Хлопчина-сирота, одягнений у лахміття, сидів, зіщулившись, біля будинку багатія. Його витягнута рука просила у людей милостині. Цвіла весна, гори, що височіли неподалік, одяглися вже в зелене вбрання і весняне сонце дивилося на світ добрими очима. Повз хлопчика снували люди, але ніхто з них не глянув на нього, ніхто не звернув уваги на бідолашного сироту. Сонце повільно йшло до заходу і, нарешті, сховалося по той бік зелених гір: подув холодний вітер, і хлопчик сильно змерз.
- Ах, червоне сонечко, добре сонечко, мене зігрівали твої промені... Куди ж ти йдеш, навіщо залишаєш мене одного в цьому холоді і темряві? У мене немає матері, немає дому. Куди ж я піду, де мені шукати собі притулок? Вернись, вернись, візьми мене з собою, миле сонечко...
Так говорив безмовно в душі сирота-хлопчик, і сльози одна за одною котилися по його блідих щоках. А люди поспішали додому, і ніхто не захотів поглянути на хлопчика, нікому не було до нього справи. Останній сонячний промінь ковзнув по плечах гір і згас.
- Миле сонечко, я знаю, ти пішло у свій дім, до своєї матусі. Я знаю, де твій дім - він онтам, за горою. Я прийду до тебе, зараз прийду...
І встав бідолаха сирота, тремтячи від холоду, і побрів, тримаючись за стіни будинку багатія. Йшов він, йшов, минув місто і досяг підніжжя гір. Важкий був його підйом: кругом каміння й каміння, ступаючи по якому він поранив собі ноги, але, не звертаючи уваги на сильний біль, йшов без зупинки.
Ніч закрила своїм чорним крилом зелені гори. Тільки високо над вершинами гір мерехтіли зірки, немов ласкаві, ваблячі вогні. Дув сильний вітер, завивав в ущелинах, свистів між скелями. Але хлопчик твердим кроком, безстрашно йшов все вгору і вгору. Несподівано він почув собачий гавкіт, і трохи згодом з непроглядного мороку до нього долинув голос:
- Хто ти і куди йдеш?
- Я маленький мандрівник, іду до сонця. Скажи, де живе сонечко, чи далеко його будинок?
Тримаючи лучину в руках, до нього підійшов якийсь чоловік і лагідно сказав:
- Ти, напевно, втомився, хлопчику, хочеш їсти і пити? Підемо до мене. Як же це батько й мати кинули тебе самого в цю холодну, темну ніч?
- Немає в мене ні батька ні матері, я бездомний сирота...
- Ходімо, хлопчику, підемо до мене в будинок, - сказав добрий незнайомець і, взявши хлопчика за руку, повів його за собою.
Вони увійшли в бідну хатину. Біля вогнища сиділи жінка і троє маленьких дітей.
- Любі мої дітки, я привів до вас братика, було вас троє, відтепер стане четверо. Той, хто годує трьох, може прогодувати і чотирьох. Любіть же один одного міцно. А зараз підійдіть, діти, поцілуйте свого нового брата.
Дружина пастуха першою обняла хлопчика-сироту і гаряче поцілувала його. Потім підійшли діти і по-братськи поцілувалися з ним. Заплакав від радості хлопчик і довго не міг заспокоїтися. Потім сіли за стіл, радісні і жваві. Мати постелила дітям ліжка і поклала їх усіх біля себе. Втомлений хлопчик, як тільки закрив очі, негайно заснув міцним сном. Уві сні на обличчі його була щаслива посмішка, йому снилося, що він, нарешті, біля сонця, тримає його і лежить в його теплих обіймах. Затріпотіло його серце від захвату, він схопився і побачив, що міцно тримає за руку свою названу матір, а уві сні обіймав не сонце, а своїх братів. І зрозумів тоді хлопчик, що сонце саме тут, в цьому будинку, і саме його він тримав у своїх обіймах.
Бог не десь далеко на небі, а він поруч з нами і живе в кожній людині, яка готова Його прийняти. |
