Дозвілля

Меню сайту
Категорії розділу
МІСЯЦЕЛІК (Василь Скуратівський) Український народний календар
ПОГОСТИНИ (Василь Скуратиівський)
Історія однієї душі.
ЧУДЕСНА СВІЧКА Сельма Лагерлеф
Різне
Фото
Реклама
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 530
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Block title
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Яндекс.Метрика  ShiftCMS.net - Каталог сайтів Львова Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера Каталог
сайтів України

Directrix.ru - рейтинг, каталог сайтов Львівський каталог сайтів
Головна » Статті » Література » Історія однієї душі.

Розділ 1. Пролог (Алансон - Смерть матері)

[ Розділ 1 ]
[ ПРОЛОГ ]
 [ Алансон - Смерть матері ]





І. М. Й. Т.
(Ісус, Марія, Йосип, Тереза Авільська)
Січень 1895
 Ісус †
Весняна історія білої Квіточки 1 ,
 написана нею самою
 і присвячена Превелебній Матері Агнесі від Ісуса


   
|A 0| Саме Вам, моя люба Мати, Вам, яка двічі є моєю Матір'ю 2 , я довіряю історію моєї душі Того дня, коли Ви попросили мене це зробити, мені видавалося, що це розпорошить моє серце, займаючи його самим собою, але пізніше Ісус дав мені відчути, що якщо просто буду Його слухатися, справлю Йому радість; зрештою, зроблю тільки одно: Почну співати те, що маю повторювати цілу вічність – "Милосердя Господа!" 3 Пс 88,2
    Перш ніж узяти до рук перо, я стала навколішки перед статуєю Марії 4 (тією, яка дала вже нам стільки доказів особливих материнських почуттів Цариці Неба до нашої родини), благала її, щоб вона водила моєю рукою, щоб я не написала жодного рядка, який не сподобався б їй. Потім, коли відкрила Святе Євангеліє, мій погляд упав на такі слова: "Ісус вийшов на гору й покликав до себе тих, кого сам хотів, і вони прийшли до Нього" (св. Марк, розд. 3, в. 13) Мк 3,13. Ось таємниця мого покликання, цілого мого життя, а передусім таємниця особливих прав Ісуса на мою душу… Він не кличе тих, хто того гідний, але тих, кого Сам хоче, або, як каже св. Павло: "Бог милує тих, кого хоче, й милосердиться над тим, над ким хоче змилосердитися. А отже, це не залежить від того, хто хоче або докладає зусиль, а від Бога, Котрий милує" (Послання до Римлян, розд. 9, в. 15 і 16) Рим 9,15-16. Я довго запитувала себе, чому Бог мав уподобання, чому всі душі не отримали благодаті рівною мірою, й дивувалася, як щедро Він роздає Свої надзвичайні благодаті Святим, які |A 2v| Його образили, як св. Павло, св. Августин, і яких, так би мовити, змушував прийняти Його благодаті, або читаючи житія Святих, яких Нашому Господу захотілося пестити від колиски аж до труни, не залишаючи на їхньому шляху жодної перешкоди, яка завадила б їм підноситися до Нього, й випереджуючи ці душі такою прихильністю, що вони й не могли заплямувати непорочного сяйва своєї хрестильної шати; я запитувала себе, чому, наприклад, бідолашні дикуни помирали, перш ніж навіть почули, як вимовляється ім'я Бога… Ісус благоволив дати мені науку про цю таємницю, розгорнув переді мною книгу природи, і я зрозуміла, що всі квіти, які Він створив, – гарні, що сяйво троянди й білизна Лілії не позбавляють запаху маленьку фіалку, а маргаритку – захопливої простоти.... Я зрозуміла, що якби всі малі квітки хотіли бути трояндами, природа втратила б своє весняне вбрання, поля не були б прикрашені квітками…
    Так само у світі душ, який є садом Ісуса. Він захотів створити великих святих, яких можна порівняти з Ліліями або трояндами, але створив також і менших, які мають задовольнитися тим, що вони є маргаритками й фіалками, призначеними тішити око Господа, коли Він опускає погляд до Своїх стіп. Досконалість полягає у виконанні Його волі, у тому, щоб бути тим, чим Він хоче, щоб ми були…
    Я зрозуміла також, що любов Нашого Господа однаково добре проявляється як у найпростішій душі, яка ні в чому не опирається Його благодаті, так і в душі найбільш піднесеній. Любов за своєю сутністю має властивість спускатися, сходити, і якби всі душі були подібні до душ святих учителів, що просвітили Церкву   |A 3r| ясністю свого вчення, здається, Господь не мав би сходити надто низько, щоб дістатися їхніх сердець. Але Він створив дитину, яка нічого не вміє, а тільки безпорадно скиглить, Він створив і бідолашного дикуна, керованого тільки природним законом. Проте й до їхніх сердець Він забажав зійти, оскільки вони – ці польові квіти, чия простота Його захоплює… Сходячи у такий спосіб, Господь показує Свою нескінченну велич. Так само, як сонце одночасно гріє і кедри, і кожну маленьку квітку, ніби вона одна на землі, – так Наш Господь опікується кожною окремою душею, ніби вона не має подібних до себе. І як у природі всі пори року впорядковані так, що певного дня розквітає найубогіша маргаритка, так само все сприяє добру кожної душі.
    Без сумніву, люба Матінко, Ви запитуєте себе з подивом, до чого я веду, адже досі не сказала нічого, що було б схоже на історію мого життя, але Ви звеліли мені писати вільно, без вагань усе, що спаде мені на думку, отже, я писатиму не так про моє життя у повному розумінні, а записуватиму думки про благодаті, якими Господь захотів мене наділити. Я перебуваю в такому періоді життя, що можу обійняти поглядом минуле;   Мдр 3,5-6 моя душа дозріла в горнилі зовнішніх і внутрішніх випробувань, і тепер, як квітка, зміцнена бурею, я підношу голову й бачу, що в мені здійснюються слова псалму XXII. (Господь – мій Пастир і нічого мені не бракує. Поставив мене на приємних і врожайних пасовиськах. Солодко провадить мене вздовж вод. Вів мою душу без утоми… Бо навіть коли піду темною долиною смерті, |A 3v| не буду боятися нічого злого, бо Ти будеш зі мною, Господи!..) Господь завжди був до мене співчутливий і повний лагідності... Пс 102,8; Пс 88,2 Нескорий на покарання й щедрий на милосердя!.. (Пс. СІІ, в. 8.) Отже, Матінко, я щаслива, що починаю оспівувати перед Вами Милосердя Господа... Тільки для Вас я пишу історію квіточки 5 , зірваної Ісусом, тому говоритиму вільно, не турбуючись ані про стиль, ані через численні відступи, які робитиму. Серце матері завжди зрозуміє свою дитину, навіть тоді, коли та буде здатна тільки белькотіти, тому я впевнена, що Ви, яка сформувала моє серце й принесла його Ісусові, мене зрозумієте і вгадаєте наперед!..
    Мені здається, що якби квіточка вміла говорити, просто сказала б, що зробив для неї Бог, не намагаючись приховати свої добрі вчинки. Не сказала би, під виглядом лжесмирення, що не має ані краси, ані запаху, що сонце вкрало її сяйво, а грози зламали її стебло, – коли водночас розпізнавала би в собі щось цілком протилежне.
    Квітка, яка оповідатиме свою історію, тішиться, що має засвідчити випереджальну, цілковито незаслужену прихильність Ісуса, знає, що ніщо в ній не було б здатне привабити Його божественного погляду і що лише милосердя Ісуса створило все, що в ній є доброго… Це Він зробив так, що квіточка народилася в святій землі, яка ніби вся була просякнута ароматом цноти 6 . Це Він зробив так, що квітку випередили вісім лілій сліпучої білизни 7 . У своїй любові Він схотів уберегти свою квітку від отруйного подиху світу, і тільки-но її вінець почав відкриватися, божественний Спаситель пересадив її на гору Кармель, де дві Лілії, які оточували й лагідно колисали її навесні її життя, вже розсіювали |A 4r| свій аромат…Минуло сім років відтоді, як квіточка прийнялася в саду Нареченого дів, і тепер три Лілії 8 колихають поруч із нею своїми духмяними вінчиками; трохи далі інша лілія розквітла під поглядом Ісуса, а два благословенні стебла, які породили ці квіти, тепер поєднані навіки в Небесній Вітчизні… Там вони віднайшли чотири Лілії, розквіту яких не бачила земля.... О! якби Ісус уподобав не залишати квіти довго у вигнанні на чужому березі; якби гілка Лілій якнайшвидше здобула повноту в Небі!
    Ось, Матінко, я і розповіла двома словами про те, що Бог зробив для мене. Тепер перейду до подробиць мого дитячого життя; я знаю, що там, де хтось інший побачив би тільки нудну оповідь, Ваше материнське серце відшукає привабливість і красу...
    А крім того, спогади, які я прикличу, – то також і твої спогади, адже власне при тобі пройшло моє дитинство, й мені пощастило належати до незрівнянних Батьків, які оточували нас однаковою турботою та однаковою ніжністю. О! якби вони схотіли благословити свою найменшу дитину й допомогти їй славити Боже Милосердя!.... Пс 88,2
    В історії моєї душі до вступу до Кармелю 9 я вирізняю три чітко відокремлені періоди. Перший – хоч дуже короткий, але не найбідніший на спогади – від моменту, коли пробудився мій розум, до відходу нашої коханої Матері до Небесної вітчизни.
    |A 4v| Бог зробив мені ласку дуже рано розбудити мої розумові здібності й так глибоко закарбував у моїй пам'яті спогади з дитинства, що мені здається, ніби речі, про які говоритиму, сталися вчора. Без сумніву, Ісус у своїй любові хотів, щоб я пізнала незрівнянну Матір, яку Він мені дав, але яку Його Божественна рука поспішила увінчати в небі!....
    Протягом усього мого життя Бог забажав оточувати мене любов'ю, мої найперші спогади сповнені найніжніших посмішок та пестощів!.... але якщо Він зосередив стільки любові навколо мене, то вклав її також до мого сердечка, роблячи його люблячим і вразливим. Отже, я дуже любила Тата й Маму та виявляла їм свою ніжність у тисячу різних способів, адже я була дуже експансивною. Тільки засоби, якими я користувалася, були часом дивні, як про це свідчить уривок з одного листа Мами 10 : "Ця дитина – виняткова пустунка, вона прибігла обійняти мене, зичачи мені смерті: "О! як би я хотіла, щоб ти померла, моя люба Матінко!" – докоряємо їй, а вона відповідає: "Але ж це для того, щоб ти пішла до Неба, бо ти сама сказала, що треба померти, аби потрапити туди". Так само, коли нею заволодіває приступ особливо ніжної любові, вона зичить смерті також і своєму батькові!"
    |A 5r| 25 червня 1874 р., коли я ледве мала 18 місяців, мама писала про мене 11 : "Ваш батько щойно зробив гойдалку, Селіна страшно радіє, але треба бачити малу, коли та гойдається. Це дуже кумедно: тримається, як велика дівчинка, не боїться, що може впустити мотузку, а коли не розгойдувати її надто сильно, кричить. Ми прив'язуємо її спереду іншою мотузкою, але я все одно непокоюся, коли бачу її так високо.
    Недавно сталася цікава історія з малою. Зазвичай я ходжу на месу о пів на шосту. У перші дні не наважувалася її залишати, але, бачачи, що вона ніколи не прокидається, врешті вирішила її покинути. Кладу її до мого ліжка й приставляю колиску так близько, що їй неможливо впасти. Й одного дня забула присунути колиску. Приходжу, а малої вже нема на моєму ліжку. Тієї ж миті чую плач, дивлюся й бачу, що вона сидить на стільці, який стояв у головах ліжка, голівку поклала на бильце й так спить неспокійним сном, бо їй незручно. Я не могла зрозуміти, яким чином вона впала й усілася на тому стільці, бо ж перед тим лежала. Дякувала Богові, що з нею нічого не сталося. Це справді Провидіння: вона мала б зіслизнути на підлогу, але її добрий Ангел чував над нею, й берегли її душі в чистилищі, до яких щодня молюся за неї. Я пояснюю це так… а ти розумій як хочеш!...."
     У кінці листа мама додала: "Ось маленька прийшла погладити мене ручкою по голові та обійняти. Це бідолашне маля ані на мить не хоче мене залишити, вона постійно зі мною. Дуже любить ходити до саду, |A 5v| але якщо мене там немає, не хоче там залишатися й плаче так довго, аж поки її до мене не приведуть..... (А ось уривок з іншого листа 12 .) Тереза запитала мене одного дня, чи піде до Неба? Я сказала, що так, якщо буде дуже чемна. А вона відповідає: "Так, але якщо б я не була розумниця, пішла б до пекла.... але знаю, що я зробила б: полетіла б із тобою, бо ти була б у Небі – як Господь зміг би мене забрати?... Ти ж бо тримала б мене міцно в обіймах?" І я бачила в її очах, що вона насправді вірить, що Господь нічого не може їй зробити, якщо вона в обіймах своєї матері…
    Марія 13 дуже любить свою сестричку, вважає, що вона розумниця, й, мабуть, є до неї вимоглива, бо мала дуже боїться справити їй прикрість. Вчора я хотіла дати їй троянду, знаючи, що вона буде щаслива, але вона почала молити мене не зривати троянду, бо Марія не дозволяє, навіть почервоніла від почуттів. Я все одно дала їй дві, а вона не сміла показатися в домі. Марно я їй пояснювала, що це мої троянди, – вона казала: "о ні, це Марії..." Це дитина, яка дуже легко піддається емоціям. Щойно зробить якусь малу шкоду, всі мусять про це знати. Вчора, коли ненавмисно надірвала куточок шпалери, вона була в такому стані, що брав жаль, а крім того треба було терміново сказати про це її батькові. Він прийшов за чотири години, всі вже про це забули, але вона швиденько побігла до Марії: "Скажи швиденько Татові, що я порвала папір". Стоїть наче злочинниця, що чекає на вирок, але потай відчуває, що їй вибачать легше, якщо вона сама зізнається".
    |A 4v c.d.| Я дуже любила свою хресну матір 14 . Не подаючи знаку, я звертала величезну увагу на все, що навколо [мене] діялося й говорилося, й мені здається, що оцінювала речі так, як і зараз. Дуже уважно слухала те, чому Марія вчила Селіну, щоб чинити як вона;
    |A 6r| після її повернення з навчання у Візиток 15 , бажаючи отримати честь бути допущеною до її кімнати під час уроку, який вона давала Селіні, я була дуже чемна й робила все, що вона хотіла, тому мене обдаровували подарунками, які попри свою малу вартість справляли мені величезну радість.
Я дуже пишалася своїми двома старшими сестрами, але справжнім ідеалом мого дитинства була Поліна.... Щойно я навчилася говорити, а Мама питала мене: "Про що думаєш?" – відповідь була незмінна: "Про Поліну!.." Іншого разу водила пальчиком по кахлях і казала: "Пишу: Поліна!.." Часто чула, як казали, що Поліна, звичайно, буде монашкою, – тоді, мало розуміючи, що це означає, я думала: Я теж буду монашкою. Це один із моїх перших спогадів, і з того часу я ніколи не перемінила рішення!....... Це Вас, моя люба Матінко, Ісус вибрав, щоб заручити мене із Собою. Вас тоді не було зі мною 16 , але вже тоді утворився зв'язок між нашими душами.... Ви були моїм ідеалом, я хотіла бути схожою на Вас, й це саме Ваш приклад притягнув мене уже в дворічному віці до Нареченого дів.... О! Скільки солодких думок я б хотіла тобі довірити! – Але мушу продовжувати історію квіточки, цю повну й головну історію, адже коли б я хотіла говорити про подробиці її ставлення до "Поліни", мала б занедбати все інше!....
    Моя люба маленька Леоні теж займала велике місце в моєму серці. Вона дуже любила мене, вечорами саме вона мене доглядала, коли вся родина виходила на прогулянку.... Мені здається, що я й досі чую гарні пісеньки, які вона співала, аби мене приспати.... в усьому вона шукала можливості зробити мені приємне, тому й мені було б дуже сумно, якби я справила їй прикрість.
    |A 6v| Дуже добре пам'ятаю її перше причастя 17 , особливо від моменту, коли вона взяла мене на руки, щоб я разом із нею увійшла до плебанії. Мені видавалося таким гарним те, що мене несе старша сестра, вся в білому, як і я!.... Ввечері мене поклали спати рано, бо я була надто мала, щоб залишитися на святкуванні, але зараз ніби наяву бачу Тата, який прийшов під час десерту, несучи своїй царівні шматочки піраміди з торту…… Наступного дня або за кілька днів ми пішли з мамою до подруги 18 Леоні. Гадаю, що саме того дня наша добра Мамуся повела нас за мур, щоб ми випили вина після вечері (якою нас почастувала бідолашна пані Дагоро), бо не хотіла засмутити добру жінку, але хотіла також, щоб нам нічого не бракувало...... Ах, яке ж ніжне серце Матері, що випереджувально виявляє свою любов у тисячі різних способів, про які ніхто б і не подумав!...
    Тепер залишилося сказати про любу Селіну, дорогу подругу мого дитинства, – але спогадів так багато, що не знаю, які вибрати. Візьму кілька уривків з листів, які мама писала до Вас у монастир Візиток, але не копіюватиму всього, бо це було б надто довго.... 10 липня 19 1873 (рік мого народження) писала Вам так: "Мамка 20 принесла Терезу в четвер, мала весь час сміялася, особливо подобалася їй Селіна, в її присутності вибухала сміхом. Можна було б сказати, що вона вже хоче гратися, – і скоро так і буде, бо вона стоїть на ногах твердо як кілок. Як на мене, ходити почне рано, матиме добру вдачу, здається дуже розумною й має задоволене личко вибраниці...."
    |A 7r| Я виявляла свої почуття до Селіни передусім після повернення від мамки. Ми дуже добре розумілися, тільки я була набагато жвавіша й набагато менш наївна, ніж вона. Хоча я була на три з половиною роки молодша, здавалося, що ми однолітки.
    Ось уривок з листа Мами 21 , який Вам покаже, наскільки Селіна була лагідна, а я недобра: "Мою Селіну цілковито приваблює чеснота, це найглибше почуття її душі. Її душа чиста й відчуває відразу до зла. Що ж до маленької пронози, ще не надто добре відомо, як буде: вона така мала, така розсіяна... Вона розумніша від Селіни, але набагато менш лагідна, а передусім має майже непереможну впертість: коли каже "ні", ніщо не може змусити її поступитися, можна було б на цілий день зачинити її в підвалі – радше спатиме там, ніж скаже "так"......
    А все-таки має золоте серце, любить ластитися й дуже щира. То дуже цікава картина, коли вона біжить за мною, щоб висповідатися: Мамо, я штовхнула Селіну, тільки один раз, раз її вдарила, але більше не буду. (І так з усім, що робить). У четвер увечері ми пішли на прогулянку в бік вокзалу – вона неодмінно хотіла увійти до зали очікування по Поліну, приємно було бачити, як радісно вона біжить перед нами. Але коли побачила, що треба повертатися замість того, щоб сісти в потяг і їхати по Поліну, плакала всю дорогу додому".
    Ця остання частина листа нагадує мені те щастя, яке я відчувала, бачачи, що Ви повертаєтеся від Візиток. Ви, Матінко, брали мене на руки, а Марія брала Селіну, і тоді я обсипала Вас пестощами й відхилялася |A 7v| назад, щоб милуватися Вашою товстою косою.... потім Ви давали мені плитку шоколаду, що її берегли три місяці, знаючи, який це для мене рідкісний скарб!... Я пригадую також подорож до Ле-Ман 22 – тоді, власне, я вперше їхала потягом. Що то була за радість – бачити, що подорожую сама з Мамою!.. Але, вже й не знаю чому, я розплакалася, й бідна Мамуся могла представити Тітоньці в Ле-Ман лише нестерпну малу бридулю, всю червону від сліз, пролитих під час дороги…… У мене не збереглося жодних спогадів про зустріч, за винятком моменту, коли тітонька подала мені маленьку білу мишку і кошичок з бристольського паперу, повний цукерок, на яких царювали дві гарні цукрові каблучки, якраз на мій палець – я одразу тоді закричала: "Як же гарно, буде каблучка для Селіни". Але, о, як шкода! Хапаю мій кошик за дужку, подаю другу руку Мамі й виходимо – за кілька кроків дивлюся на мій кошик і бачу, що майже всі цукерки розсипалися по вулиці, ніби камінчики Хлопчика-Мізинчика.... Придивляюся пильніше й бачу, що одна з коштовних каблучок розділила долю цукерок.... Я не мала вже нічого, щоб дати Селіні!... отже, впала у відчай, прошу, щоб ми повернулися по моїх слідах, а мама, здається, не звертає на мене уваги. Це було вже занадто, після сліз приходить крик... Я не могла зрозуміти, що вона не поділяє мого непокою, й це збільшувало мій біль....
    Тепер повертаюся до листів, які Мама пише Вам про Селіну й про мене, – це найкращий спосіб, який можу знайти, щоб познайомити Вас із моєю вдачею. Ось уривок, де мої вади світяться живим світлом: "Ось Селіна
    |A 8r| грається кубиками з малою, час від часу сваряться, Селіна поступається, щоб мати перлину до своєї корони. Я мушу карати цю бідну дитину, яка інколи має страшні припадки злості, коли щось відбувається незгідно з її бажанням, кидається на землю в розпачі, вважаючи, що все пропало. Бувають моменти, коли це сильніше за неї, так, що вона аж задихається. Це дуже нервова дитина, але, з іншого боку, дуже мила й дуже розумна, все пам'ятає" 23 . Бачите, Матінко, як багато мені бракувало, щоб бути дівчинкою без вад! Про мене не можна було навіть сказати, що я "чемна, коли сплю", бо вночі була ще більш рухливою, ніж удень, скидала з себе всі ковдри, а потім (так само, уві сні) вдарялася об дерев'яну спинку ліжка – тоді прокидалася від болю й казала: "Мамо, мене стукнули!.." Бідна Мамуся мусила вставати й переконувалася, що я справді мала гулі на лобі, що була стукнута, так що зрештою треба було прив'язувати мене до ліжка. Щовечора Селіна приходила зав'язувати купу шнурків, аби не дозволити малій стукатися й будити маму. А оскільки цей спосіб виявився ефективний, відтоді я стала чемна, коли спала…… Є ще й інша вада, яку я мала (коли не спала), що про неї Мама не говорить у своїх листах, – це велике самолюбство. Подам Вам тільки два приклади, аби не робити свого оповідання занадто довгим. Одного дня Мама мені сказала: "Терезо моя, якщо ти поцілуєш землю, дам тобі один су". Один су – це було для мене ціле багатство, і щоб його заробити, не треба було принижувати мою велич, адже через мій малий зріст не було великої відстані між мною та землею. Але моя гордість збунтувалася від |A 8v| думки про "цілування землі", я випросталася й сказала Мамі: О! Ні, Мамусю, краще я обійдуся без су!...
    Іншого разу ми мали йти до Гроньї до пані Моньєр 24 . . Мама сказала Марії, щоб та вбрала мене у гарну блакитну сукню кольору Неба, прикрашену мереживом, але щоб не залишала моїх рук неприкритими, аби не обпекло мене Сонце. Я дозволила мене вдягти з байдужістю, яку повинні мати діти мого віку, але внутрішньо думала, що була б набагато гарніша з голими ручками.
   З такою натурою, як моя, якби мене виховували Батьки, не наділені чеснотами, або ж навіть якби мене балували, як Луїза 25 Селіну, я стала б дуже поганою, а може й пропащою…… Але Ісус чував над Своєю малою нареченою, хотів, щоб усе перетворювалося на її добро, навіть її вади, які, вчасно опановані, послужили їй до зростання в досконалості... Оскільки я мала самолюбство, але також любов до добра, щойно почала мислити серйозно (а це сталося, коли я була ще дуже маленька), достатньо було мені сказати, що щось не є добрим, аби мені не хотілося, щоб це повторювали двічі…… Із задоволенням помічаю в листах Мами, що мірою мого зростання я приносила їй дедалі більше втіхи. Оскільки я мала навколо себе тільки добрі приклади, природно, хотіла їх наслідувати. Ось, що вона писала 1876 р. 26 : "Щодо Терези, яка іноді хоче долучатися до виконання практик 27 . Ця чарівна дитина тендітна, наче жива тінь, але її серце чутливе. Вони з Селіною дуже люблять одна одну, їм досить бути удвох, щоб не було нудно, щовечора, щойно закінчать обід, Селіна йде по свого півника, одним порухом руки ловить курку для Терези. Мені це не вдається, але вона така жвава, що один стрибок – і вже впіймала. Потім обидві приходять зі своїми птахами, сідають біля |A 9r| каміну й так граються дуже довго. (Це маленька Роза подарувала мені курку й півня, півня я дала Селіні). Одного дня Селіна спала зі мною, а Тереза спала на третьому поверсі в ліжку Селіни [й] благала Луїзу, щоб та знесла її додолу, щоб її вдягли. Луїза йде по неї й знаходить порожнє ліжко – Тереза почула Селіну й спустилася разом із нею. Луїза їй каже: "Отже, не хочеш прийти вдягтися?" – "О, ні, Луїзо, ми як дві курочки, нас не можна розлучати!" – й кажучи це, обидві цілувалися й обіймалися... Потім увечері Луїза, Селіна й Леоні пішли до католицького гуртка 28 .
    Ще якось Мама пише 29 : "Селіна й Тереза – нерозлучні, годі зустріти дітей, які дужче любили б одне одного. Коли Марія приходить, щоб робити урок із Селіною, бідолашна Тереза заливається слізьми: ой-ой, що з нею станеться, її мала подруга йде!... Марії стає її шкода, вона бере її з собою, й бідна мала впродовж двох або трьох годин сидить на стільці, їй дають нанизувати бусини або шматок тканини, щоб шити, вона не сміє поворухнутися, й часто в неї виривається глибоке зітхання. Коли в неї нитка вислизає з голки, намагається її знову всилити. Це цікава картина: бо не може цього зробити, але не сміє перешкоджати Марії. Потім видно дві великі сльозини, які скочуються по її щоках… Марія |A 9v| дуже швидко її втішає, всилює нитку в голку, й бідолашне янголятко посміхається крізь сльози…"
    Я пригадую, що справді не могла залишатися без Селіни, воліла радше відійти від столу, перш ніж закінчу десерт, ніж не йти за нею. Щойно вона вставала, я крутилася на своєму високому стільці, просячи, щоб мене спустили, й ми йшли гратися разом. Іноді ми йшли з донькою префекта 30 , і це мені дуже подобалося, бо вона показувала нам парк і різні гарні іграшки, але я йшла туди радше для того, щоб зробити приємне Селіні, оскільки я сама більше любила залишатися в нашому садку й шкребти мури, бо ми виколупували всі блискучі камінці, які там знаходилися, а потім ішли продавати їх Татові, який дуже серйозно в нас їх купував.
    У неділю, оскільки я була замала, щоб іти на богослужіння 31 , Мама залишалася зі мною вдома, щоб за мною наглядати. Я була дуже чемна, й під час меси ходила тільки навшпиньках, але щойно бачила, як відчиняються двері, – вибухала невимовною радістю, бігла назустріч моїй гарній Сестричці, вбраній, як каплиця 32 … й волала: "О! Моя Селіно, дай мені швидше свяченого хліба!" 33 . Іноді вона його не мала, коли приходила занадто пізно до церкви… Що ж робити? Я не могла обійтися без нього, це була "моя меса"…. Але спосіб знайшовся швидко: "Не маєш свяченого хліба – то зроби його!" Сказано – зроблено. Селіна стає на стілець, відчиняє шафу, бере хліб, відрізає маленький шматок і дуже серйозно промовляє над ним Радуйся, Маріє, потім подає його мені, а я, зробивши знак хреста, з’їдаю його дуже побожно й переконуюся, що він має смак |A 10r| свяченого хліба….
    Часто ми влаштовували духовні конференції 34 . Ось приклад з листів Мами 35 : "Наші улюблені малі, Селіна й Тереза – це блаженні ангелочки, вони мають ангельські натури. Тереза – радість, щастя й гордість Марії, це неймовірно, як Марія пишається нею. Справді, вона робить несподівані, як на свій вік, зауваження, повчає ними Селіну, вдвічі старшу за неї.
    Одного дня Селіна запитала: "Як це так, що Господь може бути в такій маленькій гостії?". А мала відповідає: "Це зовсім не дивно, бо Бог – всемогутній". – "Що означає Всемогутній?" – "Ну, це означає, що Він робить все, що хоче!.." Одного дня Леоні, вважаючи, що вона вже завелика, аби гратися ляльками, прийшла до нас обох із повним кошиком сукенок і гарних шматків тканини, призначених для шиття, а згори лежала її лялька. "Будь ласка, сестрички, – каже нам, – вибирайте, віддаю вам це все". Селіна простягла руку й узяла кілька стрічок, що їй подобалися. Замислившись на хвилю, я теж простягла руку й сказала: "Я вибираю все!" – і безцеремонно забрала кошик. Свідки цієї сцени визнали, що я зробила слушно. Навіть Селіна не додумала про те, щоб образитися (зрештою, їй не бракувало іграшок, адже її хрещений батько 36 обсипав її подарунками, а Луїза завжди знаходила спосіб, щоб знайти для неї все, що вона тільки забажає).  
    Цей короткий опис мого дитинства – зміст усього мого життя. Пізніше, коли мені відкрилася досконалість, я зрозуміла, що аби стати святою, треба багато страждати, завжди шукати того, що найдосконаліше, й забувати про себе, я зрозуміла, що існують ступені досконалості й що кожна душа
    |A 10v| добровільно відповідає на запрошення Господа, може зробити для Нього мало або багато, – одним словом, вибрати серед жертв, про які Він просить. Тоді, так як у дні мого раннього дитинства, я вигукнула: "Боже мій, я вибираю все. Не хочу бути святою наполовину, не боюся страждати для Тебе. Побоююся тільки однієї речі: зберегти мою волю. Візьми її, адже "я вибираю все", чого хочеш Ти!..."
    Мушу зупинитися: я не маю ще говорити Вам про свою юність, а тільки про чотирирічну пустунку. Пам'ятаю сон, який наснився мені приблизно в тому віці та закарбувався глибоко в моїй уяві. Однієї ночі мені снилося, що я вийшла сама погуляти в садку. Коли дійшла до сходів, якими треба було піднятися, щоб туди потрапити, то затрималася з жахом. Переді мною, біля альтанки 37 , стояла діжка для вапна, а на тій діжці із дивовижною рухливістю танцювали двоє бридких малих чортиків, попри праски, що їх вони мали на ногах. Раптом вони поглянули на мене своїми полум'яними очима, й тієї самої миті, виглядаючи більш наляканими, ніж я, зіскочили з бочки й побігли ховатися в пральні, яка знаходилася навпроти. Бачачи, що вони такі боязливі, я вирішила довідатися, що вони там роблять, і наблизилася до вікна. Бідолашні чортенята були там, бігали по столах і не знали, що робити, щоб сховатися від мого погляду. Іноді наближувалися до вікна, дивилися з тривогою, чи я ще там, а щоразу бачачи мене, знову починали бігати у відчаї. – Без сумніву, цей сон не має в собі нічого надзвичайного, а все ж таки я гадаю, що Господь дозволив, щоб я його запам'ятала, аби довести мені, що душа в стані благодаті зовсім не має боятися бісів, бо вони – боягузи, готові тікати від погляду дитини……..
    |A 11r| Ось іще один уривок з листів мами. Бідолашна Матуся вже передчувала кінець свого вигнання: "Про обидві малі я не тривожуся: обидві такі добрі, це вибрані натури, напевно будуть добрі, – ти й Марія досконало зможете їх виховати. Селіна ніколи не зробила найменшої добровільної провини. Мала теж буде добра: не збреше за жодні скарби світу, а розум має такий, якого я не бачила в жодній з вас" 38 .
   "Одного дня вона була у магазині бакалійника з Селіною й Луїзою, говорила про свої практики й жваво дискутувала з Селіною. Власниця магазину запитала Луїзу: – Що це все означає, що коли вона грається в саду, весь час говорить тільки про практики? Пані Гошрен визирнула з вікна, намагаючись зрозуміти, що означає ця дискусія про практики?.... Бідна мала – наше щастя, вона буде добра, вже видно задатки цього, говорить тільки про доброго Бога, ні за що не пропустила би вранішньої та вечірньої молитви. Я б хотіла, щоб ти побачила, як вона оповідає казки, – я ніколи не бачила нічого настільки зворушливого: сама вибирає потрібні тон і вираз, а надто, коли каже: "Хлопчику з білявим волоссям, як ти вважаєш, де перебуває Бог?" – і коли відповідає: "Він там, високо, в голубому Небі" – і з ангельським виглядом підносить очі вгору. Ми невтомно просимо її це повторювати, настільки це гарно, є щось небесне в її погляді, так що ми в захваті!......" 39
    О, моя Мати! Як же я була щаслива в тому віці, починала вже радіти життю, чеснота мала для мене незаперечну привабливість, і здається, що я мала тоді такі ж схильності, які маю тепер, оскільки вже мала велику
    |A 11v| владу над своїми вчинками. – Ах! Як же швидко промайнули сонячні роки мого раннього дитинства, але який солодкий слід залишили в моїй душі! Пригадую щасливі дні, коли тато брав нас до павільйону 40 , найдрібніші подробиці закарбувалися в моєму серці…… Особливо пам'ятаю прогулянки в неділю, під час яких нас завжди супроводжувала мама.... Ще відчуваю глибокі й поетичні враження, які народжувалися в моїй душі, коли я бачила пшеничні лани, усіяні волошками й польовими квітами. Вже тоді я любила далекі простори... Простір і велетенські ялиці, чиї гілки торкалися землі, залишали в моєму серці враження, схоже на те, яке відчуваю ще й тепер, коли дивлюся на природу... Часто під час довгих прогулянок ми зустрічали бідняків, і тоді саме мала Тереза мала обов'язок давати їм милостиню, з чого була щаслива, але так само часто Тато, вважаючи, що дорога занадто довга для його царівни, відводив її додому раніше, ніж інших (превелика прикрість для неї), тоді Селіна, щоб її потішити, наповнювала маргаритками свій гарний кошик і давала їй після повернення. Але на жаль! Бабуся 41 вважала, що для онуки їх забагато, й тому забирала велику частину з них для Пресвятої Діви Марії…… Це не подобалося маленькій Терезі, але вона пильнувала себе, щоб нічого не сказати, адже призвичаїлася ніколи не скаржитися. Навіть коли в неї забирали те, що було її власністю, або ж коли була несправедливо обвинувачена, вона воліла мовчати й не виправдовуватися – це зовсім не було її заслугою, а тільки природною чеснотою.... Як шкода, що ця добра схильність зникла!..
    |A 12r| О! Справді, все на землі мені посміхалося, я знаходила квіти і під ногами щокроку, а мій щасливий характер теж допомагав у тому, що моє життя було приємне. Але невдовзі мав розпочатися новий період для моєї душі, я мусила пройти через горнило випробувань і страждати вже з дитинства, щоб змогти якнайраніше присвятити себе Ісусові. Так само, як весняні квіти починають випускати паростки під снігом і розквітають у перших променях Сонця, так і маленька квіточка, чиї спогади я записую, мала пережити зиму випробувань……
    Всі подробиці хвороби нашої любої матері ще живі в моєму серці, надто добре пам'ятаю останні тижні, які вона провела на землі. Ми з Селіною були як дві бідні вигнанки: щоранку по нас приходила пані Леріш 42 , і ми проводили у неї весь день. Одного дня ми не мали часу прочитати вранішні молитви перед виходом, і під час дороги Селіна тихенько сказала мені: "Чи треба сказати, що ми ще не помолилися?.." – "О! Так", – відповіла їй я. Отже, вона дуже несміливо сказала про це пані Леріш, а та нам сказала: "Добре, дівчатка, можете помолитися", – а потім вийшла, залишивши нас удвох у великій кімнаті.... Тоді Селіна подивилася на мене, й ми сказали: "Ах! це не так, як із Мамою... Мама завжди допомагала нам прочитати молитви!..." Коли ми гралися з дітьми, думка про нашу любу Матір не залишала нас. Одного разу, коли Селіні дали гарний абрикос, вона нахилилася до мене й сказала: "Не їжмо його, я дам його Мамі". На жаль! Бідолашна Матуся була вже занадто хвора, щоб їсти плоди цієї землі, мала насититися тільки в Небі славою Бога й пити з Ісусом таємниче вино, про яке Він казав на своїй Останній Вечері, заповідаючи, що буде ділити його з нами в Царстві свого Отця. Мф 26,29
    Зворушлива церемонія соборування теж закарбувалася в моїй душі, я й досі бачу місце, яке займала біля Селіни, ми всі [п'ятеро] стояли |A 12v| згідно з віком, і був там бідний Татусь, який ридав……
   У день відходу Мами чи наступного дня він узяв мене на руки, кажучи: "Ходи, поцілуєш востаннє твою бідну Матусю". А я, нічого не сказавши, наблизила уста до чола моєї любої Матері…… Не пам'ятаю, щоб я сильно плакала, нікому не говорила про глибокі емоції, які відчувала…… Дивилася й слухала мовчки…… ніхто не мав часу опікуватися мною, тому я добре бачила також ті речі, які хотіли б від мене приховати. Раз я опинилася перед віком труни... якийсь час розглядала його – ніколи не бачила нічого подібного, а все-таки розуміла…… я була така маленька, що, попри низький зріст Мами, мусила піднести голову, щоб побачити те, що було згори, й воно здавалося мені дуже великим … і дуже сумним… За п'ятнадцять років я опинилася перед іншою труною, Матері Женев'єви 43 , – ця труна була того ж розміру, що й труна моєї мами, і я знову почувалася так, як у дні мого дитинства!.... Всі мої спогади оточили мене, дивилася та сама мала Тереза, – але вона вже виросла, й труна здавалася їй малою, не мусила вже підносити голову, щоб її бачити, вже не підносила її також, щоб споглядати Небо, яке здавалося їй дуже радісним, адже всі ті випробування вже скінчилися й зима її душі минула……Пнп 2,11
   
Того дня, коли Церква благословила тлінне тіло нашої Матусі в Небі 44 , Бог уподобав дати мені іншу на землі й хотів, щоб я її вибрала сама. Ми були разом усі п'ять, дивилися одна на одну з сумом. Була там також Луїза, яка, дивлячись на Селіну й на мене, сказала: "Бідні малі, у вас більше немає Матері!..." Тоді Селіна кинулася в обійми Марії, кажучи: "Що ж, тепер ти будеш Мамою". Я звикла робити |A 13r| так, як вона, але цього разу повернулася до Вас, моя Матінко, і, ніби майбутнє вже розірвало свою завісу, кинулась у Ваші обійми з криком: "Що ж, для мене Мамою буде Поліна!............"
    Як я вже казала, саме від цього етапу життя я мусила увійти в другий період свого існування, найболісніший з усіх трьох, а надто з моменту вступу до Кармелю тієї, кого я вибрала своєю другою "Мамою". Цей період триває від часу, коли мені було чотири з половиною роки, до чотирнадцяти років, коли я віднайшла мій характер з дитинства, входячи одночасно в серйозне життя.
   Мушу Вам сказати, моя Матінко, що зі смертю Мами мій щасливий характер цілковито змінився: раніше така жвава й експансивна, я стала несміливою й тихою, надмірно вразливою. Достатньо було одного погляду, щоб я залилася сльозами. Я була задоволена, якщо абсолютно ніхто мною не опікувався, не могла зносити товариства чужих людей і віднаходила веселість лише в колі найближчої родини…… А тим часом я і надалі була оточена найлагіднішою ніжністю. Таке ніжне серце Тата додало до любові, яку вже мало, любов справді материнську!... А чи Ви, моя Мати, й Марія не були до мене найніжнішими, найбезкорисливішими матерями?... Ах! Якби Господь так щедро не посилав свої благодійні промені на Свою квіточку, вона ніколи не змогла б прийнятися на землі. Вона була ще занадто слабка, щоб витримати дощі й грози, потребувала тепла, солодкої роси й весняних вітерців, – і ніколи їй не бракувало |A 13v| цих добродійств: Ісус вчинив так, що квітка знаходила їх навіть під снігом випробування!








Джерело: http://teresastory.oleh-sj.com/
Категорія: Історія однієї душі. | Додав: пиріжок (17.08.2013)
Переглядів: 1985 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Друзі сайту
Цікаве на сайті