Про них так і кажуть: березень і листопад — як братові брат. В цьому є сенс — останній місяць осені з нестійким і надміру конозистим характером чимось скидається на перший весняний, обидва відмежовують різні пори року. Якщо, скажімо, березень запрошує в гості весну, то листопад замикає ворота осені. Тож і мовиться, що він «жовтню син, а зимі рідний брат»
Генеалогія місяця досить давня і цікава. Для переважної більшості європейських мов він має спільний латинський корінь «новем», бо обіймав дев'яту («новембер») позицію в літочисленні Стародавнього Риму. Проте в багатьох слов'янських мовах, зокрема і в українській, листопад набув цілком самостійної назви. У білорусів це «лістопад», поляків та чехів — «лістопат», у сербохорватів — «студепи».
Такі наклички, здається, не потребують особливого пояснення. Під цю пору з дерев опадає останнє листя; ліс стає незатишний, природа біологічно налаштовується на зимовий спочинок.
Одначе листопад на Україні не завжди збігається з періодом падолисту. Скорше така назва пасувала б жовтню.
Зрештою, так воно й було у давнину. Ще за Київської Русі останній місяць осені називався «груднем», а сучасний грудень — «студнем». Чому ж тоді нинішній місяцелік в Україні прибрав цю не зовсім точну назву? Справа в тім, що за основу сучасного календаря було взято західноукраїнський поділ часу. А саме там завершальний місяць осені зберіг нинішню накличку. В Галичині тоді відчувався значний вплив західних слов'ян, у яких осінній цикл не зовсім збігається з нашим.
Що б там було,а при "націоналізації" українських місяців, зосібна осіннього періоду трохи зсунули їх змістові поняття. Це, передусім, стосується й листопада. Ще в четвертоєвангелії, яке датується 1144 роком, читаємо: «Мць октябрь рекомий листопад». Нинішній місяць іменувався, як уже мовилося, груднем Про це стверджують усі автори дореволюційних словників - І. Срезневський, М Левченко,М.Уманець та А.Спілка, Б.Грінченко, календарі «Рідний край», «Просвіта»,"Промінь" тощо.
Досить цікавими, як на наш погляд, є регіональні назви листопада - «напівзимник», «ворота зими», «грудкотрус», «листопадень», «падолист»; останні два значення знову ж таки стосуються західноукраїнських говорів, але вони у давнину означали закінчену дію, себто «листя, котре вже опало» .
На українському Поліссі довгий час зберігалося ще одна назва листопада -"братчини". Для сучасників слово це майже незнане. Хоч раніше воно віддзеркалювало глибокий зміст. Саме так називали гуртівні обрядодійства, що їх влаштовували в кінці осені.
З початком листопада для хліборобів наставала пора відносного перепочинку, Зібрано врожай, зроблено припаси для тварин, спочиває примерзла нива, а отже,можна зібратися в гурт, повеселитися поспівати. Під цю пору вже справляли весілля, юнаки й дівчата сходилися на вечорниці та досвітки, влаштовуючи всілякі забави. Серед них особливе місце належало братчинам.
Обряд братчин мав дві різнозначні форми. Перша стосувалася оглядин зими і зустрічі першого снігу, так звані обнови самоткані. Ця дія чимось нагадувала храмове свято, але мала інший зміст. До цього дня - переважно це було на Михайла (21 листопада) - в селах готували медові напої. На свято сходилися всі мешканці, які брали участь у колективних ґулях, пов'язаних із зустріччю зими та першого снігу. На братчину вперше виходили на люди молоді пари, які нещодавно відгуляли весілля. їм відводилося одне з найпочесніших місць.
Іншою формою братчин (у білорусів - «сябрство») було офіційне скріплення так званого колективного бджолиного рою. Якщо хтось із селян хотів заприятелювати з близьким чи далеким односельцем, то весною, коли виходив перший рій - а він особливо цінувався,- відносив його сусідові, приказуючи: «Даю на братчину!» Це засвідчувало, що бджоли відтепер належатимуть спілці в якій могли кооперуватися дві або більше родин. За звичаєм, одну чи навіть кілька бджолосімей протягом сезону мали почергово доглядати учасники братчини. Зібраний мед розподіляли порівну. Спільчанські бджоли відтепер уже не належали тому, хто їх віддав на колектив,— вони були гуртівними.
По закінченню сезону члени такої спілки знову збиралися на завершальне дійство - «творити борть», себто готувати бджолині гнізда на зиму; доки пасічники робили останні оглядини й утеплювали вулики, жінки тим часом пекли обрядове печиво з медовою приправою. При цьому неодмінно мав бути і «ситений мед».
Його виготовляли за особливою рецептурою, котру тримали в суворій таємниці Найкращі стільники перетоплювали в казані, розливали вміст у спеціальні барильця, приправивши настоянкою з лікарських трав. Ситу в льохах вистоювали кілька тижнів, а то й місяців. Цей сьогодні майже невідомий напій мав приємний смак і неабиякі лікувальні властивості,зосібна при недугах та простудних захворюваннях. Як підтверджують історичні джерела, такі напої виготовляли ще за Володимира Великого і вони користувалися особливим попитом в іноземців. Автор «Повісті врем'яних літ» оповіщав, що київський князь щороку наказував «ситити триста варок меду на честь великих свят, військових перемог та новозведених храмів. Спеціальні візники розвозили медівку по всіх околицях міста, частуючи киян, у тому числі літніх і хворих людей.
Цей ритуально-обрядовий напій не мав нічого спільного з міцними трунками Це вже пізніше його знеславили шпеткі корчмарі, додаючи значні дози хмелю або горілки, щоб споювати православних людей. Ситений же мед у народі виготовляли лише на травах і ним нерідко лікували навіть дітей.
Відтак обряд братчини мав скріпитися частуваннями ситеним медом. Це дійство відбувалося в листопаді. Після чого сім'ї набували статусу своєрідних родинних спілок: господарі відтепер переходили на «ви», допомагали одне одному, а при втраті годувальника в одній з родин зобов'язувалися брати на виховання їхніх дітей. Ця високогуманна форма людських взаємин варта особливої пошани. У ній віддзеркалені високі моральні критерії нашого народу — доброзичливість, добропорядність, безкорисливість, колективізм. У такий спосіб селяни полагожували свої взаємини: якщо між сусідами певний час існували чвари, то їх намагалися вирішити за допомогою братчини.
За давнішніх часів ця форма родичання (зауважимо: сама назва — братчина — похідна від брат, братерство, братання) була поширена лише серед простих людей. Добровільне об'єднання в колективну спілку мало не тільки моральне, але й господарське значення — прийти на поміч одне одному, допомогти продуктами тим, хто їх не мав, законтактувати тощо.
Скріплення братчини медовим трунком не випадкове. Адже цей продукт був особливо поціновуваним у господарсько-побутовому житті селян. Без медових припасів практично не могла обійтися жодна родина. Про величезну шану і значення солодкого продукту говорить той факт, що наші пращури робили «настави на мед». Скажімо, якщо хтось мав позичити в сусіда якусь цінну річ, у тому числі й гроші, то казав: «Роблю наставу на мед». Це була найавторитетніша форма клятви, котра прирівнювалася до письмового заповіту. Порушення цієї обітниці механічно накликало громадську зневагу — такій людині вже ніколи не вірили, а відтак і не підтримували з нею будь-яких взаємин.
Обряд «братчини», як і «настави на мед», пов'язаний насамперед з бджолами тому, що віддавна ці комахи вважалися святим створінням природи.
...Листопад, падолист, напівзимник. Це місяць, для якого в знадобі і віз, і сани. Тільки ось для коней це чи не найтяжча пора року. З цього приводу згадуваний нами Я. Головацький писав: «У листопаді, кажуть, коні найслабші, а як кобилі лист на голову паде або як вона на груді спіткнеться, то жереб'я скине. Тим і кажуть: на Симеона-Юди боїться кінь груди». З цим днем, який припадає на передостаннє число місяця, і пов'язують прихід зими, бо листопад — вересню онук, жовтню син, - а зимі рідний брат!
У народі побутує похідна поговірка: якби не нещастя, то не було б і щастя. Тоді ми, підлітки повоєнних літ, вважали себе певною мірою обділеними долею. Посудіть самі: в усіх сусідських селах були клуби чи будинки культури, і тільки в нашому Великому Лісі місцевий, а згодом і приїжджий голова колгоспу із заготовленого для громадської будівлі дерева побудували власні помешкання. Закладені на початку п'ятдесятих підвалини під споруду більше десяти літ гнили просто неба...
Відтак ми практично не мали можливості дивитися вдома кінофільмів, збиратися на танці й вечори відпочинку. А молоді потрібно ж було якось проводити своє дозвілля. І, за давнім народним звичаєм, нас виручали традиційні.вечорниці.
Не лише нинішньому поколінню, але й багатьом моїм перевесникам ця форма дозвілля вже майже не знайома. Мені ж випала — тепер вже можна сміливо сказати — щаслива доля бути живим свідком і учасником українських вечорниць.
Весною та літом молодь збиралася переважно «на колодах» — у центрі села або на окремих осілках. З настанням осені, коли дні коротшали й негодило, розваги «переселялися» до помешкань. Попервах було за звичай: кожна дівчина почергово «квартирувала» сходку, оголошуючи, щоб наступного вечора збиралися в тій чи тій хаті. Але це вносило велику плутанину, і тоді зійшлися на тому, щоб вечорниці в одній оселі проходили протягом тижня.
Але й такий захід виявився нереальним. У багатьох були малі діти, хворі чи літні люди, і, отже, графік зміщувався. Гурти нерідко розпадались, і тоді вирішили скористатися давнім та добре вивіреним звичаєм, котрий був у вжиткові майже на всій Україні,— наймати постійну оселю під вечорниці.
Неподалік крижового якраз мешкала вдовиця. Хата в неї була чималенька — на дві половини. Оскільки жіночці й самій хотілося бути «на людях», то вона за-. любки зголосилася. Від грошової оплати, звісна річ, відмовилась, ось про паливо натякнула: мовляв, хай хлопці забезпечать на всю зиму дровами. Не заборгували й дівчата — домовилися по черзі прибирати світлицю. Одне слово, така умова влаштовувала всіх.
І зажило, завирувало вечорницьке життя. Припоравши домівки, дівчата з першими сутінками сходилися до Лавренчихи. Хто з мичкою, хто з веретеном; молодші ж брали з собою вишивання. Допоки збиралися по кутках хлопці, дівчата вже встигали і пісні проспівати. Починали з найпопулярнішої в нас:
Чогось мені чудно,
Чогось мені дивно,
Що мого милого
Звечора не видно.
Кленовий листочок.
Ніде не видати,
На жовтім пісочку
Два слідочки знати.
Гей, один слідочок -
То мого милого,
А другий слідочок -
Коня вороного.
Ой піду я, піду
В вишневий садочок
Та вирву я, вирву
Не видно, не видно,
Та вирву я, вирву
Кленовий листочок,
Прикрию, пристелю
Милого слідочок.
А щоб той слідочок
Пташки не збродили,
Щоб мого милого
Інші не любили.
Згодом поодинці й парно поскрипували дверима парубки і всідалися на довгій лаві. Кмітливі юначі очі крадькували на дівчат. Кожному хотілося побачити свою юнку в роботі, бо ж пам'яталося материне: «Придивляйся не на личко, а на руки, личко одцвіте з літами, а вміння залишиться на все життя».
Та сільські дівчата не ликом шиті: кожна намагалася приспорити в роботі. Тільки чи надовго? Той жарт підкине, той ущипне зненацька, зупинить коноворотку, і роботі, вважайте, кінець. А тут ще й співак знайдеться мастакуватий. І вже дзвенить, аж гасничок хилитається, гуртівна мелодія:
Зеленая та ліщинонька,
Гей, чом без сонечка зів'яла?
Молодая та дівчинонька,
Гей, козаку світ зав'язала.
А я, молод, діжду вечорини,
Гей, піду гулять до дівчини.
Приходжу я та під віконце:
Гей, добрий вечір, ти, дівчино-серце!
Чом до мене ти не виходиш,
Гей, мені слова ти не промовиш?
Нарешті біля воріт озивалася дрібним перебором гармошка, гугухкав лункими здухвинами бубон. Оселя нараз пожвавлювалася, непідкупна радість освячувала хатян — музики йдуть! Хвацько сокоріли сінешні двері, дужо гупотіли ув долівку хлопчачі хромові чоботи.
— Чи раді нам, чи, мо, йти на сусідні села? — крізь прочинені двері просовувалася смушкова шапка Митра Поплавського.
— Та заходьте ж, — оклику вали дівчата, — холоду не напускайте зайвого!
Гармонія враз розтягувалася на все годі, і музика —знає ж бо, що не одне дівоче серце пойнялося млостю! — погордно всідався біля столу. Поруч і бубніст. Миттю розсовувалися по закутках ослінчики й кріселка, дівчата поспіхом упаковували рукодільництво, і за хвилину-другу долівка аж гухтіла від польки на два боки. Ще легкі й меткі дівчата — танці тільки-но починалися — встигали і приспівувати:
Ой мій милий умер, умер
Та в комору дуду запер,
А я пішла муку брати,
Та й почала в дуду грати.
Ой ти, дуда ж моя, дуда,
Я молода сюда-туда,
Навприсядки та в долоні...
Пішла мука по коморі.
Один за одним змінюються танки — полька, краков'як, гопак, ойра, метелиця... Де й сили ті беруться! Здається, після таких запальних танців вже небагато знайдеться охочих. Та ні ж: лишень заголосніє жива озвука, як дівчата знову оживають. Сільська молодь, на противагу сучасній, любила живі й рухливі мелодії. Не раз бувало, що між гармоністом та вправною танцюристкою спалахували суперечки — хто кого перевершить. Здебільшого першим пасував музика.
— Фу,— казав, виправдовуючись, — пітно в хаті, пальці ковзаються по клавішах. От якби не жарко, то я...
На перепочинках хлопці грали в забавні ігри — лещата, хустинку, сусідку. Остання особливо була в моді: колом розсідалися хлопці й дівчата і крутили пляшку; на кого втрапляла горловина, мав поцілувати сусіда. Скільки.було кпниів, дотепів, сміху. Нерідко такі забави полагоджували взаємини, переростали в дружне спілкування. Зосібна це стосувалося юнаків сором'язливих.
Та найбільше полюбляли на вечорницях пісні. Тужливі й веселі, жартівливі й розлогі, давні та сучасні. За довгу зиму колективний репертуар поповнювався новими мелодіями. Хоч на вечорницях і не було спеціальних керівників, але все йшло своїм природним руслом: кожен знав власні можливості, свій голос і, як правило, всідався так, щоб не попсувати мелозвуку. Хто ж фальшивив, таких одразу підправляли, підказували. Досить було комусь заспівати будь-яку пісню, як тут же підхоплював гурт:
Кучерява Катерина
Чіплялася до Мартина:
- Ой Мартине, добродію,
Сватай мене у неділю.
- Катерино, люба, мила,
Сватав тебе б, так несила.-
Не до жартів, до любові-
В Катерини чорні брови.
В Катерини кудри в'ються,
А за неї хлопці б'ються.
Бідолашному Мартину
Обірвали всю чуприну.
Традиційні вечорниці формували не тільки багату пісенну культуру, професійну вишуканість, регіональну специфічність, але й передавали її у спадок, розвивали потенції, зберігаючи живі традиції народного мелосу. Це ж можна сказати і про оповідний жанр — прислів'я та приказки, легенди і казки...
На особливу увагу, як мені здається, заслуговує унікальний обряд — «посвячення в парубоцтво». Нині віковий ценз на молодіжних дозвіллях практично не існує. А тоді традиційний звичай вечорниць чітко регламентував вікову вседозволеність. Підліткам практично заборонялося відвідувати юначі розваги. Коли ж, як казали в народі, хлопець дозрів, він мусив «скласти іспит» на парубоцтво.
Пригадую, як ми — троє однолітків — уперше зважилися пройти «школу зрілості». Мені, можна сказати, поталанило. Маючи вдома стареньку хромку (так у нас називали приношену гармонію), я заздалегідь навчився грати кілька танків, бо добре знав, що єдиним винятком у вечорницьких правилах було — музик, навіть і не дуже вдатливих, залюбки приймали до гурту. Сусідський Толик також умів сяк-так вибивати на бубоні, а ось Коля Личман виявився «без професії».
Нас обох залишили в спокої. Миколці ж запропонували співати пісню. Оскільки хлопця природа обділила музичною пам'яттю, він зголосився станцювати гопака. Але і з цією затією у нього нічого не вийшло — двічі присівши, він спіткнувся й упав. Тоді найстарший парубок, взявши за комір нашого перевесника, виштовхав його за двері...
Ми довго тренували свого товариша. Нарешті він таки осилив одну пісню, яка прислужилася перепусткою в парубоцьке товариство. У крайньому разі дехто вдавався до частування. Нездатний до будь-яких розваг підліток змушений був пригостити музик. Дівчат, як правило, приймали в гурт без будь-яких умов.
Вечорниці мали свої неписані закони. З настанням посту помітно зменшувалися гулі, зосібна пісні й танці. Дівчата займалися переважно рукодільництвом, а хлопці лишень іграми та розважальними сценками. Були в активному вжиткові так звані празникові обряди. На Андрія, скажімо, юнки пекли пісного коржа і підв'язували його до сволока. Хлопцям годилося, їдучи на коцюбі, підстрибнути й відкусити шмат печива. Якщо ж парубкові не вдавався цей трюк або він засміявся (звичайно, присутні намагалися розсмішити його), невдаху неодмінно розмальовували розведеною у воді сажею.
Не менш цікавими були забави і на Варвари. Цього дня дівчата готували вареники. Серед них були й пирхуни — начинені лише борошном. Кому з хлопців потрапляв такий вибір, то на цілий рік до нього прилипала жартівлива кличка «вели - коліський пирхун»...
Але яким би суворим не було табу, дівчата не могли обійтися без' пісні. Присівши в закутку, вони таки зважувалися заспівати.'
Ой наварили ляхи пива,
Та нікому пити;
Гей, взяли собі Україну,
Та нігде прожити.
Ой наварили ляхи меду.
Та й не сумували;
Гей, взяли собі Україну,
Та не шанували.
Ой ви, ляшки та недовірки,
Годі панувати,
Гей, недалеко їде Гонта,
Дасться він вам знати.
Вечорниці, посвітки, досвітки. Сьогодні про них ми можемо дізнатися лише з оповідок літніх людей як живих учасників, вичитати скупі згадки в науковій та художній літературі, побачити стилізовані, нерідко далекі від реального побутування фрагменти, якими інсценізують свої виступи фольклорно-етнографічні колективи. У природному ж середовищі вечорниці були значно цікавішими і різноманітнішими; ніж ми уявляємо. Довголітній досвід одібрав з молодіжних розваг найоптимальніше, варте особливої уваги раціональне зерно, за допомогою якого виховувалися високогуманні моральні риси підростаючого покоління. Як свідок можу авторитетно ствердити: на таких сходках, як правило, не лихословили, намагалися поводитись чемно, притаюючи свої вади, бо всі були «на виду». Не могло бути мови і про пиятику, з якою ми сьогодні майже безсилі боротися, чи розбишацтво. Таких швидко ставили на місце або ж вилучали з товариства. Хоч, правда, без цього не обходилося. Але в цілому майже всі дотримувались давньої звичаєвості.
Ця форма молодіжного дозвілля мала ще одну цінну рису. Всі чи майже всі хлопці й дівчата були не сторонніми споглядачами, а безпосередніми учасниками й творцями колективних дійств. І в цьому особлива перевага традиційних вечорниць, на яких все краще з арсеналу духовної і морально-звичаєвої культури українського народу не тільки засвоювалось, але й передавалося наступним поколінням, узвичаювалося, ставало непорушною нормою життя.
І хоч сучасне дозвілля набуло найрізноманітніших форм, ми втратили найос-новніше — живе спілкування. Наша молодь перетворилася в стороннього спостерігача й інертного споживача нерідко чужої нам культури. Обірвався, отже, отой золотий ланцюжок неперервності традицій. Нині вже нема кому ні репрезентувати їх, ні засвоювати. Воістину справедливі й сьогодні слова давнього філософа: зростаємо матеріально — бідніємо духовно...
Щоразу, одвідуючи рідне село, проходжу його вечірніми вулицями. Обезголосилися вони, стали якимись без'язикими. Лише вряди-годи розпанахає тишу прохриплий голос дешевенького шлягера з транзистора якогось молодика, навіюючи сум і тривогу: куди і з чим ми йдемо? Тільки спогад, як нагла блискавка, повертає до відносно недавньої реальності. Скрапнув вечір, а село вже оживилося багатоголосою піснею:
Кину кужіль на полицю,
Сама піду на вулицю.
Нехай миші кужіль трублять,
Нехай мене хлопці люблять.
На городі сіно гребла,
Черевички загубила,
Черевички загубила,
Собі хлопців наманила.
Я нікого не любила,
Тільки Петра та Данила,
Грицька, Стецька та Степана,
Вийду заміж за Івана.
Полюбила гультяя,
Така доля моя
Василь Скуратівський. Місяцелік. Український народний календар
