Серед багатьох місяців серпню належить особлива роль. І це цілком природно. Протягом року хлібороб, якщо можна так висловитися, працював на останній місяць літа. Від того, як защедрив урожай, залежали статки селянина, його добробут і майбутнє. Відтак із серпнем — вінцем року — люди пов'язували свої найсокровенніші надії.
Але одна справа — виростити врожай, а інша — вчасно зібрати збіжжя. Не випадково в народі казали: «Один серпневий день рік годує». Тому хлібороби відкладали всі нагальні справи, намагалися зосередити зусилля лише на жнивах. Зрання і до пізнього вечора селяни не мали перепочинку, бо, як мовиться в прислів'ї, «Серпень втоми не знає — все збирає, припасає».
Як відомо, кожен місяць мав свої «перепочинкові дні». До таких належали більш чи менш значущі свята, котрими й регулювали працю з відпочинком. Лише для серпня народно-обрядова структура їх майже не передбачала. Традиційний агрокалєндар свідомо зробив виняток місяцеві жнив. Для цієї пори року існувало золоте правило, що опредметнилось у народному прислів'ї: «У хліба короткі ноги, — як утече, то й довгими не наздоженеш!»
Останній місяць літа відповідно прибрав і назву, пов'язану з жнивами. Слово «серпень» походить од знаряддя, яким у давнину жали зернові. Воно має спільнослов'янське значення. У чеській, польській та словенській мовах восьмий місяць року відповідно йменується «српн», «серпень» та «велікі српан»; щоправда, в словенців ще є і «малі српан», але він стосується липня. До речі, в південних слов'ян, де жнива починаються раніше, ніж у нас, ця назва також стосується сьомого місяця — болгарське («сръпан») і сербохорватське («српань»).
Проте найсвоєріднішу назву жниварського місяця серед слов'янських народів мають білоруси. У них він іменується «жнивнем», хоч у розмовній мові нерідко особливо на межі з Україною, вживається і «серпень».
Решта європейських країн запозичили назву з давньоримського місяцеслова. У первісному варіанті, це був «секстиліс» - сьомий за річним циклом. Але згодом його перейменували на «август» - на честь римського імператора Октавія Августа що уславився багатьма перемогами. Вони збігалися саме з цією порою року.
Діалектична скарбниця серпня також приберегла чимало оригінальних назв. Однією з найдавніших, про що потверджують давньоруські джерела, була «заревъ".На думку дослідників, вона походить од дієслова «заревати», себто «ревіти». и цій порі наші далекі пращури влаштовували оленячі гони; від того що довколишні ліси відлунювали протяжним погуком диких тварин, і назвали цю пору «заревом».
Конкретніші й чіткіші найменування зафіксовані в південно-західних говорах. Володимир Шухевич у своїй багатотомній праці «Гуцульщина» подає тамтешній термін — «копень». Так називали гуцули сучасний серпень від того, що на полях вже з'являлися копи жита.
У Я. Гоювацького подибуємо іншу назву — «кивень» її фіксують й інші календарі XIX століття, що виходили на західноукраїнських землях. Передусім це пов'язано з нужею, тобто ґедзями й сліпаками, котрі вельми дошкуляють тваринам. Від того, що коні постійно кивають головами, відганяючи надокучливих мух, і закріпилася місцева назва місяця. Деінде побутувала похідна накличка — «ґедзень».
Діалектичний лексикон серпня має й інші назви — «густир» (від густого врожаю на полях та в садках), «хлібочол», «жнивець», «зоряничник» (пора дозрівання зерна), «городник», «прибериха-припасиха» тощо. Усі вони так чи так пов'язані з господарською діяльністю людини.
Ще на декількох назвах мені хотілося б зупинитися детальніше. Мова йде про наклички «спасівець» та «барильник». Вони уживалися переважно на Поліссі. Перша з них, очевидно, пов'язана зі «спасовою бородою» — давнім хліборобським атрибутом. На початку чи в кінці жнив господарі залишали в полі жмут невижатого збіжжя. Його обв'язували червоною стрічкою і клали поруч окраєць хліба та дрібок солі. Це був символ закінчення жнив. «Спасова борода» стояла край лану до початку осінньої сівби. Оскільки жнива збігалися зі спасівськими запусками (Спасівкою), котрі тривали з 14 по 29 серпня, то і кущ збіжжя називали на її честь. Власне під цю пору вже закінчувалось літо.
Інша регіональна назва — «барильник» — ймовірно, походить від посудини, в якій тримали воду жниварі. Такі бочечки називалися барильцями. Адже серпень— місяць надмірної спеки. Щоб погамувати спрагу, в поле доставляли воду. Для того щоб вона не перегрівалася, і виготовляли спеціальні посудини — барильця, які видовбували із суцільного липового окоренка.
Для кращого зберігання води барильце вставляли в ще одну дерев'яну, але більших розмірів діжечку. Порожнину між стінками заповнювали тирсою або кострицею. Такі термоси були вельми практичними під час жнив'яних робіт. У народі їх називали «барильця» чи «барильники». Звідси й похідна назва місяця.
Традиційно в Україні жнива починали між сьомим та дванадцятим липня, тобто від Іванового і до Петрового днів. Хоч збіжжя часто і не визрівало на цей час, але люди все одно готували з нового врожаю обрядову перепічку, яку в народі називали «свидом». Але це були чисто символічні зажинки.
Масове ж збирання зернових починалося на Прокопа — 21 липня. У цей день кожен господар намагався нажати бодай один сніп. Про це засвідчують численні прислів'я та приказки: «На Прокопа приготуй плечі для снопа» чи «На Прокопа має бути в полі копа». Але найбільшого розмаху жнива набирали у серпні місяці, що символізує «красне літо». Під цю пору пасічники починали удруге качати мед. «Спас,— кажуть з цього приводу,— свіжий медець припас».
У серпні, в зв'язку із жнивами, збільшувалась кількість толок. Відтепер вже можна було випасати худобу на стернях. Окремі господарі навіть запрошували пастухів приганяти тварин на їхні угіддя, даючи' за не відповідну доплату, адже в такий спосіб додатково удобрювався грунт. Тому серед пастухів виникали конфлікти, які налагоджували звичаєвим правом.
У попередньому матеріалі йшлося про петропавлівські пастуші обряди. Я наведу лише одну, на мою думку, вельми цікаву обрядодію, що її полюбляли гуцули. Власники корів у цей день влаштовували колективний святковий обряд на вигоні. Вони приносили на толоку пиріжки з сиром («мандрики, «перевертаники») і частували ними доглядачів тварин. В обідню пору підлітки організовували різні змагання, танці, розваги.
На початок місяця (2 серпня) припадає один з найзначніших календарних празників — свято Іллі. Воно мовби завершує літній обрядовий цикл. Деякі дослідники вважають, що Ілля увібрав усю аграрну магію дайбозького бога грому і блискавок Перуна. В народі існувало повір'я, що «Ілля колісницею приїздить на свято». Справді-бо, під цю пору найбільше припадає грозових днів і горобиних ночей.
Здавна було за звичай до Іллі намолотити хоч би корець зерна. «Ілля,- казали з цього приводу, — заходить до хати, щоб свіжого хлібця скуштувати».
З цим святом власне пов'язували й астрономічне завершення літа, а тому дітям вже заборонялося купатись, «бо на спині верба виросте». «Після Ілля,—стверджувала похідна приказка,— купається лише свиня». В цей день намагалися нічого не робити. Серед гуцулів існувало повір'я: якщо ґазда працюватиме на святого Іллю, то неодмінно грім вдарить у «салаш» — полонинське стійлище (місце, де тримають свійських тварин на літніх пасовиськах).
На серпень припадає ще два свята — Маковія і Великого Спаса. 14 серпня, себто на Маковія, вважається полуднем — останнім відрізком літнього часу, Тому в цей день жінки несли до церкви, щоб посвятити часточки майже всіх припасів хліборобського врожаю.
До другого Спаса (зауважу, що в серпні цих свят троє — 14-го, 19-го, 29-го) старші люди, в яких померли малі діти, намагалися не їсти яблук, оскільки «на тому світі, коли в цей день роздаватимуть гостинці, їм не дадуть, бо «мама з'їла».
З першим Спасом пов'язаний і початок двотижневого посту. Він мовби нагадував, що літо вже закінчилось. У цей період надміру надокучливими стають мухи, відчуваючи швидкий прихід осені. В народі з цього приводу казали: «Злий, як муха в спасівку».
Хоч у серпні літо і не думає подавати у відставку, але осінь вже не за горами. В другій половині місяця стають довшими і прохолоднішими ночі. Про це нагадують і табуни лелек, що збираються на стернях, готуючись до далекої мандрівки. На Поліссі бусли починають відлітати в ірій з 28 серпня. Якщо лелечі ключі заспішили раніше, то, за прикметою, зима має бути ранньою і холодною.
Як образно сказав Максим Рильський, під цю пору «серпень з вереснем стискають один одному правиці». А нам залишається нагадати традиційну прикмету: уважно придивіться на Михеїв день (27 серпня), —- якщо він вітряний, то такою буде й осінь, а коли буря — вересень защедрить дощам.
Одвічно так велося: життя хлібороба, його статки й добробут залежати від урожаю Якщо щедрилася нива, то в родині була злагода й дзвеніла пісня, а коли випадав «морний рік» сім'ю обсідали злигодні й безпросвітки. Від того й увійшло в повсякденний обіг крилате: «Як вродиться жито, то будемо жити»: а якщо хотіли побажати одне одному найщедрішого напуття, то неодмінно приповіковували "Щоб вам жито родило!".
У цих мудрих народних прислів'ях - побажаннях закладено не тільки поетичний світогтяд але й глибинні пласти побутового співжиття, одвічнии його колообіг. Справді бо ввесь хліборобський агрокалендар просякнутий поетичними звертанням до годувальниці - ниви, сивих воликів, злотого плужечка, ваговитого кололосся, зерноповних засіків. У переважній більшості пісенних та словесних текстів, присвячений хліборобському ремеслу, тема праці посідає уосібне місце. Особливо це стосується зажинків та обжинків.
І це природно, адже вінцем усіх трудів були жнива. Один жнив'яниий день, казали селяни цілий рік годує. Тому до цієї благодатної пори готувалися заздалегідь, щоб увінчати її обжинковим вінком. Про це йдеться в одній із жниварських пісень:
Кат о віночка, коло,
Дожнемо жито скоро
Із спором-спорицею—
Житечко з пшеницею.
А вже жито дожали,
У віночок в'язали.
Тематично жнива ділилися на три узгоджені між собою частини - зажинки тягне жнива й обжинки. Український жниварськии обряд, — а на це звертали увагу вітчизняні та зарубіжні дослідники,- позначений особливою поетичністю багатством сюжетів які посідають провідне місце в слов'янському світі». Німецький письменник Я.Глац, який свого часу побував в Україні, з цього приводу писав: " Надзичайна любов до співу - головна й прекрасна риса слов'ян.Радісно бувати в полі під час жнив. Рідко зустрінеш мовчазну слов'янську жінку, яка б не щебетала або не співала...»
Починалися зажинки на Прокопа. Крім того, вони мали збігатися з повним місяцем і так званими «легкими», тобто жіночими днями — середою, п'ятницею чи суботою. На думку літніх людей, «чоловічі дні є важкими, а тому зажинок, як й іншу важливу роботу, не починають».
Відтак господиня, зодягшись у білий святковий одяг, знімала з одвірка переплетеного торішнім перевеслом серпа і, поклавши його в кошик, де вже лежали в хустині буханець хліба та дрібок солі, виходила в поле. На межі лану зупинялася і, вклонившись ниві, казала:
— Господи Боже, поможи легенько, добренько, щоб вижати хутенько!
Чи:
— Дай, Боже, час добрий і пору в доброму здоров'ї пожать та й на той рік дождать!
Якщо зажинки робили толокою, то женчики заспівували:
Ой зажинки, господарю, зажинки,
Готуй, готуй, господарю, серпики.(2)
А в нашого господаря сивий кінь,
Об'їжджає усю нивку, як сокіл.(2)
А він свої кіпочки рахує,
А він своїм женчикам дякує.(2)
— Ой дякую, женчики, за жнива,
Моя нива вам рученьки втомила.(2)
Не так нива, не так нива, як гони,
Та все тії широкії загони.(2)
—Ой ти казав, господаре, що ми спали,
А ми тобі усю нивку вижали.(2)
Ой вижали нивоньку, вижали,
Ой щоб же ми на другий рік діждали.(2)
Перший зажинок робивсь у такий спосіб. Трьома захватами лівої руки стинали одну жменю, а потім другу. Зжаті стебла клали навхрест, і вони мали лежати до закінчення жнив. У деяких селах першу жменю відносили в комору, де вона стояла до Нового року. Напередодні Різдва її вносили до світлиці, щоб «поворожити на багатий врожай». Позаяк зажинок зроблено, то вважалось, що жнива розпочалися. Щоб легше працювалося, женчики скрашували роботу піснями:
За горою, за крутою
Росте жито з лободою.
Там дівчина жито жала,
В правій руці серп держала.
В правій руці серп держала,
А лівою підбирала.
А лівою підбирала,
Назад себе жменьки клала.
Ой граю, граю канарею,
Назад себе жменьки клала.
Назад себе жменьки клала,
Вернулась — позбирала.
Вернулась позбирала
Да в снопочки пов'язала.
Да в снопочки пов'язала,
Да в кіпочки поскладала.
Ой граю, граю канарею,
Да в снопочки поскладала.
Ой!
Вижате за день збіжжя пов'язували в снопки. Перший сніп — так звані «колядка», «воєвода», «зажинок» — мав неабияке ритуальне значення: якщо в родині була дівчина на виданні, то з «воєводи» випікали коровай на весілля і прикрашали його колосками, а коли в цьому не було потреби, перший сніп ставили на покуть, де він зберігався до початку осінньої сівби; з розім'ятих колосочків робили перший засів.
Снопи в'язали, як правило, перевеслами. При цьому дотримувалися непорушної традиції — для озимих (жита й пшениці) перевесла крутили зі свіжовижатих стебел: дві жменьки, склавши при колоссі, скручували «в зашморг». Вузол мав бути зроблений так, щоб колоски не м'ялися. Перевесла на снопах скручували за допомогою дерев'яної цурки. Для яровини (ячменю, гречки, проса) перевесла крутили лише з торішніх кулів напередодні зажинків.
Вив'ялені снопи невдовзі складали в «бабки» (10 снопів), п'ятнадцятий, полукіпки (30 снопів) та копи. Кожна з цих форм мала свою особливість. Скажімо, «бабку» формували так: сім снопів ставили гузирями долі, а з трьох робили «дашок». П'ятнадцятки й півкіпки складали з перехресних снопів колоссям всередину; в п'ятнадцятих останній сніп правив за «шапку», стебла якого зусібіч прикривали «стайку». На півкіпці верхній сніп надламували, щоб у такий спосіб вода легко стікала на обочину.
Після завершення жнив робили обжинковий вінок. З його виготовленням пов'язано чимало обрядових пісень, зокрема й така:
Наш пан молоденький, Під ним коник вороненький, По полю проїжджає. Женчиків- виглядає. — Чи не йдуть мої женці. Чи не несуть вінка в руці? Аж ідуть женці з лану. Несуть віночок пану.
Обрядовий вінок плели із зібраних на стерні колосків або ж з останнього обжинку. Кожна господиня намагалася зробити його особливо гарним і багатопишним. До основного пучечка прив'язували ще чотири, але менших. Затим кожну частинку обкручували стеблами, а знизу робили спільну трилапку. Жниварський вінець мав стояти на покуті протягом року.
Коли ж збіжжя вижато і лан зарябів «стайками», на кінці ниви неодмінно мала з'явитися «спасова борода» як символ закінчення жнив. Кілька незжатих стебел обв'язували червоною стрічкою й прикрашали квітами. Поміж стеблами розпушували кінчиком серпа землю і засівали її зерном із трьох колосків. Верхівку житостою надламували і біля неї залишали окраєць хліба га дрібок солі. «Борода» стояла доти, доки господарі не обсіялися озиминою. Щаслива від того, що жнива нарешті скінчилися, господиня наспівувала:
А я в полі жито жала.
За день три копи нажала.
Одного до обіду.
Другою до полудня,
Третього до вечора —
Сонця не бачила.
Чоловіче, Прокопчику,
Приїжджай по копочку.
Чоловік недочуває —
Три нари запрягає.
— А я думав, що три копи.
Аж то тілько три снопи...
Такі обрядодії відбувалися переважно в індивідуальних господарствах. Якщо косовиця зернових вимагала додаткових робочих рук, то організовували толоку. На неї запрошували сусідів і родичів. Жодна колективна праця не обходилася без цікавих дійств га пісень. Уранці до господаря, який скликав толоку, сходилися женчики. Перший зажинок робила найвправніша («легка на руку») жінка. А там, де гурт, то й пісня співалася. Виконували лише мелодії із жниварського циклу — так звані петрівчанські пісні (петрівочки). ,
Зійшла зоря вечірняя,
А ніченька темна.
Питається козак у дівки:
— Чи будеш ти певна?
Не буду я, козаченьку,
Тебе сподпечати *,
Бо я буду цю ніченьку
В степу жито жати.
Скільки жита я не жала.
Снопів не в'язала.
Скільки хлопців не любила —
Правди не казала.
Бо тоді я снопи зв'яжу,
Як люди спать ляжуть,
Отоді я правду скажу.
Як рученьки зв'яжуть!
По закінченні жнив женчики плели вінок, одягали його на голову дівчини і з піснями йшли до господаря. Хазяїн урочисто зустрічав трударів, і "вони під супровід пісень ушановували його вінком, бажаючи повних засіків зерна, а толоківцям — почастуватися ситною вечерею:
Ой обжинки, хазяїну, обжинки,
Позжинали рученьки й Ноженьки.
Ой ми свої рученьки обжали,
Доки твоє житечко дожали.
Ой уже ми житечко дожали.
Суди, Боже, щоб на той год дождали.
Ой одчиняй, хазяїну, ворога,
Бо вже їде з поленька робота
Сплести тобі віночка із злота.
Ой не з злота, ой не з злота, а з жита —
Щоб була нам горілочка налита!
Ой не з жита, ой не з жита — із волошки,
Ой дай же нам горілочки хоч трошки!
* Сподпечати (діалектне) вводити в оману, спокушати.
Жниварські толоки, як це підтверджують літні інформатори та фольклорно-етнографічні джерела,— явище традиційне, поширене на всій території України. Ця колективна, добровільна і неоплачувана форма — господар лише зобов'язувався ситно частувати людей — утверджувала високі риси колективізму, взаємодопомоги і безкорисливості серед простого народу. Так виконували й інші нагальні роботи, котрі вимагали чимало робочих рук,—будівництво осель, доріг, копання криниць, збирання сіна тощо. Багатьом сучасникам обряд толоки, з огляду на поширену корисливість та надмірний практицизм, нині важко оцінити в усій її реальності. Але така форма була вельми поширеною. Завдяки їй наш народ значною мірою зумів вижити в тяжкі часи ворожих лихоліть.
Наведений вище опис жниварських толок найпоширеніший. Щоправда, в деяких регіонах були свої різновиди. На Полтавщині починали зажинки лише з озимої пшениці. Женчики напередодні обряду йшли гуртом через село. Ватагу супроводжував найвправніший косар, який постуками в косу оповіщав односельців про початок жнив. Решта ж співала петрівчанських пісень, виголошувала поетичні примовляння з інсценізуванням окремих обрядових дійств. Господиня толоки готувала для женчиків обрядову страву — пшоняну кашу, а по-місцевому «степову». Закінчивши косовицю, учасники толоки качалися по стерні, примовляючи: «Нивко, нивко, верни мою силку, що я затратила». Натомість на межі поля, крім «спасової бороди», залишали десять стеблин живостою, так зване «кубельце для птах».
Обряд жниварських толок, здається, навічно одійшов у історію. Хіба що в деяких індивідуальних господарствах вони ще практикуються. Тож сучасним обрядотворцям/які довгий час нівелювали національне духовне надбання, вже годилося б повернутись до першоджерел — організувати колективні толоки, адже переважна більшість народних жниварських сюжетів позначена глибоким поетичним світобаченням, шаною до найсвятішого — хліба, возвеличенням нелегкої, але благородної праці жниварів. Ми вельми завинили перед своєю історією, коли свідомо відрікались од мудрого досвіду своїх пращурів. Тільки працьовита й поетична душа могла витворити отакі шедеври:
Наш вінок не з болота,
Наш вінок не з болота,
Но з самого золота.
Наш вінок не з мітлиці,
Наш вінок не з мітлиці, Но з ярої пшениці.
Вінок як символ довершеної праці постійно супроводжує цикл жниварських пісень, є його лейтмотивом:
Ой котився віночок по полю
Да й просився до господаря в комору:
— Пусти мене, господарю, в комору.
Нехай я в коморі відпочину.
Нехай я в коморі відпочину,
То я піду на зиму на ниву.
Як ти мене, господарю, ізбережеш,
То багатії урожаї ізбереш,
Із одного мого колосочка
Та й виросте житечка повна бочка.
Ой до конца, женчики, до конца
Та й підемо додомоньку за сонца!
Через століття пробивалося до нас чисте джерело жниварської поезії. Воно й зараз погамовує наші душі. Адже за всіх часів жнива були й залишаться найбільшою святістю, нашим добробутом, означеним не тільки матеріальними статками,але й духовною потребою бо хліб, як мовить прислів я, - всьому голова, Не випадково Гово завершальним акордом обжинкового циклу була саме ця возвеличанка:
Ой вип'ємо, родино,
Щоб нам жито родило,
і житечко, і овес.
Щоб зібрався рід увесь,
І пшениця, і ячмінь,
Щоб нам жити смачній!
Тож нехай завше оклично звучать взаємні побажання: щоб нам жито родило і повнозерно котився до нашої спільної комори колосистий віночок із поля!
Скуратівський В. Місяцелік Український народний календар
