У народі кажуть: скільки днів - стільки й свят. Та проте один із них особливо празниковий бо стосується кожного з нас. Мова йде, як ви вже здогадалися про Новий рік. За всіх час.в і в усіх народів новолітування, на яку б пору року воно не випадало, пов'язане з неповторними обрядодіями .
Історія новолітування для нас українців - склалася навдивовиж строкато. Очевидно, не всі знають, що сучасне його відзначення - четверте в літочисленні нашого народу. Так сталося, що впродовж багатьох століть наші пращури не з власної волі, змушені були відмовлятись од своїх традицій. Уперше до цього призвела насильницька християнізація, себто прийняття візантійського віросповідання яке запозичив у 988 році київський князь Володимир Святославич.
А до того первістним відзначенням Нового року вважалася весна. Після зимової сплячки пробуджувалася природа, починало оживати зело. Саме з цією порою даибожичі, пов'язували початок року. І в цьому був свій сенс. Адже з Новим роком ми й досі повязуємо відродження природи, швидкий прихід весни. Тому мав цілковиту рацію Овідій, коли писав:"Дивно, чому Новий рік починається у холоднечу?" Хіба не ліпше започатковувати його світлою і сонячною дниною?»
З давнім весняним новолітуванням пов'язано чимало обрядодій - веснянки,гаївки, водіння Куста, Тополі, Вільхи тощо. Всі вони чимось нагадують традиційні новорічні колядки та щедрівки.
Із запроводженням християнства в Київській Русі церква зажадала змінити дату Нового року. Релігійний календар змушував перенести його з весни на осінь.Зрозуміла річ, що зламати віковічні традиції було нелегко. Для цього знадобилося не одне століття заборон і жорстоких шельмувань дайбозької віри, котрої дотримувалися мешканці глибинних сіл, адже християнство для них було попервах чужорідним. Про це підтверджує той факт, що митрополит Феогностій 1342 року, на вимогу грецьких церковників, змушений був розповсюджувати суворий циркуляр, згідно з яким всіх мешканців зобов'язували святкувати Новий рік тільки у вересні.
У Європі під впливом католицизму початком року вважався січень. Російська імперія була чи не єдиною країною, до якої входила і значна частина вкраїнських земель, зі старим літочисленням. Щоб якось уніфікувати цю розбіжність, Петро І запропонував церковникам перенести Новий рік з вересня на січень.
Проте й ця дата виявилася не остаточною. За радянської влади офіційний початок року змістився на 14 днів уперед. Проте церковне відзначення не змінилося. Відтак у нас співіснують дві дати початку року: офіційна — 1-го і релігійна — 14 січня.
Ось така, якщо коротко, передісторія з відзначенням Нового року. Що б там було, але ми вже звикли до цього і сучасне святкування видається нам природним, цілком логічним. Відтак січень утвердився як місяць, що започатковує новий відлік у календарній системі. Але астрономічно він вважається другим місяцем зими і, отже, є чи не найхолоднішим. Не випадково, що в народі з цього приводу існує чимало прислів'їв та приказок. Одне з них стверджує: «Січень снігом січе, а мороз вогнем пече». Воно й не дивно, адже за своїм характером це місяць дивних контрастів. Чи не тому про нього мовиться: «Сонце хоч і блищить, проте й мороз тріщить». Саме на січень, який пересікає зиму, припадають водохрещенські морози, що стали канонізованим символом зимової холоднечі. Відтак серединний період, що ділить (січе) зиму навпіл, на думку деяких мовознавців, і дав назву місяцеві.
Проте є й інші гіпотези. Оскільки під цю нору січуть колючі сніги, то вважається, що це і прислужилось офіційному йменню. Такої думки дотримувався і Яків Головацький: «Січень, здається, від того так названий, що в той час звичайно сніги, і неї з вітром січуть, або борше від «січа» — вітки, суччя, котрі дають взимі маржині...».
Ймовірною є думка, що місяць прибрав назву від лісопромислу. Саме в цей час давні ратаї починали розчищати (сікти) деревину, щоб весною на розкорчованих ділянках — лісосіках — посіяти збіжжя. Ці роботи проводили лише взимку, коли деревину було легше вирубувати і безпечніше спалювати. Попіл використовували для удобрювання грунту. До речі, такі ділянки називали «просіками», або «пасіками».
За іншими свідченнями, наші пращури заготовляли лісоматеріал для зведення осель також взимку, коли дерево «спало», себто перебувало в стані спокою. Вважалося, що житло, зведене з такого матеріалу, довговічніше, краще зберігає тепло, його майже не точить шашіль і не влучають блискавки. Сучасні фахівці також підтверджують: заготовлена взимку деревина набагато цінніша, оскільки довше зберігає свої будівельні якості. Відтак сезон лісосік, який припадав на другий зимовий місяць, і прислужився його первісній назві — «сєчень».
Натомість у народі існували паралельні форми. Скажімо, західноукраїнські говірки мали кілька регіональних варіантів: «студень», «просинь», «просинець», «сніговик», «тріскун», «вогневик», «льодовик»; у північнополіських районах січень називали «шипун», «сніжень», «лютовій». Стосовно останнього терміну, то варто уточнити, що попервах у давньоруській мові нинішня назва стосувалася третього місяця зими — лютого. Це, зокрема, підтверджують і тодішні рукописи: «Мць феврарь, рекоъін сЬчънь». Лише згодом вони помінялися місцями.
Не менш цікаві ймення і в інших слов'янських народів. Білоруси, скажімо, офіційно називають січень «студзнем», сербохорвати — «сечанем», чехи — «лєдєнем», поляки — «стичнем» тощо. Проте більшість європейських мов послуговуються латинським терміном «януаріус». Так давні римляни увічнили місяць на честь дволикого Януса. Міфічний бог тримав ключі, якими відчиняв вхід до майбутнього і замикав вихід з минулого; оскільки січень ділив рік на дві частини - новий і старий, то його і назвали ім'ям дволикого божества.
Традиційно на січень припадає найбільше свят. Це пов'язано не тільки з новорічною обрядовістю. Зимовий період дозволяв селянам абстрагуватися од тяжкої фізичної праці, насамперед землеробської. Оскільки вільного часу було удосталь, його заповнювали різноманітними формами дозвілля.
Скажімо, протягом всіх різдвяних свят, які тривали два тижні — від 1 Різдва (7) і до Водохрещ (19), в кожній господі тричі варили кутю — багату, щедру і го-1 одну Вже сам обряд готування обрядової страви говорить про його високе символічне значення. Оскільки для більшості сучасників він майже не знаний, то зупинюся на ньому детальніше.
Напередодні Різдва, себто б січня, кожна родина готувала першу кутю, Традиційно для неї використовували ячмінь; там, де його не було,- пшеницю. Приправлене збіжжя ставили в добре напалену піч, щоб воно упріло. Надвечір господар ішов то стайні, наскубував пахучого сіна і, внісши до хати, робив на покуті кубельце. Господиня при цьому казала: «Сьогодні в нас узвар і кутя, щоб курчата лупилися до пуття!».
Святвечір, або багата кутя,— чисто родинне свято. Як правило, його справляли ввечері коли за обрядовим столом збиралися лише члени сім і. Господиня мала наготувати дванадцять різноманітних страв. Найосновнішою їжею, звичайно ж, була кутя та узвар. Потім діти оббігали рідних і близьких сусідів з колядками.
Наступною дією була щедра кутя напередодні Нового року (13 січня). Увечері підліткові дівчатка поодинці чи гуртом обходили оселі сусідів та родичів, щоб защедрувати Нині мало хто знає про щедрувальницькі звичаї. Їх нерідко плутають з колядками або ж посівальними. Це була окрема передноворічна дія, в якій брали участь лише дівчата. Обходячи оселі, вони зещедровували, тобто співали величальні тексти господарям, а ті в свою чергу обдаровували їх смачними гостинцями. Для прикладу наведу один з найвідоміших текстів:
Я дівчинка маленька,
В мене платтячко рябеньке.
Я не знаю ні «аз», ні «буки».
Тому подаруйте щось у руки!
Увечері в одній з осель збиралася молодь. Потім дівчата, потайки від парубків, йшли ворожити, а хлопці, розбившись на невеликі гурти, викрадали в юнок ворота і ховали їх так, аби господар не знайшов. Для того щоб повернулася потрата, батько дівчини мусив поставити могорич. Тому в передноворічну ніч господарі, в яких були дівчата на виданні, ретельно стерегли обійстя. Та чим більше пильнував ґазда, тим азартнішою була спокуса в парубків; вони вдавалися до найрізноманітніших хитрощів і витівок, щоб все-таки викрасти ворота...
Загалом передноворічні дійства мали різні форми дотепів. Парубки могли довільно «позбиткуватися» над обійстям своїх майбутніх тестів: заткнути зверху комина, зняти біля криниці журавля, прив'язати вхідні сінешні двері, викрасти пса тощо.
Все це вважалося цілком природним явищем і не осуджувалося громадою.
Як тільки наступав досвіток старого Нового року, сільські оселі оббігали юні посівальники. Якщо напередодні господарями щедрувань були дівчатка, то тепер таким правом користувалися лише хлопчики. Кожен намагався якомога раніше засіяти сусіду, щоб отримати подарунок. Починали цю дію з хрещеного батька та хрещеної матері, дядин і дядьків, аж потім навідували сусідів.
На Поліссі існував регіональний звичай — так зване «Посівання пастухів». Підлітки, котрі пасли або ж зголошувалися відпасти в новому рот худобу, напередодні одвідували своїх господарів з такою примовлянкою:
Роди, Боже, жито-пшеницю,
Всяку пашницю,
На Новий рік, на щастя,
На здоров'ячко!
А ти, господарю, дай паляницю.
За звичаєм, засівальників, як і щедрувальників, приймали залюбки. Віддарунком були прибережені з осені яблука, ліщинові горіхи, гарбузове чи соняшникове насіння тощо. Тих, хто приходив пізніше, частували гречаними млинцями.
Звісна річ, всіх обдарунків підлітки не могли спожити, тому найменш смаковиті млинці віддавали псам. Призвичаївшись до цього, тварини нерідко бігали цілими тічками за юними посівальниками.
Засівати оселю годилося лише житнім зерном (в рідких випадках — пшеничним). Інші злакові не використовувалися; це вже тепер нерідко спостерігаємо наругу над давнім обрядом, коли сусідський хлопчик може засмітити сучасне помешкання горохом, будь-якою іншою крупою, у тому числі й манкою. Все це нівелює давню традицію.
Засівальник мав розбірливо продекламувати поетичну примовку-побажання. Особливо цінувалися найбільш оригінальні.
Місяченьку, мій братику,
Зійди рано, постій мало,
Поки я бички позапрягаю,
Жито-пшеницю порозсіваю.
Роди, Боже, жито й пшеницю.
Без кукілю, без метлиці,
А нам, діткам, по варениці..
Скільки поезії, природного гумору, теплих побажань у засівальницьких текстах: «Щоб рясно вродила садовина», «Щоб бджоли велися та медок-солодок на жовтий вощечок носили», «Щоб у коморі та оборі зерна були гори», «Щоб вівці та корови були в ґазди здорові!»
З Новим роком пов'язано чимало вірувань. Одне з таких було в особливій пошані. Вважалося, хто першим зайде до оселі — чоловік чи жінка,— то відповідно до статі корова приведе бичка або теличку.
Нарешті надходила третя і остання в різдвяному циклі кутя. В народі називалася вона «голодною». Готували цю страву напередодні Водохрещ (Йордана). Власне, цим дійством і завершувалося багате різдвяно-новорічне святкування.
І все ж найпоетичнішим різдвяно-новорічним дійством було колядування. Воно тривало від Різдва і до старого Нового року, подекуди і до Водохрещ. Але про це буде окрема розповідь. Мені хотілося б звернути увагу читача лише на традиційну новорічну атрибутику нашого народу. Важливість цієї теми має сьогодні особливо актуальне значення. Практично ми майже нічого не знаємо про національну символіку, якою наші пращури оформляли новорічні дійства. Від того і колінкуємо перед іноземними, зокрема китайськими та японськими, символами.
На сьогодні ми звиклися і віримо, що новорічна ялинка — одвічний атрибут наших предків. Насправді ж її штучно насадив Петро І. Довгий час, навіть у середині нинішнього століття, в побуті простого народу ялинки в оселях не ставили. Це було прерогативою панівних класів, щоб у такий спосіб продемонструвати своє «не холопське» походження. Мова, зрозуміла річ, йде не про те, щоб осуджувати чи заперечувати саму форму новорічної ялинки. З огляду на дефіцит «зеленого друга» ми, нарешті, починаємо розуміти далеко не месіанське значення цього звичаю. Щороку в одну ніч вирубують мільйони дерев-красунь.
Традиційною вкраїнською символікою на Новий рік був дідух. Виготовляли його з кулів або ж першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув'язували в пишний вінок. Знизу робили триральчате розгалуження для того, щоб дідух міг рівно стояти. Верхівка новорічного вінка нагадувала конусоподібний сніп з безліччю колосся. Гілки дідуха а за них правили зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались,— обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами — кожен па свій смак й уподобання. У світлицях його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову функцію він виконував протягом усіх різдвяних свят. Це був дійсно високомистецький витвір, що ніскільки не поступався сучасним ялинкам.
На сьогодні обряди, пов'язані з дідухом, майже втрачені. В окремих варіантах вони збереглися на Прикарпатті та в Карпатах. Кожний етнографічний регіон мав свої різновиди. З цього приводу варто зупинитися на обрядодіях, які побутували в покутян.
Для дідуха тут використовували необмолочен'ий сніп жита, пшениці або вівса. Його заквітчували стрічками та гілками ялиці і ставили в парадному куті. Він символізував спільного предка. Про це підтверджують і народні загадки, в яких збірний образ людини ототожнюється із «солом'яником». До речі, на Поліссі ще й дотепер літні люди, щоб застерегти дітей, аби вони не гралися біля колодязя, приказують: «Не заглядай у криницю, бо тебе затягне туди солом'янйй дід».
На Покутті першого нажатого снопа одразу відносили в комору і тримали до Різдва; він власне і виконував роль діда. У зв'язку з цим ще наприкінці минулого століття тут існував звичай колядувати в полі біля першого зжатого снопа, себто Діда.
«Дід,— казали з цього приводу,— то наш предковічний дід». Відтак після Нового року його виносили з хати у двір, де він виконував роль оберігача роду. На Водохреща він мав знову посісти місце на покуті аж до кінця всього зимового циклу.
Паралельно з дідом покутяни готували й бабу. На різдвяний вечір до хати вносили оберемок соломи і застеляли нею долівку. Це означало «зробити бабу».
Близьким до цього дійства є звичай і в гуцулів. На багату кутю ґазда застеляв стіл отавою, сіном чи соломою. Клав крачуна, який мусив бути в кожній хаті протягом усіх різдвяних свят. Цей обрядовий хліб виготовляли вночі на Різдво. При цьому жінка, яка робила крачуна, мала обов'язково одягти гуню і рукавицю (гола рука, за повір'ям, означала бідність, а крачун символізував достаток). Поруч з крачуном ставили снопа, а під нього клали ярмо, хомут чи кінську збрую та зв'язані перевеслом ложку й виделку.
Різдвяно-новорічна обрядовість українців не обмежувалася лише наведеними вище дійствами. В активному вжитку були й інші символи. Особлива роль належала хатнім прикрасам. Скажімо, напередодні Різдва виготовляли «голубці» у вигляді птахів. Для цього брали шкаралупу з-під яйця, з обох боків робили два отвори і просовували через них кольоровий папір. Такі вироби підвішували до сволока. Як відомо, фігурка птаха ототожнювалася в давніх, зосібна дайбозьких, віруваннях з небесним світилом—сонцем.
Крім «голубців», були досить поширеними на Прикарпатті «павуки» та «їжаки». Стосовно перших, то їх робили із соломи. Зібравшись в одній з осель, юнки — а це було виключно жіноче заняття — заготовляли відповідних розмірів соломинки з цупких стебел. Просовуючи через порожнину нитку, вправні дівочі руки формували з них різноманітні квадратики й кубики. За основу брали найбільшу фігурку. До неї долучали з боків менші «павучки» (іноді в середині центральної фігурки знаходилося кілька мініатюрних ромбиків або квадратиків). Бокові стебла обмотували різноколірним папером або ж пацьорками.
Напередодні Різдва «павуків» підвішували до центрального сволока. Вони трималися на довгій волосинці з конячого хвоста. Таке укріплення потрібне було для того, щоб фігурки постійно крутилися. Завдяки циркуляції повітря — через вхідні двері та з палаючої печі — великий «павук» разом з приправленими до нього близнятами поверталися в різні боки, справляючи враження живої істоти. Особливе захоплення він викликав у дітвори.
Поруч з «павуками» сусідились і «їжаки». їх робили з тіста або глини. У виліплену форму, яка нагадувала однойменну тварину, густо затикали невеличкі колосочки, потім засушували її. Такі мініатюрні іграшки з наїжаченими колючками справді управдоподібнювали дивних звірят. Проте пріоритет у новорічній символіці належав «павукам».
В однієї з власниць солом'яних виробів я запитав, чому їх так називають. Жінка відповіла:
- Хто його знає, мо' тому, що за формою вони нагадують павутину...
Справді, ромбикові іграшки вельми подібні до павутини, а сам виріб схожий на павука, що застиг з розчепіреними ніжками в очікуванні здобичі. Та це тільки зовнішні ознаки. Вивчаючи давні символи й вірування, мені пощастило зафіксувати народні уявлення про довколишній світ. Павуки, як виявилося, віддавна вважалися бажаними у людській оселі, бо «вони заснували світ». За повір'ям, той, хто вб'є павука, накличе на себе лихо. До обіду заборонялося навіть викидати цих комах із хати; жінка, котра вчинить таку наругу, неодмінно втратить смакові відчуття.
Багатьом, очевидно, відоме повір'я: якщо поруч з вами спустився павучок, то це має віщувати якусь новину. Крім того, вичурність, з якою так екзальтовано виготовляють павуки свої дивовижні мережива, завше викликала симпатію. Завдяки їм домашні санітари убезпечували помешкання від різноманітних шкідників — мух, комарів, мурах тощо.
Павуки, за народним уявленням, уособлювали, крім усього, й працьовитість. Пам'ятаю, як у дитинстві мені вельми не хотілося відпасувати в одне зі свят сільську череду корів. Ненька підійшли до мене, мовили багатозначно:
- Бач, навіть павучок і той працює в празник. А ми ж люди...
Власне, все це, разом узяте, очевидно, й виробило суспільне уявлення, а відтак і символіку про корисливість павуків. Тому назва новорічного символу цілком видається природною.
На сьогодні ця давня новорічна атрибутика збереглася, як уже мовилося, лише в Прикарпатті та Карпатах. Але мені пригадується, як у перші повоєнні літа ми в сільській школі влаштовували новорічну ялинку. Тоді годі було думати про фабричні прикраси. Кожен із школярів мусив сам виготовити кілька цяцьок.
Хлопчаки переважно майстрували дерев'яні літаки, картонні рибки й птахи, а дівчатка робили паперові гірлянди та іграшки з соломи. Найбільше було саме «павучків».
У той уже віддалений час я не надавав значення цьому явищу. Кати ж нещодавно поцікавився у своїх односельців (на жаль, переважна більшість літніх людей-інформаторів уже навічно одійшла) про вироби із соломи, то вони підтвердили, що такі прикраси «колись були у моді на різдвяні свята».
Як відскіпок давнього новорічного релікту на Бойківщині до нашого часу деінде зберігся звичай усвятковувати вікна. Прикраси також робили із різновідтінкових стебел соломи. Пронизуючи тонші пластівці у товщі, виготовляли різноманітні ромбики, кубики чи квадратики і вставляли їх між подвійні вікна. Такі прикраси створювали особливий новорічний настрій, передусім ввечері, коли через вікна проникало світло.
На Покутті, напередодні Водохрещ, робили із соломи хрестики. їх чіпляли біля ікон, обіч віконних рам і дверей. Вони виконували роль оберегів од нечистої сили, котра в дні свят вважалася особливо небезпечною.
Я зупинився лише на кількох варіантах традиційної української символіки й атрибутики. Звісна річ, у практичному житті їх було значно більше. Стрімкість часу і наша байдужість залишили за межами пам'яті чимало раціонального з попередніх поколінь. Багато чого нам уже ніколи не повернути — воно кануло в Лету. Але й ті сюжети, про які йшла мова, підтверджують давню традицію — виготовлення новорічної атрибутики безпосередньо пов'язане з хліборобськими структурами: дідух — як вінець зібраного врожаю і «павуки», що ототожнювалися не тільки з символічним уявленням про працьовитість, але й виготовлялися з обрядового снопа. Таким чином, увесь комплекс обрядовості разважальний і ритуально-символічний — був нероздільним; він ув'язував у єдине ціле всю процесуальну і виховну структуру життєдіяльності людини й природи.
Новорічними обрядами селянин намагався насамперед опоетизувати свою нелегку працю. Для цього використовували не лише символи й атрибутику, вертепні дійства (щедрування, посівання, колядки чи Меланку), але й практичні обрядодії. Цікаво з цього приводу згадати давній поліський звичай, коли господарі, в яких були молоді бички або лошата, першого січня запрягали їх у сани і їздили вулицями села, запрошуючи всіх бажаючих на повози. Робилося це з метою «приноровити молодих тварин», тобто підготувати до сільськогосподарських робіт потрібну в господарстві тяглову силу. Обходжена в такий спосіб тварина вже вважалася робочою і особливо поціновувалась.
Цей виключно практичного значення обряд також збігався з Новим роком. Тут кілька причин: по-перше, з цим дійством пов'язані забавні сюжети (одне з таких — романтичне катання на санях, коли норовисті тварини здебільшого бунтували), по-друге, одній людині важко впокорити, «приборкати» тварин, і на допомогу приходили односельці. Нарешті, щоб забезпечити господарство напередодні весняних робіт справною тягловою силою, тварин намагалися підготувати заздалегідь.
Чимало січневих обрядів, як і новорічної символіки, втрачено назавжди, хоч вони знадобилися б і в наш час. Найбільше цьому зашкодили місцеві чиновники. Я сам був свідком, як у західних областях України ще кілька років тому партійні й радянські інституції зобов'язували працівників культурно-освітніх осередків та охоронні органи споряджати на села так звані «ударні бригади по боротьбі з релігією». Особливо це стосувалося різдвяних колядувань та щедрувань.
Виїжджаючи на місця, горе-атеїсти робили засідки, силоміць розганяли колядницькі та вертепницькі ватаги, брутально нівечили обрядову атрибутику (костюми, зірку, новорічні маски тощо), а учасників штрафували чи відвозили до районних відділень міліції.
За таких умов, звісна річ, де вже було думати про збереження чи навіть вивчення народних традицій. До речі, в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН України кілька сумлінних науковців за тс, що самі брали участь у новорічних обрядах, змушені були залишити стіни академічної установи з небезпечним ярликом «націоналістичних ухилів» чи «нездоровим (?) захопленням патріархальщиною»...
...Споконвіків хлібороб жив надією на кращий урожай. Від того, як защедрила нива, залежали статки його родини. Ось чому наші пращури за допомогою обрядів, пісень, словесних побажань намагались убезпечити свій рід од злигоднів, завбачити врожай наступного року, оспівати нелегку працю, урізноманітнити повсякденний побут. Левова частка цього духовного набутку традиційно припадала на січень, який започатковував Новий рік романтичними сподіваннями на врожай і статки. «Хвали січень сніговий, травень дощовий, а серпень на хліб рясний»,— мовить з цього приводу народне прислів'я. Але щоб скласти похвалу першому місяцеві року, треба знати, як робили це наші діди та прадіди. Сподіваюся, читач згодиться з думкою, що пращури вміли віддати первісткові належну увагу.
На вулиці тихо, хоч мак сій. Сизий димок невпоспіх точиться з димарів, неначе із дідусевих люльок. Ранній зимовий вечір огорнув оселі терновою опинанкою. То там, то там чути покрики криничних корб і журавлів та зрідка доноситься лункий скрип припізнілих перехожих, котрі поспішають битим сніговим путівцем до своїх домівок. Так уже повелося, що в переддень різдвяних та новорічних свят кожен намагається вчасно повернутися до. своєї родини, бо казали: «Хто одіб'еться від сім і, той цілий рік блукатиме манівцями...»
В селі нараз поночіє. Лишень вікна покліпують яскравим освітом, і жовтогарячий місяць-пастух, усміхнувшись на крайнебі, освітив безмежний овид, щоб видко було, як пасуться його отарні вівці — зорі. Святе почуття наповнює дитячу душу непідвладною високістю. Я поспіхом вичищаю сніжок з валянок і поспішаю до хати. Скоро до нас, тішу сам себе, завітає справжня празникова казка. В оселі затишно й урочисто. Над вікнами палахкотять рукомесні мамині рушники. На покуті поважно гостює в кубельці з пахучого сіна горщик із кутею, котрого я щойно прилаштував. Поруч з ним розсусідився дідух. Тугий сніпок, обрамлений кольоровими стрічками, нагадує мені гарячий серпень. Починаючи зажинки, мама зготували першого снопа і однесли його до комори. - З цього зажину,— сказали опісля,— ми зробимо дідуха. - А що воно таке—дідух? — поцікавивсь я. Ненька, вискіпавши хвильку на перепочинок, розповіли, що віддавна наші пращури готували на різдвяні та новорічні свята обрядову прикрасу — сніпок із житнього або пшеничного колосся. Називали його дідухом. Назва ця, очевидно, йде від дідів. З ними — патріархами родоводу — пов'язували всю етнічну історію, оскільки «дідівський закон» вважався найвищою формою передачі традицій, їх утвердження і закріплення. У ширшому значенні це означало духовне життя народу і його культури. Це, зокрема, підтверджували й обряди «Пам'яті дідів», котрі чотири рази на рік відзначали як пам'ять предків. Відтак дідух символізував духовні начала етнічної самосвідомості. І ось він, дідух, зготовлений із пшеничного снопа, як повноправний господар, зайняв почесне місце на покуті. Я, було, хотів поставити поруч ще і ялинку, але мама сказали: - І тобі не шкода, синку, нівечити лісову красуню? Нехай вона краще живою буде! Справді-бо, позбавляти життя-деревцю заради тимчасової забаганки — невдячна затія. І чим більше я дивлюся на дідуха, тим симпатичнішим він здається мені: золотаві колосочки, обрамлені стрічками, мовби усміхаються до мене; так і праглося доторкнутися до них долонею... Може, зодягнеш празникового костюмчика? — звертаються до мене мама.— Незабаром прийдуть віншувальники, а ти й досі не прибрався як слід. Дивлюся на тата й неньку. Вони вже одягнені у святкове вбрання, і їхні очі яскравіють приємним неспокоєм. Отже, чекають гостей. Поспіхом витягую зі скрині кортові, майже не ношені штанці та вишиваночку, то їх зготували напередодні мамуся. Ненька підходять до мене, поправляють сорочечку, причісують неслухняного чубчика. - Подивися, батьку, який у нас вже синок виріс! Тато обдивляються мене з голови до ніг і ледь помітно усміхаються. Але жодним словом не обмовилися; вони, знаю це добре, вельми скупі на похвалу. У цей час з обійстя доносяться веселі погуки. Біля вуличного вікна кілька дужих хлопчачих басів заспівали:
Ой чи є, чи нема Пан господар вдома?
Решта відповіли:
Щедрий вечір, добрий вечір, Пан господар вдома?
Заспівувачі продовжили:
Ой нема, ой нема — Він поїхав до млина, Пшениченьки спетлювати.
Меду-пива купувати, Мед у-пив а купувати, Щедрівників частувати.
Тато, поспіхом накинувши наопаш кожушину, вийшли на вулицю. Крізь прочинені двері донеслися погуки дзвіночків. - А ось і пан господар! — басуватим голосом сповістив ватаг.— Чи дозволите у вашій хаті заколядувати? - Красно прошу, заходьте! — припрошують тато. Невдовзі оселя оживає гучним багатоголоссям. Під супровід троїстих музик сопілки, скрипки і бубна — хвацько похитується над головами колядників багатокутна зірка, прилаштована на палиці. її яскравий малиновий колір створює особливий настрій. Я вже знаю, що звізда — неодмінна власність ватага, себто провідника (а по-нашому — берези) колядників. На цю роль сільські хлопці ще заздалегідь обрали найдотепнішого Мишка Комааня. Він справді вартує того — гострий на слово, вміє невимушено вести діалоги, знає безліч пісень і користується авторитетом . Слідом за березою, розмахуючи передніми ніжками, прошкує невгамовна Коза. У неї розчепірений писок та гостроверхі роги, якими намагається буцати своїх сусідів. Зодягнена вона у вивернутого кожуха, а тому важко мені впізнати, хто ж це з парубків перевдягся у таку чудернацьку одіж. Козу, як і годиться, тримає на ланцюжку Циган. Неподалік, приткнувшись до печі, німкує Міхоноша. У нього перекинута через плече торбина для віддарунків. На цю роль цілком підходить Грицько Кримчук; здається, сама природа наділила його відповідними якостями — повнотілий, вайлуватий, з постійною усмішкою на вустах... А ось Ведмедя я таки не впізнав. Хто ж це з хлопців так удатливо перевтілився у тварину? Невеликий на зріст, він перевальцем тупцювавсь на місці, час од часу подаючи глухе ревіння. Доки я роздивлявся колядників, ватаг вийшов поперед гурту, тричі стукнувши ув долівку звіздою, мовив: - Ми завітали до вас, щоб завіншувати оселю та її господарів з Різдвом Христовим та з наступаючим Н'овим роком! - Дякуємо за увагу,— відказали мама й тато і низько вклонилися. Ватаг непомітно змахнув рукою, і дуже багатоголосся заповнило хату розлогою мелодією:
Прийшли щедрувати до вашої хати. Щедрий вечір, добрий вечір! Тут живе господар — багатства володар. Щедрий вечір, добрий вечір! А його багатство — золотії руки. Щедрий вечір, добрий вечір! А його потіха — хорошії діти. Щедрий вечір, добрий вечір!
Тато уважно вислухали подаровану йому колядку і доброчинно подякували за таку увагу. Натомість закучерявилась інша — се вже особисто для мами.
А в дядька Тимоша гарная жона: На дворі ходить, як місяць сходить, У хату ввійшла, як зоря зійшла. За стіл сідає, як золото сяє. — Не садіть, дядьку, жінки коло віконця, Коло віконця, коло дірочки, Бо вкрадуть жінку замість дівочки.
Мамця, бачу, вдоволено усміхаються. Ще б пак: такої похвали їм, здається, ніхто не висловлював. Тато хоч і вдають, що їх ця тема не стосується, але ревнощів не позбавлені. Та мене щонайбільше цікавить, яку ж віншанівку приготували гості. Я ж бо знаю: якщо колядники відвідують оселю, то неодмінно мають ощедрити піснею і дітей... Прискіпливо стежу за ватагом, намагаюся не проґавити жодного його поруху. Мишко Компань зненацька піднімає над головою звізду, і хористи заспівують:
Ой у полі овес рясний, Там Василько коня пасе. Пасе, пасе, припасає, Кінь до нього примовляє: -Ти, Василю, Василечку, Візьми мене під вуздечку Та поїдем до дівчини. - В мене коні не ковані, В мене сани полом ані. Добрий вечір!
Тато з мамою розцвіли в усмішках. Не відстав од них і я. Тим часом колядники зробили півколо; на середину вийшов ватаг і заспівав:
Добрий вечір тобі, пане господарю!
Гурт відповів урочистим приспівом:
Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Ватаг продовжив:
Застеляйте столи та все килимами. Та кладіть калачі з ярої пшениці. Та прийдуть до тебе три празники в гості. Ой перший же празник — святеє Рождество. А другий же празник — святого Василя. А третій же празник — святе Водохреща.
- Ой людоньки! — нагло скрикнув Циган,— Щось наша Кізонька захворала! Усі, в тому числі і я, кинулися до тварини, обступили її. Кізка і справді, так мені здалося, почувалася зле: голова в неї повисла на тулуб, схилилася як нежива, опустилися ратиці, а потім бубуць — і впала на долівку. Циган, що тримав її на ланцюжку, схопившись за голову, почав бігати довкруж, припадати до тіла, прислуховуючись, чи дихає вона. - Да така ж добра тварина була,— звернувся співчутливо до присутніх, немовби виправдовуючись,— і розумна, і вдатлива, і до харчів невибаглива. Ой батечки, що ж тепер будемо робити?! Колядники сумно захитали головами і лишень розвели руками. - Дохтора треба, дохтора! — кинувся Циган до тата,— Покличте дохтора! Неньо стенув плечима, мовляв, де ж його взяти в таку пізню пору? Власник Кізки знову зайойкав, бігаючи довкруж тварини. Але сіра, відкинувши ратиці, лежала нерухомо. Мені нараз стало шкода тварини. А якщо й насправді загине, що тоді робитимуть колядники? - Може, їй води принести? — не втримався я од розпуки,— Зачекайте, зараз принесу кухлика... Тільки-но я сказав, як хтось з гурту сповістив: - А ось і доктор з'явився... - Ведіть його мерщій сюди! —замахав руками Циган. Колядники розступилися. Поправляючи пенсне, погордно прошкував справжнісінький лікар у білому халаті з шапочкою на голові. Він зупинився і мовив, картавлячи: - Я лєкар-аптекар. Що тут у вас скоїлося? - Кізка наша захворіла,— слізно припадав нобіля нього Циган.— Ледве дихає... - Зар-га-аз перевіримо,— гордо ствердив лікар-аптекар і пошився до своєї похідної валізки, витяг звідтіля слухавку та й почав обстежувати хвору тварину. - Ов-га,— похитав головою.— Надії на виздоровлення ніякої — мусите Кізку дорізати! Циган і всі присутні почали слізно впрошувати лікаря, аби той допоміг якось врятувати життя Кізоньці. Виждавши хвилину-другу, доки вгомоняться люди, він змахнув правицею: - Гаразд, спробую! Діставши з валізи великого шприца, лікар наповнив його рідиною і заповзявся робити укол. Попервах Кізонька лежала нерухомо, але згодом заворушилася, звела голову. - Ожила! — скрикнув на радощах Циган. - Наша Кізонька жива!—звеселився гурт. Подякувавши лікареві-аптекареві. Циган хвацько стьобнув тварину пужалном, і вона тут же звелась на ноги, почала пританцьовувати. Коло нараз розширилося. Троїсті музики вдарили величальної, і всі присутні почали танцювати, приспівуючи:
Го-го-го, коза, Го-го-го, сірая, Го-го, білая, Ой розходися, Розвеселися, По сьому дому, По веселому! Де коза ходить, Там жито родить, Де не буває, Там вилягає. Де коза ногою, Там жиго копою, Де коза рогом, Там жито стогом. А в Михайлівці Всі хлопці стрільці-
Встрелили козу В правеє ушко. В правеє ушко, В саме сердечко. Пуць! Коза впала, Нежива стала, А міхоноша Бере дудочку, Надима козі Та й у жилочку. Надулась жила, Коза ожила. Та й пішла коза Та стрибаючи, Та гасаючи, Своїх діточок Та шукаючи.
Кізка, наче нічого з нею й не трапилося, буцалася до присутніх, намагаючись залякати своїми гостроверхими рогами. Потім, побачивши мене, кинулася стрімголов, приказуючи: - Та я тебе ріжками заколю, та я тебе ніжками притопчу! Еге, думаю собі, її оживили, а вона ще й конозиться. Та що тут вдієш! Аби не потрапити під загальний осміх, миттю вискакую на лежанку, потім на піч і ховаюся за комин. - Я тебе і на печі дістану! — пригрозила гостророга бешкетниця і замекала на всю хату. - Вгомонися, Кізонько,—заспокоює її Циган, накидаючи ошийника.—Ти краще з господарем хати май справу! Тварина тут же сікається до батька. - Зачекай, сіра.— Тато призупиняють долонями її бунтівний дух.— Я відкуплюся,— і поспішають дістати зі скрині заздалегідь приготовлені віддарунки. Тут як тут з'являється і Міхоноша. Тато вкидають у його лантух яблука, кільце домашньої ковбаси, смаковите печиво, що наготували мама. - А ось такого ви ще ніколи не куштували! — і подають чудернацької форми сулію.— Посмакуєте, як завершите колядувати. Береза підняв посудину і просвітив її крізь каганець. - Чи, бува, не чародійницькі ліки? — усміхнувсь ватаг. - Майже,— відповіли тато.— Але, щоб не інтригувати вас, скажу: це медівка, виготовлена за рецептами старокиївських медоварів. Таким напоєм користувалися ще за Володимира Великого. Виготовлений він з меду і лікарських трав. А вистоював я його двадцять п'ять літ... - Ого-го! За такий віддарунок,— передаючи напій Міхоноші, мовив ватаг,— мусимо піснею завіншувати. - Давайте попервах повечеряємо,— звернулися до присутніх ненька. - Дякуємо красно!— відповів Береза.— У нас ще роботи й роботи — півсела тре' обійти. Нараз подала голос скрипка. її підтримали бубон і сопілка. Хор заспівав:
Слава нашим господарям, Що так ґречно нас приймали. Щедрий вечір, добрий вечір, Добрим людям на здоров'я! Що так ґречно нас приймали, Медом-иивом пригощали. Всі ми раді в цьому домі Веселенько погуляти. Та на цей раз вибачайте— Нам пора вже вирушати!
Ватага колядників під супровід пісні полишила нашу оселю. На душі було воднораз радісно і сумно. Радість — од веселої вистави, що її подарували нам сільські колядники, а сумно — від того, що гак швидко скінчилася обрядодія. Повечерявши дванадцятьма стравами, я ліг спочивати. Одначе сон довго не приходив до мене. Перед очима змінювали один одного святкові персонажі — Ватаг, Циган з Козою, Ведмідь, добрий Лікар і вайлуватий Міхоноша. Які гарні, думалося мені, в нас народні звичаї. Жити б їм та й жити! Адже що є краще, коли в оселю напередодні різдвяних та новорічних свят приходять колядники з найшля-хетнішими побажаннями:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!
