СЛОВО ПРО ДІДУСЯ ТА БАБУСЮ
Усе почалося з випадку. Пригадую, напередодні зимових канікул класний керівник сказав нам:
— Ну от, діти, тепер часу у вас вдосталь. Отож використайте
його з користю. Нині — зима, роботи на полі ніякої, і ваші батьки,
дідусі та бабусі збиратимуться на погостини. Так здавна називають у нас
сільські посиденьки. На них здебільшого сходяться сусіди й родичі.
Старші люди люблять згадувати свої молоді літа: як вони розважалися, в
які ігри грали, яких співали пісень. А до розповіді ще й дотеп якийсь
докинуть, прислів’я народне чи приказку. Дослухайтеся, запам’ятовуйте, а
найцікавіше записуйте. Це й буде вам домашнє завдання на зимові
канікули!
Слухаючи вчителя, я згадав свою бабусю та сусідського дідуся.
Ось уже котрий рік вони товаришують. Здається, не було й дня, особливо
взимку, щоб нас не перевідав дід Тарас. Будь-якої пори року — у свято чи
будень, зимову хурделицю або весняне бездоріжжя — неодмінно загляне до
нашої хати. Ми дуже звиклися до нього. І коли дідусь чомусь не заходив
день-другий, ми починали нидіти, не знаходили собі місця, немовби з
родини хтось одблудився. Бабуся раз по раз зиркали у застільне віконце і
неодмінно казали: "Ну-бо, внучку, збігай до дідуся, чи не прихворів,
бува..."
Дід Тарас живе недалечко, хат за п’ять од нас. І тому, що він
так часто приходить на погостини, є своя причина. На нашій Забудській
вулиці зосталось лише двоє старих людей. Решта ж або повмирали, або
роз’їхалися по дітях у міста. Мабуть, через те й так міцно
потоваришували дідусь із бабусею.
А ще — дідусь і бабуся дуже люблять, коли їх хтось уважно
слухає. І я для них отой самий вдячний слухач. Але не подумайте, що цим я
фальбую. Мені й справді цікаві їхні оповідки. А мова яка, особливо в
дідуся,— барвиста, соковита, наче джерельна вода в спекотну днину,— п’єш
її й напитися не можеш!
Про що б дідусь не розповідав, неодмінно вискіпає таке
гарнюпусіньке, свіженьке слівце, що в жодній книжці не знайдеш, або ж
приперчить приказочкою чи приспів’ям. І все це у нього доречно й
природно, неначе бондар вправив тугу клепчину в діжечку. "Це я,— скаже
при нагоді,— з нашого поліського діалекту взяв, а він вельми давній ".
До дідуся навіть приїздили вчені з Києва записувати ті перли —
слівця, легенди та приказки, цікавилися давніми піснями, ремеслами,
святами та обрядами. Торік йому надіслали з Академії наук товстеньку
книжку. В ній були вміщені всі записані з його вуст оповідки. Книга та
стоїть на покуті, як найдорожча реліквія.
Бабуся, щоправда, менш говірка. Але й вони, коли
розохотяться, можуть розказати багацько цікавого. І тоді один одному
спуску не дають: то жартом, то приказкою, то спогадом розмову
присмачать, мовби діється те не в житті, а на сцені.
Я намагаюсь не втручатися до їхніх розмов. Але це не завжди
виходить. Буває, що й самому кортить підкинути слівце-друге чи запитати
що-небудь. А дідусеві цього й треба! Він якось непомітно заведе балачку
зі мною, бо дуже любить уважних слухачів. "Ну то що, козаче,— скаже,—
накручуй собі на вуса наші поцікавинки, допоки ми живі-здорові. На
старість знахідкою буде. Не дарма ж мовиться: що старий на глум, то
малий на ум!"
Мене інколи поймає сум, що рано чи пізно настигне лиха
година, й навічно одійдуть бабуся з дідусем. Адже обоє вони в літах,
розміняли по сьомому десяткові. Але невеселі думки одразу ж відганяю, бо
осьдечки сидять вони, поряд,— веселі, здорові, розпашілі від
суперечки...
Слухай тільки та записувати встигай.
Хлопці підсміюються інколи: у тебе одна рада, мовляв,— дід та
баба. їм невтямки, чого це я здебільшого вдома сиджу, а не в м’яча
ганяю. Та я ті кольки поза вухами пускаю — хай собі глузують! Може, від
того й заздрощі, що в самих немає таких дідусів та бабусь. "Ви краще,—
кажу їм,— спробуйте розв’язати задачку: на одній руці п’ять пальців,
стільки ж і на другій,— розводжу обидві долоні.— А якщо їх докупи
з’єднати, то буде десять. Скажіть тепер: скільки пальців на десятьох
руках?"
Петя Козлик, а він, як каже бабуся про таких людей, завше
любить встромити носа в чуже просо, одразу ж скривиться, начебто їдку
кислицю надкусив: "Пхе, знайшов задачку — її навіть першак розв’яже!" —
"Може, й так,— усміхаюсь сам до себе,— тільки коли такий розумний,
спробуй, не лічачи пальців, сам дати точну відповідь".
Мнеться, бачу, зволікає, бо, очевидячки, здогадується, що є в
цьому якась заковика. Аж тут вискакує Дениско Пришивайло: "Ну й
математи-ч-ки! — пирхає гордовито.— Сто пальців буде!"
Я спокійно стою, мовчки вичікую. "Ну то як, здивував нас? — І
знову кривиться Козлик. — Може, ще якусь дурничку придумаєш ?" — "Хай
по-твоєму й дурничка,— нараз веселішаю,— але ти із нею не годен
справитися ".— "Ти ба, який впертий віслюк,— сердиться Петько,— як ти
доплентався до четвертого класу, коли до сотні полічити не вмієш!"
А я од сміху аж губи кусаю. Хлопці аж роти пороззявляли — не
второпають, що це зі мною коїться. Лишень Гринько Мар’яненко, мій
найближчий товариш, мирить нас: "А таки й не вгадали — буде не сто, а
п’ятдесят пальців на десятьох руках... "
Я тим часом, начебто й нічого не трапилося, підкидаю вже іншу
загадку: "Стукотить, гримкотить, наче сто коней біжить, треба встати й
погадати, що тим коням їсти дати. Що б це означало?"
Яких тільки здогадів не було, а ось про млин всі забули.
"Отож,— кажу гордо, бо таки здивував багатьох,— те смійте насміхатися з
дідуся та бабусі, бо я від них все це почув!"
Або ще такий випадок. В одну з неділь ми збиралися на
екскурсію в районний краєзнавчий музей. А це кілометрів зо дванадцять од
села. Ввечері, лаштуючись у дорогу, я запитав дідуся, якою буде завтра
погода. Він невпоспіх обдивився призахідне сонце, мовив статечно:
"Візьми про всяк випадок дощовика, бо сонце сідає в хмари ".
Уранці, коли ми зібралися біля школи, хлопці аж за боки
взялися, побачивши на мені плаща: "Що, дід з бабою погоду передбачили ?
Ну й ну... Та ти на небо подивися! Хоч би хмаринка де... "
З цим ми й вирушили в похід. Через півгодини небо нараз
затяглася чорною хмарою, а згодом почало накрапати. "А що,— нагадав я
хлопцям, які тулилися під моєю накидкою, наче курчата під квочкою,—
дідусь неправду сказав?!"
Відтоді рідко хто наважувався кепкувати.
Я, звичайно, міг би розповісти чимало інших і не менш цікавих
історій про дідуся та бабусю. Але оскільки їх багато й не всі лишаються
в пам’яті, то я, як це і радить вчитель, буду записувати найцікавіші з
них в окремий зошит. І почну робити це із завтрашнього дня — першого
січня. А ви, прочитавши, вже самі складете їм ціну.
| 
