Відчутно облисіли дерева, в дібровах замовк пташиний згук, ставки та озерця вкрилися бляшаним падолистом. Ранками левади й видолинки все частіше сизіють густою памороззю, і дошкульний сіверкий вітер надокучливо нагадує: прийшла пора витягати зі схованок рукавиці...
Наче й непомітно, але впевнено увійшла в свої права осінь, котру ознаменував один з найпошанівніших у слов'ян місяців — жовтень. У сучасному місяцеслові він посідає, як відомо, десяту позицію. Латинська назва, що нею користується чимало народів, фіксує його лише восьмим — «октобер». З цього приводу григоріанський календар не зовсім точний.
Українська назва другого осіннього місяця не потребує будь-яких пояснень. Довколишні гаї зодяглися в найпривабливіший — жовтогарячий колір. Місяценазва «жовтень», як стверджують давні джерела, була відомою ще за Київської Русі. Про це наголошують східноукраїнські календарі '«Рідний край» (1907), «Просвіта» (1908), словники М. Левченка «Опьіт русско-украинского словаря» (1896), Є. Тимченка «Русско-малороссийский словарь» (1897), М. Уманця та А. Спілки «Словарь русско-галицкий» (1896), Б. Грінченка «Словарь української мови» (1909) та інші.
Поруч з жовтнем уживалося й слово «паздерник». Воно походить од спільнослов'янського «паздер», тобто костриця. Саме о цій порі починали масово переробляти льон та коноплі. Вилежані під осінніми дощами та вітрами стебла сушили в печі, потім їх м'яли на терницях і голіруч, щоб очистити волокно від костриці. Цей процес і досі в глибинних поліських селах називають «паздерництвом». До речі,наші сусіди білоруси офіційно йменують жовтень "кастрічніком», себто місяцем костриці.
На Україні побутували й регіональні місяценазви. Серед найвідоміших - «грязень» (від грузьких доріг, «хмурень» (надмірно похмурих днів) "листопадник" (період опадання листя) тощо.
Одначе найточнішою, як мені здається, можна вважати народну назву жовтня - «весльник». Той, хто добре обізнаний з традиційною вкраїнською обрядовістю, достеменно знає, що починаючи від Покрови, тобто 14 жовтня вже дозволялося справляти весілля. Це був період, коли в селах масово шлюбували дітей. У народі так і казали: «Жовтень на весілля багатий».
Тому другого місяця осені чекали з-особливим нетерпінням. Насамперед це стосувалося тих, хто засватався у вересні. Для сучасників, очевидно буде дивиною гака сувора регламентація. З першого погляду воно й справді незрозуміло свататися можна було вже після Семена, а ось справляти весілля - лишень по Покрові. Чим, власне, зумовлене таке табу?
З будь-яка форма суспільного життя підлягала чіткій регламентації. Це насамперед пов'язано з господарською діяльністю. Річний хліборобський цикл формував не тільки обрядову, але й виробничу структуру і вони тісно ув'язувалися й переплітались між собою. Згадаймо прислів'я й приказки весняно—літного циклу. Переважна їх більшість позначена турботою про врожай: «Квітневої роботи на май не відкладай, то їстимеш коровай», «Червень тому зелениться, хто працювати не ліниться"."Хто в липні жари боїться, той взимку не має чим погріться», «Серпневого дня зимовим тижнем не заміниш»...
До цього послужливого і далебі, далеко не повного переліку варто додати ще одне і, може, найхарактерніше прислів'я: «У маю розумний жениться а дурна заміж іде,а в жовтні розумна заміж іде, а дурний жениться». Починаючи з ранньої весни , закінчуючи осінню, хлібороб завжди пам'ятав, що один трудовий день рік годує. Де вже там було думати про весілля! Нива чекала цілоденної людської уваги і праці.
Лише після закінчення жнив селянин міг уже дозволити собі розслабитися і перепочити. Такою найблагороднішою порою вважався жовтень - місяць початку вечорниць і масових весіль. Адже вирощене зерно зібрано, а ниву засіяно дорідною озиминою.
Віддавна весілля - офіційна форма громадського скріплення шлюбу - являло визначну подію не тільки в житті молодої родини, але й села в цілому. Адже при вселюдно народжувалася нова спілка. Не випадково, що саме цьому актові наливали особливої ваги, бо весілля знаменувало як родинне, так і суспільне свято.
Це вже у наш напружено-поспішливий вік весільний акт перетворився у звичайнісіньку банальну формальність. Практично за один-два дні молодята і їхні батьки встигають зробити все - і засвататись, і оформити реєстрацію шлюбу і відзначити цю важливу подію спільним застіллям. Така поспішливість здєвальвувала ту традиційно високу значущість шлюбного дійства, котра протягом століть цементувала родинний осередок.Очевидно однією з причин нетривкості нинішніх молодих сімей є нехтування традиційних постулатів. Що б там було але сучасна статистика наводить на невеселі роздуми: на Україні майже кожне друге подружжя невдовзі розпадеться...
Традиційне вкраїнське весілля об'єднувало кілька окремих сюжетів. Йому передували чотири, а то й п'ять дійств: оглядини, сватання, змовини, заручини тощо.Тільки після цього запрошували гостей, випікали коровай і плили вінець для молодої. Всї ці рітуальні обряди були разраховані, щоб молодята остаточно зважили своє рішення - створити сім'ю. Ось чому, власне, так довго й тривали перед весільні обрядодії.
Переважно в жовтні справляли також «весілля для батьків» або «вінець» У давнину це було досить відоме дійство. Нині ж воно майже зникло. Однією з причин є те, що сучасні родини значно подрібнішали. Згідно із звичаєм, «весілля батьків» робили лише у багатодітних сім'ях. Коли одружували останнього сина чи віддавали заміж останню дочку, то на третій день плели вінки і випікали коровай для батька-матері. Цим обрядом, котрий у скороченій формі нагадував весільний, віддавали шану батькам, що виховали працьовитих дітей.
З другим осіннім місяцем пов'язано чимало храмових свят. Здавна на Україні кожне село мало свій «іменний празник». Його визначали за датою закінчення будівництва й освячення церковного храму (а звідси й храмове свято). Цю акцію намагалися скоригуваги так, щоб ритуальний день припав на середину осені.
На храмове свято з'їжджалися родичі та знайомі із сусідніх та віддалених сіл. У цей день односельці влаштовували «канун». Братчики — а це були заздалегідь вибрані найповажніші люди села — закуповували у пасічників мед, розводили його водою і варили на повільному вогні. Потім ситу зливали в дерев'яні бочки, добавляли трохи хмелю і ставили у льох для бродіння. Нерідко на кілька місяців.
Коли надходило храмове свято, вистояну медівку вивозили в центр села і, вибравши писарів, доручали їм продавати медовуху. Для урізноманітнення дозвілля братчики наймали й музик.
До кануну — місця, де стояли бочки, — сходилися односельці та гості. Тут же облюбовувала місце й молодь. Хлопці частували солодким питвом своїх обранок, а ті у свою чергу дарували їм великодні писанки. Такі свята — з музикою, піснями й танцями — нерідко тривали протягом кількох днів. Виручені гроші від розпродажу медівки, котру можна було брати і на віру, себто розплачуватися пізніше, використовували на громадські потреби.
У жовтні молодь починала збиратися і на традиційні вечорниці та досвітки.
Перші вечорницькі сходки обов'язково завершувалися колективною вечерею. Перед тим як сідати за стіл, виносили на двір і ставили на підвіконня тарілку зі стравою, щоб «господа була багатою і щедрою на вечорничників». Наповнивши першу ложку їжею, дівчата вибігали на вулицю «послухати пса». З якого боку він гавкав, гуди дівчина через спину викидала їство; потім перехилялася, щоб взяти із землі, будь-який предмет. Якщо це був папірець — отже, майбутній чоловік буде писарем, попадалася тріска чи паличка — столяром, сіно — косарем, а коли грудка землі — хліборобом...
Але в жовтні вечорниці ще не оформлювалися в постійні зібрання. Вони починали активно діяти лише в листопаді — місяці, коли остаточно завершували всі польові роботи. Поки що середульший брат осені ще надокучав щоденними капризами. Тому про нього казали: «У жовтні на день сім погод: сіє, віє, крутить, мутить, реве, зверху ллє, а знизу мете!»
Два дні в селі жили новиною: найповажніший мешканець Великого Лісу одружував останню дочку. Наталка в Павлюків була п'ятою, найменшою дитиною; решта ж — троє синів та дочка — вже мали своїх дітей, жили, як казали в нашому селі, в злагоді та дружбі. Щоліта в Ліксандри Антонівни та Назара Калістратовича було завізно. У невеликій осельці від рання й до пізніх сутінків щебетало дитяче різноголосся, бо, як велося за давнім звичаєм, діточок своїх звозили до теплого бабусино-дідусевого кубельця.
Серед односельців Павлюкова родина була, можна сказати, зразковою. Проживши трудне життя, Ліксандра й Назар не розгубили живих народних традицій, передавши їх у спадок своїм дітям. Четверо Павлюків, котрі мали сім'ї, жили в злагоді, були прикладом для інших. І хоч мешкали вони на відстані, не забували відвідувати батькове обійстя — щонеділі хтось з дітей обов'язково приїздив до отчої хати; а коли надходили свята чи дні народження, у родинній оселі не було, як кажуть, де яблукові впасти. Хата, до якої збиравсь увесь великий рід, нараз оживала, наповнюючись святково-урочистим ритмом: гуртом білили оселю, прибирали подвір'я чистили криницю, обновляли загорожу, наводили лад на обійсті — кожен намагався чимось допомогти батькам, прислужитися своєю увагою і повагою. Зніяковілі — їм забороняли братися до роботи — ходили обоє з розпростертими руками не знаючи, де прикласти своє вміння, і дитинно-нерішуче почувалися «не в своєму кориті». Ліксандра Антонівна недаремне брала без потреби відерце, щоб принести криничної води, як тут же внук хапався за дужку: «Бабусю, давайте я збігаю!» Чи шукав у задвіркові колуна Назар Калістратович,— зять одразу випрошував: «Тату, облиште, я сам поколю дрова!»
Лишень тоді, як робота закінчувалася, батьки почувалися трохи упевненіше. Мати виймала зі скрині доморобні лляні рушники, виносила їх на подвір'я, а господар похапцем наповнював умивальник хатньою водою та прилаштовував запахуще мило,— і хлюпалось-гоготіло Павлюкове обійстя веселими дотепами. Назар Калістратович не втримувався:
— Недарма кажуть, що в гурті й батька добре бити!
— Не так бити,— пом'якшувала жарт Ліксандра Антонівна, — як кашу їсти.
Тому-то запрошую всіх до світлиці. Там уже на вас чекає їжа!
Гостинний стіл — найбільше свято в родині, коли збиралися Павлюкові діти. Кожен розповідав про найцікавіші бувальці, і з них вимальовувався колективним життєпис переснований родинними турботами та вболіваннями з неодмінним бажанням прийти разом на поміч, допомогти одне одному. І робилося це не з примусу а від обов'язку, внутрішньої потреби. Адже саме цей давній і високоморальний звичай — жити родом — допомагав зберегтися, утвердитись і вистояти нашому народові за тяжких лихоліть нелегкої, почасти трагічної історії.
Кожна така гостина обов'язково завершувалася колективною піснею:
Що третій цвіточок — славна родинонька
— Хорошенько цвіте.
Ой роде наш красний, роде наш прекрасний,
Не цураймося, признаваймося,
Бо багацько нас є!
Ближні й далекі сусіди, дивлячись на Павлюків, ділилися враженнями Одні раділи, що так дружно живуть вони, інші, в котрих діти одинакували, заздрили а ті, що мали дітей «на відстані», журно схиляли голови. Одарка Майгроза що жила навпроти, не раз казала сусідам:
— Аж серце болить, коли дивлюся, як дружно живе Павлюків рід. У мене - не менше дітей, та хоч би раз з'їхалися отак гуртом до хати...
Тої осені до батьківської оселі — одним на втіху, іншим на заздрість — зачастішали одвідини. Якось за столом зайшла мова про Оксану.
Сестро, а скажи нам при всьому родові,—звернувся найстарший брат — коли на покуті стоятиме вінець? Прийшла, здається, пора й «батьків женити»
— А при чому тут я? — лукаво усміхнулася Оксана.
— Бо вінець батькам справляють лише тоді,— докинула своє слівце середульша Катря,— коли в роду женять чи віддають останню дитину. Затримка тільки за тобою.
Оксана, виждавши, коли нарешті всі вгомоняться, щиросердно зізналася:
— Якщо вже я в усьому причина, то готуйтеся — наступної суботи прийдуть свати... „
Так воно і сталося. Після заручин почали готуватися до весілля В селі тільки и розмов було, яким воно буде у Павлюків. Кілька разів до хати приїздили навіть гінці з райцентру, пропонуючи свої послуги для весілля — обрядового розпорядника и гучний ВІА. Назар Калістратович представникам шаблонного сервісу лише відповідав:
— Дякую за пропозиції. Але хіба то весілля, коли воно диктується через мікрофон, коли нас, сільських, повчають, кого називати тестем, а кого свекрухою, наче ми досі цього не знали, та ще й якісь загадки пропонують розгадувати". А ось заграти хоч би одну весільну пісню не вміють. Недавно я був на такому зборищі Хай вашими послугами користуються ті, кому байдужі народні традиції, а ми по-нашому, як діди-прадіди, відгуляємо. На те воно й весіллям зветься, щоб діти запам'ятали на все життя. Два дні обійстя Павлюків жило обрядовими дійствами, сумливо-величальними піснями, народними танками. Були тут і, «викуп» молодої, і рядження свах, і весільний поїзд, і ощедрювання короваєм з поетичними примовками на щасливе подружнє життя. На диво всім, весілля обійшлося без гучних застільних трапез і чаркувань.
Нарешті дійшла Черга і до вінця. Третього дня, коли затихли останні акорди Оксанчиного весілля, на комині з'явився сплетений із живоцвіту вінок. Старші в селі одразу здогадалися про давній звичай: якщо батьки одружували останню дитину, а інші щасливі в подружньому житті, рідня справляла величальний обряд батькові та матері, котрі виховали й вивели у життя усіх своїх дітей. По-різному називали цей обряд: «вінок», «женіння батьків», «весілля для батьків», а в нас на Поліссі — «вінцем».
Як тільки стало відомо, що у Павлюків відбудеться таке дійство, в сусідній оселі зібралися коровайниці. Під супровід пісень і обрядових дійств вони випікали коровай за таким, як і на звичайному весіллі, сюжетом. На обрядовому печиві виписали з тіста імена батьків, прикрасили коровай калиною, барвінком та рутою-м'ятою, а з колосків жита й пшениці сплели два вінки.
Під обід на подвір'ї з'явився ослін, застелений кожухом і поверх прикритий новим ряпчунцем. Схвильованих батьків запросили сісти на нього. Навпроти розмістилося п'ятеро дітей. Тим часом із сусідньої оселі полинула протяжна пісня. Двоє жінок, несучи на вишитому рушникові коровай, та стільки ж чоловіків з перевішеними через плече коробками з житнім зерном, наблизилися до воріт, заспівали :
Летів горностай через сад,
Розпустив пір'ячко на весь сад,
Ой підіте, буяри, зберіте,
Молодому гілечко вберіте!
Найстарший Михайло вийшов назустріч віншувальникам, низько вклонився.
— А чи є, чи нема ваш господар дома? — запитала найстарша коровайниця.
— Є і господар, і господиня та вся їхня родина,— відказав Михайло.
— Тоді дозвольте завітати,— попросив дозволу один із засівальників,— до вашої хати, щоб з вінцем батьків привітати!
— Просимо красно, заходьте,— низько вклонився син.
— Сьогодні у нас весілля — тата за маму віддаємо!
Віншувальники під супровід троїстих музик попрямували до гурту, тричі обійшли родину і вшанували батьків вінками. Тим часом засівальники обсипали їх зерном, приказуючи: «Сійся, родися на многії літа!»
— Дорогі наші мамо і тату! — як усі вгомонилися, мовив найстарший Михайло,— у цей незабутній для вас і нас день, коли ви в парі і при здоров'ї одружили останню в роду дитину, дозвольте подякувати вам за все — колискову пісню, мудре слово, теплу усмішку. Од себе особисто уклінно схиляю голову перед вашою добротою і ласкою, на які ви не поскупилися,— навчили шанувати наші кращі традиції, поважати старших, любити працю і землю свою, бути чесними продовжувачами нашого роду, передали у спадок материну пісню і рідне слово. Довгих і щасливих вам літ нам на радість, а дітям нашим на втіху! — І, підійшовши до батьків, поцілував їх, вручив символічний подарунок.
Потім вітали батьків невістка та двійко онуків. У Назара Калістратовича, зовні наче й спокійного, судорожно сіпнулися вуста, обличчя спалахнуло рожевим рум'янцем.
— Любий наш сину, дочко, любі внучата! — тремким баритоном мовив батько.
— Дякую вам за теплі слова та увагу. Нехай, сину, твоєму роду не буде переводу — веселий час минеться, а правда й рід людський не переведеться. Живімо славно й гуртом, щоб гордилася нами вся громада. А ще бажаємо вам, щоб дожили ви вкупі до нашого віку, мали стількох дітей і всі були чесні та багаті на рід!
Затишне обійстя нараз закучерявилося величальною «Многії літа», і ослін з посадженими батьками тричі піднявся над головами. Затим забирали слова решта дітей; кожен бажав батькові-матері щасливих і довгих літ життя, дякував за теплоту й ласку, батьківське благословення. Наостанок таким же ритуалом ушанували бабусю та рідну тітку, котрі допомагали виховувати Павлюкове сімейство.
— А тепер,— мовила найстарша коровайниця,— просимо до світлиці коровай розділити.
Пишний та рум'яний коровай, що його вручили батькам, піднявся над головами в натруджених руках Ліксандри й Назара. Йдучи попереду, вони несли цей величний символ, наче свою долю. Два вінки, як найвища відзнака за щедро прожиті літа, уславлювали батька й неньку. Вони сьогодні займуть своє почесне місце на традиційному покуті, й стояти їм, вінкам, там доти, допоки житиме в Павлюковій оселі дух злагоди, колективізму і високої родинної моралі.
Слідом за батьками йшли їхні діти й онуки, родичі та однолітки. Над ними розсівались житні зерна під супровід пісні:
Ой помалу, дружечки, йдіте,
Пилом не пиліте,
Щоб наша пава
Пилом не припала,
Щоб наша матінка
З личенька не спала
І щоб наший тато
Пам'ятав це свято!
Обійстя в Павлюків, здавалося, ніколи ще не було таким веселим і щасливим, адже вперше тут святкували завершальне обрядодійство — «вінець». За кленовим столом виголошувалися величальні тости, почесні бояри обдаровували присутніх короваєм, співали гуртом весільних пісень. І все це присвячувалося єдиному — ушануванню батьків, котрі виконали найсвятіший обов'язок подружнього життя.
Я уважно стежив за цим уже рідкісним для нашого часу обрядом, на який потрапив випадком долі, й думав собі: як грішно провинилися ми перед власною історією і совістю, коли бездумно, ба навіть бездушно піддалися чийомусь волюнтаризмові й опинилися безпорадними перед соціально небезпечним синдромом — конформізмом. Нині починаємо самозапитуватись: що ми зберегли зі своїх кращих традицій? Відповіддю може бути й той факт, що мало знайдеться сучасників, які знали б про існування унікального обряду «вінця». Переважна більшість людей, з якими доводилося вести мову на цю тему,— а серед них були й старші віком,— лише стенали плечима: не бачили, не чули, хоч і дивувались, як так трапилося, що цей прекрасний обряд залишився призабутим.
Справді-бо, як? Нині чи не кожен школяр знає про так звані золоті, срібні, порцелянові та ще з десяток обрядів, запозичених від інших народів, а ось свій, батьківський, який не тільки не поступається перед імпортними, але й має незаперечні переваги — святковою поетичністю і чистотою моралі,— лишився, як писав у одній з байок Є. Гребінка, вирваним із корінням зі своєї-таки землі...
Останнім часом з'явилося чимало обрядів державного та громадського характеру. Проте їх більшість не відповідає духовним запитам. Окремі з них надто вже плакатні, тріскотливі, уподібнюються до врочистих зібрань, у вуста дійових осіб вкладаються сухі трафарети, позбавлені живої поезії, природної емоційності. І як би не тішили себе представники обрядових комісій та сервісу, таке ритуалотворення залишиться на рівні офіціозу, не стане повсякденною нормою людських взаємин, а відтак не набуде громадянства.
Нині, коли ми очищаємося від консервативних схем, трафаретів, рутизни, котрі штучно стримували животворчість, маємо усвідомити: практика офіційного «обрядотворення» пережила себе, завдала непоправної шкоди духовному життю нашого суспільства, зокрема й весільній обрядовості. Замість традиційного обряду автори недолугих сценаріїв вводили в дію зайців і вовків з кінофільму «Ну, постривай!», бабу Ягу, міфічного бога Гіменея, ребуси, вікторини, лотереї, скоромовки тощо.' Увесь цей різнобій жужмом напихали у весільний сценарій! Створювалося враження, що хтось свідомо поставив за мету знівелювати кращі національні традиції унікального народного обряду. Максим Рильський свого часу застерігав: «Не забуваймо, що старовинний весільний обряд, від якого вже відпала церковна та загалом релігійна його частина,— це створена віками і глибока своїм змістом народна драма, в якій є зерно дорогоцінної поетичної традиції і яку не можна відвести легким і легковажним помахом руки, хоч би рух тієї руки і був продиктований найкращими намірами».
Вінець на покуті. Скільки поетики, глибокої моралі, виховних форм закладено народним досвідом у цьому, обряді, котрий пройшов випробування протягом століть. Повернути б його у наш повсякденний побут, зробити нормою людських взаємин, возвеличивши цим самим предковічну роль батьків у вихованні дітей, а в ширшому значенні — і підростаючого покоління. Недарма ж мовиться: вінець — ділу кінець, тобто виконаного перед громадою обов'язку.
Василь Скуратівський. Місяцелік. Український народний календар