Дозвілля

Меню сайту
Категорії розділу
МІСЯЦЕЛІК (Василь Скуратівський) Український народний календар
ПОГОСТИНИ (Василь Скуратиівський)
Історія однієї душі.
ЧУДЕСНА СВІЧКА Сельма Лагерлеф
Різне
Фото
Реклама
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 518
Статистика

Онлайн всього: 5
Гостей: 5
Користувачів: 0
Block title
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Яндекс.Метрика  ShiftCMS.net - Каталог сайтів Львова Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера Каталог
сайтів України

Directrix.ru - рейтинг, каталог сайтов Львівський каталог сайтів
Головна » Статті » Література » МІСЯЦЕЛІК (Василь Скуратівський) Український народний календар

Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - СЛОВО ПРО КАЛЕНДИ

Слово про календи



       Нам нині важко обійтися без календаря. Окрім перекидних, настінних, кишень
кових, ще користуємося й електронно-годинниковими: натиснув виступець — і спа
лахує на циферблаті рік, місяць, число, навіть день. Але чим більше послуговуємо
ся механічною пам’яттю, тим помітніше слабне природно-біологічна. Вам, очевид
но, доводилося завважувати, коли колеги по роботі раз у раз перепитують:
«А який сьогодні день?» чи: «Яке нині число? » — і тут же забувають про це. У то
му, що наша пам’ять добряче «розлінилася» сприймати повсякденну інформацію,
 завинили ми самі, оскільки позбавили природного її функціонування.
       Між тим,старші люди, не користуючись будь-якими календарями, пам’ятають
 майже всі народні та релігійні свята. Слухай, чоловіче,— не раз нагадували та
тові моя ненька,— за тиждень Семена, а ти ще жита не посіяв» чи «Післязавтра
Теплий Олекса — пора вже й вулики виносити на пасіку!». Мати, як і більшість
 сільських жінок, пам’ятали чимало свят, за допомогою яких регулювалася побуто
ва й виробнича діяльність сільських мешканців. Скажімо, ними визначали терміни 
сіяння зернових, висаджування в грунт розсади, збирання врожаю тощо. Практич
но все господарське життя чітко регламентувалось календарно-святковою структу
рою.
       Річний календар українців розподілено на чотири пори року. Кожна з них має
 свою систему свят. Той чи той празник, у свою чергу, відповідав персонізованим
 покровителям, себто богам, що опікали природні дії або явища. Серед них були
 верховні (боги) і їх намісники (божки), які «розпоряджалися» земними діями
(вітром, градом, хмарами, квітами, збіжжям тощо).
       Відтак сукупність первісних релігійних вірувань об’єднувалася спільною
 ідеєю — пошанівком Сонцю та сонячним богам, боротьбою літа із зимою, тепла 
з холодом, одне слово, протистоянням злих і добрих духів.
       Для того, щоб повніше уявити, на яких засадах створювався народний кален
дар, ми не обійдемося без бодай короткого аналізу міфології. На жаль, чіткої
 структури давньослов’янських вірувань ми не маємо й досі, хоч і напрацьовано
 певний матеріал. Проте, його систематизація ще чекає свого дослідника. Серед 
найцікавіших розвідок вирізняються дві праці — Б. Рибакова «Язичество древ
них славян» та митрополита Іларіона «Дохристиянські вірування українського
 народу».
       Хоч названі автори й увели в обіг чимало фактичного матеріалу, проте й вони
 не дали чітких узагальнень дохристиянської віри. Цьому посприяла надмірна «опі
ка» нової релігії, що спричинилося до різночитань і плутанини. Первісних джерел,
на жаль, бракує. І все ж деякі свідчення, насамперед чужинські, ми маємо. Зокре
ма, грецький письменник Прокопій (VI ст.) писав у своїй книзі «Про готську 
війну» таке: «Єдиного бога, що посилає блискавку, визнають вони (себто меш
канці Подністров’я.— В. С.) владикою всіх». Мова, як ми можемо здогадатися,
 йде про Перуна.
       Але, опріч найосновнішого владики, у вищому щабелі осідали Сварог, Даждь-
бог, Хоре, Велес (Волос), Стрибог, Симарегл, Мокоша, Лада й Ладо, Лель, Ярило
та ін. Більш повніші відомості маємо про добу князювання Володимира Святослави
ча. За його розпорядженням у Києві був зведений пантеон найосновніших богів,
 про що підтверджується, зокрема, в «Повісті врем’яних літ»: «... і постави кумири
на холму вні Двора Черемного». На київському Олімпі возвеличувалося шість най
основніших статуй: Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симарегла та Мокоші.
       Кожен з них мав свою «сферу впливу». Але згодом — парадокс історії — ідей
ний зодчий пантеону, прийнявши християнство, розпорядився знести створений ним же ж Олімп, а статуї повкидати в Дніпро. Нова ж релігія, що була тоді чужою
 народові, не одразу прижилася. Кілька століть велася жорстока боротьба з дай
бозькими віруваннями.
       Церковні постулати того часу рясніють різноманітними постановами й настано
вами, в храмах оголошуються суворі анафеми, а церковні проповідники у своїх
 трактатах з їдким сарказмом висміюють «поганинів» — тих, хто дотримувався
 батьківських традицій. Зокрема, київський митрополит Іоанн II (1077—1089) у
 своїх «Правилах» ремствує на те, що чорнолюд відмовляється од причастя. Подіб
не зустрічаємо і в Початковому Київському літописі, що люди «словом нарица
ющієся християне», а насправді «поганськи живуще». Це ж саме засвідчує і Гу
стинський літопис.
       Особливо суворо засуджував давню віру і народну обрядовість відомий по
леміст Іван Вишенський. Він нищівно ганьбив усі народні свята — Коляду, Купала,
 щедрівки, гойдалки на Петра і Юрія тощо. З ним солідаризувався й архімандрит
 Іоаникій Галятовський. У XVII столітті в «Супліці на попа» він писав, щоб «не
велів Коляди колядувати, на вулицю ходити й на Купайла через огонь скакати, об Клечанні заказав вінець робити і тих вночі на воду до річки носити».
       У Збірнику, що з’явився у XVIII столітті, видрукувано чимало давніх наказів,
 у яких суворо засуджувалося двовір’я: «Сон толкувати і розказувати — то гріх»,
 «Де сопілки та гусла й пісні сатаниневи, там біси збираються», «Ворожити чи 
зіллям що робити — то гріх» і т. д. Більше того, за наказом гетьмана Івана Скоро
падського (1719) підвладна йому київська консисторія навіть забороняла влашто
вувати вечорниці.
       Через двісті років після прийняття християнства згадуваний нами Іоанн II рем
ствував, що весільний обряд проводиться за старим звичаєм — після церковного 
вінчання все залишається без зміни. Навіть у 1774 році Синод, посилаючись на
розпорядження Катерини II, видав наказ, що «дійшло до відома її Імператорської
 Величності, ніби в Малоросії шлюби беруть таким способом, що після вінчання в 
церкві молоді, проте, розлучаються, зостаючись багато років у своїх хатах окремо
 аж до часу виконання того, що в їхній мові і згідно з їхніми звичаями звуть весіл
лям... Найсвятіший Синод наказує зобов’язати молодих підпискою, перше ніж во
ни вийдуть з церкви, не розлучатися під загрозою кари, призначеної за перелюб
ство, та щоб наказати всім тим, що повінчані й зостаються розлучені, конче забра
ти своїх жінок до своїх хат і жити з ними супружим життям».
       Але ці чи подібні їм настанови істотно не змінили ситуації. В обрядово-побуто
вому житті селяни користувалися традиційними віруваннями. Як засвідчують
 офіційні джерела, лише в XVII — XVIII століттях християнство зуміло «опанувати
 ситуацією», хоч в окремих місцях, зосібна на Поліссі, продовжували існувати дай
бозькі вірування.
       За свідченням П. Чубинського, ще в минулому віці був у вжиткові звичай «по
гуковщини», згідно з яким, аби залучити селян до церкви, дозволялося «погукнути
в храмі», тобто окрикнути — «подати свій голос до Бога».
       Християнство, отже, змушене було піти на певні поступки.
       Так, купальські свята пов’язали з пророком Іоанном Хрестителем, колядки і 
щедрівки — з Різдвом Христовим, веснянки й гаївки — великодніми дійствами.
 Одне слово, створилося синкретичне поєднання двох релігій — так званий дуалізм.
       Особливо це простежується в святковій обрядовості. Кожен релігійний празник
 поза церковною відправою обростав різноманітними дійствами дохристиянських
 вірувань. Усі вони так чи інак стосувалися хліборобських уявлень. Народні свята
 були своєрідними календарними сторінками річного циклу, який базувався залеж
но від сонцевороту та сонячної сили. Саме це дозволяло нашим пращурам, серед
 яких не було, певно, у звичному розумінні, астрономів і метеорологів, чітко фіксу
вати зміни в природі, завбачувати погоду, температурні явища, їх вплив на біоло
гічний ритм життя. Все це чітко зафіксовано в численних приповідках, прикметах,
 загадках тощо.
       Народний календар тісно пов’язаний із обрядодіями. Найповніше вони зберег
лися в піснях, що сягають глибокої давнини. Тут кожен покровитель виконує
 відведену йому роль. Згадаймо один із варіантів давньої колядки, що її зафіксу
вав П. Чубинський:
Святий Юрій землю одмикає,
Святий Петро жито зажинає,
Святий Ілля у копи складає...
       Це ж саме простежуємо і в численних приповідках, котрі досить повно пред
ставлені в книжці. Наведу лише кілька з них: «Хто не посіяв до Богослова
(21 квітня), той не варт доброго слова», «Дочекався Луки (5 травня) — ані хліба,
 ні муки», «На Юрка (6 травня) сховається в житі курка», «На Прокопа (21 лип¬
ня) має бути в полі жита копа», «Як прийде Ілля (2 серпня), то наробить у полі
гнилля», «На Бориса і Гліба (6 серпня) берися до хліба», «Хто лежить до Покрови
(14 жовтня), той продасть усі корови», «Варвари (17 грудня) ночі урвали, а дня
 доточили», «На Петра Вериги (29 грудня) — половина снігу, а половина криги».
       Як бачимо, кожне свято чітко регламентувало господарську діяльність, а тому
 народний календар був насамперед хліборобським. З прийняттям християнства
 з’явився й новий поділ на місяці, дні та числа. Але чи мають рацію ті, хто ствер
джує, буцімто дайбожичі не мали свого місяцеліку? Давайте згадаємо давні назви
місяців. Вони залишилися незмінними навіть із хрещенням Русі. Про це підтверд
жують найдавніші джерела — «Церковний соборник» з додатками Київського 
Остромирового євангелія 1056 року і Галицького євангелія (1144), а також числен
ні острозькі видання кінця XVI століття, в яких якнайповніше використано тради
ційну народну термінологію. Ці та інші джерела донесли нам первісні назви
місяців. Проілюструємо їх за тією хронологією, яка мала місце в давнину, коли по
чаток Нового року збігався з весною: март — сухий, березол; апріль — брезозол,
березозол; май — травень; іюнь — ізок, себто коник; іюль — червень; август — за
рев (дозрівання); сентябр — рюєн; октябр — листопад (падолист); ноябр — гру
дей; декабр — студень; январ — просинець; февраль — січень, сніжен.
       Ці та інші (кожен регіон на Україні — а про це йтиметься в книжці — мав іще
 свої місцеві назви) наклички відповідали характерові природи і чітко визначали
 біологічну дію. Отже, задовго до впровадження християнства і тим паче офіційної
 літературної структури місяценазв, якою ми користуємось нині, наші пращури вже
 мали чітку дванадцятимісячну форму річного календаря. Стосовно ж днів, то й
тут, очевидно, був свій відлік часу. Ми знаємо, що слово «тиждень» вельми давнє і,
 як слушно зауважує митрополит Іларіон у вже згаданій праці, означало «той же
день», себто семиденний повтор днів. Ще до прийняття християнства дайбожичі
 ділили тиждень на так звані легкі (жіночі — середа, п’ятниця, субота і неділя) та
 важкі (чоловічі — понеділок, вівторок, четвер) дні. Скажімо, здавен вважалося,
що понеділок є надмірно важким днем, і з нього не починали будь-яких важливих
 справ (до речі, ця традиція збереглася й донині).
       На жаль, ми не маємо достатніх даних про числа. Цілком могло бути, що у дав
нину вони не відігравали особливої ролі, їх повністю заміняли свята. На Україні,
 як, до речі, і в усій християнській Європі, давні джерела, насамперед актові кни
ги, фіксують позови та угоди не за числами, а за празниками: на Семена, на Дмит
ра, на Юрія тощо, Отже, цей факт дозволяє зробити припущення, що чи не кожен
 день мав свого покровителя, себто святого, яким і регулювалися числа. Хоч хри
стиянство і знівелювало давній календар, але в народі користувалися традиційни
ми формами; літні люди й до тепер визначають свята не числами, а днями чи тиж
нями: «Після Спаса», «На другому тижні після Великого посту», «На п’ятий день Пилипівки» тощо.
       На окрему увагу заслуговує тема — чи були у нас до впровадженн
я християн
ства систематизовані календарі? Археологічні розкопки підтверджують це. Скажімо, 1899 року поблизу села Ромашки, що на Київщині, віднайдено ритуальний
 глек. Нині він зберігається в Київському історичному музеї. Зображені на ньому
 сюжети довгий час являли загадку для дослідників. Візерунки й малюнки, зигзаго
подібні, немов блискавки, лінії, квадратики та клинки, які повторюються в ритміч
ній структурі, наштовхували багатьох вчених на думку про те, що це орнаменталь
не оздоблення. Лишень Б. Рибакову, як найавторитетнішому дослідникові Київсь
кої Русі, пощастило відкрити таїну «карколомного письма». Він неспростовно довів,
 що викопаний глек із сюжетним розписом, який датується IV століттям, не що
 інше, як стародавній слов’янський (український?) календар.
       Невідомий художник відтворив за допомогою схем і сюжетів новорічні гадання,
 масляні дійства, сонячний час танків навколо ритуальних берізок, купальський об
ряд, суворий Іллін день, що суголошувався на честь володаря блискавок Перуна.
Зображення розміщені на двох горизонтальних поясах, які доповнюють один одно
го,— кожному верхньому малюнку відповідав нижній квадратик.
       Дослідник взяв за домінанту шестигранне колесо, нанесене на верхньому по
ясі,— так званий громовий знак Перуна як найосновнішого бога в давніх віруван
нях. Кожному верхньому малюнку, себто святу, знизу відповідало 27 квадратиків, 
що уособлювали буденні дні сільськогосподарського річного циклу. Відповідно 
зіставляючи ті й ті знаки, можна чітко визначити період дощів, граду, сходження
 яровини дозрівання збіжжя, збирання врожаю тощо. Квадратики визначали чис
ла, а відтак і період природних дій, які зосереджувалися навколо Перуна, Ярила,
 Купала тощо. Кожен з місяців позначений малюнком у 12 прямокутних рамках.
       Ця унікальна національна пам’ятка підтверджує, що наші пращури мали гли
бокі агротехнічні, астрономічні та біологічні знання, опрацьовані в чіткій кален
дарній системі. То чи маємо ми право дорікати їм в «поганських віруваннях»? Да
лебі, ні. Бо, крім глиняного календаря, віднайдено чимало й дерев’яних. На гран
частих палицях чітко простежуються зарубки, які відповідають буднім дням,
 а хрестики, кружечки чи стилізовані вершники — святам. Це, очевидно, були
 похідні календарі. На жаль, час обікрав нашу історію; більшість таких чи по
дібних їм пам’яток, виготовлених з нетривких матеріалів, безслідно зникла. Але й
 ті, що дійшли до нас, свідчать про високе мислення і глибокі аграрні знання нашо
го народу.
       Так званий ромашківський глек-календар започатковує відлік з 2 травня. І це 
не випадково: саме під цю пору активно оживає природа. З її пробудженням, як
 відомо, дайбожичі пов’язували новолітування, що, як на мене, найточніше відби
ває природний біоцикл. Адже Новий рік, за логікою, мав би збігатися з вегетацій
ними процесами — брунькуванням дерев, сокорухом, активним буянням трав і 
злакових. Але з прийняттям християнства цю традицію було порушено — ново
літудання перенесено спочатку на осінь, а згодом і на середину зими.
       Сьогодні важко уточнити, яку назву мали первісні форми літочислення. Сучас
ний термін «календар» має давньоримське походження. Перші числа кожного 
місяця тоді називали «календами»; натомість іронічний вислів — «відкласти до
 грецьких календ» — означає, що будь-яка умова не буде виконана, оскільки в 
Греції такої системи не існувало. Лише згодом, коли римське літочислення набра
ло світового розвою, цей термін став інтернаціональним.
       Історія народного календаря, як бачимо,— це спроба увібрати ввесь аспект ма
теріальної і духовної культури. Цей цінний документ об’єднав тисячолітній досвід
 українського народу. Протягом віків він удосконалювався, доповнювався новими
 формами і філософськими структурами. З упровадженням нової релігії він змуше
ний був злитися з юліанським календарем та християнськими святами, що, безпе
речно, розмило його чітку структуру.
Але що б там було, без первісних вірувань, оформлених у календарну структу
ру, нам важко, а точніше, неможливо уявити світогляд наших попередників. Ось
 чому, як тільки з’являлися більш-менш сприятливі умови, найважливішим завдан
ням було осмислення народного календаря як історичної посвідки нашого народу. Забігаючи наперед, скажу: на жаль, досягти цієї мети у повному обсязі так і не
вдалося — ми й досі не маємо грунтовної народознавчої праці, яка б охоплювала
 увесь український ареал, хоч спроби зробити це були неодноразовими.
       Поки що найповнішою розвідкою до сьогодні можна вважати працю Якова Го
ловацького «Поділ часу в русинів». Проте вона охоплює лише окремий регіон і,
 звісна річ, не може, претендувати на всеукраїнське народознавство. Вельми благо
родну мету свого часу поставив інший дореволюційний фольклорист та етнограф,
 перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Він довгий час зби
рав матеріали для своєї праці «Дні і місяці українського селянина». Проте завер
шити розпочату справу не встиг. У періодиці з’явилися лише три позиції, котрі охо
пили березень, квітень і травень, та начерки ще про два місяці.
       Плідно працював над цією тематикою і Павло Чубинський. Цей воістину диво
вижної працездатності і науково-інтелектуальних потенцій вчений за порівняно 
короткий термін зібрав на північно-західному терені України значну кількість фак
тичного матеріалу. Проте надати розвідці більш цілісної структури не зміг — ца
ризм невдовзі запроторив його до північних губерній Російської імперії.
       Окремі матеріали регіонального характеру з календарної обрядовості знахо
димо в працях В. Шухевича, М. Сумцова, М. Маркевича, І. Франка, В. Гнатюка та
 деяких інших авторів. До речі, свого часу мріяв підготувати книгу з української
 етнографії, куди мали увійти й аграрні студії, Т. Г. Шевченко. Але задумок також
 залишався нереалізованим.
       Найактивніше почали підготовку до укладання народного календаря співробіт
ники Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), зосібна члени етнографічної комісії.
 Це були висококваліфіковані фахівці європейського рівня. В 20-х роках вони роз
робили І розіслали майже в усі села детальні анкети-запитальники з найрізноманіт
ніших сфер матеріальної і духовної культури. На їхнє прохання відгукнулося по
над 15 тисяч респондентів. Крім інформації з місць, етнографи споряджали й чис
ленні експедиції до традиційних осередків української культури — на Полісся,
 Слобожанщину, Поділля, Середнє Подніпров’я, Південь України, Кубань тощо.
       Таким чином, було зібрано величезну кількість польових матеріалів. Їх систе
матизація вже почалася, але завершити цю справу не судилося. З приїздом на
Україну Кагановича один за одним безслідно зникають А. Онищук, В. Черв’як,
 Н. Заглада, Н. Дмитрук, Л. Шульгіна та інші відомі на той час дослідники наро
дознавства. Жоден співробітник не уникнув репресій. Така ж доля спіткала і ба
гатьох дописувачів.
       Розгром висококваліфікованих національних кадрів — непоправна втрата для
 українського народознавства. Це була чи не єдина можливість підготовки солідно
го монографічного дослідження. Тоталітарна система сталінських репресій і цього 
разу стала на заваді. Декілька десятиліть поспіль народознавча тематика взагалі
 зникла. Над нею тяжіло жорстоке тавро «націоналізму». Навіть сам термін «наро
дознавство» вважався реакційним. Лишень наприкінці 50-х — на початку 60-х
 років під безпосереднім керівництвом М. Рильського невеликий колектив Інституту
 мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України зробив першу спро
бу в цьому напрямкові. Було підготовлено історико-етнографічну монографію
 «Українці», в якій побіжно використовувалися й фрагменти народної календар
ності.
       Але і цього разу доля злукавила перед українським народом. З приходом до
 влади брежнєвсько-сусловської кліки настала довга посуха в духовному житті
 країни.
       Я погрішив би істиною, якби оминув мовчанкою такий факт. Рукопис «Місяце
ліку» вже було підготовлено і передано до видавництва у 1990 р., як мені випала
 нагода побувати в Канаді. 1 яке було здивування, коли я побачив на власні очі
 книжки з цієї тематики. Маю на увазі п’ятитомну збірку Степана Килимника
 «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» та двотомник
 Олекси Воропая «Звичаї нашого народу». Обидва автори, перебуваючи в еміграції, підготували цікаві наукові дослідження, що так чи інак стосуються 
вкраїнського агрокалендаря.
       Звичайно, вони також не повністю висвітлюють цю проблему, але введений в
обіг численний фактичний матеріал суттєво розширює діапазон календарної обря
довості. Це ж певною мірою стосується і згадуваної розвідки митрополита Іларіо
на «Дохристиянські вірування українського народу», що також з’явилася за кор
доном. На жаль, книжки згаданих авторів, через відомі причини, поки що для за
галу майже не знані.
       Така ось, якщо коротко, історія українського народознавства, зокрема і народ
ного календаря як складової цієї науки. Аналізуючи сучасний стан науки, мусимо
 визнати — вона в зародковому стані. Нинішні етнографічні потенції на Україні не
викликають оптимізму, оскільки на сьогодні практично нема національної школи,
 майже повністю втрачено спадкоємність і подвижництво, відсутня методологія до
сліджень, теоретичні критерії культури.
       Пропонований вашій увазі народнийг календар — перша спроба дати бодай за
гальне уявлення про річний цикл на Україні. Автор свідомий того, що цей мате
ріал, як і структура його викладу, далеко не бездоганний і не вичерпує всю бага
тогранність людської діяльності.
В основу «Місяцеліку» покладено аграрний рік українців. Структурно він поді
лений за місяцями. До кожного розділу залучено найосновніші регіональні назви
 місяців, їх походження, а також паралельні з інших слов’янських мов. Крім того,
 читач матиме змогу ознайомитися з «іменними» прислів’ями та приказками, бага
тьма зразками завбачень погоди, народними та релігійними святами і пов’язаними
 з ними обрядовими діями, що регулювали річну циклічність.
       Звичайно, не все з традиційного набутку на сьогодні має практичну вартість.
 Чимало форм людської діяльності — примусово чи природним шляхом — втратило 
своє первісне значення. Але це не означає, що ми не повинні знати про них.
       Що б там було, народний календар з багатьох позицій не втратив свого значен
ня і сьогодні. Навіть той факт, що ми маємо змогу повніше спізнати життя та побут
 своїх попередників, дає нам законне право пишатися високим рівнем культури
 українського народу, яка в світовій цивілізації посіла належне місце. Вже це одне
 змушує нас зберегти духовний набуток для наступних поколінь, котрі б знали, чиїх
 батьків вони діти. Підтвердженням цього є агрокалендарна структура, витворена 
протягом століть нашими пращурами.
       Ще на одну обставину хочу звернути увагу. В багатьох може виникнути непоро
зуміння — чому «Місяцелік» започатковується з березня? Чи немає тут похибки?
 Ні, немає. Я свідомо скомпонував рукопис так, оскільки наші пращури — а саме на
 їхньому досвіді побудований календар — вважали, що початок новолітування має
 збігатися з весною. Відтак логічно місяцелік і мусить розпочатися з березня.




 
   З М І С Т   
 
Слово про календи

1. Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - БЕРЕЗЕНЬ
2. Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - КВІТЕНЬ
3. Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - ТРАВЕНЬ
4. Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - ЧЕРВЕНЬ
5. Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - ЛИПЕНЬ
6. Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - СЕРПЕНЬ
7. Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - ВЕРЕСЕНЬ
8. Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - ЖОВТЕНЬ
9. Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - ЛИСТОПАД
10. Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - ГРУДЕНЬ
11. Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - СІЧЕНЬ
12. Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) - ЛЮТИЙ

 

 
Категорія: МІСЯЦЕЛІК (Василь Скуратівський) Український народний календар | Додав: пиріжок (13.06.2013)
Переглядів: 4570 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Друзі сайту
Цікаве на сайті