Не давали спокою котові Березневі котики вербові: -Що такого є у них від киці? Міркував Муркіт біля вербиці. -Ну, хіба, пухнастенькі на дотик... Ну такі... такі... неначе котик.
В’ється красне сонечко золотою вишнею, По безодні-моречку, по небеснім листячку, По небеснім листячку, по земнім коріннячку, по зеленім гіллячку, по рожевім цвітечку... Білий вітер-велетень заплітає кісоньки З лагідної вербоньки, з ніжної берізоньки, заплітає хмарками, і дощами теплими, і серцями добрими, і серцями щедрими! Проростай, зерниночко, у землицю зоряну! Свята намистиночки сіють люди-Орії! Прокидайся, земленько, матінко величная, кличуть діти-лебеді з вирію правічного! Русь! Аратта сонячна! Небо – твоє серденько! Зацвітай, калинонько! Завивайся, вербонько!
