Учитель відпочивав у тіні старого дерева. Повз по дорозі неспішно, невпевненою ходою йшов втомлений чоловік. Він ніс великий і важкий мішок. Його обличчя виражало весь біль і печаль роду людського. - Відпочинь, дорогенький! - Гукнув його вчитель. Той зупинився, повернув голову в бік вчителя, намагаючись зібратися з думками, і попрямував до дерева. У тіні подорожній буквально звалився на землю під вагою свого мішка. - Що несеш, друже? - Поцікавився учитель. - Гріхи мої тяжкі... - ледве видавив з себе чоловік, - будь вони прокляті! - Так кинь їх! Навіщо тягнути по житті те, що тобі приносить лише розчарування і страждання? - Як же я їх кину? Мабуть така доля моя тяжка ... - Гріхи не є частиною душі людини. Це важкі камені, які лежать на ній і не дають виявляти те, що закладено Богом. Уяви, що на землі лежить великий камінь. А під ним намагається пробитися назовні маленький паросточок. Так цей маленький паросточок і є доброчесність, яка вирощується Богом. Подорожній піднявся, обдумуючи слова Вчителя. - Ну, дякую тобі, мені пора йти... - сказав він, оглядаючи свій мішок. І пішов геть. Пройшовши кілька кроків, він раптом зупинився і, обернувшись, ніяково запитав: - Але ж, позбувшись від своїх гріхів, я стаю безгрішним! Чи означає це, що я став святим? - Ні, друже мій! Позбувшись від своїх гріхів, ти лише позбувся їх тяжкого вантажу і відкриваєш своє серце для плекання чеснот. Святим же ти станеш тоді, коли покажеш доброчесність у повній мірі.
