Дозвілля

Меню сайту
Категорії розділу
МІСЯЦЕЛІК (Василь Скуратівський) Український народний календар
ПОГОСТИНИ (Василь Скуратиівський)
Історія однієї душі.
ЧУДЕСНА СВІЧКА Сельма Лагерлеф
Різне
Фото
Реклама
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 530
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Block title
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Яндекс.Метрика  ShiftCMS.net - Каталог сайтів Львова Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера Каталог
сайтів України

Directrix.ru - рейтинг, каталог сайтов Львівський каталог сайтів
Головна » Статті » Література » Історія однієї душі.

Розділ 2. Перші роки в Лізьє

[ Розділ 2. ]

[ Перші роки в Лізьє ]
 


       Залишаючи Алансон, я не відчувала жодного смутку – діти люблять зміни – і з радістю приїхала до Лізьє. Пам'ятаю подорож, приїзд увечері до тітки, ще бачу, як Жанна і Марія       чекають нас у дверях.... Я була дуже щаслива, що в мене є такі чудові маленькі кузини, дуже їх любила, а також тітоньку, а особливо – дядька, але боялася його і не почувалася в нього так спокійно, як у Бюісонне      – це там моє життя було справді щасливе… З самого ранку Ви приходили до мене й питали, чи я віддала своє серце Богові. Потім вдягали мене, говорячи мені про Нього, а потім обіч Вас я читала вранішні молитви. Потім був урок читання – першим словом, яке я змогла прочитати сама, було слово "Небеса". Моя люба хрещена взялася за уроки письма, а Ви, моя Матінко, за решту. Вчення не давалося мені надто легко, але пам'ять у мене була добра. Моїми улюбленими предметами були Катехизис, і особливо Свята Історія, вчила їх з радістю, але граматика часто доводила мене до сліз…… Пригадай чоловічий та жіночий рід!
       Щойно закінчувалися уроки, я піднімалася на бельведер  
  і заносила мою розетку      та оцінку татусеві. Яка ж я була щаслива, коли могла йому сказати: "Я отримала 5 без мінуса, Поліна перша так сказала!..." Адже коли це я питала Вас, чи моя п'ятірка без мінуса, а Ви казали, що так, у моїх очах це все-таки було нижче. Ви давали мені також плюси. Коли я збирала їх певну кількість, то отримувала нагороду й один вільний день. Пам'ятаю, що ті дні
   |A 14r| здавалися мені набагато довшими, ніж інші, що було мені приємно, оскільки показувало, що я не люблю залишатися бездіяльною. Щодня по обіді ми йшли на прогулянку з татом. Разом відвідували Святі Дари, щоразу заходячи до іншої церкви, – і так я вперше зайшла до каплиці Кармелю. Тато показав мені грати хорів, кажучи, що за ними перебувають монахині. Далека ж була я від думки, що за дев'ять років опинюся серед них!...
       Після прогулянки (під час якої тато завжди купував мені подаруночок за один чи два су) я поверталася додому, робила завдання, а потім решту часу проводила в саду, стрибаючи навколо тата, бо не вміла гратися в ляльки. Великою радістю було для мене приготування напоїв з дрібного насіння й кори дерев, які я знаходила на землі. Потім приносила такий чай у маленькій гарній чашці татові, й бідолашний батько переривав свою працю, посміхався й удавав, що п'є. Перш ніж віддати мені чашку, питав (ніби потайки), чи треба викинути те, що в ній. Іноді я казала, що так, але частіше забирала мій цінний настій, адже хотіла подавати його багато разів.... Любила опікуватися квітами в куточку саду, який дав мені Тато. Гралася в будування вівтариків у заглибленні, яке було посеред муру: коли закінчувала, бігла до Тата й, тягнучи його, наказувала йому міцно заплющити очі й розплющити тільки тоді, коли я скажу, – він робив усе, що я хотіла, й дозволяв привести себе в мій садочок, а тоді я кричала: "Тату, відкрий очі!" – він розплющував їх
   |A 14v| і впадав у захоплення, щоб зробити мені приємне, вражаючись тим, що я вважала витвором мистецтва!.. Я ніколи б не закінчила, якби хотіла описати тисячі подібних дрібниць, які юрмляться у моїй пам'яті... Ах! Хіба можливо змалювати всі ті ніжності, якими "Татусь" щедро обдаровував свою царівну? Існують речі, що їх відчуває серце, але слову і навіть думці не вдається їх виразити…
       Прекрасні дні були для мене, коли мій любий цар брав мене з собою на риболовлю. Я так любила село, квіти й птахів!.. Іноді намагалася ловити рибу своєю маленькою вудкою, але воліла віддалитися й усістися самотньо на квітучій траві, – тоді мої думки набирали великої глибини, а моя душа, хоча й не знала про молитовне споглядання, занурювалася в справжню молитву.... Я слухала далекі відголоси... Шум вітру, навіть невиразна музика військового оркестру, відлуння якої долинало до мене, лагідно наповнювали моє серце меланхолією... Земля здавалася мені місцем вигнання, і я мріяла про Небо………. Пообідня пора швидко минала, й треба було повертатися до Бюісонне, але перед дорогою я з'їдала підвечірок, який приносила з собою в кошику. Чудова канапка з варенням, яку Ви мені готували, змінювала вигляд: замість живого кольору я бачила вже тільки ледве рожевий, постарілий і розмитий… і тоді земля здавалася мені ще більш сумною, і я розуміла, що лише в Небі радість буде безхмарна….. До речі, про хмари. Пам’ятаю, як одного дня чудове сільське блакитне Небо потемнішало й невдовзі почалася гроза, блискавки розтинали чорні хмари, і я побачила, як одна блискавиця вдарила десь неподалік. Далека від страху, я була в захваті, мені здавалося, що Бог
   |A 15r| є так близько!...
       Тато не був так задоволений, як його царівна, – не тому, що боявся грози, а просто трава й величезні маргаритки (які були вищі за мене) вже ясніли коштовним камінням, а ми мусили перейти через луки, перш ніж дісталися дороги, і мій улюблений батечко, побоюючись, що діаманти змочать донечку, крім своєї торби з вудками, поніс на плечах і її. Тато любив, щоб під час прогулянок з ним я давала милостиню біднякам, яких ми зустрічали. Якось ми побачили одного, який ледве пересувався на костурах, я наблизилася, щоб дати йому один су, але він, вважаючи себе недостатньо бідним, щоб приймати милостиню, подивився на мене, сумно посміхнувся й відмовився прийняти те, що я пропонувала. Не можу висловити, що діялося в моєму серці: я хотіла його порадувати, дати йому полегшення, а замість цього, як думала, зробила йому прикрість. Напевно бідний хворий вгадав мої думки, бо я побачила, як він повернувся й посміхнувся мені. Тато, власне, купив мені тістечко, й я хотіла його йому дати, але не наважувалася. Хотіла все ж таки дати йому щось, від чого він би не відмовився, бо відчувала велику симпатію до нього. Пригадала, що, як кажуть, у день першого причастя можна отримати все, про що попросиш. Ця думка мене втішила, й хоча мені було ще тільки шість років, я сказала собі: "Помолюся за мого бідняка в день мого першого причастя". За п'ять років я виконала свою обітницю і сподіваюся, що Господь вислухав молитву, на яку Сам мене надихнув, щоб я скерувала її до Нього за одного з Його стражденних членів....
       |A 15v| Я дуже любила Бога і часто віддавала Йому своє серце за формулою, якій навчила мене мама. Але одного дня, або, краще сказати, одного чудового травневого вечора я зробила помилку, яка варта згадки. Вона дала мені гарний привід до смирення, і думаю, що моє розкаяння в ній було досконале. – Оскільки я була замала, щоб ходити на травневі служби Пресвятій Діві, я залишалася вдома з Вікторією   
  й разом із нею виконувала свої побожні практики перед моїм уквітчаним вівтариком Маріі      , який я впорядкувала по-своєму: все було таке маленьке, свічники й вазочки з квітами, що дві свічки-сірники досконало це освітлювали. Іноді Вікторія робила мені несподіванки й давала два недогарки від свічок, але це було рідко. Одного вечора все було готове, щоб ми почали молитися, і я їй сказала: "Вікторіє, починайте "Пам'ятай, о Пресвята", а я запалю свічки". Вона вдала, що починає, але нічого не казала і, сміючись, дивилася на мене, а я бачила, як швидко згоряють мої цінні сірники, й благала її, щоб вона молилася. Вона продовжувала мовчати, тому, вставши, я почала підвищеним голосом говорити, що вона недобра, й покинувши мою звичну тихість, з усіх сил тупнула ногою….. Бідна Вікторія втратила бажання сміятися, подивилася на мене з подивом і показала трохи недогарків, які мені принесла... Проливши спочатку сльози гніву, я залилася сльозами розкаяння і твердо прийняла рішення ніколи більше так не чинити!.....
       Іншого разу в мене сталася ще одна історія з Вікторією, але через неї я жодним чином не шкодувала, бо зберегла досконалий спокій. – Мені хотілося взяти чорнильницю, яка стояла на печі в кухні. Оскільки я була занадто мала на зріст, щоб її взяти, я дуже ввічливо попросила Вікторію
   |A 16r| дати її мені, але вона відмовила, кажучи, щоб я стала на стілець. Я мовчки взяла стілець, але, думаючи, що вона недобра, й бажаючи дати їй це відчути, шукала в своїй голівці те, що було найобразливіше для мене. Часто, коли Вікторія стомлювалася від мене, вона називала мене "карапузиком", і це мене дуже принижувало. Тому, перш ніж зіскочити з мого стільця, я повернулася з гідністю й сказала: "Вікторіє, Ви карапуз!" Потім я втекла, залишаючи її роздумувати над глибоким змістом слова, яке я до неї промовила….. На результат не треба було чекати, скоро я почула, як вона гукала: "Панно Маріє... Тереза сказала, що я карапуз!" Прийшла Марія й наказала мені просити пробачення. Але я це зробила без жалю, вважаючи, що оскільки Вікторія не захотіла простягнути свою велику руку, аби зробити мені малу послугу, то цілком заслужила титул карапуза.... А все-таки вона мене дуже любила, і я її теж. Одного дня вона витягла мене з великої небезпеки, в яку я потрапила з власної провини. Вікторія прасувала, а біля неї було відро з водою, я дивилася на неї і (за звичаєм) гойдалася на стільці. Раптом стілець перехиляється і я падаю не на підлогу, а просто у відро!!!... Мої ступні торкалися голови, я заповнила відро як курча заповнює яйце!.. Бідна Вікторія дивилася на мене з безмежним здивуванням, адже ніколи не бачила нічого подібного. Я дуже хотіла видобутися з відра, але це було неможливо, моя в'язниця була мені так "до міри", що я зовсім не могла поворухнутися. Насилу вона врятувала мене з моєї великої небезпеки, але не мою сукню й усю решту, що мусила мені перемінити, оскільки я змокла до нитки...
       Іншого разу я впала у піч, на щастя, вона не була
   |A 16v| розпалена. Вікторії довелося тільки підняти мене та обтрусити попіл, яким я була щедро обсипана. Всі ці пригоди траплялися зі мною по середах, коли ви з Марією були на уроках співу. Також у середу отець Дюсельє прийшов нас провідати. Оскільки Вікторія сказала йому, що вдома нема нікого, крім маленької Терези, він увійшов до кухні, щоб мене побачити, перевірив мої завдання, а я дуже пишалася, що приймала мого сповідника, адже незадовго перед цим вперше була на сповіді   
  . Які ж то солодкі спогади для мене!...
       О, моя люба Матінко! З яким старанням Ви мене підготували, кажучи, що це не людині, а Богові я буду розповідати про свої гріхи. Я була справді в цьому цілковито переконана, тому сповідалася у великому дусі віри, і навіть запитала Вас, чи не треба сказати отцеві Дюсельє, що люблю його всім серцем, бо ж це з Богом в його особі розмовлятиму…..
       Добре навчена всього, що мала сказати й зробити, я увійшла до конфесіоналу й стала навколішки. Але, відчинивши віконце, о. Дюсельє не побачив нікого: я була така маленька, що моя голова знаходилася під підпоркою для рук, – тому він звелів мені підвестися. Я одразу послухалася і підвелася, повернулася просто до нього, щоб добре його бачити, висповідалася, як велика дівчинка, – й отримала благословення дуже побожно, адже Ви мені сказали, що в цей момент сльози маленького Ісуса очищуватимуть мою душу. Пам'ятаю, що перша наука, призначена мені, заохочувала мене передусім до шанування Пресвятої ДівиМарії, і я обіцяла собі, що подвою свою ніжність до Неї. Виходячи з конфесіоналу, я була така задоволена й така легка – ніколи не відчувала такої радості в своїй
   |A 17r| душі. Відтоді я поверталася до сповіді перед усіма великими святами, і щоразу це було для імене справжнє свято. Лк 15,4
       Свята!... Ах! скільки спогадів викликає це слово.... Свята, як я їх любила!... Ви так добре вміли мені пояснити, люба Матінко, всі таємниці, приховані в кожному з них, що це були для мене справжні дні Неба. Особливо я любила процесії з Пресвятими Дарами: яка ж це радість – кидати квіти до ніг Бога!... Але перш ніж дозволити їм впасти на землю, я кидала їх якомога вище, й ніколи не була така щаслива, як тоді, коли бачила, що пелюстки моїх троянд торкалися святої дароносиці…..
       Свята! Ах! Якщо великі свята були рідко, кожний тиждень приносив одне, дуже дороге моєму серцю: "Неділю". Що це за день, Неділя!.. Це було свято Господа, свято відпочинку. Спочатку я залишалася в ліжечку довше, ніж в інші дні, а потім мама Поліна балувала свою донечку, приносячи їй шоколад до ліжечка, а потім одягала її, наче царівну.... Хрещена приходила зробити зачіску хрещениці, яка не завжди була чемна, коли її смикали за волосся, але потім була дуже задоволена, коли йшла подати руку своєму Цареві, який того дня цілував її ще ніжніше, ніж звичайно. А потім уся родина йшла на Службу. Всю дорогу, навіть у церкві   
  , Татусева Царівна тримала його за руку, її місце було біля нього, й коли треба було зійти на проповідь, необхідно було також знайти два стільці поруч. Це не було складно, здавалося, що всі вважають гарного Старця з маленькою донечкою такою чудовою картиною, що люди посувалися, аби дати їм місце. Мій дядько, який сидів на лавках для членів парафіяльної ради, радів, коли бачив, як ми входимо, й казав, що я його
   |A 17v| промінчик Сонця... Мене зовсім не турбувало, що на мене дивляться, адже я дуже уважно слухала проповіді, з яких, утім, розуміла небагато. Першою проповіддю, яку я зрозуміла і яка мене глибоко зворушила, була проповідь про Страждання Господні, яку проголосив отець Дюсельє, і відтоді я почала розуміти й усі інші проповіді. Коли проповідник мовив про Святу Терезу, тато нахилявся до мене й тихенько казав мені: "Слухай добре, царівно моя, це про твою Святу Покровительку". Я справді слухала добре, але частіше дивилася на тата, ніж на проповідника, його прекрасне обличчя казало мені так багато!... Іноді його очі наповнювалися сльозами, які він марно намагався стримати, – здавалося, він уже не ходить по землі, так сильно його душа любила заглиблюватися у вічні істини... Тим не менше, життя його мало тривати ще довго, довгі роки мали проминути, перш ніж прекрасне Небо відчинилося перед його захопленими очима, й Господь обсушив сльози Свого доброго й вірного слуги!.......Одкр 21,4; Мф 25,21
       Але повертаюся до мого Недільного дня. Цей радісний день, який проминав так швидко, мав певний відтінок меланхолії. Пам'ятаю, що моє щастя було незатьмарене аж до комплети,   
  під час якої я думала, що день відпочинку невдовзі закінчиться.... що наступного дня треба буде знову починати життя, працювати, вчити уроки, – й моє серце відчувало земне вигнання... я зітхала про вічний відпочинок у Небі, про Неділю без вечірньої зорі у Вітчизні!...... Так було, коли перед поверненням до Бюісонне ми йшли на прогулянки, що не залишали в моїй душі почуття смутку. Потім родина вже не була повна, бо Тато, щоб зробити приємне Дядькові, залишав йому кожної Неділі Марію або Поліну,
   |A 18r| а я була дуже задоволена лише тоді, коли теж там і залишалася. Я воліла залишитися з кимось, бо тоді на мене менше звертали уваги, ніж коли запрошували мене одну. Найбільше мені подобалося слухати все, що оповідав Дядько, але не любила, коли він мене розпитував і дуже боялася, коли він брав мене на одне коліно, співаючи гучним голосом пісню Синьої Бороди... Раділа, коли бачила, що Тато приходить по нас, а по дорозі додому дивилася на зірки, які миготіли, й це мене захоплювало...... Особливо була одна група золотих перлин, які я відшукувала з радістю, вважаючи, що вони складають літеру Т (вони виглядали приблизно так: ), показувала її Татові, кажучи йому, що моє ім'я записане на Небесах. Лк 10,20 Потім, не воліючи нічого бачити на нікчемній землі, просила його, щоб він мене вів, а тоді не дивлячись під ноги, високо задирала голівку і невтомно споглядала зоряну блакить!.......
       Що можу сказати про зимові вечори, особливо ці, недільні? Ах, як солодко було, зігравши партію в шашки, сісти із Селіною Татові на коліна.... Чудовим голосом він співав мелодії, що наповнювали душу глибокими думками... Або, лагідно колисаючи нас, декламував вірші, в яких відкривалися вічні істини...... Потім ми піднімалися нагору, щоби спільно прочитати вечірні молитви, й царівна була сама біля свого Короля. Достатньо було поглянути на нього, щоб побачити, як моляться Святі.... Нарешті, ми всі по черзі, згідно з віком, підходили сказати татові "добраніч" і отримати поцілунок; царівна, звісно, підходила остання, і цар, щоб поцілувати її,
   |A 18v| піднімав її за лікті, а вона кричала досить голосно: "Добрий вечір, Татусю, і добраніч, спи і добре", – це повторювалося щовечора... Потім моя маленька мама брала мене на руки й заносила до ліжка Селіни. Тоді я питала: "Поліно, сьогодні я поводилася добре? Ангелочки літатимуть навколо мене?" Відповідь завжди була так, інакше я плакала б цілу ніч.... Поцілувавши мене, так само, як моя дорога хрещена, Поліна сходила вниз, і бідолашна Тереза залишалася сама в темряві. Даремно вона уявляла собі, як ангелочки літають навколо неї, невдовзі її охоплював жах, адже зі свого ліжка вона не бачила лагідного миготіння зірок...
       Я вважаю справжньою благодаттю, люба моя Мати, що Ви привчили мене перемагати страхи: іноді ввечері Ви посилали мене одну по якусь річ у далекій кімнаті. Якби мною не керували так добре, я стала б дуже лякливою, а так тепер мене справді складно злякати.... Іноді я питаю себе, як Ви змогли виховати мене з такою любов'ю й ніжністю, і водночас не розбалувати мене, адже Ви справді не пропустили жодної моєї недосконалості. Ви ніколи не дорікали мені без підстав, але, з іншого боку, ніколи не змінювали прийнятого рішення, – я знала це так добре, що ніколи не могла б, а навіть і не хотіла б зробити жодного кроку, якби Ви мені це заборонили. Сам тато був зобов'язаний підкорюватися Вашій волі: без дозволу Поліни я не йшла на прогулянку, а коли Тато казав іти, відповідала: "Поліна не хоче".
       |A 19r| Тоді Тато приходив просити змилуватися наді мною, й іноді, щоб зробити йому приємність, Поліна казала "так", але маленька Тереза добре бачила з виразу її обличчя, що це їй було не до душі, починала безутішно плакати, аж поки Поліна скаже так і обійме її від щирого серці!..
       Годі висловити, з якою материнською ніжністю Терезою опікувалися, коли вона хворіла,   
  а це траплялося з нею кожної зими. Поліна наказувала покласти її на своє ліжко (незрівнянна честь), а потім давала їй усе, чого вона тільки бажала. Одного разу Поліна вийняла з-під подушки свій гарненький маленький ножик, і, даючи його своїй донечці, викликала її невимовне захоплення: "Ах! Поліно, – закричала вона, – отже, ти так сильно мене любиш, що заради мене готова втратити свого гарненького ножика з перлистою зіркою!... Але, якщо ти так мене любиш, чи не пожертвувала б ти своїм годинником, щоб не дати мені померти!......" – "Я віддала б свій годинник не лише для того, щоб не дати тобі померти, а щоб тільки швидше побачити тебе цілковито здоровою, негайно принесла б цю жертву". Слухаючи ці слова Поліни, я почувала такий великий подив і вдячність, що не можу їх висловити.... Іноді й улітку бувало, що мене нудило, і Поліна теж ніжно піклувалася про мене: аби мене розвеселити, що було найкращими ліками, вона возила мене у візку навколо саду, а потім, вийнявши мене з візка, клала на моє місце невеличкий кущик маргариток і дуже обережно везла його аж до мого садка, де він урочисто займав своє нове місце......
       Це Поліна вислухувала всі мої інтимні думки, прояснювала всі сумніви... Якось я була вражена тим, що Господь не
   |A 19v| дає всім вибраним рівної слави в Небі, й злякалася, що не всі будуть щасливі. Тоді Поліна звеліла мені принести велику склянку Тата, поставити її біля моєї крихітної скляночки й наповнити їх водою, а потім запитала в мене, яка з них повніша. Я сказала, що і та, й інша були однаково повні, й неможливо налити води більше, ніж вони можуть вмістити. Моя люба Мати пояснила мені тоді, що в Небі Господь дасть своїм вибраним стільки слави, скільки вони зможуть вмістити, і, таким чином, останньому не буде за що заздрити першому. І так, Матінко моя, наближаючи до мене найпіднесеніші таємниці, Ви змогли дати моїй душі поживу, яка була їй потрібна....
       З якою радістю я переживала щороку роздачу нагород!.... Тут, як завжди, було дотримано справедливості, і я одержувала тільки заслужені нагороди. Абсолютно одна, стоячи посеред шляхетного зібрання, я слухала вердикт, що його читав Цар Франції і Наварри,   
  і серце моє билося так сильно, коли я отримувала нагороди й корону... це був для мене ніби образ суду!... Одразу після вручення нагород Царівна знімала білу сукню, і її швиденько перевдягали, щоб вона могла взяти участь у великій виставі!...
       Ах! Які ж веселі були ті родинні свята... Коли я дивилася на мого любого Царя, такого сяючого, мені не спали б на думку тяжкі випробування, які мали його спіткати!...
       Але одного дня Господь показав мені у справді надзвичайному видінні живий образ випробування, яке Він уподобав для нас приготувати, оскільки його чаша   
  вже наповнювалася.
       Тато вже багато днів був у подорожі, і мали сплисти ще два дні
   |A 20r| до його повернення. Було близько другої чи третьої години дня, сонце яскраво сяяло, і здавалося, що вся природа святкує. Я була сама у вікні мансарди, яке виходило на великий сад, дивилася вперед, повна приємних думок, як раптом побачила перед пральнею, що була просто переді мною, чоловіка, вдягненого так само, як Тато. Він був того ж самого зросту й мав таку саму ходу, тільки був набагато більш зігнутий.... Голова його була вкрита певного типу фартухом невизначеного кольору, так що я не могла побачити його обличчя. Він мав капелюха, подібного до капелюхів Тата. Я бачила, як він простував розміреною ходою вздовж мого садочка...... Мою душу одразу огорнуло почуття надприродного страху, але тієї ж миті я подумала, що, без сумніву, це Тато повернувся й ховається, щоб зробити мені несподіванку. Тому я голосно закричала тремтячим від почуттів голосом: "Тату, Тату!...." – але здавалося, що таємнича постать мене не чула і йшла вперед, навіть не обернувшись. Я дивилася на нього й бачила, як він рухається в бік дібровки, яка поділяла на дві частини велику алею, і сподівалася, що він знову з'явиться з іншого боку від великих дерев. Але пророче видіння зникло без сліду!... Це тривало лише мить, але так глибоко закарбувалося в моєму серці, що сьогодні, за п'ятнадцять років... спогад про це такий живий, ніби це видіння ще й зараз перед моїми очима……
       Марія була з Вами, Матінко, в кімнаті біля тієї, де була я. Почувши, що я кличу Тата, вона трохи злякалася й відчула, як казала мені пізніше, що має статися щось надзвичайне. Не показуючи мені своїх почуттів, вона прибігла й запитала, що зі мною, що я кличу Тата, який зараз в Алансоні.
       |A 20v| Тоді я розповіла, що бачила. Аби мене заспокоїти, Марія сказала, що це Вікторія закрила голову фартухом, щоб мене налякати, але Вікторія запевняла, що не виходила з кухні. Зрештою, я була переконана, що бачила якогось чоловіка, і що той чоловік виглядав, як Тато. Тому ми всі втрьох пішли за дерева, але оскільки не знайшли жодного сліду на підтвердження того, що хтось тут проходив, Ви сказали мені більше про це не думати……
       Більше про це не думати – це було понад мої сили, дуже часто моя уява представляла мені таємничу сцену, яку я побачила…… дуже часто я намагалася підняти завісу, що приховувала переді мною її сенс, – адже в глибині серця я зберегла переконання, що це видіння мало значення, яке одного дня має відкритися мені…… Треба було довго чекати на той день, але за чотири роки Господь сам розірвав таємничу завісу. Діставши дозвіл   
  на особисту розмову з С. Марією від Пресвятого Серця, як завжди, ми розмовляли про справи з того життя й про наші спогади з дитинства, і я нагадала їй своє видіння, яке мала у віці 6 чи 7 років. Раптом, розповідаючи подробиці цієї дивної сцени, ми одночасно зрозуміли, що вона означала... Це справді був Татусь, і я бачила, як він ішов, згорблений роками.... І це він ніс на шляхетному обличчі, на посивілій голові, знак свого славного випробування....      Як Святе Обличчя Ісуса було закрите під час Страждання, Лк 22,64; Мф 25, 21 так і обличчя Його вірного слуги мало бути закрите в дні його страждання, щоб воно могло засяяти в Небесній Вітчизні перед своїм Господом, Словом Передвічним!.... Йн 1,1 Саме з лона цієї несказанної слави, коли вже царював у Небі,      наш любий Батько отримав для нас благодать зрозуміння видіння,
   |A 21r| яке його царівна мала у віці, коли ще можна не боятися ілюзій! Саме з лона слави він отримав для нас солодку втіху зрозуміти, що ще за десять років до нашого тяжкого випробування Господь нам його вже показував, як Отець, Котрий дозволяє своїм дітям побачити славне майбутнє, яке їм готує, і з радістю розмірковує про безцінні багатства, що мають бути їхнею долею…
        Ах! Чому саме мені Господь дав це світло? Чому такій маленькій дитині показав річ, якої вона не могла зрозуміти, а якби зрозуміла, померла б від болю, – чому?..
       Це одна з тих таємниць, які, без сумніву, зрозуміємо в Небі і яка спричинятиме наше вічне захоплення!....
       Який же благий Господь!.. Як пропорційно добирає випробування до сил, що їх нам дає. Ніколи, як я щойно сказала, я не могла б витримати навіть думки про гіркі страждання, які готувало мені майбутнє.... Я не могла навіть подумати без тремтіння, що Тато може померти.... Одного разу він забрався на самісіньку верхівку драбини, а оскільки я стояла прямо під ним, закричав: "Відійди, маля, бо якщо впаду, то задавлю тебе". Почувши це, я відчула внутрішній бунт, і замість того, щоб відійти від драбини, приліпилася до неї, думаючи: "Принаймні, якщо Тато впаде, не відчую болю, дивлячись, як він помирає, бо помру разом із ним!" Не можу висловити, як сильно я любила Тата, все в ньому викликало мій захват. Коли він пояснював мені свої думки (як дорослій доньці), я казала наївно, що, звичайно, якби він сказав
    |A 21v| це все великим людям з уряду, його б оголосили ЦАРЕМ і тоді Франція була б щаслива, як ніколи доти…… Але в глибині серця я була задоволена (і докоряла собі за це, як за думку егоїстичну), що тільки я добре знаю Тата, бо розуміла, що якби він став Царем Франції і Наварри, то був би нещасливий, бо така доля всіх монархів, а передусім він не був би вже моїм Царем, тільки моїм власним!....
       Мені було шість чи 7 років, коли Тато привіз нас до Трувіля.   
  Я ніколи не забуду враження, яке справило на мене море: я не могла стриматися і не дивитися на нього повсякчас. Його велич, шум хвиль – все говорило мені про Велич і Могутність Господа. Я пригадала, що під час прогулянки пляжем якісь люди дивилися, як радісно я бігаю навколо Тата, підійшли й запитали, чи я його, і сказали, що я чарівна дівчинка. Тато сказав, що так, але я помітила, що він подавав їм знаки, аби вони не робили мені компліментів.... Тоді я вперше чула, як казали, що я гарна, й мені це було справді приємно, бо я так не вважала. Ви звертали стільки уваги, Матінко, на те, щоб не залишити біля мене жодної речі, яка могла б затьмарити мою невинність, а надто щоб я не почула жодного слова, через яке марнославство мало б змогу прослизнути до мого серця. І оскільки я звертала увагу тільки на Ваші слова й на слова Марії, а Ви ніколи не сказали мені жодного комлімента, я не надала великого значення словам та захопленим поглядам тієї пані.
       |A 22r| Вечірньої пори, коли здається, що сонце купається в безмежжі хвиль, залишаючи за собою сяючу доріжку, ми удвох з Поліною пішли посидіти на скелі.... Я пригадала тоді зворушливе оповідання "Про золоту доріжку"!   
  Я довго споглядала цю сяючу доріжку, образ благодаті, що освітлює дорогу, яку має здолати маленький кораблик із граціозним білим вітрилом….. З Поліною я прийняла рішення, що ніколи не віддалю свою душу від погляду Ісуса, аби вона в мирі пливла до Вітчизни в Небесах!...
       Моє життя минало спокійно і щасливо, любов, якою я була оточена в Бюісонне, дозволяла мені, так би мовити, зростати. Але, без сумніву, я була вже достатньо велика, щоб почати боротися, щоб почати пізнавати світ і страждання, яких він сповнений…
       Мені було вісім з половиною років, коли Леоні залишила пансіон, і я прийшла на її місце до Абатства.   
  Я часто чула, що проведені в пансіоні роки – це найкращі, найсолодші роки всього життя. Для мене вони не були такими. Для мене п'ять років, які я там провела, були найсумнішими в житті. Якби зі мною не було моєї любої Селіни, вже за місяць я б там розхворілася…Бідна квіточка звикла запускати своє тендітне коріння у вибраній землі, спеціально для неї приготованій, тому, коли вона потрапила до середовища квітів усяких видів, часто з не надто делікатним корінням, і мусила шукати соки, необхідні для життя, у спільній землі, це здавалося їй дуже важким!... 
       Ви так добре навчили мене, моя люба Мати, що, вступаючи до пансіону, я була найрозвиненішою серед моїх ровесниць. Мене записали до





 
Категорія: Історія однієї душі. | Додав: пиріжок (19.08.2013)
Переглядів: 1930 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Друзі сайту
Цікаве на сайті