ЯК У СЕРПНІ ДБАЄМ, ТАК ЗИМОЮ МАЄМ
Повечеряєм і одразу ляжемо спати,— кажуть бабуся, готуючи їжу.— Завтра в нас буде важкий день — почнем жито жати!
Я вже знаю, що жнива — найвідповідальніша пора року в
хліборобів. Як тільки починають косити зернові, люди відкладають усі
господарські справи. Треба вчасно і якнайшвидше зібрати вирощений хліб.
Один жнив’яний день, мовить народне прислів’я, рік годує.
Доки готувалася вечеря, я тим часом вийняв із задвірка
серпа. Він був перев’язаний клаптем лляного полотна. Це для того, щоб не
поіржавів на зиму. Потім дістав з-під стріхи цурку — невеличку
дерев’яну паличку, гостро застругану з одного боку. Нею бабуся будуть
скручувати перевесла на снопах. Сьогодні вони накрутили їх чимало,
вистачить усе збіжжя пов’язати в копи.
— Куди покласти серпа й цурку? — питаюся.
— У кошик, внучку. Там уже лежать хлібець і рушничок! На
покуті поважно стоїть виплетена з ліщинових дубців святкова корзинка. її
для цього й тримаємо.
Поруч з корзинкою лежать кетяг торішньої калини і червона стрічка.
— А це для чого? — запитую бабусю.
— Для спасової бороди. Ти ж літом бачив, як це робилося...
Мені пригадалися торішні зажинки. Тоді бабуся також починали жнива зі
спасової бороди. На початку лану залишили кілька незжатих стебел. Потім
їх обв’язали червоною стрічкою і прикрасили кетягом калини та живими
квітами. Борода стояла до кінця жнив. У останній день обжинків її
зрізали і внесли до хати. Пучечок колосся простояв на покуті аж до
цьогорічних зажинків. Як тільки виберемо картоплю, тато розімнуть
колосся в долонях і зроблять перший засів озимини.
За вечерею я запитав у бабусі:
— Для чого роблять спасову бороду і чому вона так називається?
— Спасова борода від свята Спаса,— пояснили вони.— Це таке
народне святце, яке припадає на 19 серпня. З його приходом уже
закінчується літо. Тому кажуть: "Прийшов Спас — держи кожуха про
запас". А бороду роблять для того, щоб віддати шану вирощеному зерну.
Більшої святості, аніж хліб, нема. Пам’ятаєш, як дідусь тобі казав, коли
ти не хотів брати полудник у школу: "Не ми хліб носим, а він нас"?
Наступного ранку, тільки-но спала роса, ми вийшли до
загінки. У бабусі на голові біла хустинка, щоб не пекло сонце, а поперек
перев’язаний перевеслом. Стали вони на краю нивки, окинули поглядом
вистиглий лан, що вабив зір золотим доріддям.
— Може, більше і не доведеться мені жати...— зітхнули важко.
— Таке й скажете! — як вмію, заспокоюю,— Ще жнив тих буде та й жнив!
— Літа мої, любий онуче, вважай, одкопитили вороними. Нездужають руки, слабнуть ноги...
— Давайте, я збігаю до дідуся. Він косою швидше викосить!
— Ну що ти! — замахали руками бабуся.— Сама якось упораюся.
Негоже чужими руками жати. Та й скільки того жнива — за день-другий
упораємося.
Бабуся підійшли до лану, мовили урочисто:
— Принеси нам, серпе, стільки кіпок, скільки в небі зірок!
Я не встиг зогледітись, як долі лежали навхрест два пучки
стебел. Зажинок, отже, зроблено. Потім бабуся залишили пучечок жита для
спасової бороди. Біля неї розіслали вишитий рушник, поклали на
полотнину окраєць хліба й дрібок солі. Це, сказали, для пташечок, щоб
не клювали зерна.
Робота в нас спорилася. Я розстеляв перевесла, а бабуся
клали на них вижаті стебла. Час од часу ми сідали на перепочинок.
Розмова точилася довкола давніх жниварських обрядів.
Зажинки починали в будь-який день, крім понеділка. Він
вважався важким для започаткування всякої важливої роботи. Жінки
зодягалися по-святковому і всім сімейством вирушали в поле.
Якщо в когось із господарів був великий лан і він не встигав
вчасно зібрати збіжжя, то скликав толоку. Це дуже давня форма
колективної взаємодопомоги. На неї запрошували переважно сусідів і
родичів. Учасникам таких гуртів не платили, а лише ситно харчували.
Подібними толоками будували колись хати, копали криниці, гатили греблі,
вимощували дороги — тобто робили всі важкі роботи, що вимагали чимало
робочих рук. За допомогою толок наш народ зумів вижити в тяжкі часи
ворожих набігів, які пустошили землю й господарські будівлі.
Учасників жниварської толоки називали в народі женчиками.
Першою починала зажинок найстарша жінка. їй дозволялося нажати
початкового снопа. Якщо в родині була дівчина на виданні, то з його
зерен мали спекти весільний коровай. Після цього жінка зверталася до
присутніх:
Ой, жніте, женчики, обжинайтеся,
І на чорную хмару озирайтеся.
Господар відповідав:
Швидше жніть до оборіжка —
Там пирогів повна діжка!
Найстарша жниця заводила зажинкову пісню, і її підтримували інші:
Живо, женчики, живо
Дожинайте ниву,
Будемо плести віночки
З золотої пшенички...
Впоратися зі жнивами треба було якнайшвидше. Тому сеї пори
рідко хто навіть піч топив. Усі — від малого й до старого — були в полі.
Нарешті дожато останню гінку, снопи пов’язано і складено в
полукіпки. Пора зрізувати бороду і плести обжинковий віночок. Його
врочисто накладали найгарнішій молодиці, котра при тому приказувала:
От діждали літа
Та нажали жита,
Поставили в копки
І вдарили в гопки!
Женчики з піснями йшли через усе село до господаря (згодом — до голови колгоспу), приспівуючи біля двору:
Відчиняй, пане, ворота,
Бо йде твоя робота.
Несем тобі вінки
Із золотої нивки —
Житнії, пшеничнії,
Щоб були величнії!
Назустріч виходив господар, низько вклонявся, приймав вінка і запрошував до хати. Гурт заспівував:
А ми насієм жита, жита,
Та поставим копи, копи,
Та ударим гопи, гопи,
Земля аж гуде,
Де громада йде!
З роботою ми впоралися надвечір. Бабуся підійшли до спасової
бороди, розітерли одного колосочка. Свіжим зерном обсіяли живостій,
проказавши: "Нехай сіється-родиться на новий урожай, на дорідне зерно!"
— О,— долинув басовитий дідусів поголос,— у серпні
хліборобові три роботи: косити, орати і сіяти. Ви одну, бачу, вже
зробили сьогодні.
Бабуся, взявшись руками за поперек, підійшли ближче до дідуся.
— Серпневого дня, Тарасе, зимовим тижнем не заміниш, бо в серпні серпи гріють, а вода холодить.
— Але хто в серпні шукає холоду — натерпиться в зимі голоду.
Колись один чоловік у серпні рибку ловив та й урожай загубив — зимою
нічого було їсти...
— Серпень, Тарасе, такий. Він виймає серпа зі стріхи, а вересень його ховає!
— Авжеж, як прийде Спас — літо піде від нас...
— До спасівки, чоловіче, бджола на пана робить, а після спасівки на себе.
Дідусь глянув на вижату нивку, усміхнувся:
— Як у серпні дбаєм, так зимою маєм. Ви, бачу, вже на зиму запаслися.
— Таке й скажеш,— з відчуттям погорди мовлять бабуся.— Одна
справа вижати збіжжя, а інша — висушити його. Недарма мовиться: дощі в
серпні там ідуть, де їх не ждуть, а жито жнуть. Бачиш, як ніжки в
картоплі почали згинатися донизу, а квітки начебто в’януть. Це перед
негодою.
— Але ж он горобці літають зграйками,— заперечив дідусь.— То вірна ознака, що і завтра буде сухо...
Доки вони сперечалися між собою, наводячи різні прикмети, я намагався запам’ятати їх.
Зволожилося після обіду підсохле сіно — збереться на дощ.
Коли хмариться, але бджоли не ховаються і далі продовжують летіти в поле,— дощу не буде.
Качки та гуси кричать, полощуться, пірнають, б’ють крилами — на дощ, притихають — на грозу.
Комарі, мухи та інші комахи надто надокучливі — на дощ і негоду.
Якщо при сході сонця парка духота — під вечір збереться дощ.
Коли тихої погоди шумить ліс — на грозу.
Сонце "скаламутилося", сховалося за хмарову запону — чекай за кілька годин грози.
За добу до дощу на каштановому листі виступають "сльози " — липкі покрапини соку.
Перед зливою раки виповзають на берег і зариваються в пісок.
Вирує життя в мурашнику — дощу ближчим часом не буде; коли ж
на поверхні мало мурах і ті кволо повзають, затягуючи нірки,— чекай
опадів.
Цікаво, думаю собі, яка з цих прикмет справдиться. Але що гадати! Завтрашній день покаже, чий прогноз точніший.
— Чого це так задумався? — нарешті й на мене звертає увагу дідусь.— Про походження серпня хочеш почути?
— Він сам за себе говорить,— відказую поважно.— Серпень серпами перегукується...
— Але ж були й інші назви,— веде своєї гість.— Ось, скажімо,
"зарев". У давнину в наших краях водилися олені. Від того, що тварини
ревінням перекликалися, й називали місяць. Пізніше стали називати
"копень". Ну, це ти вже знаєш — від нажатих кіп. Проте "ківень" — для
тебе не зовсім зрозуміле слово. Правда ж?
— Чому це незрозуміле? — кажу впевнено.— Від того, що коні кивають головами, відганяючи мух...
— Звідки це ти взяв? — дивується дідусь.
Якщо червень називають ґедзнем, бо сліпаків та ґедзів багато, то в серпні мухи не дають спокою тваринам!
— О, наука в ліс не йде,— радіє дідусь.— Починаєш уже й сам дещо кумекати!
Від такої похвальби у мене одразу піднявся настрій. Ось, тішу
себе, взавтра перевірю почуті сьогодні прикмети — то ще не так здивую
дідуся. Бо, певно, якась з них і не підтвердиться. Нехай тоді спробує
виправдатися переді мною!
| 
