Дозвілля

Меню сайту
Категорії розділу
МІСЯЦЕЛІК (Василь Скуратівський) Український народний календар
ПОГОСТИНИ (Василь Скуратиівський)
Історія однієї душі.
ЧУДЕСНА СВІЧКА Сельма Лагерлеф
Різне
Фото
Реклама
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 530
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Block title
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Яндекс.Метрика  ShiftCMS.net - Каталог сайтів Львова Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера Каталог
сайтів України

Directrix.ru - рейтинг, каталог сайтов Львівський каталог сайтів
Головна » Статті » Література » ПОГОСТИНИ (Василь Скуратиівський)

4. Новою крайкою підперезаний


НОВОЮ КРАЙКОЮ ПІДПЕРЕЗАНИЙ

Гарний сьогодні видався день. Яскраве березневе сонечко голубить зір. На душі від того весело й святково. Бабуся повитягали з-під припічка всілякі вузлики, передивляються їх. Чого там тільки нема! Он наїжачилось насіння моркви, плескатіють бубки огірків, крадькувато визирають темно-коричневі клубочки бурякової розсади, дрібніють мачинки цибулі та щавлю...

— Бабусю, чого це ви так рано взялися за насіння? — запитую з подивом. — Ще ж не вся земля розмерзлась.
— Воно-то так. Але ж незабаром земля стужавіє. Одразу скільки роботи нагальної прибавиться: скопувати грядки, садити й сіяти. А перед тим як висівати розсаду, треба вже знати, чи справно вона перезимувала, чи гарно проростатиме. Отож заздалегідь і перевіряють, яка вона.
— А як це зробити?
— Ось візьму з кожного вузлика по пучці розсади, замочу ЇЇ у воді. За тиждень-другий вона мусить обов’язково набубнявіти. Та й час уже не такий ранній, як тобі здається. Вісімнадцятого березня день почне переважувати ніч. А коли надійде теплий Олексій, то, кажуть, розсаду в хаті посій.
— Коли ж Олексій наступає?
— Він завше дотримується одного числа — тридцятого березня. На теплого Олекси пасічники вже мусять винести в сад вулики, щоб бджоли зробили обліт. А для цього потрібне тепло. Тому й теплим його назвали.

Доки бабуся чаклують з насінням, я тим часом беруся за свою справу. Виймаю з шухляди ручного свердлика і кілька залізних пасклинків. За зиму вони трохи потемніли. Отож треба вичистити їх суконною ганчіркою, щоб свіженькі були і добре стікав по них сік. Адже незабаром почнуть сокору-шити берези. Тато вже й діжечку наготував. Як тільки я наповню її соком, вони приправлять його сухими грушками-дичками, смаженим ячменем та перетопленим з вощиною медом. Через два тижні напій готовий.

Якби ви тільки знали, яка то смакота — настояний березовий сік. Вип’єш кухлик барниці (так у нашому селі називають цей напій) — і на весь день вгамується спрага. Сусіди знають, що в нас щороку є березниця. Тому кожен, ідучи з роботи, неодмінно зайде на хвилинку, натякне між іншим: "Вже вистоялася, Мотре, барничка, що її наносив онук?.."

Бабуся від такої похвальби тільки усміхаються. Та й мені, зізнаюсь вам чесно, приємно слухати, коли сусіди дякують за напій і бажають доброго здоров’я та швидкого росту.
За роботою незчулися, як у хату дідусь зайшов.

— З Новим роком вас, добрі люди!

Я здивовано глянув на нього. З якої це нагоди?
— Ви, дідусю,— кажу, сміючись,— переплутали пори року? Весна ж надворі!

Він усміхнувся, але ні слова не сказав у одвіт. Натомість пішов до лави, сів біля вікна. Потім зняв шапку, розстебнув усі ґудзики на кожушині:

— Вже, мабуть, прийшла пора ховати у скриню свитину. Бабуся лукаво подивилися на спітніле дідусеве обличчя і мовили дотепом:
— "Казала баба: "Перебула січень і мічень, а на марець виставлю палець!" — та й у березні замерзла". Що б хто не казав, а буває, чоловіче, март — за всі місяці варт.
— Хоч марець нерідко й хапає за палець,— одразу ж приперчив прислів’ячком наш гість,— та все ж задер голову старець. Або ж іще так кажуть: прийшов марець — кіт, як старець, вдома не ночує, бо весну чує...
— Весна хоч і на порозі,— це вже бабуся додають,— але березень такий, що за їден день сімох жінок міняє.
— А я скажу по-іншому,— не вгаває дідусь,— березень уночі хоч і тріщить, зате вдень плющить!
— З марта, Тарасе, тепла, як з мачухи добра. Березоль сам собі невірен — то засміється, то заплаче...
— Воно-то так,— завагався дідусь, але зразу ж виправдав ся: — Тільки січень хоч і лютує, а лютий бушує, проте в марці всяко буває — він на літо повертає. У березні вже щука-риба може хвостом лід розбити.
— Вдень мо’ і розіб’є, але вночі, дивися, й примерзне, бо в березні більше снігу, ніж дощу!
— Еге-е,— хитрує дідусь,— від одного березневого дощу земля квітне. Бо коли марець спочатку хмарний, а в середині болотний — хліб буде намолотний!

Я тим часом складаю в шухлядку вичищені до блиску пасклинки та свердлика і підходжу до дідуся.
— Скажіть, як правильно буде — березень, березіль чи март? — запитую у нього, щоб продовжити розмову про походження місяців.

Дідусь бере мене за плечі і похитує головою.
— Ти ба, який хитрий,— здогадався одразу.— Гаразд, про це ми ще поговоримо. Краще розтолкуй мені, чому ти засумнівався, коли я сьогодні привітав вас з Новим роком? Певно, подумав, що пожартував старий... Так ось, хлопче, запам’ятай: наші далекі пращури зустрічали Новий рік не в січні, а в березні. Я вже, здається, тобі про це казав?..

Дійсно, в січні дідусь таки розповідав про весняне ново-літування. Я тоді якось пустив ту оповідку повз вуха. Тепер треба уважніше слухати!

Наші пращури-язичники були ревними прихильниками природних явищ. За богів їм слугували місяць, сонце, блискавки, зірки... З глибокою шаною вони ставилися до дерев. Найсвятішим вважався дуб.
Оскільки природа пробуджувалася весною, то і Новий рік мав починатися в березні. Саме в цей час випадало ще й рівнодення — між 17 і 18 березня. До речі, 20 березня наступає також астрономічна весна.
До цієї дати жінки випікали "жайворонки" і "голубки" з тіста. Ними обдаровували дітей. Тримаючи в долонях печиво, вони в обід вибігали на околицю села і наспівували:

Пташок викликаю
З теплого краю:
— Летіть, соловейки,
На нашу земельку,
Спішіть, ластівоньки,
Пасти корівоньки!

Подібний обряд, як ви пам’ятаєте, влаштовували і на Стрітення. Щоправда, тоді "жайворонків" виносили лише в садки; у березні ж обрядовим печивом "закликали" птах на всіх довколишніх луках та левадах.
Разом з дітьми виходили зустрічати весну й дорослі. Всі ставали в коло і дослухалися, коли заспіває вівсянка. Саме ця птиця найпершою прилітала з вирію.

Якщо хтось чув її голос, то оповіщав присутніх: "Як звеселилася вівсянка — кидай сани, бери віз, викинь шубу, з печі злізь!"

Ще однією ознакою приходу весни був протяжний посвист байбака. Тільки-но сонце зігрівало землю, він одразу ж вилазив зі своєї нірки, ставав на задні лапки і починав свистіти. "Просвистів байбак,— стверджує народне прислів’я,— ховай у затінок сіряк!"

Таким чином, початком року в давнину вважалася весна. У березні люди виходили на довколишні галяви і святкували новоліття.

По-різному називали на Україні перший місяць весни. Латинське слово "март" вийшло з активного вжитку лише в минулому столітті. Його замінило сучасне — "березень". Паралельно вживалися також назви "березоль" та "березіль".

Виникли вони з двох кореневих слів — "береза" і "зола". Саме під цю пору селяни вирубували в лісах березові гаї. На звільнених площах сіяли зерно. Зрубані дерева спалювали, щоб отримати золу, тобто попіл. З нього виготовляли скло. Промисел цей називався гутівництвом, а заводи гутами.

Рештки від цієї сировини йшли на удобрення полів. Переважно це було вугілля і неякісний попіл. Такий гній називали браками.

Ще й досі на Поліссі є чимало сіл і урочищ, які носять назви Гута, Буда, Браки.

Крім того, з березової кори виготовляли вельми цінний продукт — дьоготь. Навіть Богдан Хмельницький спеціальним універсалом зобов’язував окремі села "гнати для війська дьоготь". Ним лікували деякі хвороби воїнам, змащували шкіряне взуття і гужовий транспорт. Отже, від назви деревини — берези, а також її продукту — золи й утворилися назви місяця. Згодом їх замінили на "березень", тобто "зелене дерево". Саме в цей час починає рухатися по стовбурах березовий сік і з’являється листя.

У деяких областях України були й інші назви. Серед них найвідоміші — "сочень", "соковик", "новолітець", "полютий" (той, що йде на зміну лютому), "марець", "сухий", "красовик", "красний місяць". Кожен регіон мав свою місцеву народну назву. В літературній мові залишилася сучасна, якою користуємося й дотепер.

— Не стомив я тебе своєю балачкою? — перепитав дідусь.
— Таке й скажете! — піддобрююсь.— Цього, крім вас, ніхто краще не знає в селі!
— Коли так,— удоволено посміхається старенький,— то візьми свого зшитка і запиши прикмети.

Я поспіхом витягую записничка. Але мені краще подобається дідусеве слівце. Якось я запитав у нього: чому він звичайного зошита називає лише зшитком? "А тому,— пояснив дідусь,— що аркуші зшиваються. Від цього й назва. Так раніше у нас усі казали. Це вже тепер все зошит та зошит. А воно правильніше буде — зшиток".

Дідусь починає пригадувати прикмети, а я відразу ж записую їх.

Якщо граки прилетіли прямо на гнізда — буде дружна весна.
Довгі бруньки на деревах — спізниться літо.
Гуси з вирію високо летять — води буде багато, а низько — мало.
Жайворонок прилетів — настане стійке тепло.
Побачив шпака — знай: весна біля порога.
Сонце перед заходом червоне — на вітер.
Грак прилетів — через місяць сніг зійде, а журавель — скоро лід скресне.
Хмари пливуть високо — буде гарна погода; коли ж надвечір вони ущільнюються й сильнішає вітер — на потепління.
Перший грім при північному вітрі — бути холодній весні, при східному — сухій і теплій, а при західному — мокрій.
З берези тече багато соку — літо буде дощовим.

— На сьогодні, мабуть, досить,— каже дідусь і самочинно відчиняє шухлядку, витягує звідтіля свердлика та пасклинки.— Ці снасті ти приготував, щоб сік точити!
— Еге ж. Незабаром почнуть берези плакати...
— Гарно сказано,— зітхнув дідусь.— Дерева, якщо їх калічити, дійсно плачуть. А тому їх треба жаліти. Я знаю, що ти вмієш наставляти сік, не підрубуючи берізок. Але намагайся крутити дірочки лише в тих деревах, які скоро будуть зрубувати. Молоденьких не зачіпай!
— Ну що ви! — ледь не плачу.— Я завжди раджусь із лісником. Без його згоди ніколи не точу соку.
— Так і треба робити,— підхвалив дідусь.— Якщо хочеш, я один цікавий спосіб тобі розкажу. Сік можна отримувати не лише з беріз. Коли я був такий, як ти, то ліс належав багатіям. А в них зимою й льоду не вициганиш. Тому ми робили його так. Наламаємо свіжих вербових чи соснових гіллячок, дрібно посічемо молоді пагони і заллємо водою. За тиждень вони настояться. Доки берези ще не розпустилися — спробуй зробити. О смакота! — І він звів угору карлючкуватого пальця.
— Нехай краще уроки вчить! — невдоволено змахнули рукою бабуся.— Скоро канікули, тоді хай і займається всякими дурничками.
— Кому уроки вчити, а мені треба ячмінь сіяти,— дідусь перевів розмову на іншу тему.
— Щось рано берешся за ярець, Тарасе!
— Е, Мотре,— йдучи до дверей, мовив гість,— ти забула, що в березні ячмінь каже: "Кидай мене у болото — буду, як золото, топчи мене у грязь — будеш, як князь!" Чим раніше посієш його — щедріший збереш урожай.
— Воно-то так,— відказала бабуся,— але ж радять: як мине марець — готуй у поле ярець. А марець лише почався...

Дідусь підійшов до порога, натяг шапку на голову.

— Весна, Мотре, то наші отець і мати: хто вчасно не посіє — не буде чого збирати. Ти ж городню розсаду вже почала перебирати? Отже, прийшла пора братися за насіння. Березень, як бачиш, уже новою крайкою підперезався!

Пішов дідусь. А я ніяк не второпаю, що означає — новою крайкою підперезався? Вибіг на вулицю, дивлюся навкруги. Від сонячних зайчиків усі струмочки й рівчачки віддзеркалюють різними кольорами, наче розіслані долі крайки. Он воно що! Перший місяць весни і справді підперезався новою обновою, витканою теплим ярим сонечком!


Категорія: ПОГОСТИНИ (Василь Скуратиівський) | Додав: пиріжок (18.10.2013)
Переглядів: 1419 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Друзі сайту
Цікаве на сайті