СТОРОНОЮ ДОЩИК ІДЕ
Цього разу дідусь навідався під вечір. Я з бабусею якраз закінчив підсипати картоплю, і ми сіли перепочити.
— Прийшов липень до хати — нема коли спочивати,— дідусь почав розмову з приказочки.— Натомилися, певно?
Бабуся в одвіт:
— І натомилися, і напеклися під сонцем.— Витираючи спітніле
обличчя, важко зітхнули.— Але кажуть: хто в липні жари боїться, той
узимку немає чим погріться, бо липневе літо маківкою повито.
— Але, Мотре, чого липень не доварить, того і вересень не досмажить.
— Авжеж,— погодилися бабуся,— проте липень-пеклиця таки на зиму робить, тільки ж зима все з’їдає...
— Для зими, як і для Прокопа, запасок нема,— посерйознішав гість.— А на Прокопа, кажуть, приготуй плечі до снопа.
Якби ж то тільки плечі! Прокіп зразу спитає, чи нав’язав сім кіп. Уже ж, Тарасе, скоро й Прокіп, мабуть?
Дідусь подумав трохи, тоді мовив:
— Ще два тижні зосталося до початку жнив. А коли точніше, то
Прокіп припадає на двадцять перше липня. Правда, все залежатиме від
погоди. Якщо задощить, то жнива відтягнуться до серпня. Бо часто
виходить так, як у тій приказці: дощ іде не там, де просять, а де жито
косять...
Розмова між ними затягнулася. їх особливо цікавило, як
пройдуть цього року жнива. Літо видалося-таки дощовим. А тому старенькі
почали згадувати прикмети. Частину з них я і запам’ятав.
Бджоли сидять на стінках вуликів — на спеку, а коли виграють вранці — на нестерпну жарінь.
Ластівки, літаючи низом, граються — на дощ та вітер.
Кроти нарили високі купини — буде тепла і ясна погода.
Золотиста вечірня зоря на ясному небі — утримається добра погода.
Мерехтять зорі — кілька днів буде ясно й сухо.
Потяглися хмари смугами — буде дощ.
Небо в баранцях віщує гарний ранок, але пізніше занегодить.
Коли павук виліз з гнізда і тче нову павутину або ж на видноті робить іншу з довгими нитками — буде гарна погода.
Перед дощем вовна на вівцях м’якшає й випростовується.
Якщо кіт згорнувся в клубочок і лапками приховав писок —
похолоднішає, й коли вмивається, довго полизуючи лапку,— на суху погоду.
— А тепер з тобою розберемося,— посміхнувся до мене дідусь.—
Я приготував тобі цікаву загадочку. Якщо розгадаєш — гостинця матимеш:
сонце пече, липа цвіте, день одбуває — коли це буває?
Я напружив пам’ять. Сонце найсильніше пече, здається, в липні. У цьому ж місяці починає квітувати липа і довшають ночі.
— У липні! — відповів упевнено.
— Таки вгадав,— покуйовдив моє волосся дідусь.— Отже, доведеться-таки розповісти тобі про середульший місяць літа.
— Я вже дещо знаю про нього, — фальбую перед дідусем.
— Коли знаєш — прошу, розказуй!
— Цю назву йому дали тому, що цвіте липа! Дідусь загадково усміхнувся.
— На таку відповідь багато розуму не треба. До речі, в цьому році липа зацвіла ще в червні, щоб ти знав.
Я знизав плечима. Тоді ж від чого пішла сучасна назва?
Дідусь розповів, що широколиста липа повсюдно на Україні
починає цвісти переважно з кінця червня. Тому в південних слов’ян —
сербів та хорватів — шостий місяць року називають "липань" та "липан".
Проте в чехів ("ліпен") , поляків ("ліпец") і білорусів ("ліпень")
другий місяць літа подібний нашому.
І похибки в цьому нема. Крім широколистої, у нас росте й дрібнолиста липа. А саме вона й починає цвісти серед літа.
Крім офіційної, на Україні було чимало народних назв. Серед
них найбільш відомі — "косень" і "сінокіс" (пора заготівлі сіна),
"білень" (якраз вибілювали полотно), "липець" (час викачування липового
меду), "елевей" чи "ілюх" (од свята Іллі).
У художній літературі, зокрема в творах І. Коцюбинського та
Т. Шевченка, зустрічається й "іюль". Ця назва походить од імені
давньоримського державного діяча Юлія Цезаря. Саме він 46 року до нашої
ери запровадив новий, так званий юліанський календар.
— Ти не пам’ятаєш, яке сьогодні число? — зненацька запитав дідусь.
Я загадково подивився на нього.
— Шосте липня...
— Воно щось тобі нагадує?
— А,— усміхаюся вдоволено,— завтра свято Івана Купала.
Сьогодні сільські хлопці вже збирали по людях сухі дрова для
купальського вогню...
— Отож-бо,— підморгнув дідусь.— У ніч з шостого на сьоме
липня молодь завжди святкувала Купайла. Сходи сьогодні на леваду. Не
пожалкуєш!
...Повечеряв я швидко. А тут і сусідський Толик забіг. Він також зібрався на купайлівське свято.
Невдовзі ми були на леваді. Всюди молодь, співи. Посеред
вигону лежала велика купа дров. Навпроти стояли хлопці. Біля них
стирчала в землі висока тичка з прив’язаною вгорі солом’яною лялькою.
Це і було Купайло.
З другого боку гуртувалися дівчата. У кожної на голові
віночок з кольоровими стрічками. Вони тримали вербову гілляку, оздоблену
живими квітами та стрічками. Називалася вона Мареною, або Собіткою.
Нараз один з парубків витяг із землі тичку, проказав голосно:
Купайло, Купайло!
Де ти зимувало?
Інші хлопці відповіли:
Зимувало в лісі,
Ночувало в стрісі,
Зимувало в пір’ячку,
Літувало в зіллячку.
— А тепер, — мовив той же хлопець,— будемо Купайла підпалювати!
Невдовзі лялька пойнялася вогнем. Хлопці однесли її до дров,
підпалили сухостій. Дужий вогонь освітив довкола. Дівчата заспівали:
Ой, на горі, на горбочку
Склали дівки собіточку.
Прийшли хлопці, розвалили,
Собі руки засмалили.
А будете тепер знати,
Як собітку розваляти!
Вогонь поволі згасав. Найсміливіші хлопці почали перестрибувати через нього. Потім до них долучилися й дівчата.
Спостерігати за такою забавою було вельми цікаво. Адже не
всім щастило вдало перестрибнути багаття. Дехто навіть потрапив у
суприсок. Але все обійшлося гаразд.
Як вогонь вже майже пригас, ми з Толиком також спробували
щастя. Кілька разів ми перестрибнули чималеньку купку жару. Спочатку
було трохи лячно, але коли озвичаїлись — робили це залюбки. Вважається,
що хто в цей день не перестрибне через вогонь, того підстерігатимуть
невдачі.
Коли багаття ущухло, почали розбирати свою Собітку дівчата. Робили вони це під супровід купальської пісні:
Ой, не стій, вербо, над водою,
Да не пускай гілля по Дунаю.
Ой, Дунай-море розливає,
В верби корінь підмиває,
Зверху верба усихає,
Коло верби листя опадає,
Стань собі, вербо, на риночку,
У хрещатім барвіночку,
У запашнім василечку.
Хлопці в цей час намагалися облити водою дівчат. Не лишалися
осторонь і юнки; вони також хлюпали з долонь на парубків холодною
джерелицею. Так уже велося зроду-віку: прийшов на Купайлівське свято —
то мусиш змокнути до нитки.
Ми з Толиком також обілляли один одного річковою водою.
Нарешті дівчата розібрали свою Марену. Гілку однесли до річки й кинули у воду.
— Водяник, Водяник утопився! — вчинили галас хлопці.
Тим часом дівчата побігли до річки. У кожної на віночку
горіла свічечка. Вони обережно опускали їх на воду. Плесо зарябіло
безліччю вогнів. Створювалося враження, начебто річка спалахнула.
Видовище було казкове.
Прудка течія одразу відносила віночки зі свічками у глиб
ріки. Кожна дівчина уважно стежила за своєю долею. Якщо віночок
приставав до берега, то це вважалося, що його власниця вийде заміж. А
коли одпливав далі — ще цілий рік дівуватиме. Траплялося, що вінок
приставав до протилежного берега. В таких випадках дівчині судилося
вийти заміж у сусіднє село.
Не стояли осторонь і хлопці. Вони намагалися "привернути" віночки до свого берега, кидаючи поперед них камінчики.
Свято тривало допізна. Лише тоді, як позагасали свічки й
зникли віночки, всі почали розходитися. Дівчата заспівали завершальну
пісню:
Ой, на морі хвиля,
При долині роса,
Стороною дощик іде...
І справді, нічне небо обснувала хмара, засіялася дрібна мжичка. Довелося йти додому.
— Хлопці, а сьогодні вночі папороть цвіте! — згадав по
дорозі Толик.— Кажуть, як зірвати цю квітку, пощастить знайти підземний
скарб...
То, мо, збігаємо в Ярчище, там цієї папороті-і! — запропонував я.
— Е, нема дурних. У лісі в цей час виють сичі, з’являються всілякі примари, спалахують блискавиці...
Ми увійшли в село. Тепла липнева ніч пасла густі сутінки. То
з одного кутка, то з іншого долинала купальська пісня, яка
запам’яталася на все життя:
Стороною дощик іде...
| 
