Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) -
Л И П Е Н Ь
+ Сонце на зиму, а літо на спеку
Середульший місяць літа вважається періодом ягід і грибів та масової косовиці сіна. Чому ж тоді його нарекли липнем?
Спостережливий читач давно помітив: липи починають цвісти у червні. А якщо взяти до уваги й таку деталь, що старе літочислення — а саме за ним формувалися сучасні назви — відстає од нинішнього на чотирнадцять днів, то, природно, може виникнути запитання: чи не припустилися тут похибки?
Традиційно на Україні ростуть два сорти липи — широколиста і дрібнолиста. Перша починає квітувати в середині червня, а в південнослов'янських країнах навіть ще раніше. Від того шостий місяць, тобто наш червень, у сербів і хорватів має назву «липень», у словенців «липан». Натомість у північних слов'ян Він ідентифікується з українською: у чехів діалектне «ліиен», паї яків — «ліпєц» і білорусів — «ліпень».
Відтак дехто схильний вважати, що назва в нашій мові походить усе-таки од дрібнолистої липи, цвітіння якої в основному збігається з початком місяця-. Це дерево, особливо на Україні, було дуже популярним. Липами обсаджували дороги, садки та обійстя, замки та храми...
Крім цвіту як лікувального засобу і джерела медозбору, дуже поціновувалася деревина з липи. З неї виготовляли музичні інструменти, різьбили статуетки, іконостаси, дитячі іграшки, робили речі господарського вжитку. Вельми практичними були діжечки, які видовбували з осердя старих дерев. У липівках — а саме так називали ці посудини — тримали мед; продукт добре зберігався, не втрачав протягом тривалого часу своїх смакових і цілющих властивостей.
Зібраний з липового цвіту мед у народі називають «липцем». Він вважається найкращим і найціннішим продуктом. Тому цілком ймовірно, що й назва місяця пішла від «липцю» — періоду основного медозбору, який в Україні припадає на другий місяць літа. До речі, в усіх давніх джерелах XIX століття, зокрема і в «Словарі української мови» Б. Грінченка та «Словнику української мови» П. Бі-лецького-Носенка, на першому місці стоїть означення «липень». Справді-бо, в Україні пасічництво, починаючи ще з Київської Русі, було особливо розвиненим.
Пізніше (і це підтверджують мовознавці) при уніфікації інших назв за аналогією (порівняймо: січень, квітень, травень тощо) давнє «липець» морфологічно транскрибувалося у «липень». Це сталося на початку нашого століття.
Паралельно з «липцем» вживалася назва «іюль». її можна відшукати у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка. Вона походить од імені давньоримського державного діяча Юлія Цезаря. Саме він 46 року до н. е. запровадив так званий юліанський календар, котрий проіснував на території нашої країни до 1918 року.
Крім уже згаданих, були в широкому вжиткові й інші назви, переважно народні. Давні календарі подають регіональне «білень» — від пори, кали найкраще вибілювалося полотно, «грозовик» і «дощовик» — від періоду активних гроз і злив.
Український філолог І. Верхратський у праці «Знадоби до пізнання угорсько-руських говорів» (1899 рік) фіксує і назву «елевей» з варіантами «илевей», «ільовець», «илюх», що начебто від свята Іллі, котре відзначалося 20 липня за старим стилем.
На західноукраїнських землях широко вживалася народна назва «косень» та «сінокіс» — від пори заготівлі сіна. Про це підтвержує і Я. Головацький. Річ у тому, що початок місяця збігається з масовою косовицею сіна на всій території України.
Традиційно цю роботу починали в перший вівторок Петрівки. Цей двотижневий піст триває з 29 червня по 12 липня. Як тільки польовий «гороб'ячий» щавель викидав волоть, кількалітніх косарів ішли селом і, постукуючи в коси, оповіщали селян про початок трав'яних жнив. Після цього вже можна було починати косовицю.
Кожен господар намагався якомога швидше впоратись із заготівлею трав. Це зумовлювалося погодними умовами і наближенням жнив. Відтак ті, хто мав сінокоси на далекій відстані чи значні угіддя, що потребували додаткової робочої сили, влаштовували толоки. Ця форма колективної взаємодії та взаємодопомоги була добровільною і неоплачуваною. Господар зобов'язувався лише відвозити і привозити косарів, ситно — чотири рази на день — харчувати.
Косарі, які збиралися на толоку, обирали з-поміж себе отамана. Як правило, не був найдосвідченіший ґазда. Він першим прокладав загінку, керував, тобто визначав початок і кінець роботи, узгоджував перепочинки тощо. Крім нього обирали ще й осавула — надійного помічника.
Місце постою косарської толоки називалося кошем. Тут обідали, відпочивали, тримали харчі й воду, господарче причандалля. Умовним знаком для коша була управлена в землю висока гілка.
Крім косарів, на толоки виїздили жінки га дівчата. Вони розпушували сіно, щоб швидше сохло, згрібали його і складали в копички. Цей процес називався по-трушинами.
Починаючи косовицю, отаман звертався до господаря з традиційною приказкою: «На сіно гнойок, а на волики лойок». За дощової погоди толоківці намагалися заспокоїти господаря: «Хоч сіно і чорне буде, та зима біла — поїсться...»
Косовиця — надто важка й відповідальна робота. За короткий час треба було скосити і згребти траву. Тому працювали увесь світловий день. А щоб якось скрасити тяжку працю, намагалися розвеселити себе піснями. Проте релігійні канони суворо забороняли співати під час постів. І все ж для косовиці робили виняток _ у цей період дозволялося виконувати петрівочки. Це невеличкі за розміром тексти з однотипною протяжною мелодією.
На жаль, петрівчанський цикл майже не вивчений нашою наукою. Дехто відносить його до купальських або жниварських пісень. Але петрівочки — окремий, зі своєю неповторною специфікою поетичний мелос. Зважаючи на це, наведемо кілька маловідомих зразків.
Першими заспівували косарі. Починаючи роботу, отаман подавав голос:
Гей, нуте, косарі.
Бо не рано почали,
Хоч не рано почали
Да багато утяли.
Гурт відповідав:
Вийшли в пате косарі,
Косять ранком до зорі.
До обіду покосили,
Поки коси потупіли,
По обіді спочивали.
Поки коси поклепали...
Проте більшість петрівчанських пісень виконували жінки. Подаємо, як зразок кілька таких куплетів, що стали вже реліктовими:
1
Ой чиї ж се гребці,
Дівки та мат од ці?
Граблі золотії,
Самі молодії;
Гребли, не гуляли,
Граблі паї а мали.
2
Наші гребці, як гребці,
Чужі гребці, як старці:
У чорній одежі,
Постриглися в лежні.
Наші гребці, як гребці,
Чужі гребці, як старці:
Торби почіпляли,
В нас хліба прохали.
3
Да вже сонце котиться,
Нам додому хочеться.
Ой час і пора
Нам до куреня;
Ой час і давно,
А ми не йдемо,
Приказу ждемо
Од пана свого.
4
Чиняй, пане, погреби,
Бо вже сіно погребли,
Уже й покопили—
Пана звеселили!
Закінчивши роботу, кілька жінок ставали попереду. їм на плечі піднімалася дівчинка. Тримаючись руками за підняті вгору граблі, вона оповіщала, що косовицю закінчено. "Гурт зі співами йшов до куреня:
Нуте, нуте, до межі —
Варенички у діжі!
Приспів:
Ой, нуте, робіть,
Себе не баріть.
Нуте, нуте, по п'ять —
Варенички киплять!
Не будете пильнувать —
Тут будете ночувать!
Приспів.
Косарі, проклавши останню гінку, ставали в шеренгу і, тричі промантачивши коси, кидали їх поперед себе. Отаман звертався до господаря:
— Спасибі Богу за допомогу! Спасибі й вам, панам-отаманам і хазяїнам, що день уробили і нікого не били!
Останнє звертання стосувалося тих, хто хитрував під час роботи. За звичаєвим правом, отаманові дозволялося кілька разів ударити хитруна мантачкою.
Увечері толоківці поверталися до оселі господаря. Вінцем завершеної роботи були пісні:
Чиняй, пане, ворота—
Йде твоя робота,
Чиняй, не бари,
З'їдять комарі!
Чиняй, пане, комірку,
Давай гребцям горілку,
Чиняй, не бари,
З'їдять комарі!
Чиняй, пане, сіни,
Щоб гребчики сіли,
Чиняй, не бари.
З'їдять комарі!
Чиняй, пане, хату,
Давай гребцям плату,
Чиняй, не бари,
З'їдять комарі.
Кусають і тнуть—
Дихать не дають!
Господиня вже чекала толоківців, приготувавши смачну вечерю, яку називали косаркою. Отаманові вона підстеляла подушку, а інших обдаровувала теплими словами подяки. За вечерею толоківці також виконували петрівчанські пісні.
Такими були косарські звичаї на Подніпров'ї.
При гуртовій заготівлі сіна на Лівобережній-Україні отамана вибирали в такий спосіб. Косарі шикувалися «журавлем», тобто шеренгою. За більшістю голосів ним ставав той, хто найшвидше косив. У його обов'язки входило — подавати сигнал початку і закінчення роботи, робити перепочинки, періодично підправляти коси. Сповіщав він про це трьом а постуками мантачки (ця форма існувала і при колгоспних сінокосах).
Перший покіс починали від сходу сонця, щоб воно не засліплювало очі. По закінченні косовиці на кінці лану залишали жмут нескошеної трави. її перев'язували тонким перевеслом, прикрашали квітами, а поруч клали окраєць хліба та дрібок солі. В народі це називалося «трав'яним дідом», символом завершення сінокосу.
Якщо отаман виявився «скаженим», тобто швидко косив і за ним не встигали інші чи рідко подавав сигнали на перепочинок, то йому, як правило, намагалися «підправити» косу. Хтось з толоківців непомітно натирав її мідним металевим шматком. Після цього коса важко стинала траву.
Першого дня сінокосу косарям обов'язково клали в торбину кілька варених яєць — «щоб солодким було сіно». Ввечері, повертаючись з роботи, толоківці перев'язували коси трав'яними перевеслами. Це для того, щоб «не боліла спина».
Успіх у косовиці залежав насамперед від знарядь праці. Недарма казали: «З поганою косою і косар упріє, бо коса любить хитрого, а ціп дурного». Насамперед неабияку роль відігравала якість металу і, безперечно, уміння справно поклепати чи відмантачити знаряддя праці. Перш ніж придбати косу, пруг змочували слиною і зверху клали соломинку. Якщо вона швидко перекручувалась уздовж, то вважалось, що коса якісна..
Крім індивідуальних сінокосів, були й громадські. Заготовлене на них сіно розподілялося порівну. Проте не завжди вдавалося пропорційно ділити скошену траву. Відтак нерідко виникали міжусобні конфлікти. Щоб якось залагодити їх, використовували традиційне народнозвичаєве право: кожну ділянку, залежно від трави— низова, болотяна, лугова, берегова,—викошували окремо і нагрібали стільки копиць, скільки було претендентів. Потім заготовляли таку ж кількість номерків, скидали, їх у кашкет і почергово витягували. Так званий сліпий розподіл якоюсь мірою влаштов'ував усіх.
Сінокіс поділявся на два види «солодкий» і «гіркий». До першого належали трави, котрі ще не вистигли; якщо ж сінокіс жовтів, тобто перестоювався, його називали «гірким». Перевага останнього в тому, що саме з нього отримували найбільше сухої маси, оскільки перестояне сіно майже не всихалося.
У народі чітко розмежовували і якість сіна. Вона залежала від сортності травостою. Найпоширенішими були щавель, очерет, тонконіг, жаб'яча м'ята, палахи, татарське зілля, рогоза, канарейчики, берегова цибуля, лускавка тощо.
Кожен господар намагався якомога швидше перевезти сухе сіно додому. Перед тим як скласти його в стіжок чи на горище, відбирали певну частину для обрядових потреб. Це мала бути м'яка, пахуча і з живокостом трава. З неї напередодні Різдва та Нового року робили кубельце для куті, на якому ставили горщик з обрядовою стравою. При цьому господиня, запасаючись сіном, казала: «На узвар і кутю, щоб курчата лупились до путтю». Справді-бо, з найкращих сортів сіна селяни влаштовували кубла для квочок; за повір'ям, це сприяло активному висиджуванню яєць, а відтак і курчат. З цих сортів виготовляли також подушки для покійників.
Із закінченням Петрівки завершувалася й косовиця сіна. З цього приводу казали: «Пішло уже мені, як з петрівського дня» чи «День не петрівський, язик не попівський — по двічі говорити». На останній день посту (12 липня) припадає свято Павла і Петра. До цього часу селяни мали повністю впоратися з косовицею сіна, бо вже настигали жнива зернових. На Петропавлів празник годилося накосити бодай сніп ячменю. Цей день вважався і святом пастухів.
Щоправда, на Поліссі ці урочистості влаштовували на Полупетра - 13 липня. Зранку пастухи обходили оселі селян, з якими домовилися про випас тварин. Господарі'пригощали скотарів печивом — мандриками. їх робили з сиру та сметани. Випечені в печі коржики особливо цінувалися за своїми смаковими якостями. З цього приводу навіть побутувала приказка: «На Петрівку зозуля мандрикою вдавилася», себто в цей час птаха вже переставала кувати.
Підлітків, котрі випасали телят, господарі також обдаровували сиром із сметаною. Зібравшись на вигоні, вони самі виготовляли мандрики; для цього споруджували спеціальну піч.
На Полупетра сільська молодь збиралася на гойдалки. На лісовій галяві хлопці, прикріпивши до кремезної дубової гілки дві тички, робили орелі. Біля неї і відбувалися молодіжні гулі.
З особливим нетерпінням люди чекали дня Прокопа, котрий припадав на 21 липня. За народним агрокалендарем цей день вважався початком жнив зернових культур.
Щоправда, основні жниварські роботи все-таки виконували в серпні.
Завершуючи розповідь про липень, я не згадав про одне з найпоетичніших свят. Уважний читач, напевно, здогадався: мова йде про Купайла, яке відзначають у ніч з 6 на 7 липня. Оскільки цьому дійству присвячена окрема розвідка, я не буду зупинятися на деталях. Скажу принагідно, що первісне дайбозьке Купайла (у цей день кожен мусив скупатися, тобто очиститися водою— а звідси й назва) пізніше транскрибувалося в Івана Купала: християнство змушене було об'єднати давній обряд з ім'ям пророка Іоанна Хрестителя.
Проте давній сюжет свята залишився незміненим у своїй основі. Обряд Купайла уявлявся насамперед як форма самоочищення від злих духів за допомогою води й вогню. Тому напередодні влаштовували спеціальні дійства, за допомогою яких можна було позбавлятися нечистої сили, зокрема відьом. '
Як відомо, віра в реальне існування цих істот міцно жила серед народу. Ще й дотепер, зосібна на Поліссі та в Карпатах, літні люди переконані в існуванні «нечистої сили». З огляду на це я детальніше зупинюся на деяких формах вірування у відьом.
Відомий український етнограф П. Єфименко в другій половині XIX ст. відзначав, що явище це «настільки розповсюджене в Малоросії, що у будь-якому селі вам вкажуть на одну чи кількох відьом. У цьому випадкові не становлять винятку навіть такі університетські міста, як Київ і Харків».
Ще за моєї пам'яті, у повоєнні роки, переважна більшість літніх односельців була переконана, що в селі є відьма. Жінка, яку запідозрювали в цьому, жила на нашій Забудській вулиці. Пригадую, коли помирала «відьмачка» — її так і прозивали позаочі,— зібралося чимало людей. Щоб полегшити передсмертні муки (а, за повір'ям, відьмачки помирали вельми тяжко), а стелі зірвали дошку і вирвали околотину. Вважалося, що цим самим випустять з людського тіла «нечистий дух», котрий заважає спокійно вмерти. Що б там було, але жінка невдовзі сконала. Такий збіг обставин ще більше посилив віру в народні уявлення.
Містифікація, пов'язана з відьмацтвом, сягає глибинної давнини. В приду-найському регіоні на Правобережжі України археологи, ведучи розкопки грунтів неолітичної та енеолітичної землеробських культур, виявили глиняні жіночі фігурки так званих чародійниць. Перші відомості знаходимо і в «Повісті врем'яних літ», що датується 1071 роком: «Паче же ж єнами бесовыская вълшения бывают... Мъного в'вълхвують жены чародейством и отравою и инеми бесовьскьіми кьзньми». Про це широко повідомляють і пізніші джерела, називаючи жінок-чаклунок «волхвами», «відьмами», «чародійками», «чарівницями», «обавницями», «наузницями», «потворами» тощо.
Зневага до відьом мала загальний характер. Невідомий автор XVII століття в «Слові во врем'я бездождія, і глада, і всякоя пагуби...» поставив їх в один ряд з такими ганжованими особами, як «вкрутії, п'яниці, костирове, картниці, бардачниці, табачниці, злотійове, розбійниці, драпіжниці». Проте серед усіх вищенаведених грішників Відьом як «нечисту силу» зневажали щонайбільше.
Хоч на Україні, порівняно з іншими народами, суворих вироків подибуємо найменше, а це свідчить про високу миротворчісгь звичаєвого права, та окремі судові джерела все-таки зафіксували кілька розправ. В. Антонович описав випадок на Волині, коли в 1720 році мешканці міста.Красилова дійшли висновку, що страшну моровицю наслала найстарша жінка, котрій виповнилося 120 літ. Звинувативши її в чаклунстві (очевидно, бабуся віщувала про людомор), спочатку закопали по шию в землю, а потім спалили.
Шістьма роками раніше подібний випадок трапився і в Лубнах. Запідозривши у відьмацтві якусь жінку, її «піддали тортурам», і вона зізналася, що «може перетворитись на сороку і в дим перекидатися». Врятувало «нечестивицю» од смертної кари через спалення заступництво державного діяча й історика В. М. Татищева.
Але, повторюю, такі випадки — рідкісні явища. Переважно чаклунок позбавляли права жити в селі (згадаймо повість О. Купріна «Олеся», написану на конкретному матеріалі). До цієї теми так чи так зверталися Г. Квітка-Основ'яненко, М. Гоголь, Т. Шевченко та інші письменники.
Чому, власне, в людей віддавна була така величезна зневага до «нечистої сили»? Вважалося, що відьми за своєю природою здатні приносити тільки лихо. Крім насилання різних бід, вони «псували» чужих корів — забирали молоко, накликали хвороби на людей, здійснювали магічні заломи колосся, що спричиняло до неврожаю, могли навіть висмоктати кров (відтак у деяких регіонах їх іще називали «опирі» чи «упириці»). Одне слово, це були люди, наділені надприродною нечистою силою.
За уявленнями наших пращурів, нечестивиці поділялися на дві категорії — родимі та перевертні. До першої належали ті, хто ставав таким ще в утробі матері. Це траплялося у випадках, коли народжувалося підряд сім дочок; одна з них неодміпно мала стати відьмою. Вважалося, що дитя перетвориться у відьму, якщо вагітна жінка, готуючи різдвяну святкову вечерю, необавом проковтне вуглинку. Цьому сприяли і «злі очі» чи «прокльони». Відтак здавна в народі вагітні жінки надто намагалися не потрапляти в людні місця, де неодмінно мало бути «лихе око». До потенційних відьом відносили й сварливих Жінок. Згадаймо приповісту: «Вона зла, як відьма».
Перевертнями, а по-народному «відьмачками», ставали лише при житті й переважно за власним бажанням. Для цього потрібно було піти «в науку до чарівниці» або ж «потоваришувати з нечистим» (тобто чортом). Ці дії відбувалися вночі за вітряної погоди десь біля річки чи обічної запущеної (сплюндрованої) криниці. Зафіксовано і такий казковий «рецепт»: жінка чи дівчина, котра бажала перевтілитись у відьмачку, мусила на Юрія натрапити на коров'ячий брід, набрати в рот зі сліду корови-первістки води і скропити нею фігуру на роздоріжжі, а потім, роздягнувшись, вилізти догори ногами на самісінький верхівок хреста...
Якщо перевертні добровільно поповнювали загін відьом, то родимі — не з власної волі, а тому їм нерідко співчували. Різнилися вони між собою тим, що у народжених обов'язково мав бути хвіст. Щоправда, розрізнити, хто є відьмою,— справа нелегка. Вони жили поруч як звичайні люди. Це могли бути дівчатка і бабусі з вигляду красиві або потворні.
Проте в народі було кілька способів їх виявлення. Переважно щастило це зробити на календарні свята: різдвяно-новорічні, Великдень, Трійцю, Юрія і особливо Купайла.
Одвічна здатність відьом і відьмачок — перевтілюватись у тварин (нса і особливо кішку). Якщо упіймати живцем таку тварину, то вона неодмінно буде проситися людською мовою, щоб відпустили її. Народна міфологія радила не робити цього, а тримати доти, доки потвора не перевтілиться в людину. Натомість, відрізавши чи вирвавши жмут волосся з голови, цим самим позбавляли її «надприродних властивостей».
Особливо багато легенд та повір'їв пов'язано з відьмацькими ігрищами. Начеб-то «нечисті» періодично (здебільшого на Івана Купайла) збираються на свої збіговиська. їх улюбленим місцем були лисі гори (у народі завше до таких краєвидів ставилися зневажливо і насторожено). Найбільше легенд пов'язано з Лисою горою в Києві, куди збігалися відьми не тільки з України, але й Білоруси та Литви. До речі археологи, провівши тут розкопки, виявили рештки давньослов'янського могильника, датованого VIII —X століттями. Подібні «відьмацькі урочища» зафіксовані в селі Бакота на Поділлі та в Карпатах — узвишшя Яворника, Обавського Каменя, Гутина тощо.
За повір'ями, збіговиськом має керувати «відьмак» — літній чоловік (до речі, деінде вважають, що це властиве і «сильній статі», але то вельми рідкий випадок). Відьмацькі гульбища, як правило, переростають у вселенські дикі оргії: галі, з розпущеним волоссям поторочі несамовито кричать, тягають одне одного за волосся, влаштовують криваві бійки терницями (пристрої для тіпання льону чи конопель). Тому селяни напередодні свят знімали м'ялниці і переховували їх у хаті під образами або ж затикали терничні дірочки осиковим шпуром,— начебто саме це дерево здатне було «відігнати відьму».
Щоб убезпечитись од нечистої сили, люди вдавалися до найрізноманітніших дійств. Вважалося, що найкраще зробити це напередодні Івана Купайла, оскільки після своїх гульбищ відьми обов'язково мають доїти корів. Відтак старші люди потайки приносили з лісу осикові галузки і вночі затикали ними ворота, двері, обвішували комору і хлів. Уранці, вигонячи корів до череди, обкурювали тварин осиковим димом та зіллям.
Після цього в обідню днину чи надвечір хлопці витягували з тину суху жердину, прив'язували до неї куля і йшли до толоки. Біля вправленої у землю тички збиралися односельці. Жінки ставали з одного боку, а чоловіки з іншого. Натомість підпалювали солом'яного куля. Доки горів огонь, присутні співали спеціальних пісень:
Купальської ночі
Видрав чорт відьмі очі,
Щоб житов не засівала,
Щоб корів не чарувала...
Кали жердина догорала й падала долі, юнь перестрибувала вогнище. Потім попіл розгрібали заступами й розмітали віниками, щоб не сходилися відьми.
В інших випадках замість жердини ставили на вигоні соснову гілку, обрамлю-вали її квітами, пацьорками та свічками. Вчинивши довкола обрядові дії, гілку підпалювали. Якщо від неї залишався цурпалок, то його несли до річки й топили у воді.
Увечері літні жінки клали в горщик з водою осикові тріски та цідилку й варили їх у печі. Вважалося, що саме в цей час має неодмінно прийти за позичкою відьмачка. Господині пильно стежили, хто першим навідається. Як правило, таким людям нічого не позичали. Коли ж прохач залишав хату, то йому навздогін кидали вуглину або дрібок салі — це начебто мало порятувати родину від «нечистої сили».
Ці та подібні дії, звичайно, позначені давніми.язичеськими формами містичних уявлень. Вони проіснували не одне сталіття у побуті поліщуків. Перебуваючи в експедиційних мандрах, я не раз чув з вуст літніх людей, що саме завдяки таким об-рядодійствам вдавалося застерегтись од лихих «чорних людей» — чаклунів та відьмачок.
Нині ми сприймаємо це як елемент давнього містичного уявлення. В побутовому ж житті подібні магічні дії займали значне місце, і ми повинні знати про те, якщо хочемо бути глибокими знавцями, а не дилетантами своєї історії. Тим паче, що обряди, пов'язані з уявним існуванням відьом,— явище вельми цікаве, воно наскрізь пронизане багатою поетичною уявою нашого народу, різноманіттям космологічних і демонологічних образів, філософських та фольклорних традицій, котрі широко використали в своїй творчості найвідоміші поети, композитори, художники. Вже сам цей факт свідчить про високі світоглядні потенції нації, її багату духовну спадщину.
Отже, липень нерідко вважали і «відьмацьким місяцем». Цьому прислужилися насамперед різноманітні передкупайлівські і власне кугіайлівські обряди.
+ Народний прогностик
+ Ходили дівоньки коло Мареноньки...
Той нещасний випадок, що трапився на початку сімдесятих років, уже, здається призабувся. Про нього, може, і не варто було б згадувати, якби не одна обставина Саме вона допомогла чинушам од культури розправитися зі святом... Купайла Після цього понад десять років над обрядом висіло суворе табу.
Того року в Коростишевї, що на Житомирщині, готувалися провести традищи-ний обряд Купайла. Заздалегідь розробили сценарій, увівши в обрядодію головні персонажі — Марену, Водяника, масові хороводи. За задумом організаторів, дійство мало відбутися на мальовничому березі річки Тетерів, що неподалік гомінкої траси Київ — Житомир. ' . .
У визначений час зібралося чимало людей. Переважна більшість розмістилася на крутих схилах поліської річки, а декотрі облюбували місця на малу. І треба ж такому трапитися: рейсові автобуси, зустрівшись, потіснили людей, котрі стояли на пішнику, і ветхі перила не витримали натиску одне з них обвалилося. були навіть і людські жертви...
Що тут казати, випадок трагічний. І стався вій насамперед з вини охоронців порядку та шляховиків - кілька десятків років перила практично не обновлялися. Натомість всі гріхи приписати не справжнім винуватцям, а купайлівському обрядові Міністерство культури республіки тут же спішно розтиражувало вказівку, спустивши її на місця, в якій суворо заборонялося будь-де проводити свято краси й молодості. На його організаторів, котрі не підкорялися наказові, влаштовували гоніння, шельмували їх; сам був свідком, кати учасників і фольклористів, шо приїхати записувати пісенні тексти в село Малу Рачу на тій же Житомирщині, грубо розганяли, змушували писати пояснювальні. Вчителька місцевої школи — прекрасна популяризаторка народних звичаїв та обрядів - Євгенія Йовенко, яку звинуватили в «націоналізмі», потрапила в лікарню з нервовим розладом.
Проводять купальський обряд, як було сказано, з 6 по 7 липня. Традиційним місцем святкування обирали береги річок, левади, луки чи лісові галявини але з неодмінною умовою — наявністю води.
Обрядова структура свята загальна для всієї території України. Щоправда в окремих регіонах були свої відмінності. Я ж зупинюся на обрядодії, якою протягом століть користувалися мешканці лісової зони.
Напередодні, себто 6 липня, хлопці ходили селом і збирали біля дровітень та на обійстях хмиз, господарські речі, що вийшли з ужитку, полінця. Нерідко господарі и самі виносили для купайлівського вогню старі дерев'яні відра, кошелі, граблі чи лопати. Навантаживши хмизом солом'яного, спеціально виготовленого для цієї мети козубка, парубки тягли його до левади, приспівуючи:
— Купайло, Купайло!
Де ти зимувало?
—Зимувало в лісі.
Ночувало в стрісі,
Зимувало в пір'ячку,
Літувало в зіллячку.
Дівчата в цей час йшли до лісу чи на луку. Потайки від хлопців вони плели віночки з живих квітів. Нерідко юнки запасалися двома чи трьома віночками Крім того, потрібно було зробити «Купайла» чи «Марену» — неодмінно прибрати квітами та стрічками живу березову гілку. Це обов'язковий символ дівочого гурту без якого не могло відбутися свято. Виготовлення атрибутів, як правило, супроводжувалося піснями:
А ми рутоньку посієм, посієм!
Зеленую руту, жовтий цвіт
Посієм!
А ми рутоньку пополем, пополем!
Зеленую рутоньку, жовтий цвіт
Пополем!
А ми рутоньки нарвемо, нарвемо!
Зеленую руту, жовтий цвіт
Нарвемо!
А ми віночки сплетемо, сплетемо!
Зеленую руту, жовтий цвіт
Сплетемо!
А ми дівочок вберемо, вберемо!
Зеленую руту, жовтий цвіт
Вберемо!
Надвечір сільська левада помітно оживала. Хлопці додивлялись, як складене вогнище, прикидали на око, чи вистачить хмизу, бо ж купайлівське свято мало тривати до пізньої ночі. На обочинах вигону готували невеличке багаття й підлітки; їм також дозволяли .брати участь у цих дійствах.
Як тільки починали густитися на околах сутінки, дівчата урочисто несли своє «Купайло» під супровід обрядової пісні:
Зеленая дібровонько,
Чого так рано спустошена.
Трава на сіно покошена?
Ой молодая молодице,
Вийди до нас на вулицю,
Винеси нам купайлицю!
— Ой рада б я виходити,
Та заставляють до роботи.
Та заставляють хату мести.
Під круту гору воду нести,
А під другую камінь котити.
Ой повій, вітре буйнесенький,
Викоти камінь крутесенький,
Зійди, дощику дрібнесенький,
Скропи травицю-муравицю,
Нехай я вийду на вулицю,
Винесу дівкам купайлицю.
Бо наші хлопці недбайливці —
Не вирубали кунайлиці.
Якби вони за нас дбали,
То купайлицю вирубали.
Облюбувавши місце неподалік вогнища, дівчата вправляли в землю берізку, а хлопці намагалися розвеселити гурт дотепними діалогами, нерідко й пісенними текстами. Не залишалися в боргу і юнки, вони відповідали не менш влучними кпинами.
Тим часом видолинок заповнювався односельцями. Подивитися на святкові врочистості сходилися всі — і діти, і дорослі. Адже цим дійством мало, власне, й завершитися колективне дозвілля, бо невдовзі надходили жнива — найвідповідальніша пора в житті селян.
Нарешті леваду оповивав густий вечір. Кілька юнаків, запаливши смолоскипи, йшли до наготовленого хмизу. За хвилину-другу гоготливе багаття приковувало увагу присутніх. Кати ж усе довкола яскраво освітлювалося, зринав могутній наспів:
Запалала собітойка,
Схопилася челядойка,
Схопилася, прибігає,
Та ще дровець докладає.
Собітойка ясно горить,
Челядойка пишно ходить,
Собітойка догоряє,
Худобойка проквітає.
Свято, отже, почалося. Неподалік, зібравшись у ватаги, пильнували за обря-додією підлітки, щоб перейняти досвід старших, бо згодом їм також доведеться продовжувати цю давню традицію. Літні жінки та чоловіки нсвпоквап починали згадувати свої молоді літа...
Кати вогнище трохи згасало, шпеткіші хлопці намагалися перестрибнути його, їхній азарт передавався й решті. Та не кожен міг вправно зробити це — деякі невдахи приземлювались у суприску, і від того гурт спалахував сміхом, жартами, веселими кпинами.
Але молодість і юнача нестримність брали своє: кожному праглось «очиститися» купайлівським вогнем, бо так велить звичай: прийшов на Купайла — неодмінно мусиш перестрибнути багаття, підтвердивши цим свою спритність і вправність.
До хлопців згодом прилучалися й дівчата. Попарно, взявшись за руки, вони також долали вогнище. Ті, що стояли осторонь, супроводжували драматичні дійства піснями:
Ой на горі, на горбочку
Склали дівки собіточку.
Прийшли хлопці, розвалили,
Собі руки засмалили
Юж будете тепер знати,
Як собітку розвалити.
Там на горі, на горбочку
Склали хлопці собіточку.
Прийшли дівки, не тікали,
Тільки красно заспівали,
А собітка запалала.
Дівкам долю віщувала.
Веселі розваги тривати за північ. Вважалося, якщо хтось з парубків чи юнок «не випробував себе» на святі, того протягом року супроводжуватимуть невдачі. Відтак кожному праглось у будь-який спосіб прилучитися до молодіжного дійства, що сприяло його масовості й різноманітності. Коли ж вогнище починало згасати, дівчата, оточивши уквітчаного «Купайла», заспівували прощальну:
Ой на Івана Купайлочка
Там купалася ластівочка,
На бережку сушилася,
Дівка Марійка журилася:
Ой ще рушничків не напряла,
А вже матінка заміж дала.
Ой ще рушничків не вбілила.
А вже матінка одділила.
Надходив час розбирати «Купайла». Дівчата, ставши колом, знімали з нього прикраси (кожна юнка при цьому намагалася взяти на згадку якусь дещицю, щоб «заталанила доля»), а саму галузку несли до води, де їх уже підстерігав Водяник. Він полохав тишу, сікався до «непроханих гостей». Хлопці, скориставшись нагодою, тим часом обливали юнок водою. Але й дівчата не залишалися в боргу — упіймавши котрогось, вони живосилом тягли до ставу й кидали у воду. Цього вимагав звичай: прийшов на Купайла — маєш промокнути до кісток! Про це мовиться і в пісні, котру виконував хор дівчат:
Де купався Йван, да й у воду впав;
Купала на Йвана.
Де купався Гриць, да й у воду тиць;
Купала на Йвана.
Де купався Клим, да й у воду вплив;
Купала на Йвана.
Хлопчачий гурт відповідав, приспівуючи до кожного рядка: «Купала на Йвана»:
Чий же льон да не виполотий?
Да то дівка Прісечка да й не виполола.
Да за чим вона да й не виполола?
Да за тим, да за сим, да за сном товстим.
Да за сном товстим, да за Федорком молодим.
За веселими забавами непомітно,настигала ніч. Дівчата поспішали до берега. Присівши біля води, починали пускати віночки зі свічечками, щоб завбачити долю. Якщо вони сходилися докупи, то, за повір'ям, юнка цього року має вийти заміж, коли ж ні — доведеться почекати ще наступного Купайла. ГІри цьому вважалося: вінок пристав до ближнього берега—доля ощасливить подружнім життям у рідному селі, коли ж одпливав на протилежний бік — прийдуть свати з сусіднього, а якщо крутився на місці або течія односила геть — мусить ще побути в дівках.
Та ходить дівка над водою,
Пуска долю за водою:
—Пливи, доле, за водою,
А я услід за тобою.
Та опливемось докупочки,
Як сивії голубочки,
Та сядемо, оддишемо,
Та дрібні листи напишемо.
Нехай батько не турбує.
Сивих волів не марнує.
Мені вінка не купує.
Бо я й того не зносила —
На Купайла загубила.
Ворожіння на вінках — одне з найцікавіших і найпоегичніших дійств купайлівського обряду. За ним стежили всі присутні. Нерідко юнак, знаючи про наміри своєї дівчини, намагався, жбурляючи камінці, спрямувати віночок до свого села. Особливо це хвилювало батьків, адже їм вельми кортіло знати, з ким спілкуються їхні діти.
У густих сутінках теплої липневої ночі річка чи став палахкотіти безліччю вогнів. Видиво таке справді було і казковим, і святковим, і врочистим. Завершувався обряд колективним співом:
Ой Петре, Іване, уже наша пісенька минає.
Уже наша пісенька минає, половини літечка немає,
Із-за гори сонце йде, і грає,
Козаченько копичка сідлає. (2)
Вийшла його стара мати, питає:
—Ой куди ти, мій синочку, гадаєш,
Що коника вороного сідлаєш?
—А що тобі, моя мати, до того?
Сідлаю я кониченька не твого, (2)
Та поїду до тестенька свойого.
Та до тії тещеньки гордої.
Та до тії дівчиноньки пишної.
Як побачу ту дівчину на порозі.
Сап'ян дам їй, черевичок на нозі, (2)
Що купив козаченько в дорозі:
— Носи, носи, дівчинонько, здорова,
Я же тобі не скажу ні слова.
Носи, носи, дівчинонько, доки й подереш,
А за мене рушнички подаєш.
Зайве шукати в річному обрядово-календарному циклі більш поетичніше свято, ніж Купайло. Це стосується й пісенного циклу, який логічно продовжує тематику веснянок і, в свою чергу, започатковує петрівчанський мелос, що не позбавляє його обрядової оригінальності, оскільки купальські пісні мають чітко виокремлену поезію зі своїм змістом і мелодійним різновидом. Наведені нами кілька зразків — а в обряді використовується понад сотня пісенних текстів — засвідчують високий рівень художньої поетики свята.
Як уже мовилося, описаний вище обряд — найбільш розповсюджений. Проте в кожному селі були й свої різновиди при оформленні окремих дійств, що надавало їм різноманітності й регіональної специфічності. Народна фантазія часто-густо виходила за рамки усталених канонів, хоч загальна структура залишалася непорушною. Тому, вивчаючи обряд як цілісне явище, маємо пам'ятати і про регіональні ознаки. В багатьох випадках вони не менш цікаві, ніж сам обряд.
Для прикладу наведу обрядодію, пов'язану з купайлівським циклом, що її до недавнього часу виконували в сусідніх з Клеванем селах Ровенської області. Подібних дійств я не зустрічав ні в науковій літературі, ні в експедиційних виїздах. Називається цей обряд «Водити відьму».
Вранці, 6 липня, доки не спала роса, дівчатка-підлітки збиралися в житі й робили ляльку у вигляді відьми. Хлопці знали про це, але відшукати дівочий гурт, щоб завадити роботі, їм не вдавалося — юнки тримали все у великому секреті. Натомість, коли обрядова лялька, в магічність якої люди вірили, була готовою, йшли до села і, піднявши її над головою, співали спеціальних пісень. До них, як правило, приєднувалися й старші дівчата, приспівуючи:
На Івана Купального
Несли відьму до Вального.
На дуб лізла, кору гризла,
А з дуба впала — кора спала...
Чи інший варіант:
На Івана Купального.
Ходила відьма до Вального.
Ходила вона у вівторок
Да видоїла коров сорок.
Ходила вона у п'ятницю
Да подоїла всю стадницю.
За цією дією в селі ретельно стежили. Односельці виходили цілими родинами на вулицю, щоб побачити, як дівочий гурт несе під супровід пісень ляльку на вигін, де на дівчат уже чекали хлопці. Вони тут же кидалися на ватагу, "одбирали «відьму», розривали її на шмаття під голосний дівчачий вереск.
Цей обряд, пов'язаний з «водінням відьми», був прелюдією до основного свята — Купайла. Таким чином, ігрові сюжети зафіксували різноманітні форми людських взаємин, якими народ жив, регламентував і формував свій побут, передаючи все краще в спадок наступним поколінням.
Свято Купайла завершувалося по півночі. Після цього хлопці, розділившись на ватаги, йшли до лісу, щоб побачити, як цвіте папороть. За повір'ям, саме в цю ніч вона має розквітнути. Дівчата ж, узявшись попід руки, несли на вустах до села останні акорди купальської мелозвуки:
Допалимо та соломоньку.
Та ходімо та додомоньку.
Лежи, лежи, та Купалочку,
В червоному та багаттячку!
Духовний заряд, отриманий від свята, ще довго наснажуватиме односельців. І хоч купайлівським обрядом, власне, і завершувалося прощання з весняним циклом, люди психологічно налаштовувались на оптимістичний лад — настигало красне літо. Відтак селяни вже жили думою про щедрий урожай. Нелегка хліборобська праця, як бачимо, поєднувала не тільки солоний піт, але й високі духовні начала поетики в вашого народу.
|