Дозвілля

Меню сайту
Категорії розділу
МІСЯЦЕЛІК (Василь Скуратівський) Український народний календар
ПОГОСТИНИ (Василь Скуратиівський)
Історія однієї душі.
ЧУДЕСНА СВІЧКА Сельма Лагерлеф
Різне
Фото
Реклама
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 530
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Block title
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Яндекс.Метрика  ShiftCMS.net - Каталог сайтів Львова Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера Каталог
сайтів України

Directrix.ru - рейтинг, каталог сайтов Львівський каталог сайтів
Головна » Статті » Література » Історія однієї душі.

Розділ 7. Постулантка й новіція в Кармелі.


[ Розділ 7.]

[ Постулантка й новіція в Кармелі. ]




       Для мого вступу був вибраний понеділок, 9 квітня, того дня Кармель святкував Благовіщення, перенесене через великий піст. Напередодні ціла родина зібралася навколо столу, при якому я мала сидіти востаннє. Ах! як розривають серце ці зібрання з близькими!... тоді, коли краще воліла би бути забутою, вділяються пестощі й найніжніші слова, й спонукають відчути жертву розставання... Мій любий Цар не казав майже нічого, але його погляд увесь час з любов'ю спочивав на мені... Тітка час від часу плакала, Дядько робив мені багато сердечних компліментів. Жанна й Марія теж були переповнені ніжністю до мене, особливо Марія, яка
|A 69r| відвела мене вбік, попросила пробачення за прикрості, яких, вважала, мені завдала. Нарешті, моя люба Леоні, яка за кілька місяців до того повернулася від Візиток, ще більше обсипала мене поцілунками й пестощами. Я не згадала тільки Селіну, але Ви здогадуєтеся, люба Матінко, як минула остання ніч, коли ми спали разом... Вранці того великого дня, кинувши останній погляд на Бюісонне, це чарівне гніздо мого дитинства, якого вже ніколи не мала побачити, я вирушила під руку з моїм любим Царем, щоб зійти на гору Кармель.... Як і попереднього дня, вся родина зібралася, щоб узяти участь у Св. Месі й причаститися. Щойно Ісус увійшов у серце моїх любих рідних, я чула навколо себе вже тільки ридання, лише я одна не проливала сліз, але відчувала, що серце моє б'ється так різко, що здавалося неможливим зробити крок уперед, коли мені дали знак підійти до дверей клаузури, а все одно я йшла, весь час роздумуючи, чи не помру від сили ударів свого серця... Ах! що це була за мить, треба це пережити, щоб знати, що це таке...
       Моє зворушення не було помітне ззовні. Обійнявши всіх членів моєї коханої родини, я встала навколішки перед своїм незрівняним Батьком, просячи його благословення. Щоб дати мені його, він і сам встав навколішки й благословив мене, плачучи... Дивлячись на це, ангели напевно посміхалися, старець      жертвує Господу свою дитину навесні її життя!... За кілька хвилин брама святого ковчегу замкнулася за мною, Бут 7,16 а там я вже приймала обійми коханих сестер, які раніше були мені матерями      і яких з тієї миті я мала брати за зразок поведінки.... Нарешті мої прагнення здійснилися, моя душа відчувала такий солодкий і глибокий МИР, що я не могла б цього
|A 69v| висловити, і ось уже 7 з половиною років цей внутрішній мир залишається моєю долею, не покинув мене під час найбільших випробувань.
       Як усіх постуланток,      одразу після входу мене завели в хор, де було темно через виставлення Пресв. Дарів,      і перше, що прикувало мій погляд, – були очі нашої святої Матері Женев'єви, які дивилися на мене з увагою, якусь мить я залишалася на колінах перед нею, дякуючи Господу за милість, якої Він мені вділив, що я могла пізнати святу, а потім пішла за нашою Матір'ю      Марією де Гонзаг в різні місця спільноти. Все мене захоплювало, здавалося, я перенеслася в пустелю, особливо причарувала мене наша      маленька келія,      але радість, яку я відчувала, була тиха, найменший вітерець не збурював спокійних вод, якими плив мій човник, жодна хмара не затемнювала лазурного неба... ах! я була цілком винагороджена за всі мої випробування... з якою глибокою радістю я повторювала слова: "Це назавжди, я тут назавжди!.."
       Це щастя не було примарним, воно не мало відлетіти разом з ілюзіями перших днів. Ілюзій, Господь дав мені цю милість, я не мала ЖОДНОЇ, вступаючи до Кармелю: я переконалася, що монаше життя було таким, яким я його собі уявляла, не здивувала мене жодна жертва, а Ви знаєте, моя люба Матінко, що на своїх перших кроках я зустріла більше тернин, ніж троянд!... Так страждання відкрило мені свої обійми, і я кинулася в них з любов'ю... Для чого я прийшла до Кармелю, я висловила біля ніг Ісуса-Гостії, під час екзамену перед орденськими обітницями: "Я прийшла, щоб спасати душі, а особливо, щоб молитися за священиків". Коли хочеш осягнути якусь мету, треба зібрати відповідні засоби; Ісус дав мені зрозуміти, що хоче привернути до мене душі саме через хрест, і моє вподобання до страждання зростало мірою збільшення страждань. Протягом п'яти років це було моєю дорогою, але
       |A 70r| назовні ніщо не видавало мого страждання, ще більш гіркого через те, що я була єдиною, хто про нього знав. Ах! яка несподіванка зустріне нас в кінці світу, коли будемо читати історію душ..... скільки людей здивується, побачивши, якою дорогою вели мою душу!.....
       Це так істинно, що за два місяці після мого вступу О. Пішон, який приїхав на складання обітниць      С. Марії від Пресвятого Серця, був здивований тим, що Господь чинив у моїй душі, й сказав мені, що попереднього дня, придивляючись до мене, коли я молилася в хорі, він вважав мою ревність дуже дитячою, а мою дорогу дуже лагідною. Зустріч із добрим Отцем була для мене дуже великою втіхою, але вкритою сльозами через те, що я відчувала трудність відкрити свою душу. Однак я зробила загальну сповідь, якої ніколи ще не робила. Наприкінці Отець сказав мені найбільш утішливі слова, які бриніли у вухах моєї душі: "У присутності Господа, Пресвятої Діви Марії й усіх святих засвідчую, що ти НІКОЛИ НЕ ВЧИНИЛА ЖОДНОГО СМЕРТНОГО ГРІХА". І потім додав: подякуй Господу за те, що Він для тебе робить, бо якби Він тебе залишив, замість того, щоб бути маленьким ангелом, ти стала б маленьким дияволятком. Ах! легко було в це повірити, я відчувала, наскільки я слабка й недосконала, але вдячність переповнювала моє серце; я так боялася, що позбавила сяйва шату свого Хрещення, що мені здавалося, що це запевнення з вуст такого духовного керівника, якого прагнула Наша Св. Мати Тереза, тобто який поєднує знання й чесноти,      походить з уст самого Ісуса....Добрий Отець сказав мені ще такі слова, які солодко закарбувалися в моєму серці: "Дитя моє, нехай Господь завжди буде твоїм Настоятелем і твоїм Магістром новіціату". І Він справді ним був, а також "моїм духовним Керівником". Це не означає, що хочу сказати, ніби моя душа була закрита для Настоятелів, ах! нічого схожого, я завжди старалася, щоб вона була для них наче відкрита книга;
|A 70v| але оскільки наша Мати часто хворіла, в неї було мало часу, щоб займатися мною. Я знаю, що вона мене дуже любила й говорила про мене тільки добре, однак Господь Бог дозволив, що несвідомо вона була для мене ДУЖЕ СУВОРА;      щоразу, зустрівши її, я мусила цілувати землю,      те саме було під час нечастих духовних розмов,      які вона зі мною провадила... Що за безцінний дар!.. Як Господь діяву видимий спосіб через ту, яка Його представляла!... Що б зі мною сталося, якби, як вважали люди у світі, я була "іграшкою" спільноти?.. Можливо, замість того, щоб бачити Нашого Господа в Настоятелях, я помічала б тільки людей, і моє серце, добре збережене у світі, в клаузурі прив'язалося би по-людськи... На щастя, мене зберегли від такого нещастя. Без сумніву, я дуже любила нашу Матір, але почуттям чистим, яке відносило мене до Нареченого моєї душі.....
       Наша магістра      була справжньою святою, досконалим образом перших кармеліток; я цілими днями була з нею, адже вона вчила мене працювати. Її доброта до мене була безмежна, а все-таки душа моя не розширювалася… Тільки з великим зусиллям я відбувала духовні розмови з нею, оскільки не мала звички розмовляти про свою душу й не знала, як висловити те, що в ній відбувалося. Одного дня одна добра старша матір      зрозуміла те, що я відчувала, й зі сміхом сказала мені під час рекреації: "Донечко моя, мені здається, що тобі немає що сказати своїм настоятелькам". – Чому Ви так кажете, Матінко?.. – "Оскільки твоя душа надзвичайно проста, але коли станеш досконалою, будеш ще простіша, що ближча людина до Бога, то простішою стає". Добра Мати не помилялася, однак трудність, яку справляло мені відкривання моєї душі, хоч і виникала з простоти, була справжнім випробуванням, бачу це тепер, адже, не переставши бути простою,
|A 71r| висловлюю свої думки з великою легкістю.
       Я сказала, що Ісус був моїм "духовним Керівником". – Вступаючи до Кармелю, я познайомилася з тим, хто мав ним бути, але тільки-но він прийняв мене до числа своїх дітей, як поїхав на вигнання....      Так я пізнала його тільки для того, щоб одразу втратити... Оскільки я отримувала від нього лише один лист на рік      Квіточка, пересаджена на гору Кармель, мала розвиватися в тіні Хреста, сльози, кров Ісуса стали її росою, а її Сонцем був Гідний Прославлення Лик, вкритий сльозами…. Раніше я не знала глибини скарбів, прихованих у Пресвятому Обличчі,      це завдяки Вам, моя люба Матінко, я навчилася пізнавати їх. Так само, як тоді, коли Ви випередили нас, ідучи до Кармелю, так само й тепер Ви першою зрозуміли таємницю любові, приховану в Обличчі нашого Нареченого; тоді Ви покликали мене, і я зрозуміла…. Зрозуміла, чим була справжня слава. Той, чиє Царство не від цього світу, Йн 18,36 показав мені, що справжня мудрість полягає у тому, щоб "хотіти бути забутою й вважатися за ніщо", – щоб "свою радість покладати в погорді самою собою"….
       Ах! Як обличчя Ісуса, я хотіла, щоб: "Моє обличчя було справді закрите, щоб ніхто на землі мене не розпізнавав". Іс 53,3 Я прагнула страждати й бути забутою….
       Яка ж милосердна      дорога, якою Бог мене завжди провадив, ніколи не пробуджував у мені прагнення чогось, чого не хотів мені дати, тому й гіркий келих видався мені солодким…
       Після світлих свят травня, свят складання обітниць і облучин
|A 71v| нашої дорогої Марії, найстаршої з родини, яку наймолодша мала щастя коронувати в день вінчання,      обов'язково мало навідати нас страждання… У травні попереднього року Тато отримав якийсь напад паралічу в ногах,      ми тоді дуже непокоїлися, але сильний організм мого любого Царя переміг хворобу, й наші побоювання зникли, однак не раз під час подорожі до Рима ми помічали, що він легко стомлювався й не був такий веселий, як зазвичай.... Те, що я помітила особливо, – це прогрес у досконалості, який Тато робив, за зразком Св. Франциска де Саль: він осягнув таке панування над своєю поривчастою натурою, що здавалося, ніби він має найлагіднішу у світі вдачу.... Здавалося, що мирські справи ледве обходять його, він легко підносився над труднощами життя, нарешті Господь заливав його втішенням, коли він щоденно молився перед Пресвятими Дарами, часто сльози наповнювали його очі, а обличчя промінювало небесну благість… Коли Леоні відійшла від Візиток, він не занепокоївся, не зробив жодного докору Господу, що Він не вислухав молитов про покликання для його дорогої доньки, а навіть з певною радістю поїхав її забирати....
       Ось із якою вірою Тато прийняв розлуку зі своєю царівною. Він повідомляв це своїм друзям в Алансоні такими словами: "Що ж, любі друзі, Тереза, моя царівна, вступила вчора до Кармелю! Тільки Бог може вимагати такої жертви... Не жалійте мене, адже моє серце сповнює радість".
       Прийшов час, щоб такий вірний слуга отримав нагороду за свою працю, Мф 25,21 й було справедливо, щоб його нагорода була подібна до тієї, яку Бог дав Цареві Неба, Своєму єдиному Синові… Тато саме пожертвував Богові Вівтар,      і саме він був вибраний жертвою, яка мала бути на ньому принесена разом із Непорочним Агнцем.
|A 72r| Ви знаєте, моя люба Матінко, гіркоту червня, а особливо 24-го 1888 р.,      ті спогади занадто добре відбилися в глибині наших сердець, щоб їх треба було описувати… О, Мати моя! як ми страждали… а це був тільки початок нашого випробування… Тим часом настав час моїх облучин, капітул прийняв мене, але як тут думати про організацію святкування? Вже думали вбрати мене у святий хабіт, не виводячи мене назовні, але вирішили почекати. Всупереч усілякій надії, наш дорогий Батько встав після другого нападу, і Його Екселенція призначив церемонію на 10 січня. Очікування було довге, зате яке гарне свято!.... нічого там не бракувало, нічого, навіть снігу… Не знаю, чи я вже казала Вам про свою любов до снігу?.. Коли я була зовсім маленька, його білизна захоплювала мене; однією з найбільших моїх радостей було прогулюватися серед снігопаду. Звідки в мене ця любов?.. Можливо, від того, що я була зимовою квіточкою,      першим вбранням, який у моїх дитячих очах прикрашав природу, був її білий плащ….
       Врешті-решт, я завжди хотіла, щоб у день моїх облучин природа, як і я, була вбрана в біле.      У надвечір'я того прекрасного дня я з сумом дивилася на сіре небо, з якого час від часу накрапав дрібний дощ, і було так тепло, що я вже не сподівалася на сніг. Наступного ранку Небо не змінилося, але свято було захоплююче, а найзахоплюючою квіткою був мій любий Цар, ніколи він не був прекрасніший, більш гідний ...      Всі були в захваті від нього, це був день його тріумфу, останнє свято тут, на землі. Він віддав усіх своїх дітей Господу, адже Селіна теж довірилася йому зі своїм покликанням, він плакав від Тереза-новіція радості [й] пішов з нею подякувати Тому, Хто "зробив йому честь, беручи всіх його дітей".
       |A 72v| На завершення торжества Його Екселенція почав співати Те Dеит, якийсь священик помітив, що цей гімн співається тільки на складанні обітниць, але імпульс був даний, і гімн подяки проспівали до кінця. Хіба ж не було необхідно, щоб свято було повне, адже поєднувало в собі всі інші свята ?      Поцілувавши востаннє свого любого Царя, я повернулася до клаузури; перше, на що я звернула увагу в дворі, був "мій маленький рожевий Ісус" ,      Який посміхався мені серед квітів і вогників, а потім я одразу спрямувала погляд на сніг … ґанок був такий же білий, як я. Яка ніжність Ісуса! Випереджаючи прагнення своєї малої нареченої, Він давав їй сніг… Сніг, який же смертний, хоч би який могутній, міг би послати з Неба сніг, щоб причарувати свою кохану?.... Можливо, світські люди поставили собі це питання, але фактом є те, що сніг під час моїх облучин видався їм маленьким чудом, і ціле місто цьому дивувалося. Вважалося, що в мене дивний смак, що люблю сніг... Тим краще – це ще ясніше показало незрозумілу ласкавість Нареченого дів.... Того, хто ніжно любить Лілії, білі як СНІГ … Його Екселенція прийшов після урочистості, виявляв до мене справжню батьківську доброту. Гадаю, що він пишався, бачачи, що мені вдалося, говорив усім, що я "його донечка". Після того прекрасного свята, щоразу, прибуваючи до кармелю, Його Екселенція завжди був до мене дуже добрий, особливо добре пам'ятаю його візит з приводу ювілею 0[тця] Н[ашого] Св. Йоана від Хреста.      Він обійняв мою голову руками, обсипав мене всякими ніжностями – ніколи я ще не удостоювалася такої честі! Одночасно Господь звернув мої думки до ніжності,
|A 73r| якою Він Сам захоче мене обдарувати перед ангелами й Святими і слабке відображення яких Він давав мені вже на цьому світі, тому радість, яку я відчула, була дуже велика….
       Як я вже сказала, день 10 січня був тріумфом мого Царя, порівнюю його зі в'їздом Ісуса до Єрусалиму Вербної Неділі. Мф 21,1-10 Як після слави Нашого Божественного Вчителя, так і після його одноденної слави настала тяжка мука, і ця мука була не тільки для нього самого. Як страждання Ісуса пронизали мечем серце Його Божої Матері, Лк 2,35 так і наші серця відчули страждання того, кого ми ніжно любили на землі… Пам'ятаю, що в червні 1888 р., під час наших перших переживань, я казала: "Я дуже страждаю, але відчуваю, що можу витримати ще більші випробування". Я не думала тоді про ті, які були для мене приготовані… Я не знала, що 12 лютого, за місяць після моїх облучин, наш любий батько питиме з найбільш гіркої, найбільш принизливої з усіх чаш ….     
       Ах! Того дня я не сказала, що могла б страждати ще більше!!! Слова не можуть висловити нашого глибокого занепокоєння, тому не буду й намагатися описати його. Колись у Небі нам буде подобатися розмовляти про наші славні випробування, хіба ж ми не стали щасливими вже зараз, що витримали їх?... Так, три роки мучеництва Тата здаються мені найбільш багатими на Божі милості, найбільш плідними з усього нашого життя, я не віддала б їх за всі екстази й одкровення Святих, моє серце наповнюється вдячністю, коли думаю про безцінний скарб, який мусив викликати святу заздрість Ангелів Небесного двору…
       Моє прагнення страждань виповнилося, але прагнення страждань не зменшувалося, тому невдовзі моя душа почала брати участь у стражданнях
|A 73v| серця. Сухість стала моїм щоденним хлібом; позбавлена всякої втіхи, я була все-таки найщаслившим створінням, оскільки всі мої прагнення були заспокоєні…
       О, моя люба Матінко! які солодкі були наші великі випробування, адже з наших сердець виходили лише зітхання любові й подяки!... Ми вже не йшли стежками досконалості, а всі 5 летіли ними. Дві бідні маленькі вигнанки з Кана,      ще залишаючись у світі, не були вже від цього світу.... Йн 17,11-14 Ах! які чудові речі виконало це випробування в душі моєї любої Селіни!... Всі листи, які вона писала тоді, позначені смиренням і любов'ю... А хто може розповісти про розмови, які ми провадили в розмовниці?.... Ах! замість того, щоб розділити нас, ґрати Кармелю ще міцніше поєднали наші душі, ми мали однакові думки, однакові прагнення, однакову любов до Ісуса й до душ.... Коли Селіна й Тереза розмовляли, ніколи жодне слово про мирські справи не домішувалося до їхніх розмов, які вже цілковито перебували в Небі. Флп 3,20 Як юлись у бельведері, ми мріяли про справи вічності, і щоб невдовзі тішитися тим нескінченним щастям, тут, на землі, ми вибирали як нашу єдину долю "Страждання й погорду" .     
       Так минув час моїх заручин …..      для бідолашної Терези він був дуже довгий! Під кінець мого року наша Мати сказала мені, щоб я не думала складати прохання про обітниці, бо Настоятель напевно його відкине, я мусила чекати ще 8 місяців… У першу мить мені було дуже тяжко погодитися з такою жертвою, але невдовзі у моїй душі засяяло світло; я роздумувала тоді над основами духовного життя Отця Сюрена      й одного дня під час внутрішньої молитви зрозуміла, що до мого гарячого прагнення принести обітниці було домішано багато самолюбства; оскільки я віддалася Ісусові, щоб зробити Йому приємне, порадувати Його,
|A 74r| я не повинна Ного примушувати, щоб Він виконував мою волю замість своєї; ще я зрозуміла, що наречена повинна бути гарно вбрана в день свого весілля, а я нічого не зробила для цього….. отже, я сказала Ісусові: "О, мій Боже! Не прошу Тебе, щоб я могла принести обітниці, буду чекати так довго, як Ти захочеш, не хочу тільки, щоб моє з'єднання з Тобою відволікалося з моєї вини, тому докладу всіх старань, аби приготувати собі гарну сукню, прикрашену дорогоцінним камінням, і коли Ти вважатимеш, що вона прикрашена достатньо багато, я впевнена, що жодне створіння не зашкодить Тобі зійти до мене, щоб поєднати мене з Тобою назавжди, о мій Любий!..."
       Від часу моїх облучин для мене вже щедро прояснилося багато речей про монашу досконалість, особливо про обітницю бідності. Під час постулату я тішилася, що в мене є гарні речі, що в мене під рукою є все, чого потребую. "Мій Керівник" терпляче це зносив, адже Йому не подобається показувати душам усе одразу. Зазвичай Він наділяє Своїм світлом потроху. (На початку мого духовного життя, у віці бл. 13 до 14 років, я роздумувала, чого мені ще прагнути, адже мені здавалося, що вже не можу краще розуміти досконалість; швидко я пізнала: що більший робиться прогрес, то дужче відчувається віддаленість від мети, тому зараз погоджуюся на те, що завжди буду недосконала, й у цьому знаходжу свою радість....) Повертаюся до уроку, який подав мені "мій Керівник" .      Одного вечора після комплети      я марно шукала нашу маленьку лампу на її полиці, це було під час великого мовчання,      отже, не було змоги запитати про неї.... я зрозуміла, що якась сестра, вважаючи, що бере свою лампу, взяла нашу, яка була мені дуже потрібна; замість того, щоб відчувати сум через те, що позбулася її, я була дуже щаслива, відчуваючи, що бідність полягає у тому, щоб бути позбавленим не тільки приємних речей, а й
|A 74v| необхідних, і таким чином у зовнішній темряві я була просвітлена внутрішньо….. Тоді мене охопила справжня любов до найбридкіших і найнезручніших предметів, і так я з радістю побачила, що з нашої келії забрали в мене гарненький маленький глечик, а замість нього дали великий глек, весь пощерблений….. Також я старалася з усіх сил не виправдовуватися, що здавалося мені дуже тяжким, особливо в стосунках з нашою Магістрою, перед якою я не хотіла нічого приховувати; ось моя перша перемога, вона невелика, але коштувала мені багато. – Розбилася вазочка, яка стояла за вікном, наша Магістра, вважаючи, що це я її там залишила, показала мені її, кажучи, щоб наступного разу я була уважнішою. Без слів я поцілувала землю, а потім пообіцяла, що на майбутнє більше дбатиму про порядок. – З огляду на малість моїх чеснот ці маленькі вправи коштували мені дуже багато, і я мусила думати, що на страшному суді все буде виявлене, оскільки зробила таке спостереження: Мф 25,31-40 коли виконуєш свої обов'язки, ніколи не ухиляючись, ніхто про це не знає, навпаки, недосконалості одразу виходять назовні ……
       Особливо старалася я вправлятися у дрібних чеснотах, оскільки практикування великих не вдавалося мені легко, так, я любила складати залишені сестрами плащі й робити сестрам усілякі дрібні послуги, які тільки могла. Я отримала також любов до умертвлення, і була вона тим більша, що мені нічого не дозволялося робити, щоб заспокоїти її... Єдине дрібне умертвлення, яке я практикувала, будучи у світі, і яке полягало у тому, що, коли сиділа, не спиралася спиною, було мені заборонене через мою схильність до сутулості. На жаль! моя палкість бесумніву не була б тривалою, якби мені дали дозвіл на багато покутних практик…. Ті, які мені дозволяли, хоча я й не просила про них, полягали на умертвленні самолюбства, що приносило мені набагато більше добра, ніж тілесна покута…..
|A 75r| Праця в рефекторії,      яка стала моїм обов'язком одразу після облучин, дала мені не один привід помістити своє самолюбство на його відповідному місці, тобто під ногами.... Це правда, що для мене було великим втішенням мати ту саму працю, що й Ви, моя люба Матінко, і мати змогу зблизька споглядати Ваші чесноти, але ця близькість була приводом для страждання, я не відчувала, як раніше, свободи говорити з Вами про все, треба було дотримуватися уставу, я не могла відкрити перед Вами свою душу, – зрештою, я була в Кармелі, а не в Бюісонне, під батьківським дахом!.....
       Однак Пресвята Діва Марія допомагала мені готувати сукню моєї душі, щойно вона була закінчена, перешкоди зникли самі собою. Його Екселенція прислав мені дозвіл, про який я просила, спільнота погодилася прийняти мене, й складання обітниць було призначене на 8 вересня….
       Це все, що я описала щойно в кількох словах, вимагало би багатьох сторінок подробиць, але ті сторінки ніколи не будуть прочитані на землі; невдовзі, моя люба Матінко, розповім Вам про всі ті справи в нашому батьківському домі, у прекрасному Небі, до якого ми підносимо зітхання наших сердець!...
       Моя весільна сукня була готова, збагачена старим дорогоцінним камінням, яке дав мені мій Наречений, це не було достатньо для Його щедрості. Він хотів подарувати мені новий діамант із безліччю відблисків. Страждання Тата, разом з усіма болісними подробицями, являло собою давнє каміння, а новим було випробування на перший погляд дрібне, але яке справило мені багато страждання. – Від якогось часу, оскільки наш Батечко почувався трохи краще, його вивозили у двір на візку, була розмова навіть про подорож залізницею, щоб він міг відвідати нас. Звичайно, Селіна одразу подумала, що треба вибрати день, коли я прийму вельон. Щоб не стомлювати його, казала вона,
|A 75v| приведу його не на цілу урочистість, а тільки наприкінці піду по нього й підвезу його аж до самих ґрат, щоб Тереза могла отримати його благословення. Ах! пізнаю в цьому всьому серце моєї любої Селіни... справді, це істинно, що для любові "можливе все, адже вона вважає, що все їй під силу й усе можна" ....      Людська розсудливість, навпаки, тремтить щокроку й не наважується, так би мовити, зробити крок, тому Господь, Який хотів випробувати мене, використав її, як зручне знаряддя, і в день мого вінчання я була справді сиротою, адже вже не мала Отця на землі, але могла з довірою дивитися в Небо й говорити в повній істині: "Отче наш, що єси на Небі". Мф 6,9
       Перш ніж почати говорити Вам про це страждання, я мала, моя люба Матінко, розповісти про реколекції перед моїми обітницями; вони не принесли мені жодного втішення, абсолютна сухість і майже покинутість стали моєю долею. Ісус, як зазвичай, спав у моєму човнику; Мк 4,37-38 ах! я добре знаю, що душі рідко дозволяють Йому спокійно спати в собі. Ісус так стомився постійно трудитися й давати докази прихильності, що використовує можливість відпочинку, яку я Йому надаю, без сумніву, Він не прокинеться до моїх великих реколекцій у вічності, але замість того, щоб непокоїтися цим, я відчуваю від цього велику радість....
       Справді, далеко мені до святості, доказом є хоча б те, що замість того, щоб тішитися своєю сухістю, я повинна була б приписати її бракові запалу й вірності, повинна була б непокоїтися тим, що засинаю (вже сім років) під час молитви розмірковування й подяки, але що ж, не непокоюся... думаю, що малі діти однаково подобаються своїм батькам, коли сплять і коли не сплять, думаю, що аби провести операцію, лікарі
|A 76r| присипляють хворих. Нарешті, думаю, що: "Господь бачить нашу слабкість, пам'ятає, що ми – тільки порох". Пс 102,14
       Отже, мої реколекції перед складанням обітниць були, як і всі інші, що прийшли після них, реколекціями великої сухості, однак, хоча я й не помічала цього, Господь ясно показував мені спосіб, як Йому подобатися і як вправлятися в найпіднесеніших чеснотах. Багато разів я помічала, що Ісус не хоче давати мені запасів, щохвилини підживлює мене новою їжею, я помічаю Його в собі, не знаючи, яким чином Він там опинився... Думаю просто, що це Сам Ісус, прихований у глибині мого бідного сердечка, робить мені милість і діє у мені, робить, що я думаю все те, чого Він хоче, аби я зробила в цю хвилину.
       За кілька днів перед моїми обітницями я удостоїлася честі отримати благословення від Верховного Пастиря, попросила про це за посередництвом доброго Брата Симеона для Тата і для мене, й великою втіхою стало для мене, що я могла віддячити моєму любому Батечкові за милість, яку він виявив до мене, беручи мене до Рима.






Категорія: Історія однієї душі. | Додав: пиріжок (07.09.2013)
Переглядів: 1514 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Друзі сайту
Цікаве на сайті