У кожного з нас своя улюблена пора року. І все ж одна з них навіює особливу радість. Мова, як ви здогадалися, йде про весну. Справа, зрештою, не тільки в тому, що увесь довколишній світ оживає і одягається взело; у давнину це був ще й початок нового року. Наші далекі пращури - дайбожичі - пов'язували з весною своє новолітування.
• Термін «дайбожичі » я вводжу в обіг уперше. Вважаю, що саме він в якійсь мірі характеризує дохристиянські вірування, як, чомусь набули офіційно-зневажливих форм «поганство », « язичництво » тощо. Оскільки найголовнішим святим у наших пращур, був Даждьбог (Дай'бог), то термін «дайбожичі, цілком природний, як і згадки про дайбозькі вірування у цій книжці. Пошлемося на -"Слово о полку Ігоревім", в якому давньоруський народ названо Дайбоговими онуками.— В.С.
Я вже мовив у передньому слові, що наші пращури були ревними прибічниками природи. Все довколишнє життя — господарська діяльність, побутові взаємини, свята й обряди, народна мораль і філософія — тісно ув'язувалися з довколишнім середовищем. Відтак і Новий рік мав неодмінно збігатися з пробудженням природи.
Перший весняний місяць нерідко вважають господарем полів та лісів. Довкола вже зникли снігові кучугури, на обійстях заяріли під парким сонцем цятки талої води, на пагорбах почала тужавіти земля, прокльовуючись ранньою травичкою. Попід вікнами, ощасливлені пробудженням природи, радісно попискують синички, а табунці горобців, зібравшись у ватаги, з'ясовують свої «парубоцькі стосунки»...
Березень — найочікуваніший місяць селянина. Впродовж усієї зими він жив надією про час, коли земля прокинеться од зимової сплячки і можна буде нарешті, вдихнувши на повні груди теплого повітря, прокласти першу рахманну борозну.
Дбайливі господарі вже напоготові — полагоджено вози, чекають свого застосування підвішені під стріхою плуги й борони, приготовлена в лантухах посівна яровина. «Як прийшов марець, то покинь сани, візьми віз, викинь шубу й з печі злізь»,— казали в народі. Та, перш ніж вийти в поле, хлібороби з нетерпінням чекали, коли офіційно завітає в гості довгождана господиня — весна.
Її справжній прихід традиційно пов'язували зі святом Явдохи, котре припадає на 14 березня. До цього дня випікали обрядове печиво, так звані веснянки. Дівчата й хлопці брали їх у долоні і з простягнутими руками йшли на околицю села — до левади, щоб закликати в гості весну-красну. Цей ритуальний хід супроводжувався піснями, поетичними діалогами й обрядовими сценками. Очевидно, первісний варіант пісні-діалогу, яку пізніше почали використовувати лише у весняних хороводах, призначався до закличок весни:
— Ой весно, весно, днем красна, Ще й червонії квіточки,
Що ти нам, весно, принесла? Щоб квітчалися дівочки,
— Та принесла я вам літечко, Пісеньки співали.
Щоб родило житечко, В решето складали.
Першими ознаками приходу весни вважався посвист байбака. Удосталь виспавшись за довгу зиму, звірок, відчувши тепле проміння весняного сонця, вилазив з нірки, ставав на задні лапки і, нашорошивши вушка та піднявши вгору писок, голосисто сповіщав про прихід весни. Люди в цей день виходили в степ, щоб почути голос живого провісника. «Просвистів байбак,— казали в народі,— ховай у затінок сіряк!» Другою прикметою приходу весни був приліт з теплих країв вівсянок — найперших перелітних птахів. Зачувши їхній спів, кожен згадував давню приповідку: «Як звеселилася веснянка, то покинь сани, візьми віз, викинь шубу й з печі злізь!»
З Кононового дня — 18 березня — починається весняний сонцеворот, коли день уже переважує ніч. 3. цієї нагоди влаштовували цікаві дитячі забави — «птахів». Напередодні матері й бабусі випікали з тіста для дітлахів безліч різноманітних фігурних птахів. Таке обрядове печиво називали жайворонками», або «голубками».
Уранці ними прикрашали двір і сад, а коли сонце обігрівало землю, юрбами виходили за село, несучи в долонях печиво. Дзвінкі дитячі голоси дружно декламували:
Пташок викликаю
З теплого краю.
Летіть, соловейки,
На нашу земельку,
Спішіть, ластівоньки.
Пасти корівоньки!
Якщо хтось уперше побачив ластівку, то тут же брав грудочку землі й жбурляв їй услід, приказуючи: «На тобі, ластівко, на гніздо, а людям на добро!»
Календарна весна, як уже мовилося, збігалася зі святом Явдохи, але біологічний її прихід вважався на Олексу (30). Цей день так і називали в народі — Теплий Олекса, на якого «щука-риба вже хвостом лід розбиває», позаяк навіть у лісових озерцях починає скресати крига.
Особливим пошанівком користувався Теплий Олекса серед пасічників. У цей день виносили з омшаників (спеціальних льохів, де переховувалися вулики полегшених конструкцій — так звані довбанки чи липівки) бджіл і виставляли їх на пасіки, щоб комахи зробили перший обліт. На Теплого Олексу виставляли біля вуликів й ікони Зосими та Саватія —давніх покровителів бджільництва. Вони мали убезпечувати спокій та добру взятку аж до осені.
І все ж остаточним, а відтак і справжнім утвердженням весни вважалося Благовіщення, котре припадає на 7 квітня (25 березня за старим стилем). З цього дня вже можна було починати ранню оранку. В окремих селах Бойківщени зберігся звичай, коли на Благовіщення в оселю вносили плуга, прибирали його і, піл супровід відповідних обрядів, урочисто несли в поле, щоб прокласти першу символічну борозну.
У давнину було вельми похідним прислів'я: «На Благовіщення тиждень — вдовиний плуг». За цим коротким афоризмом стоїть цікава історія. Першу в селах оранку, себто протягом тижня після Благовіщення, починали лише в сім'ях, де не було господаря. А таких сирітських родин не бракувало. Постійні війни, що супроводжували український народ, змушували чоловіків йти до війська, тобто вливатися в козацькі загони, щоб відвоювати свою незалежність. Не багатьом щастило повернутися з нелегких походів.
Ось чому народне звичаєве право виробило високогуманний звичай: в першу чергу починали оранку в сиріт та вдів. Цей обряд підтверджує високий рівень моралі нашого народу. Принагідно додам, що подібний звичай існував і пізніше. Коли на зміну знищеній російським царизмом козацькій вольності прийшло чумацтво — напіввійськова форма самоврядування, то також було за святий обов'язок: в яке б село не заїздили на постій чумаки, вони безкоштовно давали вдовам і сиротам по пуду солі; це досить великий, як на той час, віддарунок...
З березнем, як бачимо, пов’язано чи не найбільше обрядів весняного циклу. Не останню роль у цьому відігравала й та обставина, що це був у наших далеких предків початок нового року. Переважна більшість дійств має, отже, давнє, ще дайбозьке коріння. Культом новолітування вважалося рівнодення, а з ним узгоджувались пишні обрядодійства. До речі, сучасна астрономічна весна також настає 21 березня о 6 годині 52 хвилини.
На жаль, давні обряди, пов’язані з рівноденням, не дійшли до нашого часу. Одна з подібних форм збереглася лише в стародавньому містечку індійців майя — Чічке-Іца. Щороку в період рівнодення — 21 березня і 21 вересня біля піраміди Кукулькана збирається натовп туристів. Вони приходять сюди, щоб подивитися на неперевершений витвір людських рук і розуму. Збудовано понад тисячу років тому піраміду так, що сонце, наближаючись до зеніту, поступово накладає на її виступи одну за одною тіні семи трикутників. Разом з тінню від східців вони утворюють фігуру, що уособлювала колись для майя верховного бога — пернатого змія Кукулькана. А через кілька годин, коли сонце починало схилятися до заходу, вершини тіней зміщалися вгору, створюючи враження, що Кукулькан відлітає...
Генеалогія давньої назви першого весняного місяця «март»,— а нею довгий час користувалися і на Україні,— зберігає видозмінене латинське «марсіус». Давні римляни назвали його на честь Марса — бога війни. На перший погляд, в цьому нема логіки. Втім, і це підтверджують літописи, на початку римської доби Марс символізував не війну, а весну та врожай. Пізніше, ототожнившись з грецьким Ареєм — покровителем воєн, він перебрав повноваження і захисника тварин.
Що б там було, але в історію місяцесловів март увійшов насамперед як символ початку весни. У білорусів він має назву «соковнік», у словаків — «марець», у чехів, як і в нас,— «березень».
Давньоруська назва березня — «сухий». Справді-бо, під цю пору року надто мало випадає опадів. Проте в народному лексиконі існували й інші, не менш цікаві наклички: «капельник», «протальник», «зимобор», «запалі сніги», «заграй-яроч-ки», «з гір потоки» тощо. Були в активному вжиткові й такі різновиди, як «сочень», або «соковик», тобто період збирання березового соку, «палютий», чи «полютий»,— такий, що йде на зміну лютому і менш суворий; деінде березень називають іще «красовиком», «красним місяцем» — за його неповторну чарівність.
У галицьких та закарпатських говірках найбільше вживали, а почасти й тепер користуються, означенням «марець». Відомі з джерел також назви «март» і «березоль» чи «березіль».
Сучасна іменнівка «березень» раніше стосувалася наступного місяця -квітня. Лише з середини минулого століття, коли з української мови випав латинський термін «март», березень піднявся на сходинку вище.
Етимологія сучасної назви «березень» і похідної — «березоль» чи «березіль» на думку багатьох учених, символізує давній промисел — заготівлю березової золи та кори. У давнину селяни в цей час завершували вирубку білокорих гаїв, щоб звільнити площу під землеробство. Заготовлену деревину спалювали: попіл ішов для виготовлення скла (був навіть спеціальний промисел «гутництво»), а вугіллям (браками) удобрювали грунт. Березову кору заготовляли окремо. З неї отримували цінну лікувальну й технічну речовину — дьоготь. Ним не тільки змазували повози, мастили шкіряну ув'язь та взуття, але й лікували. Відомий факт, коли Богдан Хмельницький спеціальним універсалом надавав привілеї окремим містечкам, які спеціалізувалися на заготівлі дьогтю. Ця історична реалія засвідчує про важливість продукту в давнішому житті нашого народу.
Основна сировина, з якої добували дьоготь,— берест. У кінці березня лісовики збиралися відзначити «початок дігтярського сезону». Цікавий опис цього обряду подав у своїх етнографічних спостереженнях Д. Делафліз, француз за походженням. Наприкінці минулого століття він був свідком такого дійства в Радомишльському повіті Київської губернії. З чотирьох боків ями, наповненої берестом' кілька чоловік ставали зі смолоскипами. Отаман із зав'язаними очима тримав у руках хліб-сіль. Потім він, тричі обійшовши яму, вибігав на середину. В цей час дігтярі смолоскипами підпалювали берест; отаман лишався доти, доки його не охоплювало полум'я, аж тоді збігав на землю, і всі пили могорич. Таким був початок дігтярського промислу.
Варіантна назва місяця — «березіль» (себто береза і зола) була у вжиткові ще до недавнього часу. Пам'ятаєте у В. Сосюри: «І про весну шумів водою березіль»? Однойменну назву в 20—30-х роках прибрав один з перших професійних українських театрів, що його організував у Харкові відомий режисер-новатор Лесь Курбас. З «Березолем» пов'язані найяскравіші сторінки молодого театрального життя на Україні.
Під цю пору остаточно вже закінчувалися молодіжні розваги — досвітки й вечорниці. Все частіше і частіше збиралась юнь на сільські сходки — колоди: співали пісень, улаштовували забавні обрядові ігри. Це вже були початки весняних гуль просто неба. Дівчата й хлопці сходилися на левадах, щоб урочисто відзначити веснянки й гаївки. Але то буде в квітні.
У березні починали заготовляти традиційний напій — кленовий та березовий сік. Там, де не було таких порід дерев, його виготовляли з верби: молоді пагони сікли на невеличкі цурпалки і заливали їх водою. Через два-три тижні таку настоянку вже можна було споживати.
Проте найпопулярнішим усе-таки був березовий сік. Заготовлену зі старих дерев, котрі планувалися під вирубку, рідину зливали в діжу, заправляли смаженим ячменем або сухофруктами з груш-дичок і тримали в прохолодному місці. Такий напій міг зберігатися протягом трьох-чотирьох місяців; він був вельми смачним і корисним, а позаяк і популярним у народі.
Відтак березень — особливий місяць. Він, як мовиться в народі, й усміхнеться, і заплаче, і ошкіриться крутим норовом. Недарма про його конозисту і непередбачливу вдачу кажуть: у березня жіночий характер, бо вночі тріщить, а вдень плющить. Але що б там було, весна вже бере своє; тому інша народна мудрість стверджує: «В березні кожух і без гудзиків теплий».
Казимира (4 березня).
Як правило, нестійка погода: «У Казимира,— казали,— непевна віра».
На святого Казимира вийде жайвір з пір'я.
Якщо на Казимира погода, то буде на бараболю урода.
Тимоша, Хоми, Весногрія (6). У давнину казали: «Прийде Хома, то не страшна й зима» чи «Прийшов Хома, вважай. Зими нема». Вважалося, що в цей день весна вже прийшла до дверей, а тому «Тимошеве тепло віє — старого гріє», «На Весногрія і старцю надія».
Обертіння, Івана Предтечі (9). У цей день птахи повертаються з вирію і шукають собі місця для гнізд. Якщо бачили журавлів (веселиків), то рахували, скільки їх у небі,— стільки злотих коштуватиме «корець жита» (мірка для зерна). Якщо жайворонки летять високо, то «це вони до бога летять молотить», а коли низько — «не донесли ціпа, і він упав, а тому й птахи поприпадали додолу». Кажуть, що на Обертіння птиця обертається до гнізда, діти — до хліба, а чоловіки — до жінок та роботи; отже, в цей день не можна прати білизну.
Василя - плаксивця (13). Вважалося, що в цей день весна «повністю забирає своє право від зими», бо «Василь зі стріхи капає — землю поквапує».
Євдокії, Явдохи-плющихи (14). За старим стилем це перший день весни, а отже, має прокинутися байбак — вилізти з нірки, тричі просвистіти й знову лягти на другий бік, а ховрашок лишень перевернеться в кубельці. Та що б там було, але люди в цей день особливо пильнували, якою буде погода, щоб запрогнозувати весну і літо. Якщо бачили ластівку, то жбурляли в неї грудочку землі, приказуючи: «На тобі, ластівко, на гніздо!» Хлібороби дослухалися, чи не заспіває своєї улюбленої пісні вівсянка: «Діду, діду, сій ячмінь!»
Справді-бо, весна вже кликала селянина в поле, бо «одова Євдоха виходить із плугом». Ось чому так ретельно стежили за погодою.
Як вода капає зі стріх, то ще довго буде холодно. Який вітер на Євдохи, такий буде і до Покрови. Якщо сонячно, то буде врожай на огірки, а коли з дощем, то літо мокре й тепле. На Євдохи звідкіля буде вітер — звідти буде ціле літо. Які Явдохи, таке й літо: теплий вітер — на мокре, вітер з півночі — на холодне, крутитиме млини — так крутитиме снопи в полі; якщо повіє од Дніпра (із заходу), то добре ловитиметься риба, коли ж зі сходу — плодитимуться бджоли, а з півдня — врожайний на хліб рік. Гарний день вдасться — на врожай огірків та опеньків. Новий місяць появиться з дощем — бути мокрому літу. На Євдохи гарний день, то треба сіяти льон. Увесь день погожий — усе літо пригоже. Якщо ранок ясний — сій ранню пшеницю, в обід ясно — середній посів защедрить, а коли під вечір випогодиться — розраховуй на пізній засів. Якщо день сонячний — вродить пшениця, а похмурий — просо і гречка. Якщо біля порога калюжі води, то пасічники купатимуться в меду. З Євдокією пов'язано чимало прислів'їв та приказок. Євдокія красна, то й весна красна.На Явдоки — голі боки. На Явдоки — води по боки.Прийшла Євдокія — селянинові надія. Прийшли Євдокії — дядькові затії: плуга чинити, борону точити. У Явдохи сила — весь поділ замочила.Євдоха з водою, а Григорій (6 травня) з травою. Якщо курка на Явдоху нап'ється, то на Юра вівця напасеться.
Федота (15). Якщо вітряно й холодно, то довго не з'являтиметься трава, а тому казали: «Федот кошматий — паші не мати».
Конона (18). Святкували переважно власники коней, оскільки Конон вважався покровителем цих тварин. Тим часом жінки передивлялися й перебирали городнє насіння: «На Кононовій днині город сниться господині».
Сорок святих, або Сорок мучеників (22). Вважається, що з цього дня має розпочатися справжня весна, а тому матері випікали з тіста по сорок «жайворонків» чи «голубів» і віддавали дітям, щоб вони, ходячи вулицями, закликали птахів з вирію. В інших місцях випікали таке печиво, що нагадувало птахів, відносили сусідам, аби краще неслись гуси й висиджувалися яйця.
Діти ж, взявши печиво, вибігали за село й наспівували веснянки. Власне, з цього дня дозволялося починати веснянкові забави. Хлопці, побачивши диких гусей, кидали їм услід соломинки з побажанням: «Гуси, гуси! Нате вам на гніздечко і на здоров'ячко, а нам на тепло!»
На півдні України (в інших регіонах — на Олекси) пасічники починали виставляти вулики з омшаників. Якщо було холодно, то стукали в стінку, приповідуючи: «Нуте ви, бджоли, готуйтесь, бо прийшла пора. Йдіть і не лінуйтеся, приносьте густі меди, і рівні воски, і часті рої господу Богу на офіру (пожертву), а господареві на пожиток!»
За звичаєм, в цей день дівчата варили сорок вареників. Але найбільш символічним був обряд «топтати ряст». Вважалося, що той, хто на провесні потопче його,— убезпечить життя й здоров'я протягом року. Тому всі, навіть літні и кволі, виходили в поле і, притупуючи ногами по зелених сходах, казали: «Топчу, топчу ряст. Дай, Боже, потоптати і того году діждати!»
Завбачливі господарі починали готувати збіжжя для ранніх зернових, а жінки висівали розсаду капусти. Хоч цей день і вважався провісником весни, але люди вірили, що ще можуть бути сорок приморозків («Сорок святих ще принесуть сорок морозів», хоч «На Сорок святих сорока має вложить у гніздо сорок паличок, а глухар проспівати сорок пісень»).
Якщо в цей день тепло, то стільки днів утримається гожа днина, а холодно — бути сорока морозам. Коли хмарно і мороз, то скоро буде тепло і можна сіяти. Дружно тане сніг — до активної повені й буйних трав. Сорок святих сорок лопат снігу викинуть. Напитав Сорок святих і без Великого посту. На Сорок святих погода, то на гречку урода.
Теплого Олекси (30). Цей день вважавсь уже весняним — скресала крига, починалися весняні повені, хоч земля, як вважали, має розмерзнутися після першого грому. Відтак люди готували польовий інвентар. Проте в цей день ніхто не робив, а спостерігали за погодою. Щоправда, всі без винятку пасічники мали виставити бджоли для обльоту. Тому й казали:
На Теплого Олекси діставай вулики. На Олекси риба-щука хвостом лід розбиває. На Олекси кидай сани, готуй воза. На Олексія з гір вода, зі ставу риба. На Теплого Олексія ожила й повія. На дев'яту неділю граки прилітають, а на дванадцяту вдова вийде з плугом в поле.
Кирила (31). У цей час часто псується дорога і бувають заморозки. «Кирила,— казали,— Євдоха обдурила — запросила в гості, а сама гріє кості».
Минув Олексій, Кирило каже: «Ще не сій».
Буває на Кирила святого ще морозу много.
Великий піст. Він не тримається числа і залежить од кількості м'ясниць, котрі починаються од Різдва. Якщо Великий (це найдовший од всіх постів, а тому і зветься Великим) піст має сталу кількість тижнів — сім, то м'ясниці «рухомі», тобто кожного року регулюються церковниками; ними власне визначають, коли має збігтися Великдень з повним місяцем. По закінченні Великого посту наступає Пасха.
Віруючі люди вельми дотримувалися Великого посту, намагаючись не вживати скоромних страв. Його відлік іноді починається наприкінці лютого, але здебільшого у березні.
Перший понеділок Великого посту звуть «поминальним» — справляють поминки по покійниках. На Закарпатті в цей день жінки намагалися добре помити посуд, а чоловіки сходилися в корчмах, щоб скріпити спілку, хто з ким разом працюватиме. У давнину на поминальний понеділок газди лагодили взаємини з ковалями. Оскільки цим ремеслом займалися переважно цигани, то їм давали, коли кололи свиню, безкоштовно голову. Той, хто знехтував цим звичаєм, позбавлявся права звертатись до коваля.
За першим тижнем Великого посту передбачали погоду. Скажімо, який день у понеділок, такий врожай буде на яровину, вівторком завбачували процес посіву, середою — копання, четвергом — сінокіс, п'ятницею — жнива, а суботою — брання конопель.
Про піст у народі створено, й чималоприслів'їв. Великий піст усім прижме хвіст. Піст — не міст, об'їхати можна. Прийшов Великий піст — тягни дзвони за хвіст. Прийшов Великий піст — підігнув собака хвіст. У Великий піст не ходи у гості.
Середопістя, Середохрестя, Христопоклонна. Четвертий тиждень Великого посту називається «середопістя», середу звуть «середохресною», а неділю — «христо-поклонною», оскільки віруючі намагаються якомога більше «бити поклонів».
На середохрестя випікали з пшеничного борошна пісне обрядове печиво у формі хрестиків, і називалося воно «хрести». Його тримали до того часу, коли їхали в поле сіяти яровину. Перед тим як зробити засів, посівальники з'їдали по коржикові, а одного клали на ріллю й обсівали «на добрі сходи і щедрий врожай».
Березень березовим віником зиму вимітає, а весну в гості запрошує.
Березень часом снігом сіє, часом сонцем гріє.
У березні кожух і без гудзиків теплий.
Березень у зими кожуха купив, а на третій день продав.
Ще березень далеко, а він уже вигляда лелеків.
У березні день з ніччю зустрічається.
У березні ячмінь каже: «Кидай мене в болото — буду як золото, топчи мене у грязь — будеш як князь!»
Від березневих дощів земля квітне.
Місяць березень за один день сімох жінок міняє.
Ні в березні води, ні в квітні трави.
Сухий березень, теплий квітень, мокрий май — буде хліба урожай.
У березні зі стріх капле, а в квітні травицею пахне.
Березень сухий, а мокрий май — буде каша й коровай.
Трапляється в березні год, що в ньому сім погод.
Буває март — за всі місяці варт.
В марті курка з калюжі нап'ється.
Март з водою, квітень з травою, а май з квітами.
Мартове тепло, як мачушине добро.
Март невірен: то сміється, то плаче.
Прийшов марець — відморозив палець.
Прийшов марець — кіт як старець,— вдома не ночує, бо весну чує.
Прийшов марець — задер голову не один старець.
Але і в марці ще мерзнуть старці.
Як прийшов марець, то покинь сани, візьми віз, викинь шубу, з печі злізь.
Вночі марець тріщить, а вдень плющить.
Баба сказала: «Перебула січень, а на марець виставлю палець» — та й у марті замерзла.
А все-таки марець хапає за палець.
Марець спочатку хмарний, в середині болотний — сніп буде молотний.
Сухий марець, мокрий май — буде жито, як той гай.
Січень лютує, ліотий бушує, а в марті всяко буває: він на літо повертає.Що марець не випече, то цвітень висіче.
Марець хоч одним ріжком, а в маслі затопиться.
Як мине марець — готуй у поле ярець.
Март всіх місяців варт.Сій не пусто, то збереш густо.
Весна багата на квіти, а хліба в осені позичай.
Від ранньої весни небагато радості.
Вночі блищить, тріщить, а вдень хлюптить.
* * *
Птахи в'ють гнізда на сонячній стороні — на холодне літо. Качки прилетять гладкі й угодовані весна буде довга й холодна. Ранній приліт жайворонків та граків — на теплу весну. Якщо граки прилетіли прямо на гнізда — буде рання весна.Грак прилетів — через місяць сніг зійде. Граки на гнізда сіли — через три тижні можна сіяти. Якщо граки прилетіли до середини березня — літо буде мокре, а сніг зійде рано. Граки зграями над гніздами в'ються: то сядуть, то знову піднімуться — погода зміниться. Якщо гуси високо летять — води буде багато, а якщо низько мало. Гуси сидять, поховавши голови під крило,— буде похолодання. Ворони купаються ранньою весною — до тепла. Журавель прилетів — скоро лід зійде. Чайка з'явилася — незабаром крига рушить. Якщо рано відлетіли на північ граки, які зимували на Україні,— бути дружній і повноводій весні. Голуби розворкотілися — на тепло.Побачив шпака — знай: весна біля порога. Ранній приліт шпаків і жайворів — до теплої весни. Жайворонок з'явився — до тепла, а зяблик — до холоду. Ранній обліт бджіл — на красну весну. Якщо в гніздах менше яєць, ніж звичайно,— рік буде неврожайним (у такий спосіб птахи віщують, яким буде літо на корми). Місяць ріжками вниз — на тепло й добрий врожай. Місяць у великому туманному колі — за два дні буде негода, а коли у вузькому, то настане завтра, Сонце в темнуватому прозорому колі або ж червоне перед заходом — чекай вітру. Червоний колір місяця в березні — ознака швидкого похолодання, посилення вітру, але ненадовго. Сині хмари — на тепло і дощ. Хмари пливуть високо — буде добра погода. Якщо хмари ущільнюються і видимість погіршується — чекай опадів. Сніг навесні тане з північної сторони мурашника — літо буде тепле й довге, а з південної - холодне й коротке. Сніг тане раптово і вода збігає швидко — буде мокре літо. Якщо з берези тече багато соку — літо буде дощовим, і навпаки. Довгі бурульки — весна буде затяжною; якщо багато довгих і товстих бурульок — на врожай ярини. У березні посилення вітру віщує потепління й рясні опади: вітер вночі вода вдень. Ранній грім у березні — чекай повернення морозів. Грім на початку березня — на шкоду житу і ячменю, бо буде рання весна. Перший грім при північному вітрі — холодна весна, при східному суха й тепла, південному тепла, західному — мокра. Тополя пізно розвивається — літо буде прохолодне. Розпускається березовий лист — сій овес, лист повний — сій повно; на березі вгорі раніше розпустилося — сій хліб рано, якщо внизу — сій пізніше. Якщо береза раніше опушиться за клена — літо буде сухе, а пізніше — дощове. Якщо вільха раніше розпустить бруньки од берези, то чекай холодного, дощового літа, коли ж береза — сухого. Цвіте ліщина — час виставляти вулики на пасіку. Якщо проліски, підсніжники та лісові фіалки розкриють свої «очка» — буде хороша порода, а коли бутончики закриті й припалі — наближається негода. Тільки-но з'явилися підсніжники — час висівати в хаті на розсаду овочі та квіти. Великі роси — на добрий врожай. Рання весна — ознака того, що влітку буде багато негожих днів. Якщо рання весна щедрить інеєм — на хорошу погоду. Над лісом або чагарями повітря здається синюватим — чекай потепління. Перед потеплінням навіть у мороз шиби «плачуть». Сухі листки тютюну стають вологими і не розтираються в пальцях — на відлигу. Свиня тягає солому в зубах — на вітер, і то сильний. Якщо в березні лежить сніжок за видолинками — врожай на городину і ярину.
Чим глибше занурюєшся в історію нашого народу, тим більше переконуєшся — знаємо ми її поверхово, ковзаємо по слизьких пагорбах, хоч основний пласт духовної культури залишається майже невідомим. У скороминучих похапках, запопадливих пошуках імпортної сенсаційності і воднораз зневажливому ставленні до своєї давнини, котру кон'юнктурники шпетко зодягли в космополітичне вбрання —«патріархальщина», ми наосліп піддалися власній забудькуватості, перетворившись в Іванів, що не знають свого роду-племені.
Людина без історичної пам’яті уподібнюється до дерева, котре силоміць висмикнули з правічного грунту. Скільки вже таких «дерев-людей» розвелось у нас за останні десятиріччя! Спробуйте в молодшого покоління запитати, хто з них знає бодай одну весільну пісню чи колядку, купальську або зажинкову, відрізнить веснянку од щедрівки?!.
Якось, перебуваючи в експедиції на Рівненщині, нам пощастило зустрітися з літньою древлянкою. Серед інших пісень ми почули одну, котрої, мабуть, не відшукати в жодному збірникові чи фольклорному записі. Виспівана нею мелодія вразила нас нетільки глибинною мелозвукою, але не менш давнім словесним текстом. Навіть неозброєним оком можна було помітити, що ця весняночка дійшла до нашого часу ще з дайбозьких часів.
Ой-йой весно, гей, красна,
А що ж ти нам унесла?
—Я унесла, унесла Три користі-радості:
Одна користь — пастушок,
Друга користь — ратаїк,
Третя користь — бортничок.
Пастух жене-нокає,
Ратай оре-сокає,
А бортник творить-токає,
Ох!
Професіям, згаданим у веснянці, літ, як кажуть, та й літ. Проводячи якось зустріч зі школярами, я процитував цей невеличкий шедевр і поцікавився, чи знають вони, що означають «бортничок» та «ратаїк»? Жоден з них не зважився на відповідь. Як виявилося потім, учні практично не знали і про веснянки. Декотрі з них чули, що такий термін є в ужиткові, але пояснити, що означає він, не змогли.
Більше того, зустрічаючись з їхніми батьками, я переконався, що й старші не досить чітко уявляють цей унікальний обряд наших пращурів. Отже, два (а вже на підрості й третє) покоління людей залишилися без «історичної пам'яті.
Веснянки — найдавніший і найпоетичніший пласт народно-обрядової творчості. Зародилися вони в глибоку давнину, коли наші пращури річний відлік пов'язували з приходом весни. Пробудження природи, на їхню думку, мало започатковувати й новий рік. Як тільки довколишні пагорби звільнялись од снігу, молодь, зібравшись у гурти, заспівувала:
—Весняночко-паняночко,,
Де ти зимувала?
—Зимувала у садочку,
На колочку пряла.
Пряла на колочку Горобцю на сорочку.
Що виведу нитку —
Горобцю на свитку,
Що виведу другу —
Горобцю на пугу,
Що позоставались конці —
Горобцю на штанці.
Веснянки виконували лише в певну поруроку. Розпочинали їх переважно діти. На Івана Предтечу, тобто 9 березня, матері випікали обрядове печиво, так звані «жайворонки», котре мало форму різноманітних пташечок. Дітлашня, зібравшись у ватаги, йшла селом, високотримаючи в долонях коржики, і наспівувала:
—Ой весно, весно, днем красна,
Що ж ти, весно, принесла?
—Принесла я вам літечко,
Ще й рожевую квіточку,
Хай вродиться житечко,
Ще й озимая пшениця
І усякая пашниця.
—Весно красна.
Що ж ти нам принесла?
—Коробочку з веретенцями,
А скринечку з червінцями.
Старим дідам по кийочку.
Старим бабам по серпочку.
Малим дітям по яблочку,
А дівчатам по віночку,
А хлопчатам по батожку.
—Ой весно, весно, днем красна.
Що ж ти нам, весно, принесла?
—Принесла я вам літечко
Ще й запашненьке зіллячко,
А вам, дівчата, по вінку
.3 хрещатого барвінку,
А вам, парубки, по кийку —
Гоніте товар на гірку,
А вам, бабусі, по ціпку —
Попід хатами ходити малих діточок глядіти.
—Ой весно, весно, ти красна.
Що ж ти, весно красна, нам принесла?
—Принесла я вам літечко.
Ще й запашненьке зіллячко,
Ще й зеленую травицю,
І холодную водицю.
Принесла я вам ягнятко.
Ще й маленькеє телятко.
Облюбувавши один з пагорбів, діти ставали в коло, починали грати в «Журавля», підспівуючи:
Та внадився журавель, журавель.
До бабиних конопель, конопель.
Такий, такий журавель.
Такий, такий цибатий.
Такий, такий носатий.
Такий, такий дибле.
Конопельки щипле.
Ой я тому журавлю, журавлю
Києм ноги переб'ю, переб'ю!
Та щоб він не дибав, не дибав.
Конопельок не щипав, не щипав!
Оце тобі, журавель, журавель.
Щоб не займав конопель, конопель!
У різних регіонах України, залежно від географічної зони, починали співати веснянки тоді, коли вперше закує зозуля чи подасть свій голос вівсянка (зачувши її посвист, хлоп'яки в унісон декламували: «Шмаровіз, шмаровіз, покинь сани — бери віз!»).
Звичаєва традиція, як уже мовилося, «дозволяла» влаштовувати ці обрядійства лише протягом весни. Затим, як підсихала земля, веснянки проводили на окремих кутках, вулицях, осілках порівняно невеликими гуртами. У своїй структурі вони об'єднували кілька сюжетних дійств —хорові пісні, ігри й танки, що нерозривно взаємодоповнювалися словами, рухами та мелодією. Такі живі сценки серед природи являли логічно вивершені театральні вистави, участь в яких брала практично вся молодь.
Щоправда, веснянкові обряди — це передусім дівоцькі пісні. Юнаки, можна сказати, були лише пасивними співучасниками. Але, спостерігаючи за забавами, хлопці не оминали нагоди, щоб докинути жартівливих куплетів, на що юнки відповідали дотепними відспівками та кпинами. Ну хоч би в такий спосіб:
—А ми просо сіяли, сіяли,
Ой див, Ладо, сіяли, сіяли.
—А ми просо витопчем, витопчем,
Ой див, Ладо, витопчем, витопчем.
—Та як же вам витоптать, витоптать?
—А ми коні випустим, випустим.
—А ми коні злапаєм, злапаєм.
—А чим же вам лапати, лапати?
—Ой шовковим неводом, неводом.
—А ми коні викупим, викупим.
—А за що вам викуплять, викуплять?
—А ми дамо сто срібних, сто срібних.
—Не візьмемо й тисячі, тисячі.
—А ми дамо дівчину, дівчину
—А дівчину возьмемо, возьмемо.
У веснянках як календарно-обрядових дійствах оспівується пробудження природи, висловлюються надії на щедрий врожай,підноситься глибина людських взаємин, але через усю структуру проходить м’який народний гумор. Зайве доводити, що всі ці компоненти позначені високими зразками поетичної творчості. Саме це й допомогло нашому народові зберегти, незважаючи на постійні заборони, глибокий пласт духовної культури.
Левова частка у весняному циклі належить хліборобській тематиці. Календарно-обрядові сценки практично відтворюють усі характерні для весняних робіт форми діяльності. Візьмімо для прикладу хоровод «Горошок». Дівчата й хлопці, взявшись за руки, ходять повільно колом, притупуючи та приспівуючи:
—Посіяв я горошок на зеленій нивці,
Купив же я черевички своїй чорнобривці;
Ще й горошок не зійшов, тільки лободочки.
Витоптала ж черевички — тільки зап'яточки.
—Ой дівчино, чия ти? Чи вийдеш ти гуляти?
—Не питайся, чия я, коли вийдеш, вийду й я.
Коли ходиш, то ходи, коли любиш, то люби,
Не зводь мене із ума, коли думки нема.
Досить поширеними були хороводи «Огірочки», «Мак», «Льон», «Коноплі», «Просо» тощо. Ці вельми оригінальні сценки,що супроводжувалися колоритними імітуваннями, пантомімікою, відповідними рухами з пісенним фоном, детально відтворювали виробничий процес. Одна з таких веснянок — «Мак» — особливо поетично відтворює дійство:
При долині мак, при широкій мак,
Коренастий, головастий.
Молодії хлопці, не ходіте на вулицю,
Станьте ви у ряд, як в долині мак!
При долині мак, розвітає мак.
При долині мак, поспіває мак,
При долині мак, молотила мак,
При долині мак, продавала мак,
При долині мак, упилась за мак.
Одна з Юнок, котра стоила в центрі кола,кожну приспівку відтворювала пластичними рухами.
Нарешті весна входила в свої права кущувала челом довкола, спрагла нива вимагала цілоденної праці, а отже, для розваг залишалося все менше й менше часу. Позаяк надходила пора завершувати й весняні ігри. За спільною домовленістю в кожному селі влаштовували, як на сучасну термінологію, своєрідний фінальний конверт. Його, як правило, проводили на сільській луці побіля річки чи ставу. Хлопці заздалегідь готували опудало з торішнього куля плели ляльку, яка символізувала «зиму». Її прив'язували до високої жердини. Коли ж дівчата, зодягнувшись у святковий одяг, виходили на леваду і розпочинали хоровод, юнаки тим часом урочисто несли «зиму» з піснями й розголосистими вигуками.
На таке дійство сходилося все село, і лука палахкотіла барвистям українського національного одягу, живосилила піснями. Подібні видовища створювали в усіх святковий настрій, відчуття доброти, викликали приплив енергії, одухотворюючи кожну чутливу душу.
Започатковувався хоровод відомою «Подоляночкою». Взявшись за руки, старші дівчата утворювали величезне коло, а молодші трохи вужче. В центрі кола мала стояти найвродливіша дівчинка в національному одязі. Обидва кола, йдучи протилежно одне одному, заспівували розлогу мелодію, а «весняночка» рухами імітувала її текстовий зміст:
Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька,
Тут вона стояла,
До землі припала,
Дичко не вмивала,
Бо води не мала.
Ой встань, устань, подоляночко,
Обмий личко, як ту скляночку,
Возьмися в боки за свої скоки,
Підскоч до краю, бери дівча скраю.
Завершальним акордом був так званий кривий танець. Четверо дівчат, ставши або присівши на певній відстані одна від одної, утворювали чотирикутник. Натомість інші, взявшись з руки, водили навколо них зигзагоподібний (а звідси й назва кривий) хоровод з різноманітними сценічними рухами, приспівуючи:
Ой кривого танця
Та не вивести кінця.
Треба та його виводити,
Кінець йому та находити.
А як його вести?
Як віночок плести?
І сплела віночок
На шовковий шнурочок.
Коли б я була знала,
Начетверо перервала б.
Начетверо перервала б
Та й під ноги потоптала б
Чорними чобіточками.
Золотими підківочками.
А хто буде в кривім танці.
То пожене свині вранці.
Насамкінець цього дійства хлопці, осібно зібравшись неподалік хороводу, підпалювали зиму-опудало, супроводжуючи дію жартівливими словесними діалогами. Коли ж вогнище згасало, кожен з учасників мав узяти порційку попелу й однести дорічки, щоб швидка течія змила останні сліди зими.
Обряд, отже, завершився. Відтепер у селі аж до наступної весни не виконуватимуть ці напрочуд мелодійні й високопоетичні розголосся, а тому кожен гурт дівчат намагався виспівати якомога більше веснянок, розносячи їх по всіх кутках села. Серед веснянкового пісенного мелосу зустрічалися не тільки календарно-обрядові, але й історичнісюжети, в яких оспівувалася нелегка доля козаків:
Ромен-зілля, ромен-зілля,
Ромен похилився,
З України до дівчини Козак уклонився.
Ой дав він їй поклон низький З коня вороного,
А вона ж йому хустину Шовку зеленого.
Не подоба козакові В хустинці ходити,
Тільки слава козацькая —
Сідельце укрити.
Як відзначали наші й зарубіжні дослідники, веснянки (а до них зверталися Вацлав Залєський та Жегота Паулі, 3.Доленго-Ходаковський, М. Максимович, М.Костомаров, О. Потебня, М. Гоголь, Леся Українка, І. Франко, Я. Головацький, П.Грабовський, А. Метлинський, М. Лисенко, М.Леонтович, Ф. Колесса та багато інших) — неоціненний скарб національної культури,живе джерело української народної пісенності, що зачаровувала всіх своєю немеркнучою поетичною красою. Практично небуло жодного села, де б не побутував сей жанр, що найдовше і найповніше зберігся лише в середовищі нашого народу. В різних регіонах він мав свої різновиди і навіть назви. Якщо в центральних областях України їх іменували веснянками, то у західних — гаївками, гагілками, магілками, ягівками тощо.
На жаль, багато чого вже втрачено. Проте в деяких селах ще деінде можна зустріти окремі відскіпки веснянкового обрядодійства. Сьогодні, коли ми самоочищуємося від догматичних реп'яхів бездуховності, що мали місце в часи застійливі, мусимо повернути в ужиток цю високогуманну форму побутової культури. Веснянки таки мають право вийти на сільські левади в усій повноті й неперевершеності!
>