Дозвілля

Меню сайту
Категорії розділу
МІСЯЦЕЛІК (Василь Скуратівський) Український народний календар
ПОГОСТИНИ (Василь Скуратиівський)
Історія однієї душі.
ЧУДЕСНА СВІЧКА Сельма Лагерлеф
Різне
Фото
Реклама
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 458
Статистика

Онлайн всього: 10
Гостей: 10
Користувачів: 0
Block title
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Яндекс.Метрика  ShiftCMS.net - Каталог сайтів Львова Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера Каталог
сайтів України

Directrix.ru - рейтинг, каталог сайтов Львівський каталог сайтів
Головна » Статті » Література » Історія однієї душі.

Розділ 6. Подорож до Риму. Із запізненням у Кармель.

Розділ 6. 

[ Подорож до Риму. ]
[ Із запізненням у Кармель. ]




       |A 56v| Мушу припинити, бо якби й далі говорила на цю тему, ніколи б не закінчила!...
      Розповім Вам про мою подорож, люба моя Матінко, з деякими подробицями – даруйте мені, якщо їх буде забагато, бо я не роздумую, перш ніж почну писати: через брак часу я пишу в такі різні хвилини, що моє оповідання може видатися Вам нудним.... Що мене втішає, так це те, що в Небі я знову розповім Вам про милості, які отримала, і що тоді зможу робити це приємними й чарівними словами.... Тоді вже ніщо не перерве нашої внутрішньої щирої розмови, й Ви зрозумієте усе з одного погляду... На жаль, мушу поки що користуватися мовою цієї сумної землі, тому спробую зробити це з простотою малої дитини, яка знає любов своєї Матері!...
      Паломництво вирушило з Парижа сьомого листопада, але Тато привіз нас до цього міста кількома днями раніше, щоб ми могли відвідати його.
      Однієї ночі о третій годині      я шла ще сонним Лізьє. Багато вражень з'явилося в той момент у моїй душі. Я відчувала, що йду до чогось невідомого і що там на мене чекають великі справи.... Тато був радісний. Коли потяг рушив, він заспівав цей старий приспів: "Котись, котись, диліжансе, ми вже на великій дорозі". Тільки-но прибувши до Парижа перед полуднем, одразу почали відвідувати пам'ятки. Бідний Батечко дуже стомився, щоб зробити нам приємне, тому скоро ми побачили всі дива столиці. Що до мене, то я знайшла тільки одне, яке мене захопило, цим дивом була "Мати Божа Переможна". Ах! не можу висловити, що я відчула біля Її стоп... Милості, які Вона мені дала, так глибоко мене зворушили, що тільки сльози виявляли моє щастя, як у день мого першого причастя….. Пресвята Діва Марія Дала мені відчути, що це справді Вона посміхнулася до мене і зцілила мене. Я зрозуміла, що Вона чувала наді мною, що я була Її дитиною, й тому могла тільки
|A 57r| називати Її "Мамою", бо це мені здавалося ще ніжнішим, ніж Мати….. Я так гаряче просила, щоб Вона завше оберігала мене й невдовзі виконала мою мрію, ховаючи мене у тіні Свого дівочого плаща!... Ах! це було одним із перших моїх дитячих прагнень... Підрісши, я зрозуміла, що саме в Кармелі зможу справді знайти плащ Пресвятої Діви Марії й що саме до тієї життєдайної гори      були скеровані всі мої прагнення……..
      Також я благала Матір Божу Переможну віддалити від мене все, що могло б кинути тінь на мою чистоту, – я знала, що в такій подорожі до Італії, як наша, могло статися багато речей, які б збурили мій спокій, особливо тому, що, не знаючи зла, боялася відкрити його, бо ще не пізнала, що для чистих усе чисте Тит 1,1 і що проста й права душа ні в чому не бачить зла, адже насправді зло існує тільки в наших серцях, а не в неживих предметах……..
      Я просила чувати наді мною також Св. Йосипа. З дитинства я вшановувала його, й це було поєднане з любов'ю до Пресв. Діви Марії. Щодня я повторювала молитву: "О Св. Йосифе, отче й опікуне дів", і тому без страху вирушила в свою далеку подорож – під таким добрим захистом мені здавалося неможливим боятися.
       Присвятивши себе Пресвятому Серцю в базиліці на Монмартрі,      ми виїхали з Парижа в понеділок 7 листопада на світанку, і невдовзі познайомилися з учасниками паломництва. Я, така боязлива, що зазвичай насилу наважувалася говорити, почувалася цілком звільненою від цієї вади, яка приносила багато клопоту. На своє велике здивування, я вільно розмовляла з усіма вельможними панами, князями і навіть з Його Екселенцією Монсеньйором Кутанським. Мені здавалося, що я завжди жила в цьому світі. Нас, думаю,
|A 57v| любили всі, і Тато, здавалося, пишався своїми доньками;      але якщо він пишався нами, ми також пишалися ним, адже в усьому паломництві не було більш гарного і шляхетного пана, ніж мій любий Цар; він любив, щоб Селіна і я були поруч із ним, і часто, коли ми виходили з диліжансу і я віддалялася від нього, він кликав мене, щоб я йшла з ним під руку, як в Лізьє….. О. Ревероні уважно стежив за всіма нашими вчинками, я часто бачила здалека, як він приглядався до нас. За столом, коли я не сиділа навпроти нього, він знаходив спосіб, щоб нахилитися й придивлятися до мене і слухати, що я кажу. Без сумніву, він хотів пізнати мене, щоб зрозуміти, чи я справді спроможна стати кармеліткою. Гадаю, він мав бути задоволений моїм іспитом, адже в кінці подорожі, здавалося, ставився до мене добре, але в Римі йому було далеко до прихильності до мене, як це я пізніше розповім. – Перш ніж доїхати до вічного міста, мети нашого паломництва, ми мали змогу споглядати багато чудових речей. Спочатку була Швейцарія зі своїми горами, вершини яких губляться в хмарах, з мальовничими водоспадами, які бризкають у тисячі способів, глибокими долинами, вкритими велетенськими папоротями й рожевим вереском. Ах! моя люба Матінко, скільки добра справила в моїй душі ця так щедро розсіяна краса природи, як піднесла її до Того, Хто забажав порозкидувати ці шедеври на землі вигнання, яка мала тривати лише один день…… Мені не вистачало очей, щоб надивитися. Я стояла в дверях і аж дух мені захоплювало, я хотіла б бути по обидва боки вагону, бо, повертаючись, бачила чарівну панораму, цілком відмінну від тієї, яка була переді мною.
      Іноді ми опинялися на вершині гори; прірви під нашими ногами,
|A 58r| глибини яких не міг зміряти погляд, здавалося, готові були нас поглинути.... або чудове маленьке село з мальовничими гірськими хатами й дзвіницею, над якою м'яко колихалися кілька сліпучо-білих хмаринок.... далі було широке озеро, позолочене останніми променями сонця; спокійні й чисті хвилі, що позичили в Неба колір лазурі, змішаний із відблисками заходу, представляли перед нашими очима найпоетичніше і найзахоплююче видовище, яке тільки можна побачити.... В глибині широкого горизонту було видно гори, невиразний силует яких міг би сховатися від наших очей, якби їхні сніжні вершини, засліплюючо-блискучі в променях сонця, не додавали ще однієї привабливої риси озеру, яке нас захоплювало………
       Коли я дивилася на всю цю красу, в душі моїй народжувалися дуже глибокі думки. Мені здавалося, що вже розумію велич Бога й чудеса Неба... Монаше життя уявлялося мені таким, яким воно є, зі своїм підпорядкуванням, маленькими жертвами, принесеними в тіні. Я розуміла, як легко сконцентруватися на собі, забути про високу мету свого покликання, й говорила собі: Пізніше, в час випробування, коли, наче в'язень, у Кармелі зможу споглядати лише маленький шматочок зоряного Неба, пригадаю собі те, що бачу зараз, ця думка додасть мені відваги і я легко забуду про свої дрібні, бідні інтереси, бачачи велич і могутність Бога, Якого єдиного хочу любити. Мене не спіткає нещастя прив'язатися до соломинок тепер, коли "моє СЕРЦЕ ПЕРЕДЧУВАЄ, що Ісус приготував для тих, хто Його любить!..." 1 Кор 2,9
       Після захоплення могутністю Господа я могла також захоплюватися тією, яку Він дав Своїм створінням. Першим італійським містом, яке ми відвідали, був Мілан. Кафедральний собор, весь із білого мармуру, з такою кількістю статуй, що вони могли б створити майже незліченний народ,
|A 58v| ми роздивилися до найменших подробиць. Селіна і я були безстрашні, завжди перші, йдучи одразу за Його Екселенцією, щоб побачити все, що стосувалося реліквій святих, і добре чути його пояснення. І так, коли він служив Пресвяту Жертву на гробі Св. Карла, ми були разом із татом за вівтарем і схилялися головами на релікварії, в якому було тіло Святого, вбраного в понтифікальні шати. І так було скрізь… За винятком моментів, коли треба було входити туди, куди не дозволяла єпископська гідність, – тоді ми чудово вміли залишити Його Преосвященство... Залишаючи боязким дамам затуляти долонями обличчя, зійшовши на висоту перших дзвіничок, що увінчували кафедральний собор, ми йшли за найвідважнішими паломниками й доходили аж до вершини останньої мармурової дзвіниці, з насолодою бачачи під нашими ногами місто Мілан, численні мешканці якого були подібні до малого мурашника….. Зійшовши з нашого п'єдесталу, ми розпочали свої прогулянки в диліжансах, які мали тривати місяць і назавжди наситили моє прагнення їздити без утоми! Кампо Санто      викликав наше захоплення ще більше, ніж кафедральний собор: усі ті статуї з білого мармуру, які, здається, оживив геніальний різець, на широкому полі померлих розміщені з певного роду недбалістю, що, з мого погляду, тільки збільшує їхню привабливість.... Так і хочеться втішати ідеальні фігури навколо вас. Їхній вираз такий справжній, а їхній біль такий спокійний і повний відстороненості, що неможливо не розпізнати думки про безсмертя, які, напевно, переповнюють серця митців, які створили ці шедеври. Ось дитина кидає квіти на могилу своїх батьків – здається, мармур втратив свою вагу, а ніжні пелюстки ніби вислизають з рук дитини, вітер ніби розсіює їх і ніби
|A 59r| розвіває вельони вдів і стрічки, якими прикрашені коси дівчат. Тато був захоплений так само, як і ми. У Швейцарії він був стомлений, але тепер, віднайшовши веселий настрій, радів з прекрасного видовища, яке ми спостерігали, його мистецька душа проявлялася у виразі віри й захвату, який з'являвся на його гарному обличчі. Один літній пан (француз), який, безсумнівно, не мав такої поетичної душі, позирав на нас куточком ока і, хоча складалося враження, що він шкодує про свою нездатність поділяти наші почуття, казав із невдоволенням: "О, які ж ентузіасти ці французи!" Гадаю, цей бідний пан вчинив би краще, якби залишився вдома, адже, здавалося, був цілком невдоволений подорожжю, він часто опинявся біля нас, і з уст його завжди сипалися скарги: він був незадоволений диліжансами, готелями, особами, містами – зрештою, всім.... Тато зі своєю звичайною великодушністю намагався його потішати, поступатися йому своїм місцем і т.д….. врешті, йому завжди усюди було добре, адже він мав вдачу цілком відмінну від удачі свого невихованого сусіди... Ах! скільки цікавих постатей ми зустріли, як цікаво вивчати світ, коли невдовзі маєш його залишити!.....
      У Венеції картина цілковито змінилася, замість галасу великого міста можна було почути серед тиші лише вигуки гондольєрів і шелест потривоженої веслами води. Венеція не позбавлена привабливості, але мені видалася сумним містом. Палац дожів прекрасний, але й він сумний, з усіма своїми просторими апартаментами, в яких виставлено для огляду вироби з найшляхетнішого мармуру, золота, дерева й картини найбільших майстрів. Віддавна вже його склепіння не чують голосу губернаторів, які присуджували вироки життя і смерті в залах, через які ми проходили... Вже не страждають бідні в'язні, яких дожі замкнули в темницях і
|A 59v| підземних кам'яних льохах.... Відвідуючи ці жахливі в'язниці, я почувала себе ніби за часів мучеників і хотіла б залишитися там, щоб їх наслідувати!.... Але треба було швидко виходити звідти й пройти мостом зітхань, названим так через зітхання полегшення, які виривалися у приречених, коли вони, визволені нарешті з жахливих льохів, воліли радше померти, ніж повернутися до них....
       Після Венеції ми поїхали до Падуї, де вшанували язик Св. Антонія, а потім у Болоньї Святу Катерину, яка зберігає слід поцілунка Дитятка Ісуса. Багато подробиць я могла б розповісти про кожне місце і про тисячу дрібних обставинок нашої подорожі, але ніколи б не закінчила, тому опишу тільки головні деталі.
      Я з радістю залишила Болонью, – це місто стало для мене нестерпне через студентів, якими воно сповнене і які вишиковувалися в ряд, коли нам, на нещастя, треба було йти пішки, а особливо через маленьку історію, яка зі мною сталася з приводу одного з них,      – я була щаслива, що ми вирушили до Лорето. Мене не дивує, що Пресвята Діва Марія вибрала це місце, щоб перенести сюди свій благодатний дім – мир, радість і бідність тут царюють так нероздільно. Все просте й примітивне, жінки зберегли своє чудове італійське вбрання і не перейняли, як в інших містах, паризької моди, – врешті, Лорето мене зачарувало! Що сказати про святий дім?.. Ах! я була глибоко зворушена, коли опинилася під тим самим дахом, що й Святе Сімейство, коли споглядала стіни, на які Ісус дивився своїми божими очима, коли ступав по землі, яку Йосип зрошував своїм потом, де Марія носила Ісуса в своїх обіймах, а ще раніще – у своєму лоні….. Я бачила кімнатку, в якій ангел зійшов до Пресвятої Діви Марії... Поклала свій розарій до мисочки Дитятка Ісуса... Які захоплюючі ці спогади!..
|A 60r| Але найбільшою нашою втіхою було те, що ми отримали самого Ісуса 1 Кор 3,16 в Його домі й стали Його живим храмом у тому самому місці, яке Він ушанував Своєю присутністю. Згідно зі звичаєм, який панує в Італії, Чаша зі Св. Дарами зберігається в кожному храмі лише на одному вівтарі, й лише там можна прийняти Св. причастя. Цей вівтар був у самій базиліці, де Св. дім, наче коштовний діамант, зачинений у скриньці з білого мармуру. Це нас не зробило б щасливими – ми хотіли приступити до причастя в самому діаманті, а не в скриньці..... Тато, зі своєю звичною лагідністю, зробив, як усі, але Селіна і я пішли шукати священика, який нас завжди супроводжував і який саме готувався служити месу в Санта-Каса, за спеціальним привілеєм. Він попросив також дві маленькі хостії, які поклав на патені разом зі своєю великою, – і розумієте, моя люба Матінко, яке було наше захоплення, що ми обидві прийняли Св. причастя в тому благословенному домі!.... Це було щастя цілком небесне, що його не можуть виразити слова. Що ж буде, коли ми отримаємо причастя у вічній оселі Небесного Владики?... Тоді не буде видно кінця нашій радості, не буде вже суму через від'їзд, і щоб узяти щось на пам'ять, ми вже не муситимемо потайки шкрябати стіни, освячені Божою присутністю, адже Його дім буде нашим домом на цілу вічність.... Він не хоче дати нам дому на землі, задовольнився лише тим, що показав його нам, щоб ми полюбили убогість і приховане життя. Дім, який Він береже для нас, – це Його Палац слави, в якому не побачимо вже Його прихованим в образі дитини чи білої гостії, а таким, який Він є в сяйві Своєї нескінченної краси!!!.... 1 Йн 3,2
       Залишилося мені тепер говорити тільки про Рим – мету
|A 60v| нашої подорожі, місце, де я сподівалася знайти втішення, а знайшла хрест!.. На момент нашого приїзду була ніч, і оскільки ми заснули, нас збудили залізничники, які кричали на вокзалі: "Рома, Рома". Це був не сон. Я була в Римі!...     
      Перший день ми провели за мурами, і, здається, це був найпрекрасніший день, адже всі пам'ятки зберегли відбиток старовинності, тоді як, бачачи красу готелів і магазинів у центрі Рима, можна подумати, що перебуваєш у Парижі. Ця прогулянка римськими околицями залишила мені солодкі спогади".      Зовсім не буду оповідати про місця, які ми відвідали – є достатньо книжок, які їх описують в усій їхній красі, – а тільки про головні враження, які відчула. Одним із найсолодших було те, яке змусило мене тремтіти, коли я побачила Колізей. Нарешті я бачила арену, на якій стільки мучеників пролило свою кров за Ісуса, – я вже готувалася поцілувати землю, яку вони освятили, але яке ж розчарування! Посередині була тільки купа уламків, виглядом яких мали задовольнитися паломники, адже бар'єр забороняє ввійти – і, зрештою, ніхто не мав бажання дістатися середини тих руїн.... Як можна приїхати до Рима й не відвідати Колізей?.. Мені це здавалося неможливим, я вже не слухала пояснень гіда, в моїй голові була тільки одна думка: зійти на арену.... Побачивши працівника, який проходив повз мене з драбиною, я готова була вже попросити її в нього. На щастя, не реалізувала свою ідею, бо він вважав би мене божевільною.... В Євангелії сказано, що Марія Магдалина, весь час залишаючись при гробі й нахиляючись багато разів, щоб зазирнути всередину, врешті побачила двох ангелів. Йн 20,11 Як і вона, цілковито визнаючи неможливість виконання моїх мрій,
|A 61r| я все одно продовжувала нахилятися в бік руїн, до яких хотіла зійти. Врешті-решт, я побачила не ангелів, а те, що шукала, й гукнула радісно до Селіни: "Ходімо швидше, зможемо пройти!..." Ми миттєво переступили бар'єр у місці, де руїни були врівень із ним, і вже пробиралися по камінню, яке осипалося під нашими ногами.
      Тато дивився на нас, здивований нашою відвагою, одразу сказав нам повертатися, але дві втікачки вже нічого не чули, і як воїни відчувають, що посеред смертельної небезпеки їхня відвага зростає, так само й наша радість: що більше зусиль ми докладали для досягнення предмету своїх прагнень, то більше вона зростала. Селіна, більш передбачлива, ніж я, слухала провідника, й, пам'ятаючи його слова про те, що на якомусь маленькому камені, позначеному хрестом, боролися мученики, кинулася його шукати. Невдовзі, коли вона його знайшла й ми впали навколішки на ту освячену землю, душі наші з'єдналися в одній молитві.... Серце моє сильно билося, коли вуста наблизилися до пилу, вкритого пурпуром крові перших християн, я просила про дар мучеництва заради Ісуса й відчула в глибині серця, що моя молитва почута!..... Все це сталося дуже швидко. Взявши кілька камінців, ми повернулися до зруйнованих стін, щоб знову розпочати наш небезпечний план. Тато, бачачи, які ми щасливі, не зміг нас насварити, і я добре бачила, що він пишався нашою відвагою….. Господь напевно оберігав нас, адже паломники зовсім не помітили нашого подвигу, оскільки були осторонь від нас і, без сумніву, оглядали прекрасні аркади, біля яких гід звертав їхню увагу на "встановленних на них малих КОРНІШОНІВ і ХТИВЦІВ",      тому ані вони, ані "добродії священики" не знали, яка радість переповнює наші серця.......
     Катакомби      теж справили на мене приємне враження. Вони точно такі, якими я їх
|A 61v| собі уявляла, читаючи житія мучеників. Я провела там частину пообіднього часу, але здавалося, що не більше кількох хвилин, – настільки атмосфера, якою там дихаєш, здавалася благоуханною..... Звичайно, треба було взяти якусь пам'ятку з катакомб, тому, дозволивши процесії відвідувачів трохи віддалитися, Селіна і Тереза прослизнули аж у глибину колишнього гробу Св. Цецилії і взяли землю, освячену її присутністю. Перед поїздкою до Риму я не вшановувала цю святу якимось особливим чином, але, відвідавши її дім, перетворений на храм, місце її мучеництва, довідавшись, що вона проголошена царицею гармонії, не завдяки прекрасному голосу чи талантові до музики, а для спогаду про дівочу пісню, яку вона проспівала для свого Небесного Нареченого, прихованого в глибині її серця, я відчула до неї щось більше, ніж пошану: справжню ніжність подруги... Вона стала моєю улюбленою святою, якій я повіряла свої найпотаємніші думки... Все в ній захоплює мене, особливо її відданість, її безмежна довіра, що зробили її здатною заохочувати до дівочої чистоти душі,      які ніколи не прагнули інших радостей, як тільки радості земного життя....
       Свята Цецилія подібна до нареченої з Пісні пісень, бачу в ній "Хор у військовому таборі"! Пнп 7,1 Життя її не було чимось іншим, як тільки мелодійною піснею серед найтяжчих випробувань, і це мене не дивує, адже "святе Євангеліє спочиває на її серці" А в її серці спочивав Наречений Дів!.......
       Відвідини церкви Св. Агнеси теж були дуже солодкі для мене, бо я пішла туди до подруги дитинства, довго розповідала їй про ту, яка так добре носить її ім'я, і доклала всіх зусиль, щоб отримати одну з реліквій Ангельської покровительки моєї любої Матері, щоб привезти їй,
|A 62r| але неможливо було роздобути нічого, крім маленького червоного камінця, який відірвався від багатої мозаїки, що походить від часів Св. Агнеси й на яку вона мала б часто дивитися. Хіба ж не чудово, що сама Свята дала нам те, чого ми шукали й що нам було заборонено брати?... Я завжди вважала це ніжністю й доказом любові, з якою солодка Св. Агнеса дивилася на мою любу Матір та оточувала її опікою!....
      Шість днів спливло в огляданні головних чудес Рима, а на сьомий я побачила найбільше з них: "Льва XIII"….. Я прагнула того дня й одночасно боялася його: він нього залежало моє покликання, адже відповідь, яку я мала отримати від Його Екселенції, ще не надійшла, а з Вашого листа, моя Матінко, я довідалася, що він вже не був так добре налаштований до мене, тому моєю останньою соломинкою потопельника була згода Святішого Отця…… але щоб отримати її, треба було попросити, треба було наважитися звернутися в присутності всіх ДО ПАПИ. Я тремтіла від самої думки про це, й скільки вистраждала перед аудієнцією, знає тільки Господь і моя люба Селіна. Ніколи не забуду її підтримки в усіх моїх випробуваннях – здавалося, що моє покликання було її покликанням. (Нашу взаємну любов помітили священики з паломництва. Одного вечора, коли ми були в такій великій компанії, що бракувало стільців, Селіна взяла мене на коліна, й ми так ніжно дивилися одна на одну, що один священик вигукнув: "Як вони люблять одна одну, ах! Ці дві сестри ніколи не зможуть розлучитися!" Так, ми любили одна одну, але наше почуття було таке чисте й таке сильне, що думка про розлуку не збурювала нашого внутрішнього миру, адже ми відчували, що ніщо, навіть океан, не могло б віддалити однієї від іншої….. Селіна спокійно дивилася, як мій маленький
|A 62v| човник дістається берегів Кармелю, погоджувалася залишатися у бурхливому морі світу так довго, як захоче Господь, впевнена, що й вона пристане до берега, предмету наших прагнень…..)
      У неділю 20 листопада ми вдяглися згідно з церемоніалом Ватикану (тобто в чорне, з мереживним покрівцем на голові), прикрасилися широким медальйоном зі Львом XIII на блакитно-білій стрічці й увійшли до Ватикану, до каплиці Верховного Пастиря. О восьмій ми були дуже зворушені, коли побачили, як він входить служити Святу Месу.... Спочатку він благословив численних паломників, зібраних навколо нього, потім приступив сходами до Св. Вівтаря й показав нам своєю побожністю, гідною Вікарія Ісуса, що справді є "Святішим Отцем". Серце моє билося дуже сильно, а молитви були дуже палкі, коли Ісус сходив через руки свого Верховного Священика, однак я була сповнена довіри. Євангеліє того дня містило ці захоплюючі слова: "Не бійся, мале стадо, адже Отцю Моєму сподобалося дати вам Царство". Лк 12,32 Я не боялася, я сподівалася, що царство Кармелю невдовзі належатиме мені, не думала тоді про інші слова Ісуса: "Готую вам царство, як Мій Отець його приготував Мені". Лк 22,29 Тобто, зберігаю для вас хрести й випробування, й таким чином станете гідні обійняти царство, якого так прагнете. Оскільки було необхідно, щоб Христос страждав і так увійшов до Своєї слави, то якщо ви прагнете зайняти місце при Його боці, випийте чашу, Лк 24,26 яку пив Він сам!.... Мф 20,21-23 Ту чашу подав мені Святіший Отець, і мої сльози змішалися з гірким напоєм, який мені був даний. Після подячної меси, відправленої після меси Його Святості, почалася аудієнція. Лев XIII сидів у великому кріслі, був одягнений звичайно,
|A 63r| в білу сутану, таку ж саму пелерину, а на голові мав тільки маленький пілеолус. Навколо нього були кардинали, архієпископи і єпископи, але я бачила їх тільки взагалі, адже моя увага була прикута до Святішого Отця. Ми проходили перед ним усі разом, кожен паломник своєю чергою ставав навколішки, цілував стопу й руку Льва XIII, отримував його благословення, і два папські гвардійці доторкалися до нього згідно з церемоніалом, даючи йому в такий спосіб знак, щоб підвівся (паломник, – я так погано висловлюю свою думку, що можна подумати, ніби йдеться про Папу). Перш ніж увійти до папських апартаментів, я була налаштована на розмову дуже рішуче, але, побачивши праворуч від Святішого Отця "О. Ревероні!...", відчула, що моя відвага слабшає. Майже тієї самої миті нам переказали від нього, що він забороняє звертатися до Льва XIII, оскільки аудієнція занадто розтягується….. Я подивилася на любу Селіну, щоб дізнатися, що вона про це думає. "Кажи!" – сказала вона. За хвилю я була біля ніг Святішого Отця. Коли поцілувала його туфлю, він подав мені руку, але замість того, щоб її поцілувати, я склала руки й, підносячи до нього повні сліз очі, вигукнула: "Святіший Отче, прошу Вас про велику милість!..." Тоді Святіший Отець нахилив до мене голову, так, що наші обличчя майже торкалися, і я побачила, що його чорні й глибокі очі уважно дивляться на мене, проникаючи, здається, аж до глибини моєї душі. – "Святіший Отче, – сказала я, – ради вшанування Вашого ювілею, дозвольте мені вступити до Кармелю у віці 15 років!...."
      Напевно мій голос тремтів від зворушення, тому, звертаючись до О. Ревероні, який дивився на мене з подивом і незадоволенням, Св. Отець сказав: "Не дуже добре розумію". – Якби Господь дозволив, О. Ревероні дуже легко отримав би те, чого я прагнула, але Він хотів мені дати хрест, а не втішення. – "Святіший Отче (відповів Генеральний Вікарій), це дитина, яка прагне вступити до Кармелю у віці 15 років, але настоятелі саме розглядають цю справу". – "Що ж, дитя моє, продовжив Св. Отець, дивлячись на мене з добротою, роби так, як скажуть настоятелі". Тоді, спираючи руки
|A 63v| на його коліна, я зібрала рештки сил і сказала жалісним голосом: "О! Святіший Отче, якби Ви сказали "так", усі б погодилися!..." Він подивився на мене уважно й промовив ці слова, наголошуючи кожен склад: "Що ж... що ж.. Вступиш, якщо Господь цього хоче!..."      (У його інтонації було щось таке проникливе й переконливе, що, здається, ще й зараз його чую). Оскільки доброта Святішого Отця додала мені відваги, я хотіла й далі говорити, але двоє гвардійців папської гвардії ввічливо доторкнулися до мене, щоб я встала. Бачачи, що цього недостатньо, вони схопили мене під руки й О. Ревероні допоміг їм підвести мене, адже я весь час стояла навколішках зі складеними руками, спертими на коліна Льва XIII, й справді силою відірвали мене від його ніг.... У той момент, коли мене так підносили, Св. Отець приклав свою руку до моїх уст, потім підніс її, щоб благословити мене, і тоді очі мої наповнилися сльозами, й О. Ревероні міг споглядати не менше діамантів, ніж у Байє....... Двоє гвардійців папської гвардії, так би мовити, віднесли мене аж до дверей, і там третій гвардієць вручив мені медаль Льва XIII. Селіна, яка йшла за мною, була свідком сцени, яка щойно відбулася, й була зворушена майже так само, як я, але спромоглася попросити у Св. Отця благословення для Кармелю. О. Ревероні з незадоволенням у голосі відповів: "Кармель уже отримав благословення". Добрий Св. Отець лагідно продовжив: "О, так! Вже отримав благословення". Тато підходив до ніг Льва XIII перед нами (з чоловіками), О. Ревероні був з ним дуже ласкавий і представив його як Батька двох Кармеліток. Верховний Пастир, на знак особливої приязні, поклав руку на достойну голову мого любого Короля, ніби відзначаючи його в такий спосіб таємничою печаттю від імені Того, чиїм є дійсним представником.... Ах! тепер, коли цей Батько чотирьох Кармеліток у Небі, на його чолі спочиває вже не рука Папи,
|A 64r| пророчо заповідаючи йому мучеництво... То і рука Нареченого Дів, Царя Слави лежить на сяючому чолі Його Вірного Слуги, Мф 25,21 й ніколи вже ця славна рука не припинить спочивати на чолі, яке оточила славою!... Одкр 7,3
      Мій любий Тато дуже занепокоївся, побачивши мене всю в сльозах, вийшовши з аудієнції, він зробив усе, що міг, щоб мене потішити, але марно…… У глибині серця я відчувала великий мир, адже зробила абсолютно все, що було в моїх силах, аби відповісти на те, чого прагнув від мене Господь, але цей мир був у глибині, а гіркота переповнювала мою душу, оскільки Ісус мовчав. Здавалося, що Він відсутній, ніщо не виявляло Його присутності….. Того дня навіть сонце не насмілилося світити, й гарне блакитне небо Італії, затягнуте хмарами, не припиняло плакати разом зі мною... Ах! це був кінець, моя подорож не мала вже для мене жодної привабливості, адже її мета залишилася недосяжною... Однак останні слова Святішого Отця мали мене потішити: чи не були вони справжнім пророцтвом? Попри всі перешкоди, те, чого хотів Господь, сталося. Він не дозволив створінням робити те, що вони хотіли, а змусив їх виконувати Його волю…. Трохи раніше я присвятила себе Дитяткові Ісус, щоб бути Його маленькою іграшкою, я сказала Йому, щоб не поводився зі мною, як із коштовною іграшкою, що на неї діти тільки дивляться, не маючи відваги до неї доторкнутися, але як із м'ячиком,      який не має ніякої цінності, який можна кидати на землю, бити ногою, проколювати, залишити в кутку або ж притулити до серця, якщо це буде Йому приємно. Одне слово, я хотіла розважити маленького Ісуса, зробити Йому приємне, хотіла піддатися Його дитячим забаганкам……..Він вислухав мою молитву………. У Римі Ісус проколов свою маленьку іграшку, захотівши побачити, що там усередині, а потім, побачивши, задоволений Своїм відкриттям, впустив малий
|A 64v| м'ячик і заснув….. Що Він робив під час Свого солодкого сну і що відбувалося з покинутим м'ячиком?... Ісусові снилося, що Він продовжує гратися Своєю іграшкою, піднімаючи й кидаючи її, а потім, покотивши її дуже далеко від Себе, притулив до серця, вже не дозволяючи, щоб вона коли-небудь віддалилася від Його ручки……..
      Розумієте, моя люба Матінко, як сильно засмутився м'ячик, опинившись на землі.... Однак я не припиняла сподіватися всупереч усякій надії. Рим 4,18 За кілька днів після аудієнції у Св. Отця Тато пішовши відвідати брата Симеона,      зустрів у нього О. Ревероні який був дуже чемний. Тато жартома дорікнув йому, що той не допоміг мені у важкій справі, а потім розповів історію своєї Царівни братові Симеону. Достойний старець слухав його розповідь дуже зацікавлено, навіть зробив кілька нотаток, і сказав зі зворушенням: "В Італії такого не буває!.." Гадаю, ця зустріч справила дуже добре враження на О. Ревероні, всю наступну частину подорожі він не припиняв доводити мені, що нарешті переконався в моєму покликанні.
       Назавтра після того пам'ятного дня ми мали з самого ранку виїжджати до Неаполя й Помпеї. На нашу честь Везувій гримів цілий день, випускаючи разом з гарматними пострілами густий стовп диму. Сліди, які він залишив на руїнах Помпеї, вражаючі: показують могутність Бога, Який "Споглядає на землю, і вона тремтить, дотикає гір, і вони димлять"…… Пс 103,32
       Я хотіла би прогулятися серед цих руїн сама, пороздумувати про крихкість людських речей, але велика кількість подорожніх значною мірою приглушувала меланхолійний настрій знищеного міста.... Неаполь був повною протилежністю, велика кількість двоконних екіпажів зробила прекрасною нашу подорож до монастиря Сан-Мартіно на
|A 65r| високому узгір'ї, яке височіє над цілим містом. На жаль, коні, що нас везли, щомиті лякалися, і кілька разів я навіть думала, що настала моя остання година. Марно наш візник повторював магічне слово італійських кучерів: "Арріраu, арріраu...", – бідні коні хотіли перевернути диліжанс. Нарешті, з допомогою наших ангелів-хранителів, ми дісталися чудового готелю. Протягом усієї подорожі ми мешкали в царських готелях, навколо мене ще ніколи не було такої розкоші. І це був саме той випадок, коли кажуть, що багатство не дає щастя, адже я була б щасливішою під солом'яною стріхою з надією на Кармель, ніж серед позолоченої ліпнини, сходів з білого мармуру, шовкових покривал з гіркотою в серці.... Ах! як добре я відчула, що предмети, що нас оточують, не приносять радості, вона знаходиться в наглибшій глибині душі, її можна так само добре мати у в'язниці, як і в палаці. Доказом є те, що я щасливіша в Кармелі, навіть серед внутрішніх і зовнішніх випробувань, ніж у світі, оточена зручностями життя, й особливо радістю батьківського дому!....
      Моя душа була занурена в сум, однак зовні я не змінилася, оскільки вважала, що ніхто не знав про моє прохання, представлене Св. Отцеві. Невдовзі я переконалася, що було навпаки, і коли залишилася у вагоні сама з Селіною (інші пасажири під час кількахвилинної зупинки пішли до буфету), побачила, що О. Легу, генеральний вікарій Кутансу, відчиняє двері купе й, дивлячись на мене з посмішкою, каже: "І що? Як почувається наша маленька кармелітка..." Тоді я зрозуміла, що все паломництво знає про мою таємницю. На щастя, ніхто мені цього не казав, але з доброзичливих поглядів, якими дивилися на мене, я зрозуміла, що моє прохання не викликало поганого
|A 65v| враження, навпаки….. В маленькому містечку Ассізі я мала нагоду сісти до одного диліжансу з О. Ревероні – честь, якої не удостоїлася жодна жінка протягом усієї подорожі. Ось як я отримала цей привілей. Після відвідування місць, напоєних благоуханням чеснот Св. Франциска і Св. Клари ми пішли нарешті до монастиря Св. Агнеси, сестри Св. Клари. Я досхочу споглядала голову Святої, а коли виходила однією з останніх, помітила, що загубила пояс. Я шукала його серед натовпу, якийсь священик змилувався наді мною й допоміг мені, і коли знайшов, я побачила, що він пішов, а я залишилася сама, продовжуючи шукати, оскільки мала пояс, але не могла його надягти, бо бракувало застібки.... Нарешті я побачила, що вона блищить у кутку. Взяти її й прикріпити до стрічки було недовго, але попередня праця забрала багато часу, і я дуже здивувалася, коли опинилася перед церквою сама, всі численні диліжанси зникли, крім екіпажу О. Ревероні. Що робити? Бігги за екіпажами, яких я вже й не бачила, ризикувати спізнитися на потяг і стривожити любого Татуся чи попросити місця в екіпажі О. Ревероні?.. Я вирішила зупинитися на останньому. Надавши обличчю люб'язного виразу і намагаючись виявити якнайменше збентеження, попри те, що була страшенно збентежена, я описала йому свою критичну ситуацію, чим збентежила його самого, адже його екіпаж був повний найповажніших панів з усього паломництва, отже не було жодної змоги знайти ще одне місце, але один дуже елегантний пан поспішно вийшов, допоміг мені сісти на його місце, а сам скромно сів поруч із кучером. Я була схожа на білку, яка потрапила в пастку, поставлену на щурів, і далеко мені було до зручності серед усіх тих поважних панів, а особливо перед найбільш грізні ним , навпроти якого мене посадили…. Однак він був
|A 66r| дуже привітний і час від часу переривав свою розмову з панами, щоб говорити мені про Кармель. Перш ніж ми доїхали до вокзалу, і усі ці великі особи вийняли свої великі гаманці, щоб дати гроші кучерові (якому вже заплатили), я зробила так само як вони, але О. Ревероні не погодився, щоб я виймала гарні маленькі монетки, волів дати одну велику монету за нас обох.
      Іншим разом я опинилася з ним в омнібусі, він був ще більш привітний і обіцяв мені, що зробить усе, що зможе, щоб я вступила до Кармелю….. Ці дрібні зустрічі, хоч і були бальзамом на мої рани, не змінили факту, що зворотній шлях був менш приємний, ніж дорога до Риму, оскільки я вже не мала надії "на Св. Отця", не могла знайти жодного порятунку на землі, яка здавалася мені висхлою пустелею без води. Пс 62,2 Уся моя надія була в самому тільки Господові... саме тоді я переконалася, що треба більше звертатися до Нього, ніж до Його святих……..
      Душевний сум не зашкодив мені дуже цікавитися святими місцями, які ми відвідували. У Флоренції      я була щаслива споглядати Св. Магдалину де Пацці посеред хору кармеліток, які відчинили нам великі ґрати. Оскільки ми не знали, як скористатися таким привілеєм, багато осіб прагнуло доторкнутися розарієм до гробу святої, але тільки я могла просунути руку крізь ґрати, які нас від нього відділяли, тому всі приносили мені свої розарії, й я дуже пишалася своїм служінням….. Мені завжди було потрібно знайти можливість доторкнутися до всього, і також у Церкві Св. Єрусалимського Хреста (в Римі) ми могли вшанувати багато фрагментів справжнього Хреста, дві тернини й один зі святих цвяхів у чудовому релікварії, мистецьки виконаному з золота, але без скла, отже, вшановуючи цінну реліквію, я знайшла спосіб просунути мізинця до
|A 66v| одного з отворів і релікварія й могла доторкнутися до цвяха, який був занурений у кров Ісуса….. Справді, я була занадто смілива!.. На щастя, Господь, Який бачить глибину серця, знає, що мої наміри були чисті й що ні за що в світі я не хотіла б Йому не подобатися, я поводилася перед ним як дитина, яка певна, що їй дозволено все і вважає скарби свого Отця своїми. – Лк 15,31 Ще й досі не розумію, чому в Італії жінок так часто відлучають від Церкви. Нам щохвилини казали: "Не входьте сюди.. Не входьте туди, бо вас екскомунікують!.." Ах! бідні жінки, як ними погорджують!... А втім, є набагато більше жінок, які люблять Господа, а не чоловіків, і під час Страстей Нашого Господа жінки мали більше відваги, Мф 27,55 ніж апостоли, оскільки не злякалися образ воїнів і наважилися витерти гідний прославлення Лик Ісуса... Без сумніву, саме тому Він дозволяє, щоб погорда була їхнею долею на землі, оскільки Сам вибрав її для самого Себе….. У Небі напевно Він зможе показати, Іс 55,8 що Його думки – це не думки людей, адже тоді останні будуть першими.... Мф 20,16 Не раз під час подорожі мені бракувало терпіння чекати Неба, щоб бути першою….. Одного дня, коли ми відвідували монастир Кармелітів, я, не задовольнившись ходінням з паломниками по зовнішніх галереях, зайшла у внутрішній дворик... і раптом побачила поважного старого кармеліта, який здалеку давав мені знаки, щоб я віддалилася, але замість того, щоб відійти, я наблизилася до нього й, показуючи на зображення у галереї, дала йому зрозуміти, що вони гарні. Без сумніву, з моїх кіс, розпущених на спині, і з молодого вигляду він зрозумів, що я дитина, посміхнувся доброзичливо й віддалився, бачачи, що перед ним не ворог. Якби я могла говорити з ним італійською, сказала б йому, що я майбутня кармелітка, але через тих, хто будував Вавілонську вежу, це було неможливо для мене. Бут 11,1-9
      – Відвідавши ще Пізу і Геную,      ми повернулися до Франції. Краєвиди дорогою
|A 67r| були чудові, іноді ми їхали вздовж моря,      й залізничні колії були так близько, що мені здавалося, буцімто і хвилі досягнуть нас (таке видовище викликав шторм, це було ввечері, тому сцена була ще більш приваблива), іноді – через низини, вкриті апельсиновими деревами з достиглими плодами, зеленими оливами з ніжним листям, чарівними пальмами... на вечірній зорі ми бачили, як численні маленькі морські порти освітлюються багатьма вогниками, коли на Небі миготять перші зірки.... Ах! яка поезія переповнювала мою душу при погляді на усі ці речі, бачені вперше у житті!... Без жалю я дивилася на те, як вони зникають, моє серце прагнуло інших чудес, вже достатньо воно споглядало красу цієї землі, краса Неба була предметом його прагнень, і щоб давати її душам, я хотіла стати ув'язненою ….      Перш ніж побачити, як відчиняються переді мною двері блаженної в'язниці, за якою сумувала, я мусила ще боротися й страждати, я відчувала це, повертаючись до Франції, але моя довіра була така велика, що я не втратила надії, що мені дозволять вступити 25 грудня.;.... Щойно ми приїхали до Лізьє, першим нашим візитом були відвідини Кармелю. Що це була за зустріч!... Ми мали стільки сказати одна одній після місяця розлуки, місяця, який здавався мені ще довшим, під час якого я навчилася більше, ніж протягом багатьох років…..
      О, моя люба Матінко! Як солодко було знову побачити Вас, відкрити перед Вами мою бідну зранену душечку. Вам, яка вміла так добре мене зрозуміти, якій достатньо було одного слова, одного погляду, щоб усе зрозуміти! Я цілком поклалася [на Вас], зробила все, що від мене залежало, все, навіть розмову зі Св. Отцем, тому не знала, що ще робити. Ви сказали мені написати до Його Екселенції й нагадати йому про його обіцянку. Я зробила це одразу, найкраще як тільки вміла, але словами, які мій дядько визнав занадто
|A 67v| простими й переробив мого листа. У хвилини, коли я мала його вислати, отримала лист від Вас, у якому Ви казали не писати, а почекати кілька днів, – я одразу послухалася, оскільки була впевнена, що це єдиний спосіб не помилитися. Нарешті, за 10 днів до Різдва, мій лист був висланий. Цілком упевнена, що відповідь не забариться, я щодня ходила з Татом на пошту, вважаючи, що знайду там дозвіл випурхнути, але кожний ранок приносив мені нове розчарування, яке все-таки не ослаблювало моєї віри…. Я просила Ісуса розірвати мої кайдани, Пс 115,16 і Він зробив це, але зовсім не так, як я сподівалася…. Прийшло прекрасне свято Різдва, й Ісус не прокинувся... Залишив на землі Свій м'ячик і навіть не подивився на нього…..
      З розбитим серцем ішла я на вечірню месу, я ж так розраховувала, що візьму в ній участь уже за ґратами Кармелю!... Це було дуже велике випробування для моєї віри, але Той, Чиє серце чуває під час сну, Пнп 5,2 дав мені зрозуміти: тим, хто має віру як гірчичне зерно, Мф 17,19 Він чинить чуда й робить так, що вони гори переносять, аби зміцнити таку малу віру; але для Своїх близьких, для Своєї Матері Він не чинить чудес, перш ніж випробує їхню віру. Хіба ж Він не дозволив померти Лазарю, хоча Марія й Марта наказали передати Йому, що той хворий?.. Йн 11,1-4 На весіллі в Кані, коли Пресвята Діва Марія попросила Ісуса допомогти господарям, хіба Він не відповів їй, що Його година ще не прийшла?.... Але після цього випробування – яка нагорода: вода перетворюється на вино.... Лазар воскресає! Йн 2,1-11 Йн 11,3 Так само Ісус вчинив ізТерезою: після довгих випробувань виконав усі прагнення її серця...
      У другій половині дня світлого свята, проведеного в сльозах, я пішла відвідати кармеліток. Яке ж величезне було моє здивування, коли я помітила при відкритті
|A 68r| ґрат чарівного маленького Ісуса, Який тримав у руці м'ячик, де було написане моє ім'я. Замість Ісуса, занадто маленького, щоб говорити, кармелітки заспівали мені пісню, складену моєю любою Матір'ю, кожне слово пісні приносило моїй душі дуже солодку втіху, – ніколи не забуду тієї делікатності материнського серця, яке завжди обдаровувало мене неймовірною ніжністю… Коли я подякувала, заливаючись солодкими сльозами, розповіла про несподіванку, що її приготувала моя люба Селіна після повернення з меси. Я знайшла у своїй кімнаті, усередині чарівної мідної миски, маленький кораблик, у якому був маленький Ісус, що спав із маленьким м'ячиком поруч; на білому вітрилі Селіна написала слова: "Я сплю, але серце Моє чуває", Пнп 5,2 а на самому кораблику одне слово: "Довіра!" Ах! якщо Ісус ще не звертався до своєї маленької нареченої, якщо Його божі очі ще залишалися заплющеними, то принаймні являв їй Себе за допомогою душ, які розуміли всю ніжність любові Його серця…..
      Першого дня 1888 року Ісус ще раз дав мені в подарунок Свій хрест, але цього разу я мусила нести його сама, адже він був тим болісніший, що його не зрозуміли.... Лист від Поліни повідомив мені,      що відповідь Його Екселенції надійшла 28-го, у свято Св. Невинних немовлят, але вона мені про нього не повідомила, бо вирішила, що мій вступ відбудеться тільки після великого посту. Я не могла стримати сліз при думці про таке довге зволікання. Це випробування мало для мене зовсім особливий характер, я бачила, що мої кайдани, які приковували мене до світу, розірвані, але цього разу святий ковчег      Пс 115,16 відмовлявся прийняти бідолашну голубку…. Бут 7,13-16 Можу повірити, що я мала здаватися безумною, не приймаючи з радістю трьох місяців вигнання, але думаю також, що насправді це випробування було дуже велике й завдяки ньому я дуже зросла у довірі Богові й у інших чеснотах.
|A 68v| Як минули ці три місяці, такі багаті на милості для моєї бідної душі?.. Спочатку мені спало на думку не соромитися й провадити дуже регулярний спосіб життя, до якого я звикла, але швидко я зрозуміла ціну часу, який мені було подаровано, й вирішила взятися до життя серйозного й повного умертвлень більш ніж будь-коли. Коли я кажу про умертвлення, то не маю на увазі покутні практики, на жаль! не робила ніколи жодної. Я була дуже далеко від того, щоб уподібнюватися до гарних душ, які з дитинства практикують усякого роду умертвлення, й не відчувала до цього жодної схильності. Без сумніву, це виникало з мого боягузтва, адже я могла б, як Селіна, знаходити тисячі малих ідей, щоб справляти собі страждання, – замість цього я дозволяла балувати себе й відгодовувати, як пташеня, яке не потребує покути… Мої умертвлення полягали на тому, щоб зламати мою волю, яка завжди була готова нав'язувати себе, щоб стримуватися від гострих відповідей, щоб непомітно виконувати дрібні послуги, щоб сидіти, не спираючись спиною і т.д, і т.д.... Саме через практикування цього нічого я готувалася стати нареченою Ісуса, й не можу висловити, скільки солодких спогадів залишило мені це очікування... Три місяці проминають дуже швидко, нарешті надійшла так гаряче жадана хвилина...


Категорія: Історія однієї душі. | Додав: пиріжок (06.09.2013)
Переглядів: 786 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Друзі сайту
Цікаве на сайті