Дозвілля

Меню сайту
Категорії розділу
МІСЯЦЕЛІК (Василь Скуратівський) Український народний календар
ПОГОСТИНИ (Василь Скуратиівський)
Історія однієї душі.
ЧУДЕСНА СВІЧКА Сельма Лагерлеф
Різне
Фото
Реклама
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 440
Статистика

Онлайн всього: 9
Гостей: 9
Користувачів: 0
Block title
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Яндекс.Метрика  ShiftCMS.net - Каталог сайтів Львова Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера Каталог
сайтів України

Directrix.ru - рейтинг, каталог сайтов Львівський каталог сайтів
Головна » Статті » Література » ПОГОСТИНИ (Василь Скуратиівський)

2. Сію, вію, посіваю

СІЮ, ВІЮ, ПОСІВАЮ

Вчора хоч і запізно ліг спати, прокинувся ще вдосвіта. Настрій — святковий, піднесений. Ще б пак: перший день Нового року! До нього я підготувався заздалегідь — сходив до лісу, одшукав у гущавині кучеряву сосонку. І ось вона, прикрашена паперовими цяцьками, лісовими горішками та цукерками, красується біля покуття. Неподалік і кубельце з пахучого сіна, а на ньому горщик з кутею.

Злажу з печі, хутенько вмиваюсь і, зодягши празникового костюмчика, сідаю біля вікна. Поруч на стіні висить новенький календар. Я вже встиг передивитися його, прочитати найцікавіші оповідки. В одній із них розповідалося про походження календаря. Слово це, як я вже тепер знаю, прийшло до нашої мови з латини і означає "боргова книга", куди записували борги античні римляни. Позичену річ господар мусив обов’язково повернути на "календи", тобто в перші числа наступного місяця. Оскільки такий звичай був лише в Стародавньому Римі, то вислів "відкласти до грецьких календ" означав "ніколи і нічого не зробити". Це тому, що в грецькому літочисленні таких календ взагалі не існувало.

Крізь рідкі ласиці, які нагадують візерунчате мереживо, що їх порозмальовував на вікнах морозець, крадеться досвіток. Мені добре видко припорошені інеєм дерева в садку; стрункі талії яблунь та груш, обперезані житніми перевеслами, їх ми вчора з татом попідв’язували, щоб щедро вродила цього року садовина. Цей звичай існує на Україні здавна.

Нараз бачу, як нашою вуличкою повільно рухається чиясь постать. Припадаю до шиби і впізнаю діда Тараса. Спираючись на ліщинову карлючку, він неквапом прошкує до хати. Без неї, ковіньки, вже не гожий ходити. А це минулого тижня дідусь, збираючись додому, не міг пригадати, де ціпка залишив. "Та ви ж,— підказую,— в хату без костура заходили!" — "А,— змахнув він правицею,— та ж я свою третю ногу в сінцях зоставив. От голова! Ну коли так, то спробуй відгадати загадку: вранці на чотирьох, удень на двох, а ввечері на трьох. Що це таке?"

Як я не мізкував, але вгадати не зміг. Тоді дідусь розтлумачив: "Ну ось, скажімо, дитя, коли вчиться ходити, на чотирьох повзає. Підросте — на двох ходить, а коли постаріє чоловік, як я, приміром, то й сам розумієш — без ковіньки не обійдеться..."

Вже здаля бачу, що сьогодні дідусь у доброму гуморі. Онде гілочку обдивився — певно, цікавиться, скільки нав’язалось бруньок на антонівці, потім глянув крізь штахетину на вулики. Бджоли для нього — особлива радість. Про що б не балакав, а неодмінно згадає божу комашку.

— Бабуню, — аж підскакую на радощах,— до нас гості йдуть!

Вони зиркають у вікно і, знявши рушника, поспішають витерти лаву. Я тим часом шиюсь на покуть, щоб заздалегідь приготувати ручку й зошита. Новий рік, радію сам до себе, таки пощастить започаткувати першим записом...

Доки ранній гість вичищає в сінцях віником валянки, я встигаю оповістити бабусю:

— А я знаю, що в цьому році приведе наша Лиска!
— Коли знаєш, то скажи...
— Бичечок з’явиться у нас!
— Звідки тобі відомо? — усміхаються загадково.
— Ви ж самі вчора казали: "Запам’ятай, внучку, хто першим перевідає нас,— якщо дід Тарас, то буде бичечок, а коли тітка Ганна — з’явиться теличка..."
— Ну молодець, молодець,— добрішають бабуся.— Буде з тебе, бачу, непоганий господар.

Нарешті рипнули хатні двері, і з клубками морозяної пари увійшов дідусь. Він вийняв з кишені жменю жита й заходився засівати ним долівку, приказуючи:

— Сію, вію, посіваю,
З Новим роком вас вітаю,—
Щоб родилася пшениця
Й колосилася пашниця,
Щоб гараздилось у хаті
На діла завжди багаті!
З Новим роком вас, з новим щастям!

Бабуся низько уклонилися.

— Дякую красно за поздоровлення. Нехай і вас не обділить ласка божа щастям, здоров’ям і статками в Новому році!

Дідусь неквапом підходить до мене, гладить теплою долонею начучмачений чубчик.

— А тепер будемо іменинника гутати!
— От і не вгадали, — кажу вдоволено,— мій день народження аж у жовтні...
— Е, хлопче,— всміхається дідусь.— Слабенько знаєш наші давні звичаї. На Новий рік прийнято всіх Василів гутати!
— Малий іще, аби йому таку честь виявляти,— заперечують бабуся.— Нехай підросте трохи...
— Може, й так,— зголошується дідусь і присідає на ослоні. — І як воно, Мотре, так виходить: тільки Новий рік, то й сніг з морозом прибавляються. Чи не тому кажуть: січень не так січе, як у вуха пече.
— Атож, у січні сніг січе з вітрами, а пияк трясе зубами, — схилившись на рогача, додали своєї бабуся.
— Мусить трясти, бо коли січень наступає, то мороз людей обнімає.
— А мені, Тарасе,— бабуся притуляються спиною до комина,— од того ні холодно ні жарко, бо як січень не січися, а ти до печі тулися!
— Хитра ж ти, Мотре, стоячи біля тепла! Тільки не забувай, що в січневу холодну добу думай про худобу.
— їй, худобі, справді непереливки,— покивали головою бабуся,— бо в січні вночі панують тільки сови та сичі.
— Авжеж,— піддакнув дідусь,— січню-батенці морози, а лютому хуртовини.
— До лютого, Тарасе, ще дожити треба, а ось коли січень без снігу, то літо без хліба!
— Твоя правда, Мотре: хвали січень сніговий, травень дощовий, а серпень на хліб рясний...
— Ого, куди тобі закортіло,— сказала наостанок бабуся. — Доки до серпня, то січень на все гаразд: вдень снігом січе, а вночі мороз вогнем пече.
Тим часом у печі щось зашипіло. Доки балакали, то юшка, очевидно, на черінь збігла. Бабуся поспіхом кинулись до печі, а дідусь підійшов до ялинки. Довго й уважно дивився на неї.
— Ну й гарнюпусінька сосонка, справжнє диво! Придумали ж люди, як зустрічати Новий рік. До речі, ти знаєш, коли вперше з’явилися ялинки в домівках?

Я підозріло дивлюся на дідуся: до чого це він хилить?

— Знаю,— відказую впевнено, бо вже читав десь, — їх запровадив у нас Петро Перший...

Дідусь помовчав трохи і, схилившись ліктями на стіл, мовив:

— І так, і ні. Якщо говорити про наших пращурів, то вони берегли ліс. На святвечір ставили біля покуття лише дідуха — солом’яного снопа, замаяного медяниками та горішками. А в Російській імперії почали святкувати Новий рік з ялинками за наказом царя в 1700 році. Проте у Західній Україні цим звичаєм користувалися на півстоліття раніше. Справа в тім, що частину українських земель загарбали Польща і Австро-Угорщина. А там, як і в усій Європі, значно раніше користувалися ялинками. Ось звідки цар і запозичив цей звичай.

Слухаю діда і дивуюся: звідки це він знає стільки всякої всячини? Але одразу ж згадую, скільки давніх книжок у нього. Коли не прийду до дідуся, він постійно читає щось.

— А от скажи мені ще таке: тобі щось відомо, коли вперше почали святкувати Новий рік і як його відзначають інші народи?
— Ні, не знаю,— щиросердно зізнаюся.— Розкажіть, це цікаво!

Дідусь повагом спирається на підвіконня і починає розповідати.

— Офіційно відзначати новорічне свято почали ще в Стародавньому Римі. Римський цар Нум Помлілій здійснив у своїй країні нову реформу літочислення і переніс початок року з березня на січень. Перший місяць назвали на честь давнього божества — дволикого Януса. Він вважався стражем усіх дверей та воріт, які власноручно відчиняв і замикав. За уявленнями римлян, Янус мав два обличчя: старе, що символізувало рік зійшлий, та юне, що звернене у майбутнє.

У кожного народу були свої новорічні обряди і звичаї. В Ефіопії Новий рік випадає на середину вересня. Мешканці міст і сіл у цей час сходяться на околицях і спалюють на вогнищах сухостій. Навколо ватри влаштовують веселі ігри й танки. В Ірані, навпаки, новоріччя святкують 22 березня, коли у розповні весна.

За традицією глава родини в цей день обдаровує родичів новим вбранням. Після цього всі виходять на вулицю, розпалюють багаття і перестрибують через вогонь. Повернувшись додому, кожен мусить розбити стару глиняну посудину, а господині — причастити гостей сімома стравами, кожна з яких починається з літери "С".

Не менш цікаві звичаї і в шотландців. З приходом Нового року сусіди йдуть один до одного в гості і несуть із собою грудочку вугілля. Вкинувши її у вогонь, гість бажає: "Нехай світло й радість завжди будуть у вашій оселі!" В Японії, навпаки, цієї ночі намагаються відіспатись і тільки вранці виходять на вулицю, щоби привітати схід сонця. Від того, який ранок — ясний чи похмурий,— залежить, на їхню думку, й увесь рік.

У Голландії новоріччя зустрічають довгими гудками пароплавів, які стоять на рейдах. На Кубі цього дня б’ють в усі святкові дзвони й виплескують воду з вікон. Панамці намагаються щонайгучніше бити в бубни та металеві предмети, вмикають на всю потужність магнітофони і радіоприймачі. Але з особливим темпераментом зустрічають Новий рік італійці. По всій країні лише протягом першої години року лунає безладна стрілянина з хлопавок. У цей час господарі викидають крізь вікна на вулицю старі меблі, посуд, ганчір’я...

— Дідусю, а як зустрічали Новий рік наші пращури? Він усміхнувся, підняв угору вказівного пальця.
— Це окрема тема! Бач, як виходить — ми краще знаємо про обряди в далеких країнах, ніж про свої, домашні. Тарас Шевченко з цього приводу, знаєш, як казав: "І чужого научайтесь, і свойого не цурайтесь..."
Але коли тебе цікавить наша історія, то залюбки розповім...

У давнину, ще до запровадження християнства, Новий рік починався в березні. Язичники (так називали наших далеких пращурів за те, що вони вірували в чудодійство природних сил — сонця, місяця, блискавки, дерева, річки, озера) вважали, що з пробудженням природи має неодмінно народитися й Новий рік. Тому з приходом весни люди збиралися на галявах, співали, водили танки, грали в різні ігри, приносили дарунки добрим богам, щоб задобрити їх. Найпершим символом весни, а отже й Нового року, вважалася верба. Це тому, що вона розпукувалася найраніше.

З приходом весни дівчата йшли до діброви. З-поміж себе вибирали кустянку — найсимпатичнішу дівчину — і прикрашали її зеленими галузками. Решта ж плели віночки, одягали їх на голівки і йшли селом з піснями. Заходячи до осель, кустянки вітали господарів з Новим роком, бажали родині щастя, здоров’я, щедрих статків, багатого врожаю. Цей обряд називався "Водити Куста".

Згодом, коли київський князь Володимир Великий запровадив на Русі християнство, Новий рік перенесли на вересень. Але ще не одне століття наш народ святкував новоріччя за старим звичаєм. Тому митрополит Феогностій вимушений був розповсюдити 1342 року новий наказ, яким зобов’язував усіх людей православної віри відзначати Новий рік лише у вересні.

Минав час. Уся Європа перейшла на римське літочислення. Виникла необхідність перенести Новий рік на січень і в нас. З 1918 року ми святкуємо новоріччя з 31 грудня на 1 січня. За церковним календарем воно відзначається на 14 днів пізніше.

...Різдво цього року співпало з неділею. І хоч у січні якраз припадали зимові канікули, але в празниковий будень наша вельми ідейна вчителька за будь-що знайшла б якусь роботу — то шкільні класи прибирати до другого півріччя, то збирати макулатуру. Вона щоразу напередодні свят — Великодня, Трійці, Покрови а також храмових — наказувала нам не брати в них жодної участі.

Зимові сутінки досить рано крадуться у хаті. Тому бабуся запалила лампадку на покуті, її блимкотливий огник тьмяно висвітлює ікону Ісуса Христа. Я уважно вдивляюсь у його світське обличчя, яке нагадує багатьох сусідських патріархів, особливо уподібнюється до діда Тараса: такий же високий лоб із залисинами, продовгувате волосся, мудрі очі. Якби, думаю собі, в нашому хуторі знайшовся добрий богомаз, то неодмінно змалював би Всевишнього саме з нього, діда. Це ж він зучора перевідав нашу оселю і детально розповів мені про Різдво. Якщо вірити його оповідці, новітнього Бога мати Марія народила ввечері в ясельцях, бо цар Ірод, знаючи, що це станеться, розпорядився вбивати всіх хлопчиків, котрі з’являться на світ. Віща Божа благодать оповістила пастухів, що з появою надвечірньої зірки на небосхилі народиться Божий Син, й вони прийшли віншувати маленького Ісусика. Дідусь навіть проспівав колядочку: Нова радість встала, Яка не бувала, — Над вертепом зірка ясна На весь світ засіяла.

Тому-то християнський люд сьоме січня празнує як народження Ісуса Христа. Щоправда, дідусева оповідка уявлялася мені за легенду. Але то таке. У нашій родині, як і в сусідніх, побожно готувалися до Різдва: товкли в ступах ячмінь для куті, кололи годоваників, щоб після Великого посту розговітися свіжиною, дівчата виготовляли різдвяні прикраси — зі стебел жита чи пшениці робили вигадливих "павучків" та "їжачків".

Такого павучка змайструвала для мене й бабуся. Вона витягла кілька цупких стеблин з куля, рівномірно нарізала відповідних розмірів цурбанки і, протягнувши всередині нитку, зробила кілька кубиків.

— Оце і є павучок, якими ми в дитинстві прикрашали на Різдво оселі.
— А чому їх називають павучками? — дивлячись, як підвішений до стелі на тонкій ниточці він постійно покручується навсібіч, питаюсь у бабусі.
— Павучки, щоб ти знав, заснували світ, а тому вбивати їх — гріх. Якщо він завівся в хаті, то його годиться винести в сіни чи на подвір’я. Але робити це треба лише по обіді. Так велить звичай...

Сиджу оце біля застільного віконця і згадую дідусеві та бабусині оповідки. Але наразі поглядаю в шибу, адже бабуся наказали мені: як тілько-но з’явиться підвечірня зірка, оповістити всіх. На столі дванадцять пісних страв. І як, дивуюсь я, зуміла бабуся наготувати стільки їства — печена і смажена картопля, гриби, борщ, риба, мед, квашена капуста, засолені огірки, перепічки, узвар, накришена в олії цибуля і обов’язково коливо та кутя.

Вечір цей, як я вже знаю, називають Святвечором, Багатим вечором, Багатою кутею чи Вілією. З ним пов’язано й чимало прикмет.

На Багату кутю зоряне небо — кури добре нестимуться і вродить горох.
Ожеледь на деревах — вродять горіхи і садовина.
Сніг іде — врожай на яблука, а іній — на мокре літо і дорід зернових.
Якщо чисте й зоряне небо, то буде сухе й врожайне літо, і навпаки.
Натомість у Різдвяний день, себто завтра, казали так: "Дми не дми — не до Різдва йде, а до Великодня ", чи: "Дуй не дуй, а вже не до ковбаси, а до яєць іде."
Краще Різдво тріскуче, ніж пекуче.
На Різдво обійдеться без паски, а про мак буде й так, а без олії не зомлію.
Обійдеться на Різдво без свяченого, а на Великодень — без куті...

— Бабусю, — скрикую зусюсили, — вже заясніла підвечірня зірка!
— Слава Богові, — і вона тричі перехрестилася. — Швиденько зодягай нові рукавиці й однось кутю на покуть!

Виконавши свою ролю, ми всілися за празниковий стіл. Тато, прочитавши "Отче наш", взяв дерев’яну ложку, ним же ж вистругану, тричі жбурнув куті під стелю. Це для того, щоб знати, якщо прилипли зернята, скільки роїв сплодять бджоли, скільки курчат вилупиться в квочки і яким багатством на копи защедрить біляхатня нива.

Вечерю розпочали з куті й нею закінчили. Ложки і їства не прибирали зі столу. За повір’ям, цієї ночі, начебто, обов’язково мають перевідати нашу оселю душечки найближчих родичів, котрі відійшли в потойбіч. Нехай і вони, думаю собі, посмакують дванадцятьма пісними стравами... Я нашвидкуруч лягаю в ліжечко, але довго не можу заснути. Уявно відтворюю ясельце, в якому пискливим голосом оповіщає про своє народження манюцюпусенький Ісус, до столу зберуться, коли ми полягаємо спати, на Святвечір найближчі родичі, про яких я тільки знаю з розповідей, а завтра бабуся нарешті підігріє кров’яних та м’ясних ковбас, насмажить з цибулею свіжого сала, за яким я так зiскучивсь, адже сім тижнів мені не велено було навіть лизнути жодну шкварочку. Слава Богові, що нарешті скінчився цей найдовший піст.

— Христос рождається! — чується крізь пелену сновидіння бабусин голос.
— Славімо Його! — відказує ненька. З цими словами я засинаю...

Традиційні українські новорічні обряди вельми цікаві. Серед слов’янських народів це найбільш поетичні дійства. Особливо колядки та щедрівки. Напередодні Різдва починали щедрувати дівчата. Хлопці колядували днем пізніше. Юнаки вибирали ватагу,, котрий носив велику звізду, Малайку — перевдягненого в жіноче вбрання заводіяку-витівника, Козу та Лікаря. При гурті обов’язково мав бути й Міхоноша — вайлуватий хлопець з торбинкою, котрий збирав віддарунки.

Обходячи односельців, юнаки просили дозволу завітати до хат Вважалося, що колядники обов’язково принесуть господарям щастя на весь рік. Тому їх чекали в кожній оселі. Обряд починався з величальних пісень господареві, господині та їхнім діткам.

Я слухав дідуся і згадував торішній Новий рік. Поскрипує сніжок, пощипує морозець, а вулицею з масками і зіркою йдуть колядники. Ось вони заходять до нашого подвір’я. Звіздар стукає у вікно. Тато, накинувши кожушину, виходить на вулицю. "Можна вам заколядувати?" — просить дозволу ватага. "А чого ж ні,— кланяється їм батько.— Заходьте, прошу, до господи!"

Під музичний супровід вибухає парубоцька співаночка:

Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я...

Далі почалася вертепна вистава. Особливо мені до вподоби маскарадна Коза. Вона така чудернацька: змахує головою, висолоплює язика, буцькається навсібіч. Мені трохи лячно стає, і я вилажу на піч. Та Коза наздоганяє: "Я тебе ріжками, я тебе ніжками..." Слідом за нею і Міхоноша з наповненою гостинцями торбою. "Облиш, Кізонько,— зупиняє він вередливу тварину.— Господар пообіцяв нам щедрого гостинця!"
Тато скидають у міх заздалегідь приготовлені віддарунки, а колядники починають співати нам величальні.
Вранці сусідів та родичів вітали з Новим роком хлопчики й дівчатка. Хлопчикам дозволялося засівати оселю зерном. А перевесниці лише щедрували. Одну з таких пісень-щедрівок і пригадав дідусь:

— Я дівчинка маленька,
В мене платтячко рябеньке.
Я ще не знаю ні аз, ні буки,
Дайте мені червінчика в руки!

На новорічні свята обов’язково готували і обрядову кутю, їх було дві — багата, чи щедра (напередодні Різдва, тобто 6 січня, і голодна, або пісна (в переддень старого Нового року — 13 січня). Кожна страва мала своє призначення і пов’язані з нею обряди.

Напередодні Різдва в кожній оселі мало стояти на столі дванадцять страв. Усі члени родини мусили почастуватися ними. Починали вечерю тільки з куті.

— Ну ось і все про давні обряди,— мовив дідусь.— А тепер скажи мені, яку іноземну мову ти вчиш?
— Німецьку,— дивуюся я, бо ніяк не втямлю, навіщо це йому потрібно.
— А по-їхньому як зветься січень?
— Януар...
— Майже так само, як і в російській. Це все йде од дволикого Януса. А ось у білорусів перший місяць року називається студзень. Це коли холодно дуже, мороз землю студить...
— А в нас січень,— поспішаю, аби мене часом не випередили.— Це тому, що сніг січе. Правда ж?
— Можливо, можливо,— смикає себе за вуса дідусь.— Але, може бути, і від того, що місяць пересікає, тобто січе зиму навпіл. Це якраз середина зими. Старші люди казали, що під цю пору вони заготовляли дерево для осель. Вирубаний взимку ліс вважається найкращим. Деревина добре зберігає тепло, її не точить шашіль. Оскільки в давнину ліс не різали, а рубали, тобто підсікали сокирами, то й місяцеві дали таку назву. Про це мовиться і в прислів’ї: "Січень січе та морозить — ґазда з лісу дрова возить".
"Ти ба, — думаю собі, — скільки цікавого заховано в одному лише слові!"
— А хто, дідусю, давав назви місяцям?
— Я, правду кажучи, невеликий знавець,— завагався він.— На те є спеціальна наука. Але, мені здається, справжнім творцем був народ. Скажімо, на Поліссі січень називали "щипуном" і "сніжнем". Щоправда, теперішня назва січня стосувалася лютого. Про це стверджує давня цитата: "Мць феврврь, рекоъін сьчьнь". Її я вичитав у старому календарі.

У хаті вже розвиднялося, і дідусь припав до вікна. На вулиці все біліло, неначе в старому млині.
— Урожайним видасться рік,— сам до себе мовив наш гість.— Усі дерева в інеї. Кажуть: якщо в січні гілки часто вкриваються сніговим пухом, то на дорід.
— Але ж,— встряє в розмову бабуся,— коли січень мокрий та з відлигами — жди холодного літа!

Ну все, почалося, тішу себе. Якщо вже й бабуся прилучаються, то тільки встигай записувати прикмети.
Непомітно просовуюсь на покуть, беру ручку і зошита та й починаю занотовувати.

Якщо на Новий рік рівно випав сніг, то врожай озимини і ярини буде однаковим.
Ворони купаються — до негоди, каркають — на мороз, гуртами літають — на снігопад, сідають на землю — до відлиги, а вмощуються на нижніх гілках дерев — на вітер.
Снігур заспівав, а сорока під дах заховалася — бути хуртовині.
Тетеруки зариваються в сніг — похолодніє, а коли перелітають з полів у глиб лісу — на завірюху.
Гусак стоїть на одній лапці та ще й ховає голову в крило— на мороз.
Якщо миші вилазять з-під снігової ковдри і бігають по снігу — незабаром потеплішає.
Кінь лягає долі й перекидається з одного боку на інший — на хуртовину.
Місяць на небі яскравий — до ясної погоди, блідий і ледь покритий туманцем — на сніг.
Узимку над лісом або чагарниками повітря синюватого відтінку — незабаром потеплішає.
Якщо вдень падав сніг, але під вечір притих — погода покращає...

— Ну то як, цікаво було слухати? — запитує дідусь.
— Аякже,— відповідаю йому.— Дуже цікаво.
— Зима, щоб ти знав, без трьох підзимків не буває. У січні, як кажуть колядники, хоч мороз і невеликий, та стояти не велить. Отож, якби не зима, то літо було б довшим...
Дідусь натяг рукавиці, відкотив шапку.
— Піду вже. Удома свіжина чекає...
— Годованика закололи? — перепитали бабуся.
— Атож. Новий рік зустрічати без свіжини? Вчора ми з ївгою наморочилися з ковбасами, доки поначиняли їх. Може б, ти, новорічний імениннику, прийшов та заколядував для годиться?
— Та я збирався,— виправдовуюсь,— тільки ж ви випередили!
— Для ранньої пташки — всі комашки,— усміхнувся задоволено. — Але не переживай, ще не пізно. А знаєш, як тре засівати? Торік Горопашкові діти наскоком забігли і шарсь-шарсь по долівці манною крупою та рисом. Цілий тиждень видзьобували ми ті мачинки. Де це бачено, щоб манкою посівати. Для цього є жито-пшениця...
— Я знаю, — заспокоюю дідуся,— як це робити!
— Якщо знаєш, то приходь. За гарну колядку віддарую смачним кручеником ковбаси. Тільки не за таку: "Коляд, коляд, колядниця, добра з медом паляниця, а без меду не така — дайте, діду, п’ятака!" Цю всі знають. Я, на всяк випадок, розкажу тобі кілька новеньких, а ти зумій запам’ятати:

Біг баранець
Із нових сілець,
Наставив рожок
На дідусів стожок.
А ви, діду, дайте пиріжокі
Як не дасте пирога —
Візьму воли за рога,
Да виведу на моріг,
Да викручу правий ріг.
Рожком буду трубити,
Воликом буду робити,
А пужкою підганяти —
Вас, діду, з празником поздоровляти!

Або ще ось одна:

Василева мати Василя родила,
Під небесами носила.
Дала йому життяну лужку;
Сюди-туди махне —
Там жито росте,
Святий колосок.
А ви, діду, дайте пиріжок,
А зверху ще й ковбаса —
Ось й колядочка уся.

Я уважно вислухав дідусеві колядки і мовив:
— Я знаю таку, якої ви ще зроду-віку не чули!
— То приходь, почуємо, яка вона,— посміхнувся дідусь.— А на цім слові бувайте здорові!

Скрипнули хатні, потім сінешні двері. Тільки-но наш гість вийшов на вулицю, я швиденько підбіг до порога і, зробивши жест, начебто засіваю дідусеву оселю, почав декламувати:

Житом, житом із долоні
По долівці, по ослоні
Засіваю в вашій хаті —
Будьте дужі та багатії
Щоб збулося все нівроком —
З новим щастям, з Новим роком!

Ото буде дивина для дідуся, правда ж?

Категорія: ПОГОСТИНИ (Василь Скуратиівський) | Додав: пиріжок (18.10.2013)
Переглядів: 1224 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Друзі сайту
Цікаве на сайті