Усе почалося з випадку. Пригадую, напередодні зимових канікул класний керівник сказав нам:
— Ну от, діти, тепер часу у вас вдосталь. Отож використайте
його з користю. Нині — зима, роботи на полі ніякої, і ваші батьки,
дідусі та бабусі збиратимуться на погостини. Так здавна називають у нас
сільські посиденьки.
"Погостини" — книга відомого українського народознавця Василя Скуратівського.
В ній читач познайомиться з українською традиційною обрядовістю, фольклорним та етнографічним багатством народного агрокалендаря, які сягають у глибину століть.
Вчора хоч і запізно ліг спати, прокинувся ще вдосвіта.
Настрій — святковий, піднесений. Ще б пак: перший день Нового року! До
нього я підготувався заздалегідь — сходив до лісу, одшукав у гущавині
кучеряву сосонку. І ось вона, прикрашена паперовими цяцьками, лісовими
горішками та цукерками, красується біля покуття. Неподалік і кубельце з
пахучого сіна, а на ньому горщик з кутею.
Дві доби без угаву гуляла віхола. Шарпкий вітер позадував
стежки й дороги пухким покривалом. Уволю нароскошувавшись, хурделиця
врешті вгамувалася. Нині село вже купається в глибоких снігах.
Гарний сьогодні видався день. Яскраве березневе сонечко
голубить зір. На душі від того весело й святково. Бабуся повитягали
з-під припічка всілякі вузлики, передивляються їх. Чого там тільки нема!
Он наїжачилось насіння моркви, плескатіють бубки огірків, крадькувато
визирають темно-коричневі клубочки бурякової розсади, дрібніють мачинки
цибулі та щавлю...
Великдень виявився теплим. Подвір’я рясно вкрилося дрібним
моріжком, і мені велено очистити його від сміття. Зготовленим з
березових дубців віником я ретельно вишкрібую зеленаві прокльовини; за
кілька днів моріжок укриється барвистим килимом, і наше обійстя набере
празникового вигляду.
Бабуся увійшли до хати, заклопотано подивилися на мене.
— Ти уроки повчив?
— Так. А що?
— То, може, збігаєш до глинищ? Хотіла оце змазати призьбу, а
рудої глини нема. Щойно пішов з відерцем дід Тарас. Разом і накопаєте...
Раптом мені закортіло помалювати. Одшукав на покуті засохлі
акварельні фарби, намочив у скляночці пензлика, зробленого власноруч з
котячої шерсті, і вийшов на подвір’я. Довкруж тиша. Ніхто не заважає.
Повечеряєм і одразу ляжемо спати,— кажуть бабуся, готуючи їжу.— Завтра в нас буде важкий день — почнем жито жати!
Я вже знаю, що жнива — найвідповідальніша пора року в
хліборобів. Як тільки починають косити зернові, люди відкладають усі
господарські справи. Треба вчасно і якнайшвидше зібрати вирощений хліб.
Один жнив’яний день, мовить народне прислів’я, рік годує.
Настрій у мене сьогодні особливий. Після літніх канікул ми
вперше зібралися в своєму класі. Кожному хотілося розповісти про
найцікавіше, поділитися спогадами, як пройшло літо.
Дідусь тримає грушу-дичку за вершечок, а я прикопую , її. Це
деревце припало мені до вподоби ще влітку, коли я відпасав череду корів
біля Дьомового печища. На узліску я помітив сизі серцеподібні листочки.
Придивився уважніше — дичка росте! Ніжна й невисока, у мій зріст. Оце й
викопав її.
Йдучи зі школи, я ще віддалік помітив біля нашої хати криту брезентом автомашину. Цікаво, хто ж це приїхав до нас?
Беру під пахву ранець і щосили біжу додому. На борту машини,
що притулилася поруч з ворітьми, яскравіє напис: "Експедиційна". Дивно,
чого це біля нас зупинилася експедиція...
Йде другий тиждень грудня, а дід Тарас жодного разу ще не
перевідав нашу оселю. Сьогодні до нас забігла тітка Ївга і сповістила
неприємну новину — дідусь тяжко захворів...
— Одягайся, внучку, та підемо до нашого сусіда. Треба ж
перевідати, як він там почувається...— глянули на мене бабуся сумними
очима.
Як це не гірко, дідусь вже ніколи не прийде до нас на
погостини. Гірко, але що поробиш... "Життя є життя, і нічого не буває
вічного ",— так полюбляв казати дідусь Тарас.
