, а якщо припізнилося розпукування квітів — довгою і грибною має бути осінь.
Квіти пахнуть здалека — на вітер.
Соковито пахтить м'ята — невдовзі збереться на дощ.
Якщо корови ввечері, йдучи додому, часто вдихають повітря, здіймаючи голову догори, лижуть ноги і з ревінням заходять до хліва — чекай негоди.
Як вівці веселі і б'ються — на дощ із грозою.Худоба пожадливо їсть траву, коні форкають і хропуть — погода зіпсується.
Пізня весна дарує сухе.гоже літо.
Весною літає багато павутиння — на спекотне літо.
За сухим травнем йде сухий червень; якщо в травні багато дощів, то їх обмаль буде у вересні (і навпаки).
Якщо травневий дощ починається великими краплинами, то він ненадовго.
Як травень з частими дощами, то й літо буде мокре, але обмаль буде у вересні, і навпаки Мурахи, павуки, чи бджоли виявляють велику активність — погода буде доброю.
Якщо коло сонця з обох боків показуються «вуха» — наче троє сонць — вранці буде погода, а коли ввечері — дот; зимою — на відлигу.
Багато було пролісків — гарно вродить картопля.
+ Покліт, льох, кам'яниця...
Стомлені — докошували останню загінку збіжжя — тато зайшли до хати і, витерши спітніле обличчя, мовили до мене:
—Збігай-но до криниці та принеси холодної води — в горлі геть пересохло!
Я вже було зібрався, але мама заперечили:
—І оце ти, чоловіче, будеш, розіпрівшись, пити джерелицю? Краще я тобі сироватки з поклітця внесу...
—Ай справді,— зголосилися тато,— унось швидше!
Невдовзі на столі пузатився наповнений ущерть гладущик. Батько похватом налили у полив’яний кухлик сизуватої рідини і тут же погамували спрагу.
—Смачна яка та прохолодна,— мовили вдоволено,— наче з холодильника!
—Отак уже й з холодильника,— невдоволено мовили ненька.
— Та від нього ж я торік простуду дістала. Пам’ятаєш, як приїхала од дочки з кольками в грудях? А все тому, що сьорбнула крижаного молока, що стояло під морозилкою. А ти кажеш з холодильника. З поклітця ніколи не простудишся...
Цю звичну для повоєнного побуту історію я пригадав недавно, коли зацікавився традиційними формами зберігання харчових продуктів. Як відомо, в давніші часи наші пращури мали в повсякденному вжиткові чимало різновидів господарської діяльності, за допомогою яких надійно зберігали, зокрема в літній період, швидкопсувні харчі. На жаль, з появою електричних холодильників не тільки в містах, але й селах більшість традиційних пристроїв відійшла в минуле, призабулася. Про них пам'ятають лише літні люди.
Якось, переглядаючи давні джерела про харчування індіанських племен, я натрапив на цікавий опис, в якому розповідалося про зберігання м'яса. Одна з тамтешніх народностей користувалася досить оригінальним способом: шматки свіжого м'яса обмащували медом і складали в дупла дерев, прикриваючи отвір галузками. Як стверджував автор цього повідомлення, м'ясо за найбільшої спеки могло зберігатися протягом року, не втрачаючи при цьому смакових якостей і свіжості.
Правду кажучи, попервах не вірилося, адже ми знаємо, як нелегко зберегти в жарку погоду ці продукти. Але мої сумніви розвіялися, коли я побував на одній з полонин Міжгірського району, що на Закарпатті. Кілька днів поспіль вивчав життя й побут вівчарів. Як відомо, горяни з весни і до пізньої осені випасають отари на найвіддаленіших гірських пасовищах. У їхній обов'язок входить і заготівля продуктів. З овечого молока вівчарі виготовляють висококалорійні сири, переважно бринзу. Та не це здивувало мене: свіжі продукти пастухи зберігають лише в дерев'яних кадубках. Для цього використовують літню дуплисту смереку. Одрізаний з окоренка кльоц власне | править за своєрідний холодильник. У прилаштований під густою кроною дерева кадубок складають продукти і прикривають молодими гілками смереки. У такий спосіб молоко чи сир можуть зберігатися кілька діб, не втрачаючи при цьому свіжості.
Подібним пристроєм користуються й лісоруби. В смерекових кадубках, що сусідять з колибами, переховують не тільки молочні продукти, але сало й хліб протягом усього сезону. Один з таких об'єктів експонується в Міжгірському музеї лісу і сплаву.
Традиційно в кожному регіоні України були в ужиткові досить практичні способи зберігання харчових продуктів. На Поліссі здавна використовували під холодильник згадану вище господарську прибудову — покліт (стебку). Для цього відгороджували частину сінець з тильного боку і прорубували вхідні двері. Вікон у покліті (зверніть увагу: назва цього приміщення вельми давня і походить ще з давньоруської термінології — кліть, тобто однокамерне житло), як правило, не було. За долівку слугувала збита з глини земля. Завдяки цьому в будівлі трималася стала температура. За теплої погоди тут зберігали сир, масло, свіже молоко тощо.
Взимку ж тримали картоплю, квашені огірки та капусту, яйця. За великих морозів у покліт вносили жар. Відтак стебка для поліщуків була воднораз схованкою для продуктів у будь-яку пору року.
У степовій зоні України (Поділля, Слобожанщина, Подніпров'я й Південь) для цієї мети будували льохи (на Поліссі такими пристроями майже не користувалися, оскільки заважали грунтові води). їх зводили окремо від житлових приміщень або ж під фундаментом осель. За своїм призначенням льохи ідентичні стебкам.
Влітку сільські мешканці охолоджували продукти і в копанках. Під вербою викопували невеличкі криниці, в яких тримали молоко, сир та масло. Деінде для зберігання молока використовували й водяних жабок.
Як на сучасника, такий спосіб може здатися дивним і незрозумілим. Але в давніші часи ним досить часто користувалися, і не без успіху. Пригадую, у дитинстві ми вичищали гуртівний колодязь. Разом з водою витягли й кілька мацюпусіньких жабеняток. Під ту пору якраз підійшов сільський криничник Федір Добрип'ятниця. Присівши поруч з нами, мовив загадково:
—Вода чистою була в криниці?
—Не дуже,— відказав один з перевесників,— живність зайва з’явилася...
—Либонь,— усміхнувся дядько,— втрапили на водяних санітарів?
—Авжеж,— бридливо закрутили головами.— Ми їх виловили і повикидали геть!
—І дарма,— посерйознішав Добрип'ятниця,— бо, щоб ви знали, ті жабки не тільки охолоджують воду, але й очищають її від бруду. В колодязі знічев'я вони не з'являються,— очевидно, між цямринням завелися горобці...
Від подиву ми тільки плечима стенули: справді-бо, в дерев'яному прибоку колодязя таки згніздилася гороб'яча сім'я. Дядько Федір заглянув у темну утробу колодязя, де на самісінькому кінці блакитніла цятка неба.
—Он бачу,— загудів його голос,— між верхніми цямринами стирчить пір я. Знацця, вража птаха кращого місця не змогла знайти собі. Треба зліквідувати те кубло, нехай гніздяться під стріхою і не поганять питну воду! Хтось з нас, ув'язавшись вірьовкою, спустився до гороб'ячого кубла і зашпаклював дірку.
—Отже, запам'ятайте,— мовив наостанок літній колодязник,— як тільки в криниці з'являються жабки,— а це зовсім не ті, що живуть у калюжах та болотах,— колодязь, вважайте, захворів і просить помочі. До речі, ще за моєї пам'яті саме цими жабками господині іноді Охолоджували молоко. Так що гидувати ними не варто.
Мешканці пригірських та гірських районів для повсякденного вжитку використовували природні печери чи видовбували в м'яких кам'яних породах так звані пивниці. Адже відомо, що камінь, особливо пісковик, добре пропускає повітря і воднораз є ідеальним ізолюючим матеріалом для підтримання сталої температури. Особливо широко користуються такими природними холодильниками жителі Поділля, Прикарпаття та Закарпаття.
Цікавий пристрій зберігання продуктів мають городяни естонського міста Виру. Неподалік населеного пункту розкинулися невисокі гори, в яких добувають пісок. Поруч з кар'єром уже котрий рік діє природне овочесховище. В ньому залюбки зберігають садовину — яблука, груші, сливи — місцеві господарства. І що цікаво: фрукти протягом року практично не втрачають своєї свіжості; навіть фахівці частенько не могли дати чіткої відповіді — це свіжі, щойно зірвані з дерева плоди чи річної давності. Очевидці підтверджують, що залишений у штольні кусень хліба може зберегти протягом кількох тижнів свої смакові якості...
Людям старшого покоління добре пам'ятні льодовні, котрі в перші повоєнні роки були майже в кожному селі. Взимку, коли річки та озера вкривалися товщею льоду, селяни поспішали запастися ним. Брили вивозили до корівників та молочарень, складали в бурти й прикривали зверху товстим шаром костриці або тирси. Влітку, діставши шматки кристалів,— а їх вистачало на увесь сезон (чи не від того й похідне прислів'я: «Закортілося йому в Петрівку льоду»),— охолоджували ними бідони з молоком. Багатьом пам'ятні сценки торгівлі морозивом: його тримали в дерев'яних бочках, обкладених льодом, і ми залюбки в спекотливу днину могли посмакувати прохолодними ласощами.
На особливу увагу заслуговує довголітній досвід наших пращурів по зберіганню води в спекотливі дні. Для багатьох знане, як хочеться вгамувати спрагу під час жнив. Виїжджаючи на далекі відстані косити сіно чи збирати зернові, люди неодмінно намагались удосталь запастися джерельною водою. Добре, коли в полі' під крислатою вербою (до речі, саме це дерево, оберігаючи джерело від сонячних променів, створювало своєрідний мікроклімат, за допомогою якого вода не нагрівалася) жебонів струмок чи ховалася під кроною жива криничка. А коли таких місцин не було? У цих випадках використовувалися спеціальні пристрої. За багатовікову хліборобську діяльність наш народ опрактикував безліч різноманітних способів. У кожному регіоні вони мали свою специфіку. Я ж зупинюся лише на тих, що вживалися в степовій зоні України.
Для того щоб вода довгий час зберігала прохолоду, переважно користувалися дерев'яними барильцями. Вони' могли бути різні — гуртові чи індивідуальні; власне це і визначало їх розміри та місткість.
Виготовляли такі посудини з верби, липи та осики. Саме ці породи дерев мали найкращу термоізоляцію, вода в них майже не нагрівалась і зберігала природні смакові якості. Крім того, деревина піддавалася обробці, не вбирала вологи, а отже, пристрої були зручними в користуванні — легкі при транспортуванні.
Робили барильця із суцільної деревини, переважно дуплистої, або ж живосилом видовбували серцевину. З обох боків вправляли денця. Збоку або посередині посудини робили дірочку і вмонтовували в неї шийку, котра закривалася дерев'яним корком. Через цей отвір — своєрідний кран — наливали воду, а при потребі І уживали її. В народі з цього приводу побутує приказка: «Не той косар, що згубив косу, а той, що не забув води в поле взяти».
Ще практичнішими вважалися так звані холодниці. Ними користувалися, коли організовували толоки — колективні громадські роботи. Для того щоб вистачило води на кілька днів, у поле привозили велику бочку. В неї вставляли ще одну, але менших розмірів. Порожнину між стінками заповнювали тирсою або кострицею. За найжаркішої днини завдяки такій ізоляції вода не нагрівалася протягом кількох діб. Очевидно, саме цей народний досвід прислужився і для виготовлення сучасних термосів.
Широко користувалися в повсякденному житті подібними пристроями і пастухи. Щоправда, вони були менших, з огляду на постійне ношення, розмірів. Це так звані фляги. Виготовляли їх для індивідуального вжитку, оскільки доводилося завжди тримати при собі.
Робили такі термоси переважно плоских форм, щоб зручно було підв'язувати До паска. Якщо посудина виготовлялася з дерева, то здебільшого її вистругували з окремих дощечок, які опоясували металевими обручами. Змайструвати подібну флягу могли лише фахівці високої кваліфікації. Натомість для похідного термоса шили спеціальні чохли з цупкої тканини (повсті) або зі шкіри. Робили це не тільки для зручності; додаткова «оправа» слугувала своєрідним оберігачем від тепла. Деінде, зокрема в регіоні Карпат, ці пристрої виготовляли лише з тваринної шкіри. В повоєнний час нерідко послуговувалися й військовими трофеями — металевими флягами. Але вони поступалися перед саморобними, оскільки напої (крім води, в них тримали узвар чи молоко) швидко втрачали свій смак і прохолоду.
Традиційно на постійних місцях випасу тварин копали рукотворні (за відсутністю природних) животоки — кринички та копанки. Щоб вода в них завше була чистою і прохолодною, такі джерела обсаджували кущами верби та калини, а за стінки правили кадубки. Для цієї мети використовували старі з дуплом вербові окоренки. Дубових чи інших порід де'рев не брали, «бо ті натягають гіркоту».
До речі, подібні, з таким «оцямруванням», криниці робили обіч шляхів і перехресть. Здавна в Україні був звичай оберігати животоки, постійно стежити, щоб не замулилось і не запліснявіло джерело. Нерідко їх вважали святими; народна творчість зберегла і до нашого часу безліч пісень та легенд про цілющі властивості «живої води». Спаплюжити чи осквернити громадську копанку вважалося за великий гріх, і таке суворо осуджувалося народною мораллю.
Для їх постійного підтримання навіть улаштовували колективні толоки. Щорічно в селах громада (така традиційна форма вирішення суспільних взаємин у дореволюційний час мала місце в кожному населеному пункті) зобов'язувала кількох літніх людей стежити за всіма криницями. Однією з умов було, щоб джерело завжди «тримало прохолоду й чистоту». Адже біля них погамовували спрагу і знімали втому не тільки мандрівники, але й вірні захисники отчої землі — козаки та чумаки.
Отже, названі вище різноманітні форми і способи мали не тільки практичне значення, але й грунтувалися на довголітньому досвіді, високості духовних потенцій нашого народу. Звісна річ, це далеко не повний їх перелік. Кожен регіон, навіть окремі села, мали свої різновиди господарської діяльності, що зумовлювалися географічними чи природними умовами. До вже сказаного варто додати, що в окремих випадках народні умільці виготовляли набагато кращі побутові пристрої, ніж це роблять сучасні промислові підприємства. Я вже не кажу про природні джерела: чи можна, наприклад, порівнювати криничну воду з тією, що її женуть у наші помешкання сучасні водогони?
У природі, як бачимо, все доцільне. Наші пращури вміли користуватися дармовими скарбами. І нам варто, скажімо, подумати над тим, щоб той же холодильник, якщо є відповідні умови, замінити традиційним льохом чи поклітом. Продукти, які зберігатимуться в них, матимуть природний смак і якість. Власне, для цього ми й повинні знати про наші давні народні способи, котрі були в ужиткові. Ними успішно можуть користуватися насамперед сільські мешканці, які останнім часом свідомо чи несвідомо зреклися традиційних набутків, що в багатьох випадках пішло не на користь. Покліт, льох і кам'яниця такі ж природні в нашому інтер'єрі, як і піч у хаті справжнього господаря.
Скуратівський В. Місяцелік Український народний календар
|