Хоч народне прислів'я і стверджує, що сумний грудень у свято і в будень, але саме останній місяць року налаштовує кожного з нас на оптимістичну хвилю, бо хоч зима і повертає на мороз, проте сонце вже йде на літо. Як-не-як, а таки спливає з життя ще один рік.
Сучасна назва грудня, як уже мовилося вище, раніше стосувалася передостаннього місяця року. В давньоруські часи початок зимового літочислення йменувався «студнем» (до речі, так і досі офіційно користуються білоруси — «студзєнь»). Щоправда, поруч співіснувала й інша накличка — «груднь» і означала «нерівний, покритий грудками шлях». Про це підтверджує й Іпатіївський літопис (1118 р.): «Поидоша... по грудну пути, бь бо тогда мць грудень». Цю назву фіксують і решта східноукраїнських дореволюційних календарів.
Разом з тим в активному вжиткові співіснувало чимало діалектних означень. Серед них найбільш відомі — «лютень», «хмурень», «стужайло», «студений», «мостовик» тощо. На західноукраїнських землях була в ужиткові ще одна назва — «трусим». Я. Головацький у своїй чи не найповнішій, котра не втратила свого значення і в наш час, праці «Поділ часу в русинів» писав: «Грудень — то змерзлі груди дорогу возову псують, не раз сніг потрусить — для того трусим; часто і крепкі морози потягнуть, зовсім уже зима — для того студень...»
Серед багатьох регіональних накличок упорядники нинішнього офіційного календаря України зупинилися на одній — «грудень». Подібні назви зустрічаємо і в поляків — «грудзєнь», білорусів — «грудзень», сербохорватів — «грудан» та словенів — «груден».
На Закарпатті жодне з названих наймень невідоме. Тут користувалися лише двома відомими нам термінами «мочавець» («мочарець») та «андріїв» («андрієць»). Стосовно першої назви, то вона означає — вологий, мокрий або мочавий місяць. Справді-бо, в цих краях грудень надміру нестійкий, з. частими дощами та мокрим снігом.
Інша назва — «андрієць» — походить від ймення народного свята Андрія (13). Це було чи не найпопулярніше обрядодійство, з яким пов'язані цікаві вечорницькі забави.
В інших європейських мовах збереглося давньоримське означення «децембер». У перекладі це означає десятий місяць року, який закінчувався у лютому.
У наш час грудень завершує календарний рік. На кінець місяця, тобто 22 число, припадає і зимове сонцестояння, за яким визначають астрономічний початок зими. Наші пращури пов'язували з ним «народження сонця», або ж «родини сонця». Саме в цей день настає найдовша ніч. Але мине кілька днів, і світловий час почне прибавлятися «на заячий скік». Тому від Спиридона (25 грудня) селяни вже налаштовувалися на весну. Кожен наступний день від Спиридона, за тодішніми уявленнями, мав відповідати характерові всіх дванадцяти місяців. Хлібороби ретельно стежили і записували до своїх прогностиків щоденні прикмети, щоб у такий спосіб завбачити погоду на увесь рік.
З останнім місяцем року пов'язано чи не найбільше з народних свят. Кожне з них так чи так стосувалося вечорницьких дійств Адже молодіжні зібрання в грудні відбувалися майже щодня.
Скажімо, 13 грудня відзначали Андрія. Крім калити -обрядового печива, з яким пов'язані цікаві сценічні дії, дівчата починали ворожити. У нас просто немає змоги зупинитися на всіх формах цих дійств. Про деякі, найбільш характерні, я розповів у попередній розвідці про традиційні вкраїнські вечорниці.
Не менш оригінальні дійства пов'язані з Савою (18), Миколою (19), Ганною (22), Спиридоном (25) тощо. Крім молодіжних вечорниць, широко практикувалися погостини, на які сходилися люди старшого віку. Адже грудень, як і січень зі своїм різдвяно-новорічним циклом, вважався місяцем відпочинку.
Громадське дозвілля зимового періоду особливо цікаве. Воно зосереджувалося переважно на сільськогосподарській тематиці з використанням численних пісенних сюжетів, ігрових сценок, багатющої гумористичної скарбниці українського мудрослів'я. Але основний наголос робився усе ж на хліборобську тематику.
Цього вимагали самі умови життя. Так чи так обряди були «повернуті обличчям» до землі-годувальниці. В усіх сюжетних дійствах неодмінно присутня виробнича атрибутика — нива, врожай, шана праці, святе ставлення до хліба...
Власне, це спостерігаємо і в інших обрядових дійствах — колядках та щедрівках, веснянках і гаївках, купайлівському й весільному циклах. Всюди на чільне місце підноситься «аграрна тематика». Це ж стосується й молодіжних та дитячих ігор.
Завершуючи розповідь про останній місяць року, варто наголосити, що він був початком підготовки до новолітування. Оскільки про це йтиме мова у січневій позиції, мені залишається бодай побіжно зупинитися на обрядах зустрічі Нового року в інших народів.
Одриваючи останній аркушик на календарі, кажемо собі: ну от і минув, ще один рік — вагома часточка нашого життя. Намагаємося згадати, яким він був, і що встигли зробити, і тішимо себе: ось у новому році все буде краще...
З такими чи подібними думками щоразу переступаємо поріг нового року. Щедрішаємо на усмішку, бажаємо одне одному щасливих і сонячних днів, веселого настрою, міцного здоров'я. Спалахують вогні новорічної ялинки, до оселі заходить з гостинцями для дітлахів добрий Дід Мороз...
Звідки взялися всі ці поетичні обряди?
Новорічна символіка дуже давня. Під час розкопок у Єгипті археологи знайшли вази, виготовлені понад три тисячі років тому. На них вдалося розшифрувати напис: «Початок доброго року». На думку вчених, це поки що найдавніші відомі нам новорічні подарунки.
Однак ідея офіційного відзначення цієї події, як свідчать історичні джерела, належить римському імператорові Помпілію. Провівши реформу календаря, він переніс початок року з березня на січень. Латинська назва цього місяця, як ви вже знаєте, походить від імені божества древніх — дволикого Януса, покровителя всіх дверей та воріт, які він власноручно відмикав і замикав. Це підтверджує, зокрема, і зовнішність божества-: старе обличчя, що символізувало рік минулий, спрямоване в тильний бік, а юне — уособлення прийдешнього — дивиться вперед.
Символіка Нового року, як і час його визначення, у різних народів неоднакова. Скажімо, в Ефіопії він припадає на середину вересня. Тут жителі міст і сіл, зібравшись на околиці, спалюють на вогнищі принесений хмиз, влаштовують ігри й танки навколо багаття. В Ірані Новоріччя святкують 22 березня, коли, згідно з календарем, настає весна. За традицією глава сім'ї дарує домочадцям нове вбрання, і всі виходять на вулицю, розпалюють вогнище і стрибають через нього. Шотландці ж у цей день приходять одне до одного в гості з грудочкою вугілля. Вкинувши її до полум'я, гість висловлює побажання: «Нехай світло й радість завжди будуть у вашому домі!»
А японці, навпаки, прагнуть відіспатися і тільки вранці виходять на вулиці, щоб зустріти схід сонця: від того, яким буде досвіток — ясним чи хмарним,— залежить удача всього року. В Голландії прихід Нового року зустрічають протяжними гудками пароплавів, що стоять на рейді, а кубинці під звуки святкових дзвонів виплескують з вікон воду, якомога гучніше б'ють у бубни, вмикаючи на повну потужність магнітофони та радіоприймачі.
Особливо бучний цей обряд в Італії: з настанням першої хвилини Нового року по всій країні зчиняється стрілянина з хлопавок, яка триває майже годину; господарі в цей час намагаються викинути через вікна якомога більше старих меблів,посуду, ганчір'я... .
Проте, мабуть, найбільш строката щодо відзначення Нового року Індія. Хоча наприкінці минулого століття англійці офіційно запровадили тут григоріанський календар, все ж у багатьох штатах панують свої традиції, за якими індійці святкують Новий рік майже щомісяця. Це пов'язано з тим, що колись феодальні правителі на свій смак і розсуд вводили «відлік року». Скажімо, за так званим календарем «ери Сака», якого дотримуються мешканці південних районів штату Маха-раштра. Новий рік відзначають 22 березня, вивішуючи на високих жердинах гаптовані золотом полотнища.
А в штаті Андзра-Прадеш це відбувається на межі березня і квітня: на свято, котре зветься «Угаді», збираються всі жителі населеного пункту і влаштовують на центральному майдані святковий бенкет, який завершується танцями й піснями. Сикхи ж зі штату Пенджаб Новоріччя відзначають 13 квітня. З ранку й до пізнього вечора по-святковому вбрані люди влаштовують гучні лицедійства, які завершуються ілюмінацією на високих стінах храмів. А на півночі країни, у передгір'ях Гімалаїв та в Кашмірській долині, що вважається перлиною індійської природи, Новий рік починається у червні — в день літнього сонцестояння. В сусідньому ж місті Ландах ламаїстський Новий рік- «Мела лосар» -- припадає на початок грудня...
У давніх скотарських та землеробських народів релігійні обряди та культи були пов'язані головним чином із сільськогосподарськими роботами. Як правило, вони збігалися з початком Нового року, а позаяк у різних регіонах кліматичні умови неоднакові, то й відзначали його в різний час.
Святкування Нового року першого січня започаткували римляни в 46 році до нової ери.'Щоправда, цьому передували значні складності. Першу реформу провів Юлій Цезар, який ознайомився з єгипетським досить точним календарем. Одначе повністю його запровадити не вдалося — на заваді стали релігійні традиції. Александрійському астрономові Созігену, котрий, власне, і є автором нового, так званого юліанського календаря, довелося поморочитися, щоб підігнати перше січня 46 року до нової ери до першого молодика після зимового сонцестояння. Тільки так вдалося об'єднати старий місячний римський календар з новим єгипетським.
Згодом цією системою скористалися інші народи. До Київської Русі вона потрапила через Візантію. Володимир Святославам, офіційно запровадивши християнство, ввів і відзначення Нового року за старим візантійським зразком — першого вересня. Однак у народі ще довго відзначали його у березні. Відтак триватий час наші пращури користувалися двома календарями — церковним та світським. Проте релігіиникам такий різнобій не подобався, і митрополит Феогностій 1342 року видав наказ про єдине відзначення Нового року — 1 вересня.
Збереглося чимало свідчень,про урочисту новорічну обрядовість і на Україні Особливо пишною вона була в Києві. До центру свята—майдану на Подолі — заздалегідь привозили кронисті дерева, прикрашали їх виробами ремісників та «Дідухами» — солом'яними снопками. Із настанням сутінків довкіл спалахували тисячі свічок. Опівночі на площу сходилися майже всі городяни. Кожен ремісничий цех (а їх було кілька десятків) мав своє парадне вбрання, корогви і знаки, навіть іменний гімн. Співаючи, цеховики виходили на майдан. Всю ніч лунали пісні влаштовувалися новорічні вистави, вертепні дійства. Свято завершувалось удосвіта і веселі юрми розходилися містом, щоб защедрувати городянам віншувальними колядками.
У нас помилково утвердилася думка, що буцімто вперше січневе новолітування запровадив у 1700 році Петро І. Справді, такий указ був обнародуваний російським імператором. Але на Україні, зокрема в західних її регіонах, січневим відліком року почали користуватися значно раніше, оскільки ці землі мали тісні зв'язки з європейськими країнами.
Упродовж століть народилися нові форми відзначення новоріччя. Свято це, як жодне інше, пройняте теплотою й душевністю. На жаль, чимало національних традицій наших предків уже призабулося. Особливо далися взнаки останні десятиріччя. Штампоманія майже повністю знівелювала, а почасти і з'ярликувала наші прекрасні форми — колядування і щедрування, засівання зерном осель, прикрашання світлиць дідухами тощо. Довгий час місцеві чинуші забороняли і розганяли колядницькі ватаги, звинувачуючи їх у «релігійництві» чи навіть «націоналістичних ухилах». А це ж історія нашого народу, наша духовна спадщина!
...Новий рік. З нетерпінням чекаємо його, з особливим настроєм переступаємо поріг у рік прийдешній. І нехай це радісне свято завжди залишає світлу пам'ять і побажання одне одному усмішок, дружніх взаємин, сонячних і мирних днів, гараздів і здоров'я в щасливому новому році.
Як зараз пам'ятаю той передноворічний день, коли, прибігши зі школи, жбурнув на ліжко лляну з валовим очкуриком торбину і мерщій до календаря.
— Мамо,— сплеснув на радощах в долоні, бо календарик вже геть схуд, ліпаючись лишень кількома листочками,-- вже скоро й Новий рік!
— Авжеж, що скоро,—донісся із-за комина неньчин голос..— Вже і ячміне просох, сьогодні, як тільки повернеться з роботи батько, будемо товкти кутю. І тримай решето, доки я зберу зерно з череня.
Надвечір, разом з ранніми сутінками, увійшли й неньо, окинули стомленим глядом маму, що решетувала біля коцюбника збіжжя, запитали:
— То, мо' ступу внести? — І, не дочекавшись відповіді, заповзялися вкочувати з сінець замашний домашній прижиток.
Тим часом я вніс з поклітця вишмуляного постійним вжитком товкача. Першим, як і годилося в родині, товкти кутю доручили мені. Сплюнувши в долоні хвацько підняв замашного товкача і зусюмоці гухнув ним у горловину ступи.
— А-я-яй, глуму якого наробив! — сплеснули в долоні ненька, бо добряча порційка пересохлого збіжжя миттю випужалася на долівку.— Зачекай, я трохи скроплю його водою, щоб не розлітався та краще одлущувалася лузга.
За роботою й не зогледілися, як і вечір минув. Облущений ячмінь знову висипали на піч. Завтра його ще раз прорешетуємо, і вже після цього можна буде готувати кутю.
Передноворічного вечора чекав з нетерпінням. Стіл обновився празниковою скатертиною, посеред якої пухкувала духмяна паляниця з дрібком солі. Від печі доносився солодкий запах умлілої куті. Мама раз у раз зазирають у чорну пащі печі, щоб бува не перестоявся ячмінь, і нарешті наказують:
— Катай, синочку, до стодоли та наскуби сінця, бо вже пора кубельце для куті зробити!
Наопашкувавши куфайчину, летом біжу до току, одчиняю навстіж обидві брами, щоб краще було розпізнати, де стіжкує м'яка отава, і починаю скубти запахуще сіно. Нараз згадується осінь з густими туманами, розлога лука, на якій шапкують копички. «З молодої отави,— згадується татове,— перед Новим роком зробимо на покуті кубельце...»
А й справді, молоде сінце таке м'яке та пахке, що й, як люблять приказувати мама, сама попадя ув м'ясниці з'їла б. Вертаючись, біля засторонку помітив купку житніх перевесел. І коли це, ніяк не второпаю, тато встигли їх накрутити? Очевидячки, сьогодні підв'язуватимуть ними садовину.
Доки ладнав на покуті кубельце, тим часом повернулися з роботи тато. Кинувши під лаву сокиру, накликають мене, аби зілляв води. В синіх з холоду долонях моторно слизькує мило, і між дебелих пальців нагнітається біла піна. Скільки ж тієї дармової роботи, гризе мене співчуття, переробили ці руки? їм ніколи було хоч би разок приголубити мою голівку... —
Сьогодні, йдучи додому, зустрів голову колгоспу,— витираючи лляним рушником руки, оповіщають новину тато.— Зупинив коні, привітав з наступаючим Новим роком і каже: «Перекажи своїм сусідам, що в цьому році на кожен зароблений трудодень вийде по двісті грамів зернових!»
— Ну що ж, чоловіче, удвох за рік на кутю таки заробили,— витягуючи з печі горщик і ставлячи його на припічок, мовили мама.— А тепер перевдягайтеся та будемо вечеряти!
Я швиденько зодяг празниковий костюмчик і шмигнув до припічка.
— Не поспішай поперед батька в пекло! — голосніє улюблена татова накличка.— Ось нехай я спочатку дістану тобі рукавички, що їх виплів Дід Мороз, а тоді вже й кутю нестимеш,— і заповзялися з-під узголів'я витягувати подарунок.— Бачиш, які новенькі та ще й з петельками, щоб ніколи не розкидав їх, а вішав завше на гачечок біля одвірка.
На радощах, що і в мене буде новорічна обнова, тут же одягаю їх і усміхаюся сам до себе: нехай тато собі кажуть, що це од Діда Мороза, а я знаю своє — їх недавно вони самі виплели з домашньої вовни. М'якенькі такі, наче на мої руки приміряні, та ще пахнуть овечим жиром. Відтак жоден мороз не зашпарить пальців!
— Вже налюбувався? — перепитують мама,— Тоді бери мерщій горщик з кутею й однось на покуть. Тільки дивися, щоб не вислизнув. До речі, ти не забув, що тре' при цьому казати?
— Ні, мамо, не забув! — запевняю і, міцно обхопивши рукавичками горнятко, навершене покришкою, несу його поперед себе, приказуючи речитативом: — Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли сіли!
Біля столу зупиняюсь і бочком-бочком просовуюся між лавою і столом до червоного кута. А ось і кубельце. Ставлю в нього горщика, обкутую сінцем й умощуюся поруч. Ліворуч біля застільного вікна тато сидять, а навпроти — на ослоні — мама. Оце й уся наша родина.
На статі празникують святкові страви: кутя з медом, смажені ковбаси, картопля з грибами, пироги з маком та узвар з нашої-таки антонівки, що саме постукує голими руками у віконце. Невдовзі батьки починають згадувати про дитячі та юнацькі роки, новорічні розваги, як ходии колядувати та щедрувати, водили Меланку.
— А пам'ятаєш,— майже дитячим голосом освячується ненька,— коли ти, парубкуючи, в нас ворота під Новий рік викрав? Лише на Водохреща знайшли їх. Тато мої були злі такі тоді, бо стерегли їх ледь не до світанку...
—Твій батько стеріг ворота, а я — майбутнього тестя,— заусміхався неньо.— Та якби не я це зробив, то вони дісталися б Маркові Кобилянському, котрий, до тебе ходячи, п'ять пар постолів стоптав!
— Скільки ти будеш дорікати ним? — гніваються мама й тут же лагідніють.— Очевидно, доля гак розсудила, бо хтозна, чи вийшла б я за тебе, коб не те гадання. Вибігла якось з дівчатами на подвір'я в новолітню ніч, пожбурила навзнак старого чобота через ворота, а кати придивилася — носок цілив на твоє обійстя. Невдовзі й свати прийшли...
— Можна подумати,— споважніли тато,— шо твій чобіт та мене приворожив. І без нього я заслав би старостів!
Отак у спогадах і північ приблукала. Батько встав з-за столу, зодяг доморобного кожушка, взяв миску з кутею та дерев'яну ложку і вийшов у сад. Ми тим часом припали до віконця.
Стояла тиха морозяна ніч. На небі густо паслися зорі. Обійшовши один вулик, неньо скропив його кутею, потім другий, третій, і так усю пасіку. Через вхідну хвіртку зайшов до хлівця, щоб причастити й корівку.
Нарешті дійшла черга і до перевесел. їх вистачило для кожної деревини. Нам добре видко було, як розповажисто гордувала садовина підперезаними пасками, наче весільні чини.
— Для чого вони це роблять? — питаюсь у мами.
Вони щасливо усміхаються:
— Жива людина про живе й думає. Так уже повелося, синочку: надходить новий рік, то господар хоче придобрити його, аби був щедрим для сімейства — кутею обсипають бджіл, щоб справно перезимували й по літі медку наносили у вулії, а корівка легенько розтелилася та на розплід теличку привела. Садовину ж задобрюють, щоб порадувала цвітом і плодом. А горщик, що на покуті, має убезпечити на ввесь рік статками нашу родину, аби в коморі та в оборі були в засіках повні гори!
Упоравшись із садом, тато вертають до хати й жваво розтирають задубілі руки.
— Бере своє Новий рік,— похитують головою.— А коли мороз напередодні Василів, то на врожай. Василі ж завтра... Мама підходять до мене, ніжно голублять мої щоки.
— З Новим роком, синочку, з новим щастям! Будь нам веселий та щасливий! — і довго-довго дивляться ув мої очі,— А тепер вилазь на піч, і нехай тобі насниться гарний новорічний сон. Тим часом Дід Мороз принесе тобі в горбі смачні ласунці й залишить на покуті.
...Лежу на печі й ніяк не можу заснути. Хоч і знаю, що Діда Мороза в природі не існує, але вірю в нього. І треба ж було людям попридумувати такі поетичні легенди. Чи, скажімо, обряд з кутею. Ну що від того зміниться, якщо на покуті стоятиме горщик — ні хліба не прибавиться, ні бджілки, якщо буде мокре літо, зайвого медку не принесуть і корівка не порадує теличкою, бо торік хоч і завбачували, а таки бичечок з'явився? Але ж, згадалася мамина накличка, жива людина про живе й думає. Може, й справді в тому є якась магічна сила, котрої ми ще не розпізнали?
З цими мислями солодко засинаю. Увижається, наче лечу я на крилах понад селом,— білесенькі хатки купаються в місячному сяєві, кучеряві садочки підперезані житніми перевеслами, дівчата, вийшовши на подвір'я, жбурляють на дорогу старі шкарбани. І від того так весело на душі, празниково, наче я в якомусь казковому царстві. Лишень голос хрещеного, що вже прийшов привітати з Новим роком батьків, а заодно й мене, повертає в реальність — наступило новоліття!
— Вставай, годі спати! — погукує хрипким голосом ранній гість,— Сьогодні не лише Новий рік, але й твоє іменне свято — Василі". З такої нагоди годилося б і по-гутати іменинника...
— Рано ще балувати його,— доноситься мамина окличка,— Нехай трохи підросте!
— Як це рано? — поважніє хрещений.— Скоро вже у свати підемо. Он якого чубчика одростив!
Я знехотя вилажу з-під ковдри, протираю заспані очі. На статі стоїть вузлик з гостинцями, що їх приніс хрещений. Цікаво, що він наготував мені?
— Та швидше, швидше! — підбадьорює він,—А то сніданок вихолоне!
Світлицею і справді розбіглися приємні запахи смажених ковбас, у печі голосно шкварчить свіжина, і парує на припічку зарум'яна картопля.
Поспіхом біжу до умивальника. Прохолодна джерелиця миттю знімає сонливість.
Зодягайся скорше! — наказують ненька, подаючи мені сорочку і штанці,— І причеши свого посмітюхуватого чубчика.
Доки я наводив туалет, хрещений тим часом приладнав біля столу фанерне кріселко і розіслав на ньому кожушину.
— А тепер,—вказав пальцем на стілець,— сідай — гутати буду!
Еге, думаю, тут уже не до жартів. Тільки ж як буде хрещений робити це в одиначку? А що, коли не втримає кріселка? —
Не бійся, хлопче,— наче прочитав мої мислі. Все буде гаразд! — і, взявши мене за лікоть, всадив на м'яку кожушину. .
Поскрипуючи, стілець нараз піднявся до самісінької стелі, потім ще раз. За третім разом хрещений не опустив його; тримаючи мене, над головою, мовив, важко посопуючи:
— Чим одкупишся?
Я стенув плечима. Що б його придумати, аби вгодити гостеві?
— Яблучками. Вони он там, на горищі лежать. Смачні такі...
— Немає дурних,— одказав поважно.— У мене вдома такого добра вистачає. Навіть тобі приніс як дарунок.
Кріселко.нараз похитнулося, і я з переляку міцно уп'явся долонями за сидіння.
— Бачиш, вже терпнуть руки. Якщо не одкупишся чимось смачнішим, то...— хрещений загадково обірвав на півслові свою оповідку.
«А що, як він і справді не втримає мене, — лячно кольнула невпокійлива думка.— Треба щось придумати».
Я вас причащу новорічною кутею. Сам товк ячмінь і сам односив горщик на покуть. Ви такої іще не смакували,— відказав навмання.
— Ну, гаразд! —зголосився хрещений і повільно опустив стілець, а заодно і мене на долівку.— Від куті, тим паче, що і ти її готував, не одкажуся, бо хто не скуштує новорічної ячмениці, тому ввесь рік старці снитимуться.
Хрещений приголубив мене, побажавши щастя і здоров'я в новому році, аби я радував батьків своїх гарними оцінками та слухняністю.
З цими побажаннями ми й сіли до новорічного столу. В усіх був святковий настрій, а тому й розмова попливла невимушено, з жартами та мудрими дотепами. При нагоді гість пригадав, як він літось зустрічав Новий рік на Гуцульщині 3 його цікавих спогадів мені запам'яталася одна деталь. Перед обрядовою вечерею кожен парубок, якщо такий був у сім'ї, мусив піти до потічка, набрати води і принести її до світлиці. Між легінем і господинею виникав діалог. Юнак намагався переконати, що приніс не воду, а густу сметану й масло. Після цього родина починала готувати з цих продуктів вечерю для диких звірят. Оселю ж обсипали кутею та маком. Це для того, щоб «відьма не зайшла в обійстя». Вважалося, доки вона визбирає всі мачипи, то й досвіток наступить. За спогадами ми не зчулися, як крізь вікна заглянув перший новорічний ранок до нашої хати.
— Я вже своє одсвяткував, сказав напрощанок наш бажаний г'ість.— Тепер, хрещенику, черга за тобою. Приходь до нас на обід. У мене кутя не менш смаковита, бо варили ми її з дружиною не в печі, а під місяцем; кожна зернина на золотих зірках смажилась. Такого їства ти ще ніколи не куштував.
Хрещений, заінтригувавши своєю оповідкою, пішов собі. А я, залишившись сам на сам, довго думав: пожартував чи таки правду сказав названий батько? Адже він бував у світах, багато бачив всякої всячини. То, може, й справді, у нього ця новорічна страва особлива? Ось, як тільки підбереться на полудень, одразу й побіжу в гості.
...Чимало чого одійшло й призабулося з романтичної казки дитинства, але сей спогад приберігся назавжди. Щоразу, коли надходить Новий рік, я запрошую його на покуть своєї оселі. Мені здається, що моїм ровесникам таки поталанило, коли мали щастя освячуватися поетикою традиційної обрядовості.
На відстані часу, хоч хто б нас не перекопував у консервативності мислення, все ж здається мені, не тільки краще усвідомлюєш духовні втрати, але и маєш змогу зіставити, а відтак і проаналізувати день сьогоднішній. Оптимізму, скажу одверто небагато. Якщо в деяких селах ще залишилися жити окремі елементи традиційної обрядовості (та ж кутя, засівання житом чи колядування), то в цілому в Україні народні дійства втратилися. їх підмінили недолугим застільним трапезуванням. Розцяцькована ялинка в гірляндному освітленні є лише камуфляжем біля заставленого всілякими наїдками та напоями сталу. Весь обряд «в яжеться» довкола тостів, пострілів шампанського, гучних постуків чарчин і новорічної програми телевізії.
Чим запам'ятається такий обряд, чи закарбується в пам яті сім янина якась дещиця духовності на перехресті років? А між тим кожен народ протягом століть виробив свій ритуал святкування Нового року. Як ви вже могли пересвідчитися, в більшості країн ними послуговуються й дотепер. Це стосується і високорозвине-них, таких як Італія, Франція, Англія, Японія...
Було чим пишатися й українцям. Про це красномовно засвідчує наведепии вище лише" один фрагмент — обряд куті, витоки якого сягають глибини століть і пов'язані з найсвятішим — щедрістю хліба. Чи в багатьох сучасних оселях ви зустрінете ритуальний горщик на почесному місці - покуті?
Знадобилося лише піввіку, щоб витравити з пам'яті духовне світобачення народу омертвити глибоке коріння традиційності, знівелювавши цим самим національну своєрідність і етнічну неповторність. Ми практично залишилися без історичної пам'яті,' а тому мусимо брати в позички чуже і нерідко не властиве нам.
Роки застою і стагнації зробили свою невдячну справу. Зрозуміло, що за таких умов годі було й думати про традиційне побутування новорічної обрядовості. Натомість сучасні «обрядотворці» скороспіхом почали варганити свої сценарії. На вулицях і майданах улаштовували мітингові збіговиська з нудними промовами и клятвами-обіцянками, виробничими звітами, напускною парадністю, прийняттям зобов'язань тощо. Така недолуга кампанійність, звісна річ, не сприймалася в народі, бо новорічне дійство — це насамперед камерно-родинне свято, котре за своєю природою звернене до конкретної людини, її духовності.
Все не призвело до того, що новорічна обрядовість почала набирати довільних, у багатьох випадках викривлених форм — гучних трапезувань молоді й старших людей, а дітлахи, зібравшись у ватаги, оббігають помешкання, засіваючи їх чим-небудь— горохом, рисом, навіть манною крупою, вимагаючи чи погрожуючи: «Як не дасте п'ятака, то нехай вам одсохне рука!» Нічого собі новорічні побажання!
Новий рік. Це свято для всіх нас і кожного зокрема. Вступаючи в новий відлік часу, ми маємо освятитися найкращими почуттями, побажати одне одному щастя, здоров'я, голубого неба над оселею, статків і злагоди в родині. Саме такими спону-камй і була просякнута світська обрядовість зустрічі Нового року в Україні — горщиком куті па покуті, щедрим житнім засівом сусідської домівки, величальною щедрувальницькою"піснею на честь господаря й господині та їхніх діточок. Лише тоді коли ми повернемося до своїх духовних джерел, яскравий освіт новорічної ялинки стане справжнім святом в оселі, запам'ятається на все життя нашим дітям, котрі однесли на найпочесніше місце в хаті найбільшу святість — хліб. Гож нехай ота приповідка «Несу кутю на покутю...» щорічно дзвенить з дитячих вуст як молитва в кожному домі, у кожній оселі рідним словом і неложними вустами!
Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - Український народний календар
