ЖОВТНЮ СИН, А ЗИМІ РІДНИЙ БРАТ
Йдучи зі школи, я ще віддалік помітив біля нашої хати криту брезентом автомашину. Цікаво, хто ж це приїхав до нас?
Беру під пахву ранець і щосили біжу додому. На борту машини,
що притулилася поруч з ворітьми, яскравіє напис: "Експедиційна". Дивно,
чого це біля нас зупинилася експедиція...
У хаті за столом сиділо троє незнайомих людей. Двоє старших
чоловіків тримали в руках записники. Молодша, певно, студентка,
порпалася біля магнітофона. Неподалік сиділи дідусь з бабусею.
Я привітався, поклав на ліжко ранець.
— Нехай і він сідає з нами,— звертається дідусь до гостей.—
Хлопець він тямущий. Вже чимало зробив записів. Може, подивитеся той
зшиток?
— Гаразд,— згоджується найстарший.— Обов’язково подивимося. А поки що хочемо від вас дещо записати.
Дідусь знічено посміхається. Певно, переживає.
— Та ми, той,— знизує плечима,— невеликі мастаки до балачок.
— Еге, не прибіднюйтеся, — уточнив усе той же, повитий сивиною чоловік.— Нам про вас багато розказали ваші односельці!
— А звідки ви будете і хто такі? — насторожуються бабуся.
— Ми з Києва. Обоє працюємо в науковому інституті при Академії
наук. А це наша практикантка — майбутній філолог. Навчається в
університеті. До вас приїхали записувати поліський фольклор. Кого не
запитували в селі, всі направляли до вас. Краще, кажуть, од діда Тараса і
баби Мотрі ніхто не знає прислів’їв та приказок...
— Та чого,— змахує рукою дідусь,— у нас що не сільце, то своє слівце!
— О, прекрасно! — сплеснув долонями гість.— Оксано, запиши цю приказку. Такої у нас немає...
— А для чого це все вам? — підозріло запитали бабуся.
— Для науки,— відповів молодший чоловік.— Ми готуємо книжку з
прислів’ями та приказками. До неї увійдуть і ваші. Навіть прізвища
поставимо, від кого записали.
— Бач, Мотре,— усміхнувся дідусь,— ми з тобою, чого доброго, ще в історію увійдемо!
— Та ви, Тарасе Яковичу,— підхвалив дідуся сивий чоловік, —
вважайте, що увійшли. Наскільки відомо, в наших фондах зберігаються
записані від вас пісні...
— Було таке,— гордує дідусь.— Років зо п’ять тому вже одні
вчені приїздили. Торік навіть книжку мені надіслали, де є пісні з мого
голосу. А ви за чим приїхали?
— Щойно наступив листопад, то чи є якісь прислів’я про цей
місяць? — запитала студентка і непомітно увімкнула магнітофон. Бобіни на
ньому повільно закрутилися. Але дідусь з бабусею не помітили цього.
— Є деякі,— пом’якшав дідусь.— У нас про листопад кажуть так: жовтню син, а зимі рідний брат.
Я подивився на бабусю. Чому вони мовчать? Нехай би якась приказочка і від них увійшла до книжки.
— Хоч листопад і не лютий,— наче почули мій докір бабуся, — проте спитає, чи вдягнений та взутий.
— З листопадом, Мотре, бабам одна рада: ховатися на піч!
— Кволе порося, Тарасе,— відказали дідусеві бабуся,— й піч не
спасе. А ось хто в листопаді не мерзне, тому й коло Йордану нічого біда
не зробить.
— Коло Йордану, може, і не зробить, але в листопаді вже, кажуть, зима на заграді.
— Звісно, що так: листопад, Тарасе, стелить землю листям, а грудень снігом.
Дідусь з бабусею лише розохотилися, як Оксана зупинила їх:
— Щоб не забути, хочу вточнити дещо: що означає за-града і Йордан?..
— Заграда,— відповів дідусь,— це, по-нашому, втеплена знадвору
глуха стінка хати. її обкладають листям, кострицею чи соломою. У такий
спосіб зберігають тепло в оселі.
— А Йордан, голубко,— не залишилися осторонь бабуся,— припадає
на 19 січня. Вважається, що в цей час найбільші морози. Люди колись
виходили до річки, прорубували ополонки і святили воду.
— Так ось,— поспішав дідусь,— листопад такий місяць, що любить
і колесо, і полоз. Один день їздять саньми, а інший вже треба коней у
воза запрягати.
— У листопадовий день, Тарасе, не особливо наїздишся, бо він,
як заячий хвіст,— не встиг прокинутися, як уже вечір на підході!
Дивлюсь на приїжджих людей. Усі троє сидять задоволені,
посміхаються. їм добре, думаю із заздрощами, не треба записувати розмови
до зшитка, як мені. Цю роботу виконує магнітофон. Хай ось надійдуть
літні канікули, я зароблю трохи грошей і собі куплю таку записувачку!
— До прислів’їв годилося б і прикмет доточити,— делікатно
спрямовує в інше русло літній чоловік.— Бо вони доповнюють одне
одного...
— Авжеж, що так,— поскубує свої вуса дідусь.— По прикметі, кажуть, прислів’я плаче.
Доки бабуся з дідусем лаштувалися до розмови, студентка
встигла заправити нову бобіну. Чутливе вухо магнітофона ловило кожну
їхню прикмету.
Якщо восени рано нанесе снігу, то і весна буде рання.
Як перший сніг випав на мокру землю,— залишиться, на суху — скоро зійде.
Рано замерзне — довго не розтане.
Зірки на небі яскраві — на погоду, тьмяні — на дощ або сніг.
На горобині й дубі багато плодів — чекай суворої зими.
Пізній листопад — до суворої і затяжної зими.
Доки листя з вишень не облетіло, то хоч скільки було б снігу, він не вляжеться — відлига його з Чсть.
Від першого снігу до санного шляху — півтора місяця.
Білка мостить своє гніздо близько до землі — на морозяну зиму, а високо — на м’яку.
З прикметами нарешті закінчили. Гості запропонували
прослухати запис. Дідусь з бабусею залюбки зголосилися, адже вони ніколи
не чули самих себе. Я спостерігав, як уважно стежили старенькі за
магнітофонним голосом й посміхалися між собою.
— От придумали машину, так придумали! — захитали головою
бабуся.— Неначе живий чоловік у тій коробці сидить. І що ви робитимете з
нашим голосом? Не доведи господи, ще по радіо пустите, то хоч із села
вибирайся, бо люди засміють. Скажуть, стара баба з глузду з’їхала!
— Це ми записали для того, щоб потім передрукувати прислів’я
на папір,— роз’яснив гість.— А плівку передамо у фонди. Хто
сумніватиметься в достовірності запису — може перевірити. Зрештою,
колись і ваш онук, як захоче, зможе прослухати живий голос бабусі. До
речі, покажи-но свої записи! — звернувся до мене гість.
Я швидко витяг зошит, боязко подав його. Він неспішно перелистав листочки, мовив до студентки:
— Оксано, подивися, будь ласка, уважніше рукопис. Мені здається, тут є чимало цікавого!
Доки Оксана дивилася мої записи, дідусь розповів про давній
обряд, що звався "братчина". Його справляли лише в листопаді. Якщо
сусіди хотіли заприятелювати між собою, то купляли в пасічників
бджолиний рій. З весни і до осені гуртом доглядали його. Зібраний мед
ділили порівну. На це свято збиралися сім’ями, гуляли і веселились. Чи,
як казали в народі, братались. А звідси й назва обряду.
Кожен член такої спілки вважався близьким свояком. Він
зобов’язувався допомагати братчику в скрутну годину. Якщо в якійсь
родині помирав господар, то інший член братчини забирав малолітніх дітей
на виховання.
— Прекрасний звичай! — аж розцвів од подивку літній чоловік.—
От би його відновити у наш час! Це ж такий гарний приклад колективізму і
глибокої моралі. Вміли ж наші пращури брататися між собою...
— А ще,— вів далі дідусь,— цим словом називали свято першого
снігу. Селяни родинами виходили на сільські сходки, співали й танцювали.
Вперше з’явилися на людях і молоді пари, які побралися восени. Від того
у нас листопад називали ще й "братчини".
— Крім цієї, були ще якісь наклички?
— Були. Найбільш відомі — це "листопадень", "падолист", "напівзимник", "грудкотрус"...
У хаті непомітно закрадькував вечір. Гості поспіхом зібрали
свої речі й вийшли на вулицю. За ними й бабуся з дідусем. Зі мною
залишилася лише студентка.
— Цікаві твої записи,— мовила лагідно до мене. — Продовжуй
вести їх і далі. Одне тільки пораджу: не обмежуйся лише дідусем та
бабусею. Дослуховуйся, як говорять інші люди в селі. І записуй почуте в
зошит. При цьому не забувай ставити в дужках їхні прізвища. Все це
потрібне для науки. А коли заповниш зошит — надсилай його до інституту. Я
тобі адресу залишу. Там на твоє прізвище відкриють спеціальний фондовий
номер. Ти, до речі, знаєш, що таке наукові фонди?
— Ні, не знаю,— відповів сором’язливо.
— То є такий відділ, де зберігаються цінні рукописи. Там
знаходяться записи Лесі Українки, Івана Франка, Максима Рильського,
Михайла Стельмаха та інших відомих письменників.
— І вони записували прислів’я та приказки? — неабияк дивуюся я.
— А що тут такого дивного,— посерйознішала Оксана.— Вони
записували не тільки прислів’я, але й пісні, навіть фіксували окремі
слова та їхнє значення, а потім використовували у своїй творчості. Без
цього не з’явилися б нові словники, збірники пісень та казок. Бачиш, за
яку цікаву й потрібну справу ти взявся!
Розпрощавшись, вона вибігла на вулицю. Я довго не міг прийти
до тями. Якось не вірилося, що мені, сільському школяреві з глибинного
поліського села, так пощастить. Адже згодом в інститутських фондах
будуть і мої записи. Може, й вони для когось знадобляться? Очевидно, що
так. Бо чого ж би їхали такі поважні люди до нашого села аж із самого
Києва?!
|
