- Учителю, - одного разу звернувся до старця його учень, - чи віриш ти в існування раю і пекла?
- Звичайно, вірю. - відповів старець.
- Чому тоді ми їх не бачимо? - Запитав юнак. - Чому вони приховані від людей? Адже якби покарання за гріхи і нагорода за добропорядне життя були зримі, це вберегло б багатьох людей від безлічі негожих вчинків, і наштовхнуло б їх же на хороші.
- Вони й не приховані, - учитель поклав зморшкувату долоню на голову свого учня, - і рай і пекло знаходяться тут - в нашій голові.
- Я не розумію тебе, - сказав спантеличений хлопець, - як можна після смерті потрапити в свою власну голову?
Старий сховав руки в широкі рукави своєї куртки і відповів:
- Фізична смерть - це руйнування зв'язків між душею і тілом. З цим світом нас пов'язують наші органи чуття - слух, зір, дотик, нюх, смак - те, завдяки чому ми відчуваємо час. Вони-то і залишають нашу душу в момент смерті. А що відбувається з душею, коли та втрачає відчуття часу? Вона занурюється у вічність. І саме в тому стані, в якому була за життя людини. Якщо людина була доброю, щиро любила Бога і від усієї душі творила добро, якщо вона бачила світ у райдужному світлі і все сприймала з вдячністю і радістю, то її чекає світла і радісна вічність, розфарбована добром і щастям. Така душа спрямовується прямо до Бога, як до джерела світла і добра.
Якщо ж душа людини була чорна, якщо нею управляли страх, заздрість, і ненависть, якщо вона творила зло і щиро вірила тільки в зло, то її душу чекає вічність, яка повна мук, горя і болю. Така душа не піде до Бога тому, що божественне світло буде нестерпним для неї. Ця душа буде жити по сусідству з точно такими ж повними ненависті істотами, які тільки й роблять, що завдають один одному страждання. І це справжнє пекло - адже такі душі горять у вогні власного зла. | 
