[ Розділ 5. ]
[ Моє остаточне навернення. ]
[ Гаряче любити Ісуса та йти за Ним. ]
Потрібно було, щоб Господь зробив маленьке чудо, аби я могла вирости в одну мить, і це чудо він вчинив незабутнього дня Різдва. Тієї ясної ночі, яка освітлює солодкість Пресвятої Трійці, Ісус, ніжна мала одногодинна Дитина,
 [Прим. пол. пер.: Варто звернути увагу на дослівне переживання св. Терезою літургії.]
Пс 138,12 замінив ніч моєї душі на потоки світла.... Тієї ночі, коли став слабким і стражденним з любові до мене, Він зробив мене сильною й відважною, прибрав мене в Свою зброю, Еф 6,11 і від тієї благословенної ночі я не була переможена в жодній боротьбі, а навпаки, переходила від перемоги до перемоги, почавши, так би мовити, "біг велетня"!...
Пс 18,6 |A 45r| Джерело моїх сліз висохло, й відтоді відкривалося тільки дуже рідко і на превелику силу, і це підтвердило сказані мені колись слова: "Ти стільки плачеш у дитинстві, що потім тобі вже не вистачить сліз, щоб їх проливати!.."
Саме 25 грудня 1886 року я отримала дар виходу з дитинства – одне слово, дар мого цілковитого навернення. Ми поверталися з вечірньої меси, під час якої я мала щастя прийняти Бога сильного й потужного. Пс 23,8 Повертаючись до Бюісонне, я раділа, що зараз піду по мої черевички, залишені біля каміну, – цей давній звичай справляв нам стільки радості в дитинстві, що Селіна хотіла й надалі ставитися до мене як до малої дитини, адже я була наймолодша в родині.... Тато любив дивитися на моє щастя й слухати мої вигуки радості від кожної несподіванки, яку я виймала з зачарованих черевичків, а радість мого улюбленого Царя ще збільшувала моє щастя. Але оскільки Ісус хотів показати мені, що я вже маю позбутися дитячих хибних навичок, Він забрав у мене також і невинні радості. Він дозволив, щоб Тато, стомлений месою, відчув нудьгу при вигляді моїх черевичків біля каміну й сказав слова, які пройняли моє серце: "А, нехай, нарешті, це вже останній рік!...." Я саме піднімалася сходами, щоб зняти капелюха, Селіна, знаючи мою вразливість і бачачи, що сльози заблищали в моїх очах, також ледве не розплакалася, адже дуже любила мене й розуміла мій сум. Вона сказала: "О, Терезо! Не сходь, занадто прикро для тебе було б зараз заглядати в черевички". Але це не була вже та сама Тереза, Ісус змінив її серце! Стримуючи сльози, я швидко спустилася сходами і, тамуючи биття серця, взяла свої черевички, поставила їх перед Татусем і радісно, зі щасливим виглядом царівни, вийняла з них усі речі. Тато сміявся, він теж знову став радісний, а Селіна думала, що їй це сниться!..... На щастя, це була солодка дійсність, Тереза знайшла душевні сили, загублені у чотирирічному віці, і мала зберегти їх уже назавжди!.......
|A 45v| У цю ніч світла Пс 138,11 почався третій період мого життя, найпрекрасніший з усіх, найбільш сповнений дарів Неба.... В одну мить Ісус, задовольняючись моєю доброю волею, якої мені ніколи не бракувало, виконав справу, яку я не могла зробити протягом десяти років. Я могла сказати Йому, як Його апостоли: "Господи, я ловила цілу ніч і нічого не впіймала". Лк 5,5-8 Ще милосердніший до мене, ніж до Своїх апостолів, Ісус сам узяв мережу, закинув її й витягнув, повну риб.... Він зробив з мене рибалку душ, я відчула прагнення працювати над наверненням грішників, прагнення, якого раніше не відчувала так живо.... Одне слово, я відчула, як любов до ближнього входить у моє серце, треба забувати про себе, щоб приносити радість, – і з того моменту я стала щасливою!.... Однієї Неділі, коли я дивилася на фотографію
[ Прим. пол. пер.: Ймовірно, йдеться про образок з фотографією якогось зображення Господа Ісуса на Хресті].
Нашого Господа на Хресті, мене вразила кров, яка крапала з Його Божественної руки, я відчула велике страждання від думки, що ця кров крапає на землю, а ніхто не поспішає її зібрати, й вирішила, що духом буду стояти біля підніжжя Хреста, щоб приймати Божу росу, яка з нього спливає, одночасно розуміючи, що потім маю розсівати її на душі.... Також волання Ісуса на Хресті постійно бриніло в моєму серці: "Прагну!" Ін 19,28 Ці слова розпалювали у мені досі незнаний і дуже живий жар... Я хотіла дати пити моєму Улюбленому, й сама відчувала, як мене поглинає прагнення душ.... Тоді ще притягували мене не душі священиків, а душі великих грішників, я палала прагненням вирвати їх із вічного вогню…..
Щоб збудити мою ревність у цьому, Господь показав мені, що прихиляється до моїх прагнень. – Я почула, як говорили про великого злочинця,
Анрі Пранзіні (1857-1887). 17 березня 1887 року перерізав горло двом жінкам і одинацятирічній дівчинці. Його процес тривав від 9 до 13 липня. Пранзіні був страчений на гільйотині 31 серпня. Одна з його жертв, Марія Рено, була знайомою родини Герен.
який саме отримав смертний вирок за жахливі злочини, і все вказувало на те, що він помре без виявів покаяння. Я за будь-яку ціну не хотіла дозволити йому піти до пекла, і щоб запобігти цьому, вжила всіх засобів, які тільки можна собі уявити. Відчуваючи, що нічого не можу сама від себе, я жертвувала
Пс 23,8 |A 46r| Господу всі безкінечні заслуги Нашого Господа, скарби Святої Церкви, і нарешті попросила Селіну, щоб вона замовила месу в моїх намірах, адже сама я не наважувалася про це просити через острах, що мене змусять визнати, що це робиться за Пранзіні, великого злочинця. Я не хотіла говорити цього й Селіні, але вона так наполегливо й ніжно мене розпитувала, що я довірила їй свою таємницю. Вона мене зовсім не висміяла, а тільки запитала, чи може мені допомогти в наверненні мого грішника. Я погодилася з великою вдячністю, адже хотіла б, щоб усе створіння з'єдналося зі мною у благанні милості для винного. В глибині серця я відчувала впевненість, що наші прагнення будуть вислухані, але щоб додати собі відваги й далі молитися за грішників, я сказала Господу, що впевнена в Його прощенні для бідолашного нещасного Пранзіні, і що буду вірити в це, навіть якщо він не висповідається й не подасть жодного прояву розкаяння, – настільки я покладалася на безкінечне милосердя Ісуса. Але я просила Його тільки про ЗНАК розкаяння, лише щоб мене втішити….. Моя молитва була вислухана дослівно! Незважаючи на те, що Тато зовсім заборонив нам читати будь-які газети, я вважала, що не порушую цієї заборони, читаючи фрагменти про Пранзіні. Вранці після його страти мені до рук потрапила газета "Ла Круа".
Тереза підкреслює слово Хрест (ла Круа), роблячи алюзію до спаситсльного Ісусового Хреста.
Поспіхом розгортаю її – і що бачу?.. Ах! сльози видали моє зворушення, і я мусила сховатися….. Пранзіні не висповідався, вже вступив на ешафот і готувався вкласти голову до смертельного отвору, як раптом, захоплений якимось несподіванним натхненням, повертається, хапає Розп'яття, яке подавав йому священик, і тричі цілує його святі рани!... Потім його душа відійшла, щоб отримати вердикт милосердя у Того, Хто засвідчує, що в Небі буде більша радість через одного наверненого грішника, ніж через 99 праведників, які не потребують навернення!......... Лк 15,7
Я отримала "знак", про який просила, і цей знак був точним віддзеркаленням
|A 46v| милостей, якими наділив мене Ісус, щоб заохотити мене до молитви за грішників. Хіба прагнення душ неввійшло до мого серця під час споглядання ран Ісуса та спливаючої Божественної крові? Я хотіла дати їм напитися цієї непорочної крові, яка мала очистити їх від бруду, й вуста "моєї першої дитини" припали до Святих ран!!!.. Яка невимовно солодка відповідь!.... О! Від самої цієї милості моє прагнення спасати душі зростало щодня. Мені здавалося, що я чую, як Ісус каже мені, наче самарянці: "Дай Мені пити!" Йн 4,7 Це був справжній обмін любов'ю: душам я давала кров Ісуса, Ісусові жертвувала ці самі душі, напоєні Його Божою росою, й мені здавалося, що таким чином я тамую Його спрагу, і що більше давала Йому пити, то більше зростало прагнення моєї бідної маленької душі, а Він саме це гаряче прагнення подавав мені як вишуканий любовний напій……….
За короткий час Господь зміг вирвати мене з вузького кола, в якому я крутилася, не знаючи, як із нього вийти. Я дуже вдячна за те, що побачила дорогу, якою Він наказав мені йти, але треба визнати, що якщо перший великий крок і був зроблений, все-таки дуже багато чого ще залишалося відкинути. Мій розум розвився, звільнений від докорів сумління, від надмірної вразливості. Я завжди любила велике, прекрасне, але тоді мене огорнуло безмірне прагнення знання. Оскільки мені не вистачало уроків і завдань, які давала мені моя вчителька, я взялася за самостійнє вивчення історії та природознавства. До інших предметів я залишалася байдужою, але ці дві частини захоплювали мою увагу, тому протягом кількох місяців я набула знань більше, ніж протягом цілих років навчання в школі. Ах! Це було тільки марнотою й ловленням вітру... Проп 2,11 Мені часто спадав на думку розділ Наслідування, в якому йдеться про науку ,
Наслідування Христа, Книга III, розд. 43, під назвою: "Проти марної світської вченості".
але я знаходила спосіб, щоби все одно продовжувати її, кажучи собі, що оскільки я маю шкільний вік, вчитися –
|A 47r| це не зло. Не думаю, і що я образила Господа (хоча визнаю, що в такий спосіб я марнувала час без користі), оскільки присвячувала цьому тільки певну кількість годин й не хотіла перевищувати її, щоб умертвляти своє занадто живе прагнення знань... Я була в найнебезпечнішому для дівчат віці, але Господь зробив для мене те, що переповідає Єзекиїл у своїх пророцтвах: "Проходячи повз мене, Ісус побачив, що прийшов мій час бути коханою, увійшов у союз зі мною, і я стала Його... Розгорнув наді мною Свій плащ, обмив мене цінними пахощами, прибрав мене у вишиту шату, дав мені браслети й безцінні намиста... Нагодував мене найчистішим борошном, медом та оливою в надлишку... отже, я стала гарною в Його очах, і досягла я царської величі!"... Єз 16,8-13
Так, Ісус зробив усе це для мене, я могла б повторити кожне слово, яке зараз написала, і навести докази, що воно виконалося стосовно мене, але милості, які я описала раніше, достатньо це доводять. Розповім тільки про їжу, яку Він давав мені "в надлишку". Віддавна я годувалася "чистим борошном", яке містилося в Наслідуванні, – це була єдина книжка, яка добре на мене впливала, адже я ще не відкрила скарбів, прихованих у Євангелії. Я знала напам'ять майже всі розділи мого улюбленого Наслідування. Ніколи не розлучалася з цією книжечкою: влітку я носила її в кишені, взимку – в муфті, тож це стало традицією. У Тітки розважалися так: розгортали книжку на першій-ліпшій сторінці й веліли мені цитувати розділ, який трапився. Коли мені було 14 років, через моє прагнення знань Господь вирішив, що треба додати "до чистого борошна в надлишку меду й оливи". Він вчинив так, що я знайшла цей мед і оливу в повчаннях отця Арменжона про мету дочасного світу й таємниці майбутнього життя.
Отець АРМЕНЖОН, Fin du monde présent et mysteres de la vie future [Кінець теперішнього світу й таємниці майбутнього життя], Париж-Брюссель, вид. Palmé et Albanel, 1881; тут будемо цитувати більш доступне перевидання 1964 р., Ліон, Imprimerie Lescuyer, позначаючи його АРМ і подаючи розділ і сторінку.
Цю книжку позичили Татусеві мої дорогі кармелітки, тож
|A 47v| всупереч своїм звичкам (адже я не читала татових книжок) я попросила її. Це читання теж було однією знайбільших милостей у моєму житті, я читала її біля вікна своєї кімнати для уроків, і враження, яке отримувала від цього читання, занадто глибоке й солодке, щоб я могла його висловити..........
Всі великі релігійні істини, таємниці вічності занурювали мою душу в щастя, яке не походило з землі.... Я вже передчувала, що Бог готує тим, хто Його любить, і бачачи 1 Кор 2,9 (не людським оком, а оком серця), що вічні нагороди ніяк не можна порівняти з легкими жертвами в цьому житті, 2 Кор 4,17 хотіла любити, любити Ісуса палко, виявляти Йому цю любов у тисячі способів, якщо це тільки можливо.... Я переписала багато фрагментів
У нашому критичному виданні ми широко вказали на літературний вплив твору о. Арменжона, який можна знайти на сторінках А 47v-48r Терези (НАС, стор. 154-156). Відзвук читання о. Арменжона ще виразніше з'являється в Рукописі Г для Матері Марії де Гонзаг, але також у кінцевій частині Присвячення себе Милосердній Любові, яке походить з того самого періоду (9-11 червня 1895 р.), що й цей фрагмент Рукопису А. Це природно, що роздуми Терези над текстами о. Арменжона, продовжувані в молитві, могли глибокою луною відбитися в її душі. Саме це вона й сказала: "Враження, яке отримувала від цього читання, занадто глибоке й солодке, щоб я могла його висловити" (А 47v). Не виключено, що під час редагування тексту Тереза знову звернулася до книжки о. Арменжона, доступної в бібліотеці Кармелю, так само, як зазирала до листів пані Мартен до Поліни.
про досконалу любов і про бенкет, який Господь приготує своїм вибраним у той момент, коли Він Сам стане їхньою великою й вічною нагородою, Бут 15,1 і повторювала без кінця слова любові, які розпалили моє серце.... Селіна стала особою, якій я довірила свої роздуми. Від Різдва ми порозумілися, вже не існувало вікової різниці, адже я виросла, а передусім, зросла в благодаті....
Алюзія до юного Ісуса, який зростав у роках і "в благодаті" (Лк 2,40.52). Треба відзначити, що зріст Терези був 162 см, вона була найвищою з п'ятьох дочок Мартен.
Лк 2,52 Раніше я часто скаржилася, що не знаю жодної з таємниць Селіни – вона казала, що я замала, що повинна дорости до висоти стільця, аби вона могла мені довіритися….. Коли я була з нею, любила влізати на той цінний стілець і казала їй, щоб розповідала мені свої таємниці, але моя винахідливість була марна, між нами була ще велика відстань!...
Ісус, Який хотів, щоб ми зростали разом, створив у наших серцях зв'язок сильніший, ніж кровний, зробив нас сестринськими душами, в нас здійснилися слова Пісні Св. Йоана від Хреста (звертаючись до Жениха, наречена вигукує): "Ідучи Твоїми слідами, дівчата легко пробігають дорогу, дотик
|A 48r| іскри, ароматне вино будять у них зітхання з запахом божественного бальзаму".
Поема Духовна пісня, строфа 24/25.
Так, справді, ми легко бігли слідами Ісуса. Іскри любові, які він щедро розсіював у наших душах, чудове міцне вино, яке Він давав нам пити, робили так, що з наших очей зникали речі минущі, а з наших уст виходили збуджені Ним зітхання любові. Які солодкі розмови вели ми щовечора в бельведері! Спрямувавши в далечінь погляд, ми уважно роздивлялися місяць, який лагідно сходив за великими деревами.... сріблясті спалахи, які він розсіював над сонною природою, сяючі зірки, які миготіли в глибокій лазурі... легкий повів вечірнього вітерця і рух сніжних хмар – усе зносило наші душі до Неба, прекрасного Неба, яке тоді ще ми споглядали лише як "прозорий ЗВОРОТНІЙ БІК"…..
Алюзія до вірша L’ enversdu Ciel, Альфреда Бесса де Ларза.
Не знаю, чи не помиляюся, але мені здається, що щира близькість наших душ була подібна до близькості Св. Моніки
СВ. АВГУСТИН, Сповідь, Книга IX, розд. 10. Тереза розвиває ідею з проповідей о. Арменжона, який писав їх під впливом роману кардинала Вайзмена Фабіола. А втім, зміст цього фрагменту – це плід її розмов із Селіною в Бельведері, під час яких проявилася вся повнота, автентичність і глибина її особи.
та її сина, коли в порту в Остії вони були захоплені виглядом чудес Сотворителя!... Мені здається, що ми отримували милості такого ж високого рівня, як ті, що були дані великим святим. Як каже Наслідування, Господь являється іноді, заливаючи світлом, а іноді – "лагідно, під заслоною тіні й образу"
Наслідування Христа, Книга ІІІ, розд. 43.
саме в такий спосіб зволив Він явитися нашим душам, – але яка ж прозора й легка була ця заслона, що приховувала Ісуса від наших поглядів!...... Сумніви були неможливі. Навіть Віра й Надія вже були непотрібні, любов зробила так, що ми знайшли на землі Того, кого шукали. "Ми зустріли Його Самого, й Він поцілував нас, щоб у майбутньому ніхто не міг нами погордити". Пнп 8,1
Така велика благодать не могла залишитися безплідною, і плоди були багаті: практикування чеснот стало для нас солодким і природним. Спочатку на моєму обличчі часто виявлялася внутрішня боротьба, але потроху цей вираз зник і зречення, навіть у першу мить, стало для мене легким. Ісус сказав: "Бо
Мф 13,12; 25,29
|A 48v| хто має, тому додасться, й надмір матиме". За одну прийняту з вірністю благодать давав мені багато інших….. Він Сам давав мені Себе у Св. Причасті частіше, ніж я насмілювалася сподіватися. Я взяла собі за правило приступати до причастя щоразу, коли мені дозволяв це мій сповідник, не пропускати жодного, але залишити йому самому визначати кількість, ніколи його про це не просячи. Тоді в мене зовсім не було цієї сміливості , яка є тепер, і якби не це, вчинила б інакше, адже я переконана, що душа має говорити своєму сповідникові про своє прагнення прийняти Бога. Бо ж не для того Він щодня сходить з Неба, щоб залишатися в золотій дарохранильниці, а для того, щоб знайти інше Небо, безмірно дорожче для Нього, ніж перше, – Небо нашоі душі, створеної на Його образ, живий храм гідної поклоніння Трійці!.... Бут 1,26 1 Кор 3,16
Ісус, який бачив моє прагнення й правоту серця, дозволив, щоб сповідник сказав мені приступати до Св. Причастя чотири рази на тиждень протягом травня, а коли цей чудовий місяць минув, додав ще й п'ятий раз завжди, коли було якесь свято. Солодкі сльози текли з моїх очей, коли я виходила з конфесіоналу: здавалося, що це Сам Ісус хотів мені давати Себе. Адже я сповідалася дуже коротко, ніколи не говорила про свої внутрішні почуття,
Її сповідник, о. Людовік Лепеллетьє (1853-1918), вікарій кафедрального собору Сан-П'єр, а також сповідник пана Мартена, навіть не знав про її бажання вступити на Різдво до Кармелю. Але 26 листопада, після того, як Тереза в Римі звернулася до Папи, і газета L’Univers від 24 листопада написала, що "серед паломників перебувала п'ятнадцятирічна дівчина (насправді чотирнадцятирічна), яка просила Святого Отця про дозвіл одразу вступити до монастиря", сповідник Терези довідався про все в розмовниці Кармелю, бесідуючи з сестрою Марією від Пресвятого Серця (пор. NЕС, Correspondance générale, стор. 321-322).
дорога, якою я йшла, була така пряма й сповнена світла, що в мене не було потреби в іншому провідникові, крім Ісуса.... Я порівнювала духовних керівників до люстер, які відбивали Ісуса в душах, і казала, що для мене Господь не послуговувався посередником, а діяв напряму!......
Коли садівник, бажаючи, щоб плід достиг раніше, турботливо дбає про нього, – це не для того, щоб залишити його на дереві, а щоб подати його на гарно прибраному столі. Саме з таким наміром
|A 49r| Ісус обсипав милостями свою квіточку..... Він, Який і під час Свого земного життя в радісному захваті викликував: "Прославляю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти сховав ці речі від мудрих і розумних, а розкрив їх маленьким",
Тереза пише: "найменшим з найменших". Навмисно? Чи через помилку, яка несе відкриття? Євангелічна малість – це її шлях.
Мф 11,25 хотів, щоб у мені бурхливо виявилося Його милосердя. Оскільки я була мала й слабка, Він зійшов до мене, в таємниці повчав мене про справи Своєї любові. Мф 11,25 О! Якби вчені, які все життя провели в наукових дослідженнях, прийшли запитати мене, без сумніву, вони здивувалися б,
3 попередніх текстів видно, що Тереза мусила також роздумувати над сценою Ісуса в Храмі, оточеного книжниками, здивованими Його мудрістю й відповідями (Лк. 2,46-47).
Лк 2,46-47 бачачи, що чотирнадцятирічна дитина розуміє таємниці досконалості, таємниці, що їх не можуть розкрити усі їхні знання, адже, щоб їх осягнути, треба бути вбогими духом!.. Мф 5,3
Як каже св. Йоан від Хреста у своїй пісні: "В мене не було ані провідника, ані світла, крім того, яке світило в моєму серці, й це світло певніше, ніж світло півдня, провадило мене до місця, де чекав на мене Той, Хто знає мене досконало".
Поема "Темна ніч", строфи 3 і 4.
Тим місцем був Кармель. Перш ніж "спочити в тіні Того, Кого прагнула", Пнп 2,3 я мусила пройти крізь багато випробувань, але Божий заклик був такий наполегливий, що навіть якби треба було кинутися у вогонь, я зробила б це, щоб бути вірною Ісусові... Я знайшла лише одну душу, яка додала мені відваги в моєму покликанні, – це була душа моєї улюбленої Матері... моє серце знайшло в її серці точне відлуння, й без неї я напевно не дісталася б блаженного берегу, який на п'ять років раніше прийняв її на свою насичену небесною росою землю.....
Так, п'ять років я перебувала далеко від Вас, моя улюблена Матінко, я гадала, що втратила Вас, але в мить випробування саме Ваша рука вказала мені шлях, яким належало йти.... Мені потрібна була ця розрада, адже відвідини в розмовниці Кармелю ставали для мене дедалі тяжчими: тільки-но я починала говорити про своє прагнення вступити, як почувала себе відкиненою. Бо Марія, вважаючи мене занадто молодою, робила все, що могла, аби завадити моєму вступові, а Ви, моя Матінко, щоб випробувати мене, кілька разів намагалися охолодити моє палке прагнення,
|A 49v| нарешті, якби я не мала справжнього покликання, затрималася б насамому початку, оскільки щойно я почала відповідати на голос Ісуса, мене спіткали перешкоди. Я не хотіла розповідати Селіні про своє прагнення вступити до Кармелю в такому молодому віці, й це додавало мені страждань, адже мені було дуже тяжко щось від неї приховувати... Ці страждання тривали недовго, незабаром моя люба Сестричка довідалася про моє рішення й замість того, щоб намагатися мене від нього відволікти, з гідною подиву відвагою прийняла жертву, якої жадав від неї Бог. Щоб зрозуміти, наскільки великою була ця жертва, треба знати, до якої міри ми були з'єднані... в нас, так би мовити, була одна душа, яка нас животворила. Лише кілька місяців ми тішилися найсолодшим життям, про яке тільки можуть мріяти дівчата, все навколо нас відповідало нашим уподобанням, нам було дано повну свободу, – зрештою, я вже сказала, що наше життя було Ідеалом щастя на землі.... Але тільки-но скуштувавши цього ідеалу щастя, ми мусили самі його залишити, й моя люба Селіна ані на мить не збунтувалася. Все-таки це не її першою покликав Ісус, тому могла б і скаржитися.... Оскільки вона мала таке саме покликання, що і я, була саме її черга відходити!.. але як за часів перших мучеників, ті, що залишалися у в'язниці, втішаючи себе думкою про те, що вони, можливо, збережені до ще більшої боротьби, радісно давали поцілунок миру своїм братам, які відходили боротися на арені, – так само й Селіна дозволила своїй Терезі віддалитися й залишилася сама в славній і кривавій боротьбі,
Майбутня хвороба їхнього батька, пана Мартена, Селіна супроводжуватиме його до кінця.
для якої Ісус призначив її яку привілейовану в своїй любові!....
Отже, Селіна стала повірницею моєї боротьби й страждань і так щиро перейнялася ними, ніби йшлося про її власне покликання. Я не мала боятися спротиву з її боку, але не могла знайти способу, щоб сказати про це Татові... Як говорити йому про розлуку з його царівною, – йому, який вже пожертвував три своїх старших доньки?..
Після Поліни й Марії висловила Леоні своє прагнення вступити до Візиток в Кан. Вона зробить це 16 липня 1887 р.
Ах! Скільки внутрішньої боротьби я витримала, перш ніж
|A 50r| відчула в собі відвагу до розмови?... Однак треба було наважитися, невдовзі мені мало бути чотирнадцять з половиною років, ще тільки шість місяців відділяло мене від чудової ночі Різдва Божого, в яку я вирішила вступити тієї самої години, коли рік тому я отримала "свою благодать". Щоб відкрити свою таємницю, я вибрала день Зіслання Святого Духа ,
29 травня 1887.
цілий день благала Св. Апостолів молитися за мене, надихнути мене, які слова я маю вимовити... Справді, чи ж не вони мали допомогти боязливій дитині, якій Бог визначив стати апостолом апостолів молитвою й жертвою?.. Тільки пополудні, повернувшися з вечірні, я знайшла привід поговорити з моїм любим Батечком – він пішов на берег водозбірника й там, склавши руки, споглядав чуда природи, сонце, чиї промені втратили жар, золотавило верхівки великих дерев, на яких пташки радісно виспівували вечірню молитву. Прекрасне обличчя Тата мало небесний вираз, я відчувала, що мир заливає його серце. Не кажучи ані слова, з очима, вже повними сліз, я підійшла й сіла поруч. Він подивився на мене з ніжністю й притиснув мою голову до свого серця, кажучи: "Що з тобою, царівно?., скажи мені….. " Потім, встаючи, ніби хотів приховати своє власне зворушення, йшов повільно, весь час притискаючи мою голову до свого серця. Крізь сльози я зізналася йому у своїх прагненнях вступити до Кармелю, й тоді його сльози змішалися з моїми, але він не сказав ані слова, щоб відвести мене від покликання, тільки звернув мою увагу на те, що я ще дуже молода, щоб приймати рішення такого великого значення. Але я так добре захищала свою справу, що зі своєю прямою й правою натурою Тато невдовзі переконався, що моє прагнення було прагненням самого Бога, й у своїй глибокій вірі вигукнув, що Господь робить йому велику честь, прагнучи його дітей. Ми довго прогулювалися. Моє серце, звільнене від тягаря завдяки доброті, з якою мій незрівняний Батько прийняв мої зізнання,
|A 50v| лагідно розкривалося перед його серцем. Здавалося, що Тато радіє тією спокійною радістю, яку приносить принесена жертва, він говорив зі мною як святий, і хотіла б пригадати його слова, щоб записати їх тут, але в мене зберігся лише спогад – занадто урочистий, щоб його можна було висловити. Те, що пам'ятаю досконало, – це символічний жест, який несвідомо зробив мій любий Цар. Підійшовши до невисокої стіни, показав мені малі білі квітки ,
"Мала квітка" (A 3v, 4r), Тсреза накреслює у Пролозі, як її попередило й оточувало вісім "Лілій". А з огляду на те, що наскельні квіти – це "мініатюрні лілії", як це зараз пояснить Тереза, вона теж належить до "гілки Лілії (яка невдовзі) вся буде в Небі" (А 4r).
схожі на мініатюрні лілії,
Спогад про ці наскельні квіти й пояснення пана Мартена підказали Терезі назву першого Рукопису: "Весняна історія білої Квіточки" (А 2r і 84v).
й беручи одну з тих квіток, дав її мені, пояснюючи, з якою турботою Господь дозволив їй народитися й зберіг аж до цього дня. Слухаючи його розповідь, я думала, що чую свою історію – стільки схожого було між тим, що Ісус зробив для малої квіточки й для малої Терези… Я прийняла цю квіточку, ніби реліквію, й помітила, що, вириваючи її, Тато вийняв усі її корінці, не ламаючи їх. Ця квітка, здавалося, була призначена жити далі, в іншій землі, життєдайнішій, ніж м'який мох, у якому вона бачила свої перші світанки.... Й власне так само Тато вчинив зі мною за хвилину до того, дозволяючи мені ступити на гору Кармель і залишити лагідну долину, свідка моїх перших життєвих кроків.
Я вклала свою білу квітку до Наслідування, до розділу під назвою "Про любов до Ісуса понад усе",
Наслідування Христа, Книга II, розд. 7. Розуміємо символічний жест Терези, яка сама зрозуміла "символічний жест" свого батька.
вона й тепер там, тільки ніжка зламалася при корені, і здається, Господь говорив у такий спосіб, що невдовзі розірве узи своєї квіточки
Тереза приклеїла її до образу Матері Божої Переможної. 8 вересня 1897 р., в сьому річницю обітниць, тремтячою рукою вона напише на звороті свої останні рядки: "О, Марія, якби я була Царицею Неба, а Ти – Терезою, я хотіла б бути Тер езою, щоб Ти була Царицею Неба!!!......"
й не дозволить їй зів'яти на землі!.. Пс 115,16
Коли я отримала згоду Тата, думала, що зможу без побоювань відлетіти до Кармелю, але моє покликання мало ще піддатися дуже болісним випробуванням. Тремтячи, я довірила дядькові рішення, яке прийняла.
Пан Герен був призначений юридичним опікуном дітей Мартен, потрібний був його дозвіл. Згідно з LT 27 до Поліни, Тереза розмовляла зі своїм дядьком 8 жовтня 1887 р.
Він обсипав мене всілякими знаками ніжності, але дозволу на відхід не дав, навпаки, заборонив мені говорити йому
|A 51r| про моє покликання перш ніж мені виповниться 17 років. Він казав, що погодитися на вступ до Кармелю п'ятнадцятирічної дитини – це суперечить людській розсудливості. Оскільки в очах світу життя кармелітки – це життя філософа, якщо дозволити прийняти його недосвідченій дитині, можна зашкодити орденові... Всі про це говорили б тощо.... тощо.... Сказав навіть, що тільки чудо могло б змусити його дозволити мені відійти. Я побачила, що всі докази марні, тому відійшла з серцем, повним гіркоти. Моєю єдиною втіхою була молитва. Я благала Ісуса зробити це, таке необхідне чудо, адже тільки за таку ціну я могла відповісти на Його заклик. Минуло досить багато часу, перш ніж я насмілилася знову
Два тижні. Тереза розмовляла з ним 22 жовтня 1887 р. (пор. LТ 28), справді, "в суботу, день присвячений благій Цариці Небесній", як скаже сама.
порозмовляти з дядьком. Мені буже багато коштувало знову піти до нього, а він, здавалося, вже зовсім не думає про моє покликання, але пізніше я довідалася, що мій великий сум дуже вплинув на нього на мою користь. Господь, перш ніж дозволити, щоб у моїй душі засяяв промінь надії, хотів зіслати мені дуже болісне мучеництво, яке тривало три дні. О! Ніколи я не розуміла так добре, як у цьому випробуванні, болю Пресвятої Діви Марії і Св. Йосипа, які шукали Ісуса, Божу Дитину... Лк 2,44-48 Я була в сумній пустелі, або радше моя душа була подібна до ламкого човника, залишеного без стерна на ласку збурених хвиль... Знаю, що Ісус був там і спав у моєму човнику, але ніч була така чорна, Мк 4,37-39 що я не могла Його побачити, ніщо мене не освітлювало, навіть жодна блискавка не з'явилася, щоб розрізати темні хмари... Без сумніву, світло блискавок – це світло дуже сумне, але принаймні, якби хоч на хвилину здійнялася страшна буря, я могла б на мить помітити Ісуса….. була то ніч, глибока ніч душі... я почувалася самотньою, як Ісус у саду агонії, Мф 26,37 не могла знайти розради ані на землі, ані з боку Небес – Господь, здавалося, залишив мене!!!... Мф 27,46 Здавалося, що природа бере участь у моєму гіркому смутку: під час тих трьох днів сонце не випустило жодного зі
|A 51v| своїх променів і дощ лив потоками. (Я помітила, що в усіх важливих обставинах мого життя природа була образом моєї душі. У дні сліз Небо плакало зі мною, у дні радості Сонце щедро висилало свої веселі промені й жодна хмарка не затемнювала блакиті....)
Нарешті, на четвертий день, а це була субота, день, посвячений благій Цариці Небесній, я пішла відвідати дядька. Яке ж було моє здивування, коли він подивився на мене й повів до свого кабінету, хоча я зовсім не висловила такого бажання!... Він почав мені лагідно дорікати, що поводжуся так, ніби його боюся, а потім сказав, що не було необхідності просити про чудо, що він тільки просив Господа "нахилити його серце" й був почутий.... Ах! в мене не було спокуси просити про чудо, адже чудо вже сталося: мій дядько не був уже той самий. Не згадуючи про "людську розсудливість", він сказав, що я – квіточка, яку Господь хоче зірвати, і що він більше не буде цьому противитися!.....
Ця вирішальна відповідь справді була його гідна. Втретє цей Християнин з іншої епохи дозволяв, щоб одна з усиновлених дочок його серця відійшла поховати себе далеко від світу. Моя Тітка теж виявила гідну подиву ніжність і делікатність: не пам'ятаю, щоби під час мого страждання вона сказала б хоч слово, яке могло б його збільшити. Я бачила, що вона дуже жаліла свою бідолашну Терезу, тому, щойно я отримала згоду Дядька, вона дала мені й свою, показуючи однак у тисячу способів, що мій відхід її засмутить... На жаль! Наші любі рідні тоді ще не очікували, що муситимуть ще двічі відновлювати цю саму жертву .... Але простягнувши руку, щоб просити, Господь не тримав її порожньою, Його найдорожчі друзі могли щедро черпати з неї силу й відвагу, яка була їм так необхідна... Однак серце відводить мене дуже далеко від моєї теми, повертаюся до неї майже з жалем.
Ви розумієте, моя Матінко, з якою радістю я поверталася до Бюісонне під "прекрасним Небом, на якому розсіялися хмари
Тереза проводить паралель із тим, що пояснювала раніше про природу як "образ" її душі.
після відповіді Дядька!.. У моїй душі скінчилася ніч, Ісус, прокинувшись, повернув мені радість, шум хвиль заспокоївся; Мк 4,39 замість вітру випробувань легкий бриз напинав мої вітрила і здавалося, що вже скоро досягну блаженного берега, який бачила зовсім близько. Він справді був дуже близько від мого човника, але ще не одна буря мала прийти, заслонити світло маяка й збудити в човнику страх, що він без вороття віддалився від так жаданої пристані……..
За кілька днів після згоди Дядька я, моя люба Матінко,
Насправді, наступного дня, 23 жовтня 1887 р. Пор. LТ від того дня до о. Пішона.
пішла відвідати Вас і розповіла Вам про свою радість, що всі ці страждання вже скінчилися. І яке ж було моє здивування й сум, коли я довідалася від Вас, що О.
|A 52r| Настоятель не дозволяє мені вступати до 21 року …..
"Настоятель" – Жан Батіст Делатроет (1818-1895), настоятель парафії Сен-Жак в Лізьє і з призначення єпископа настоятель Кармелю, де його називали "Нашим Отцем". 25 листопада сестра Агнеса пояснила панові Мартену причину його завзятого спротиву: його так "очорнив пан Фл[еріо з Лізьє, сусід Кармелю] під час клопотань своєї доньки. Це було огидно... А що сказав би [п. Флеріо] тепер, бачачи, що (Отець) дає нам п'ятнадцятирічну дитину. Тому треба було, щоб Наш Отець міг усім сказати, що це Його Екселенція вводить нашого ангела". Жанна Флеріо (1863-1924) так і не вступила до Кармелю; Тереза займе її келію...
Ніхто не думав про можливість такого спротиву – найнепереборнішого з усіх. Однак, не втрачаючи надії, я сама пішла з Татусем і Селіною до нашого Отця, щоб спробувати зворушити його й довести, що в мене справді є покликання до Кармелю. Він прийняв нас дуже холодно. Даремно мій незрівнянний Батечко приєднував свої прохання до моїх, ніщо не могло змінити його рекомендації. Він сказав, що нема куди поспішати, що не горить, що можу провадити життя кармелітки й удома, що якщо не прийму орденську дисципліну, не все буде втрачене... тощо., тощо... нарешті закінчив, додавши, що сам він тільки делегат Його Екселенції, і що якби єпископ захотів дозволити мені вступити, він нічого міг би заперечити….. я вийшла з плебанії вся в сльозах, на щастя, була вкрита парасолькою, адже дощ лив потоками. Тато не знав, як мене втішити... обіцяв, що відвезе мене в Байє одразу, щойно я висловлю таке бажання – адже я була налаштована досягти своєї мети, сказала навіть, що поїду аж до Святого Отця, якщо Його Екселенція не дозволить мені вступити до Кармелю в 15 років….. До
Насправді дуже небагато подій, оскільки вже "31 жовтня", як одразу скаже, Тереза поїде до Його Екселенції Югонена до Байє. – У своїй оповіді Тереза збирає кілька попередніх випробувань, пропускаючи натомість інші, які передували її вступу (пор. перші рядки А 53v).
моєї подорожі до Байє сталося багато подій. Ззовні моє життя здавалося таким самим: я вчилася, разом із Селіною ходила на уроки малювання, й моя вчителька бачила в мені великі здібності до свого мистецтва. Особливо я зростала в любові до Господа, відчувала в серці незнані досі пориви, іноді переживала справжні піднесення любові. Одного вечора, не знаючи, як сказати Ісусові, що люблю Його і як сильно прагну, щоб Його любили й прославляли скрізь, я з болем думала, що Він ніколи не зможе отримати жодного доказу любові з пекла. Тому я сказала Господу, що готова зануритися в пекло, аби зробити йому приємне, аби у тому проклятому місці Його вічно любили... Розуміла, що це не могло б Його прославляти, оскільки Він прагне тільки нашого щастя, але коли
|A 52v| любиш, відчуваєш потребу казати різні божевільні речі. Якщо я казала таке, то не тому, що не прагнула Неба, а просто тоді моє Небо було не що інше, як Любов, і я відчувала, як Св. Павло, що ніщо не могло б відлучити мене від Божого образу, який мене захопив!..... Рим 8,35-39
Перш ніж залишити світ, я отримала втішення від Господа: могла споглядати душі дітей. Оскільки я була наймолодшою в родині, таке щастя ніколи мені не траплялося. Ось сумні обставини, які мені його дали. Одна бідна жінка, родичка нашої служниці, померла в розквіті віку, залишивши трьох зовсім маленьких дітей. Під час її хвороби ми взяли додому двох дівчаток, старшій не було ще й 6 років. Я цілими днями була з ними і з великим задоволенням бачила, з якою чистотою серця вони вірили в усе, що я їм казала. Вочевидь, святе Хрещення залишає в душах дуже глибоке джерело теологічних чеснот,
Теологічні чесноти: віра, надія і любов (прим. укр. пер.).
бо вони проявляються вже в дитинстві, і надія на прийдешнє добро виявляється достатньою, щоб погодитися на жертви. Коли я хотіла, щоб дві мої дівчинки були у згоді, замість того, щоб обіцяти іграшки й цукерки тій, яка поступиться сестрі, я говорила їм про вічну нагороду, яку маленький Ісус дасть у Небі маленьким чемним дітям. Старша, розум якої починав розвиватися, дивилася на мене очима, повними радості, ставила мені тисячі зворушливих питань про Маленького Ісуса і Його прекрасне Небо та з ентузіазмом обіцяла мені завжди поступатися своїй сестрі, кажучи, що ніколи в житті не забуде, що їй сказала "велика панночка" – так вона мене називала.... Бачачи близько ці невинні душі, я зрозуміла, яким нещастям був брак доброго їх виховання від самого світанку їхнього життя, коли вони подібні до м'якого воску, на якому можна відтиснути знак чеснот, але також і тавро зла... Я зрозуміла, що сказав Ісус в Євангелії: "Краще було б кинутися в море, ніж спокусити хоч одне з тих малих дітей".
Акцент, який робить Тереза, відрізняється від тексту Євангелія, де спокуса вже наступила. У версії Терези людина воліє краще померти, ніж спокуситися.
Мф 18,6
|
