У кожного місяця є свої «іменні» дні. З ними пов'язані ті чи ті конкретні реалії або події. Для першого осіннього місяця найвизначнішим, очевидно, є день Семена. До 14 вересня селяни поспішали повністю обсіятись озиминою. «Хто не посіяв до Семена,— мовить прислів'я, — в того життя буде злиденне». З цього дня, власне, починає свій відлік і так зване «молоде» бабине літо, яке триває до 21 вересня.
З Семеновим днем пов'язаний також обряд «женити комина» або «запалювати посвіт». Оскільки про це піде мова в окремому розділі, то я не зупинятимуся детально, лише наголошу, що слово «посвіт» походить од досвітків чи посвітків — молодіжних зібрань, котрі починалися від Семенового дня. Відтак вересень започатковує не тільки осінь, але й сукупну обрядову систему громадського дозвіл і я й відпочинку.
Назва першого гінця осені пов'язана з вересом — рослиною, вельми поширеною на всьому ареалі Полісся. Цей вічнозелений кущ квітує з серпня і до кінця жовтня. Але найпишніше рожево-бузкове суцвіття вкриває соснові бори, торф'яники та піщані пагорби саме у вересні. Верес, як і липові гаї, є вельми цінним медоносом. Щоправда, в наших краях вересовий мед не в особливій пошані за його гіркуватий присмак. Проте в інших народів, зокрема французів, солодкий продукт, зібраний з вересу, вважається справжнім делікатесом.
Отже, на думку філологів, назва початкового місяця осені безпосередньо пов'язана з буйним" цвітінням вересу. Це ж спостерігаємо і в інших слов'янських народів: у білорусів — «верасєнь», поляків — «вжесєнь»; в перекладі з литовської мови вересень означає «місяць вересу», в латиській — «місяць цвітіння вересу».
Сучасна назва вересня в нашому календарі закріпилася відносно недавно — на початку нинішнього століття. До цього в кожному регіоні були свої «домашні» наклички. В давньоруській мові зустрічаємо «офіційну» назву «руєн», а по-народному — «ревун». Подібні терміни і дотепер збереглися в сербів («руян») та чехів «рієн» (щоправда, останній стосується жовтня).
Паралельно з «руєном» уживалася й інша назва — «зарев». Ті й ті наклички, за твердженням мовознавців, походять од жовтого кольору (саме о цій порі починає жовтіти листя) та «руєнієм» оленів і лосів, котрі влаштовували шлюбні герці.
Книжна мова періоду Київської Русі фіксує також назву «варєснець». Дехто вважає, що його походження пов'язане з першими заморозками, які характерні для вересня. Одначе це твердження малоймовірне. Вочевидь у даному випадку мова йде також про верес.
На західноукраїнських землях відомі назви «маїк» (починають «маятися», тобто зеленіти ранні сходи озимини) і «сівень» — пора масового висівання збіжжя. Крім народних календарів XIX століття, це підтверджує і «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського (1886 рік). Яків Головацький з цього приводу писав: «Маїк від того, що декотрі зела цвітуть, часом і деревина також; а від сівби — що ся озимина засіває, називають сівень... Зовут також сей, місяць «бабське літо» для того, що баби свої роботи порают, коноплі отіпают, полотна добілюют, дещо в городах порают і пр.».
Назву вересня — «бабське (бабине) літо» — мені пощастило зафіксувати в розмовній мові на північно-західному Поліссі. Натомість український філолог І. Верхратський у розвідці «Знадоби до словаря южно-руського» подає ще одну назву вересня — «покрійний». На думку вченого, вона походить од свята Покрови, котре випадає на 1 жовтня за старим стилем. Під цю пору земля вже покривається листям. Адже з вересня, як мовиться в прислів'ї, листя на дереві не тримається.
Проте переважна більшість європейських мов послуговуються латинською назвою «септембр», що означає «сьомий». У Давньому Римі він і справді був сьомим. Адже річне літочислення починалося з березня. Прийнявши новий, так званий григоріанський календар, в якому новоріччя було перенесене на січень, місяценазву залишили старою, себто юліанською.
Із середини вересня відлітають у вирій птахи. Наші пращури, побачивши в небі ключ журавлів, приказували: «Із чужої сторононьки повертайтесь додомоньку!» При цьому годилося загорнути в хустину грудочку землі й тримати її до весни. Помітивши перший журавлиний ключ, що повертався з вирію, ту грудочку одразу закопували в полі чи городі. Це означало, що весна буде щедрою і буйною.
Своєрідно святкували у давнину і Здвиження, котре припадає на 28 вересня. В цей день люди намагалися не ходити до лісу, бо начебто «о цій порі збираються в гурти вужі, гадюки, ящірки та інше гаддя». На своїх збіговиськах вони радяться, як і де перезимувати. Легенда застерігає: якщо в цей час натрапити на таке кубло, то змії можуть покусати.
Крім того, на Здвиження вужі виносять присуд тим, хто порушив їхню обітницю — вкусив людину. Таких кривдників благородні плазуни начебто виганяють зі свого товариства, і вони мусять самотою блукати лісами. Тому, хто після Здвиження зустріне блудника, а серед них неодмінно має бути і «король із золотою короною», може усміхнутися вдача. Для цього потрібно розіслати на землі хустину чи фартух. Переповзаючи через нього, король залишає золотий талісман...
Ця поетична оповідка цікава тим, що власне після Здвиження плазуни лаштуються на зимову сплячку. Отже, зустріти в лісі вужа, котрого в народі особливо шанували, практично неможливо. Очевидно, аби не заважати лісовим мешканцям спокійно влаштовувати перезимок, і створено таку застережливу легенду.
Після Семена вже дозволялося йти у свати. Проте справляти весілля починали лише через місяць — від Покрови. Цей період у народі називали «весільним переджнив'ям». Тому вересень вважається щедрим не тільки на врожай,— він уже готував багатий стіл для весільних обрядів у жовтневу пору.
Погожого надвечір'я тато внесли до хати смолянистого окоренка і, прилаштувавши його біля лежанки, почали відскіпувати тоненькі Лучинки. Жовтаві, неначе промащені в олії, вони лунко розліталися навсібіч. Оселя нараз задухмянилася терпкою живицею. Доки батько доскіпували кльоца, я тим часом збирав лучини і складав їх у підкоминок. Коли ж закінчили роботу, поцікавився:
— А для чого нам стільки скіпок?
Неньо стомлено всілися на дерев'яний стільчик і мовили:
— Живий думає про живе. Ось матері треба вечерю зготувати. Спробуй без лучини розпалити вогонь у лежанці — скільки то мороки! А тут взяв пару скіпок, підклав їх під полінця, і враз вогнем спалахнуть дровцята. Колись, до речі, як я ще парубкував, ними навіть у хатах світили. Пристрій той звався посвітом.
Слово, мовлене ними, було для мене і незрозумілим, і загадковим.
— То, може, розкажете, що ж воно таке — посвіт?
Тато прочинили дверцята в лежанці, прилаштували між дровець кілька соснових скіпчин і, чиркнувши сірником, підпалили їх. По хвилі чорна утроба пічурки загоготіла вогнем.
— Кажеш, розповісти про посвіт? — запитали статечно, —Так ось послухай.
Здавна на Україні по селах були в моді вечорниці, досвітки, чи, по-нашому, посвітки. Восени та взимку, коли коротшали дні й негодило, молодь збиралася в одній хаті. В оселі під стелею висів посвіт. Це такий конусоподібний мішечок, званий кабицею, під яким власне і горіла лучина. Довкола всідалися дівчата. Хто пряв, хто вишивав. Невдовзі сходилися й хлопці, і світлиця наповнювалася піснями, іграми, танцями. Такі забави називалися, як я вже казав, вечорницями, або досвітками, а вогонь, біля якого гуртувалася молодь,— досвітом. Від того й пішла назва таких зібрань — посвітки.
Я уважно слухав таткову оповідь, і в уяві поставала поетична картина. Над селом опустилися сутінки, і в хатах то там, то там спалахують вікна тьмяним освітом. Припоравши домашнє господарство, до однієї з осель сходяться дівчата — хто з кужелем, хто з прядкою чи лляною полотниною, щоб вимережити давні поліські узори. Дівочі гурти скликали до себе й парубків. До пізньої ночі не стихали веселі юначі розваги, де і пісня, і жарт, і танок, і дотеп. Може, подумав собі, наші батьки й дідусі тому й знали стільки пісень, бо було їм де вчитися...
— Невже ж отак, при лучині, люди могли жити? — брали мене невтямки.
— А що поробиш — ні гасу, ні, тим паче, електрики тоді не було. Отож і користувалися селяни посвітом,— Тато підкинули ще кілька полінець, і яскравий освіт розбігся полохкими зайчиками в сутінках хати.— Але ось що цікаво: посвіт якось більше гуртував людей. Скільки народилося біля нього пісень, казок, легенд, історичних оповідок. І не тільки народжувалися, але й передавались у спадок. А що маємо нині? Повсідаються біля телевізії і за вечір жодної пісні не заспівають: люди стали якимись замкнутими, відлюдькуватими...
У хаті геть споночіло. Я підійшов до вмикача, клацнув чорним пуп'янком, але світло не спалахнуло.
— Зачекай,— спохватилися неньо, — геть забув: сьогодні ж на нашій вулиці буря обірвала електродріт. Отже, хоч-не-хоч, а таки доведеться скористатися лучиною, бо й гасничок десь на горищі. Колись у таких випадках казали: «Єсть у мене в кишені лучина —- засвітимо чорними очима» чи «За лучину знайде причину».
Тато вигягли кілька скіпок, прилаштували одну з них до причілкового стовпця, і невдовзі світач, покліпуючи живим язичком, розпужав довколишні сутінки. Попервах, звиклі до яскравої електролампи, очі ніяк не могли призвичаїтися, але збігло небагато часу, і я вже легко розпізнавав у світлиці найменші деталі. Пужливий кліптик вогню поволі з'їдав смолянисту скіпку, і од того оселя наповнилася запахом живиці — немов ми опинилися в сосновому бору, напоєному весняними пахощами.
Хата якось непомітно стала привітнішою, затишнішою. Я нараз відчув полегкість на душі, з очей спала стома, нахлинули романтичні роздуми. Тато, присівши на дерев'яному ліжкові, заспівали неголосно давню, сповнену сумливого мелосу, пісню:
Ой ти, лучино березовая,
Десь ти, лучино, в печі була.
— Я в печі була, ясно горіла —
Свекров лихая огонь залила.
Щоб я, молодая, не вечеряла...
Ми довго сиділи при живому посвіті. Неньо, на мій подивок, зробилися говіркішим, щедрішим на спогади. Але, на жаль, то була наша перша й остання родинна розмова при посвіті...
Відтоді спливло чимало літ. Де б не перебував, куди б доля не закидала, а теплий усміх посвіту завше навертав пам'ять до берега мого дитинства — батькової хати. Живий його вогник змушував уважніше придивитися до нашої родовідної історії. Куди б згодом не простяглися мандри, я вважав за обов'язок поцікавитися: яким вій, посвіт, був у повсякденному побутуванні?
Слово «посвіт» для багатьох сучасників майже незнане. Про його лінгвістичне походження можна довідатися лише зі словників, котрі неодмінно застережуть — «діалектне». Справді-бо, цим пристроєм користувалися переважно мешканці Полісся, оскільки саме тут і виникло його етимологічне коріння. У різних селах, щоправда, були й інші регіональні назви — лучник, лішник, кабиця, коминок, по-світний комин, дідок, світач, залізо тощо. Така різноманітність назв зумовлювалася деякими відмінностями в конструктивних формах цих пристроїв.
Але найпохіднішим був усе-таки термін «посвіт». Цей засіб освітлення мав стале місце — біля комина або посеред хати. Для цього в стелі прорубували невеличкий отвір, щоб покращити тягу, й підвішували конусоподібний лляний мішечок. Під ним прикріплювалася решітка, переважно з металу, на якій власне й горіла лучина.
Димовідвідний мішечок із сіткою називали кабицею. Така форма освітлення відома на всій території Полісся. Але були в ужитку й переносні освітлювачі. Один з таких іменувався «Адамовою головою». Виліплену з глини у формі людської голови скульптуру випалювали в печі. Такі світачі мали великі розміри. В спеціально зроблену отворину «Адамової голови» вправляли замашну лучину — довжиною до півметра і товщиною до сантиметра. її цілком вистачало на ввесь вечір.
Кожен господар заготовляв лучину влітку. Для цього використовували деревину сосни і берези, а за їх відсутності — ясена чи клена. Вирушаючи в ліс, заготівельники лучини (існував навіть спеціальний промисел серед поліщуків) вишукували смолянисті гомеляки — чисті, без сучків оскорипи або ж викорчовували довголітні кряки — смолисті пеньки. Перевезену до обійстя деревину розколювали на тонкі скіпки й сушили їх на сонці.
У повсякденні посвіт відігравав не лише практичну, як елемент освітлення, але й не менш символічку роль — збереження в ширшому значенні родинного вогнища, продовження родовідних традицій, виконував оберегові функції в хліборобських і звичаєвих обрядах. Урочисто запалений на початку осені, посвіт мав ретельно зберігатися в оселі аж до весни. Цей ритуальний вогонь оберігали всією родиною. Якщо якимось чином він згасав, то, за повір'ям, у сім'ї неодмінно скоїться лихо.
Культ вогню дійшов до нас ще від дайбожичів. Та це й природно: наші пращури пов'язували з ним смисл життя. Вогонь обігрівав, годував, гуртував у родинну спілку. Відтак вогнище — місце, де постійно горіло багаття,— вважалося священним оберегом роду і племені в усіх давніх народів, у тому числі й наших пращурів.
Згодом, коли люди наловчилися досить легко добувати вогонь, він, проте, й надалі продовжував виконувати духотворну функцію ритуального оберігача родини. Чимало обрядів, пов'язаних з цим символом, дійшли і до нашого часу. Згадаймо вислови: «вогненне слово», «вогонь душі», «родинне вогнище» тощо.
З посвітом, отже,, пов'язані найшляхетніші символічні ознаки, точніше сказати, філософські ремінісценції давніх уявлень. Аби не бути голослівним, наведу для прикладу лише один обряд з життя наших предків, котрий широко практикувався ще в 20-х — на початку 30-х років нинішнього століття в поліських селах сучасного Короетенського району на Житомирщині. Його зафіксував відомий етнограф і фольклорист Василь Кравченко.
Запалювали посвіт переважно на Семена — 14 вересня. Власне з цим днем наші предки пов'язували новолітування. З упровадженням християнства в Київській Русі святкування Нового року було перенесено з березня на вересень. Відтак свято Семена збігалося з початком новорічних урочистостей. До цього часу селяни мали неодмінно обсіятися озиминою. Доки господар клопотався біля ниви, засіваючи житом загінку, жіноцтво наводило у хаті лад: білило стіни, готувало обрядові страви і усвятковувало ними стіл. Діти ж, оббігаючи сусідів, оповіщали: «Приходьте сьогодні до нас — будемо «комина женити!»
Упоравшись з роботою, господар одягався в святкове вбрання, діставав зі схованки кабицю і лаштував її в хаті. Господиня тим часом прикрашала посвіт барвінком та хмелем, ставила посеред хати пікну діжу. Коли ж до оселі сходилися гості, домочадець викрешував вогонь і запалював лучину — святковий настрій нараз оживляв осідло. Найстарша мешканка тим часом обсівала посвіт та пікну діжу ліщиновими горіхами й гарбузовим насінням, приказуючи: «Захисти, посвіте, худібку — коники, волики і всяку пашницю. Захисти бджілки, винеси їх на красну весну, приспор медку й вощечку, дай челядоньці охоту раненько вставати, при світлі працювати, щоб нашому роду не було переводу!»
Цю, сповнену високої поезії і благородних помислів, обрядодію називали в народі «женити комина». Як вважають учені, вона тісно пов'язана з обрядом заручин; коли приходили сватати дівчину, юнка неодмінно мала стати біля печі й колупати комин. Це підтверджує і той факт, що в текстових примовлянках посвітного вогню є й такі слова: «Дівка гарненька полюбити комина раденька».
Відтак господарі запрошували гостей до столу. Скуштувавши обрядових страв, селяни вели неквапну, розмову про врожай, бажали один одному щедрих ужинків і статків у господі. Не обходилося і без пісень. Виконували тільки ті, котрі стосувалися даного обряду. Серед найпопулярніших була така:
Ой прийшли ж ніченьки довгенькі.
Посвіти ж нам, комину біленький.
Ми жч тебе квітами убрали,
Барвіночком-рутою оперезали...
Праця наша—дівка гарненька
Полюбити комина раденька.
Ми ж тебе будемо женити,
Горілочку-мед-пиво пити. ж, комину, ясненько.
Пробуджуй челядоньку раненько
Шити, прясти, ткати молодим,
А подарунки збирати старим...
Вогонь од Семенового «женіння комина» мав зберігатися в оселі протягом усієї осені та зими. Жар постійно тримали в припічку. Попіл од посвітнього вогню використовувався і в практичних цілях. Вважалося, що ним добре заліковуються рани та ятрені місця, а засипана в жлукті білизна гарно паритиметься.
Весною, коли дні ставали довшими, потреба В додатковому освітленні, отже, відпадала. Напередодні Великодня кабиця мала горіти цілу ніч. Вдосвіта лучину гасили, а пристрій виносили з хати до наступного Семена. При цьому один одному казали: «На Семена мед-пиво любив пити, не лінуйся і робити». Справді-бо, поза-як селянина вже чекала нагальна весняна робота в полі.
Як бачимо, посвіт мав не тільки практичне значення, але й відігравав не менш символічну рать у побутовому співжитті. Це стосується й городян. Архівні джерела засвідчують, що наприкінці минулого століття київські міщани в ніч з 1-го на 2-ге вересня за старим стилем, тобто на Семена, щорічно відзначали на Подолі «Свято, або Женіння свічки». На всіх майданах, де відбувалися ярмарки, вкопували соснові дерева, прикрашаючи гілки різноколірними свічками, і з настанням сутінків співали пісень, улаштовували вертепні вистави. Кожне братство чи цех мали свою програму. А в сусідньому селі Мишоловці справляли Семена в такий спосіб: посеред крижового вкопували високого стовпа, оздоблювали його сосновими галузками та квітами і запалювали свічки. Майже всю ніч відбувалися цікаві народні дійства. Це було одне з найулюбленіших народних свят киян.
Що б там було, але посвіт — у ширшому його розумінні — має і сьогодні цілком означений символ: неперервність родовідних традицій, збереження історичної пам'яті наших предків, незамуленість традиційних джерел нашої духовності. Все те краще, що витворили протягом віків попередні покоління, ми маємо не тільки зберегти, але й передати своїм нащадкам. Образно кажучи, вогонь посвіту має постійно горіти і в нашій сучасній духовній оселі.
Скуратівський В. Місяцелік Український народний календар