Скуратівський В.Т. Місяцелік (1993) -
К В І Т Е Н Ь
+ Квітнева ластівка день починає, а соловей кінчає
Якщо березень весну, наче наречену, лишень приводить у гості, то квітень її зустрічає як повноправну господиню: луки, узліски, видолинки зодягаються у зелень, з'являються перші весняні квіточки. Обіч осель прокльовуються тендітними списами півники. Ці справжні рицарі найпершими оповіщають, що весна оселилася біля хати: Незважаючи на ще частенькі морози, вони мужньо переносять випробовування своєї долі. Від того й казали: з'явилися біля оселі півники — весна присіла на призьбі».
Четвертий місяць року, як ви пам'ятаєте, в давнину на Україні іменувався березнем. Лише у XVI столітті в літературній мові з'явилося сучасне означення «квітень». Але найактивніше почала вживатися ця назва лише на початку нинішнього століття.
Письменники ж послуговувалися переважно словом «апріль» — од латинського «апріліс», чи ще давнішого — «апрілюм», або «апрікус», себто «сонячний». Про-те Яків Головацький в альманасі «Вінок русинам на обжинки» ще вживав назву «березень» як дублет «квітня».
А ще у різних регіонах України користувалися діалектичними накличками. В західних областях в активному вжиткові був «квітень», на Поліссі (до речі, ця назва деінде збереглася й до сьогодні) — «краснець». Зустрічаються й інші — «лукавець» (на ознаку примхливої погоди), «снігогін», «дзюрчальник», «водолій» .
Одначе найпершою давньоруською назвою, як засвідчують історичні джерела, був «цвєтень». Подібні паралелі є і в інших слов'янських народів: у болгар -«цветник», чехів і словаків — «кветень», поляків — «квєцєнь», сербохорватів -«цвьотань». У білоруській мові закріпилася назва «красавік».
З приходом квітня значно побільшується турбот у хліборобів. «Минув марець,— нагадує відоме прислів'я,— готуй у поле ярець». Там, де земля підсохла, зосібна на пагорбах, вже.починали висівати ранні ярові. До таких у першу чергу належить ячмінь. Ця невибаглива до природних умов рослина вимагає ранніх строків сівби. Це підтверджує мудре народне прислів'я: «Кидай мене у болото - буду як золото, топчи мене у грязь — будеш як князь!»
У квітні починали виводити на пасовиська і свійських тварин. У кожному селі були свої звичаї першого вигону корів на пашу. З дитинства мені запам'ятався наш поліський обряд, який певною мірою характерний для всього лісового ареалу Житомирщини.
Припасували тварин переважно на свята або ж у недільні дні. Про це заздалегідь домовлялися з сусідами.
Мама тої днини прокинулися досить рано. Здається, тоді був якийсь празничок — робити вдома не годилося. Наготувавши сніданок, ненька невдовзі розбудили мене:
Вставай, синку, бо сьогодні тре припасти корівку!
Доки я снідав, вони тим часом витягли зі скрині старенького рушничка, спеціально призначеного для цієї оказії, зняли з покуття вербову, посвячену у Вербну неділю, галузку, та ще прихопили й ключа-одмикачку.
— Куди це ви зібралися? — взяли мене невтямки.
Ось зараз побачиш...— відказали заклопотано й вийшли на подвір'я.
На сільській вулиці вже сусідилося чимало корів. За довгий зимово-стійловий період тварини здичавіли в хлівах і рвучкалися на волю, щоб з'ясувати, яка з них сильніша.
Перед тим як вигнати корову, мама розіслали біля воріт рушничок і поклали на нього відмикачку.
Виводь Лиску! — наказали мені.
Зашнурувавши налигачем роги, я взяв за повідок і повів корівку до воріт. Наблизившись до розстеленого рушничка, вона нараз почала конозитися; але ненька, поцьопуючи її вербовою галузкою, припрошували наче дитину:
Іди-йди, манько, через рушничок, щоб не блудила і вчасно поверталася додому, щоб тебе не чіпали сіроманці!
Я силоміць натягнув ошийника, і Лиска справно перестрибнула через обрядову полотнину.
—Ну, слава Богові! — полегшено зітхнули мама і мовили до мене з непідробною лагідністю:— Так уже заведено, синку: якщо вперше вигонять корову на пашу, то треба перегнати через рушник і ключ, тоді тварина не відставатиме од череди й вовки її не чіпатимуть- А тепер візьми ось цю галузку і пильнуй, аби вона не загубилась і не поламалася, бо то лиха ознака — корова одіб'ється від господарства...
Одвівши на налигачах корів до толоки, ми порозв'язували ошийники, щоб тварини, як казали в нас, «знюхалися між собою». Довго і не пильнували за ними -широкий простір покликав нас грати в гилку, квача, короліску, шкандибачку.
Раптом наші забавки зупинив наглий погук зозулі, що розголосився на узліску. Ми тут же полишили гру, і кожен пошився до кишень, щоб видлубати спеціально прибереженого мідяка. Знали ж бо змалечку — коли вперше почуєш пташине куваннячко, то мусиш кинути наодмаш мідну копійку і проказати: «Зозуле, зозуле, закуй, скільки років я буду жити!»
Але, на наш подивок, рання птаха недовго лічила літа. Та ми й не дуже переживали. Тішило інше: відтепер, як вважалося, у наших кишенях водитимуться гроші, котрих так бракувало в перші повоєнні роки...
Натомлені, але щасливі від усвідомлення, що таки й ми, діти, прислужилися добрій справі — припасли корів,— погордно гнали додому череду. В кожного було по кілька свищиків, виготовлених власноруч з вербових гілок. Різноголосий посвист урочисто оповіщав село про повернення худоби.
На краю вулиці нас з нетерпінням уже чекали матері. Аж тепер дехто спохватився, що, граючись, забув на вигоні ритуальні галузки, посвячені на Вербну неділю. Мені ж поталанило: приткнута до ремінця гіллячка не загубилася. Мама підійшли до мене, пригорнули голівку до грудей і тричі поцілували.
— Хай тобі, мій голубчику, Бог здоров'ячко поверне! — І, взявши вербицю, додали: — Ось ми її прилаштуємо в стрісі біля корівника, щоб Лиска багацько молока приносила...
У давніші часи, коли в господарствах було по кілька корів, селяни наймали пастухів. Переважно це були підлітки менш заможних людей. Форми найму диктували природно-ландшафтні умови тої чи тої зони. В одних випадкам пастухам сплачували грішми чи натуральною оплатою (або ж комбіновано); деінде їм додавали молочні продукти (молоко, сир, сметану, масло тощо). Якщо найм узгоджувався з випасуванням овець, то наприкінці сезону — залежно від кількості голів — господар міг розплачуватись і ягнятами.
Проте майже всюди існувало неписане правило — власники тварин почергово (по днях чи тижнях) мусили ситно харчувати пастухів і навіть забезпечувати одягом; коли ж наймали з сусідніх сіл, то надавали й житло. У кінці сезону — якщо попасич добре справлявся зі своїми обов'язками — господарі відповідно доплачували. Одначе, за звичаєвим правом, коли у період толокування з вини чи недогляду гинула (переважно від вовків) худоба — вся відповідальність лягала на пастуха. Саме це змушувало відпасувачів уважно стежити за чередою.
На Закарпатті існував так званий контрольний надій (це стосувалося не тільки корів, але й овець). У певні, визначені угодою, дні господар разом з пастухом доїли тварин. За цією міркою і визначали місячну чи квартальну кількість одержаного продукту. Оскільки випасали тварин на полонинах, то доїнням і. переробкою продуктів займалися виключно пастухи. Господарі раз на тиждень лише діставалися вигонів, щоб забирати вже готові — переважно бринзу — продукти.
Якщо пастухи отримували меншу, ніж показало контрольне доїння, кількість продуктів, то нестачу мусили компенсувати зі свого заробітку; коли ж мали надлишок, то його залишали собі. Така форма зобов'язувала пастухів краще випасувати тварин, щоб мати з цього додатковий прибуток.
Звичайно, в короткому огляді практично неможливо розповісти про всі звичаєві форми. Я зупинився лише на окремих, найбільш поширених. Ними користувалися переважно в індивідуальному господарстві. З організацією колгоспів, коли заборонялося мати у власному користуванні необмежену кількість поголів'я, ця традиція відпала. Натомість увійшло в повсякдення колективне відпасування — так звана череда. Кілька краян-сусідів (переважно це були вулиці, кутки чи присілки) організовували гурт і почергово відпасували корів. За кожну дорослу тварину потрібно було пасти один день, за назимка — півдня; телята до уваги не бралися, а тому чередники за них не несли відповідальності.
Переважно з квітнем пов'язане одне з найбільших християнських свят — Великдень, або Паска (остання назва походить від обрядового печива — паски, яку спеціально випікають до цього дня). Я кажу переважно, бо великодневі дні не дотримуються певного числа — вони можуть бути зміщені в часі. Скажімо, з 1983 по 2000 роки Великдень тричі припадає на травень; решта святкується у квітні.
Для багатьох сучасників, вочевидь, є незбагненним, чому Великдень «не гледить числа». Якщо, скажімо, Різдво завсякчас припадає на 7 січня, то два найбільших свята — Паска і Трійця — зміщуються в часі. Саме ця обставина іноді вносить сум'яття серед людей, необізнаних у релігійних тонкощах.
Як відомо, з Великоднем пов'язана біблійська історія воскресіння Ісуса Христа. На тайній вечері — себто напередодні Паски, у четвер — зібралося дванадцять апостолів. Серед них був і сумнозвісний Іуда. Христос (до речі, реальне існування цієї особи нині підтверджують вірогідні факти) сповістив присутніх, що один і учнів сьогодні зрадить його за тридцять срібних. Усі, в тому числій Іуда, поклялися у вірності. Коли ж на таємне зібрання натрапили слідчі, котрі полювали за проповідником віри, вони не змогли розпізнати, хто є реальний Ісус Христос. Тоді Іуда, підійшовши до вчителя у саду, поцілував його. Як оповідає Євангеліе, так Іуда за тридцять срібних підступно зрадив свого вчителя. Того ж вечора над Христом було вчинено жорстоку розправу — його живцем розіп'яли на хресті.
Ганебний вчинок учня, отже, ввійшов у історію як зразок класичної зради. Відтак «поцілунок Іуди» сприймається в народі як моральна нечистоплотність і підступність.
Як стверджує християнське вчення, Ісус Христос свідомо взяв на себе цю кару. Він три дні «ніс розп'яття, а в неділю, коли тричі проспівали півні, воскрес. Отже, Великдень вважається великим днем — воскресінням із мертвих.
Не вдаючись до аналізу цієї романтичної біблійської оповідки, скажемо: вонана самперед має глибоке моральне значення,оскільки за всіх часів і в усіх народів зрадництво та підступність зневажались й осуджувалися.
Але в даному випадкові мова йде про «рухомість празника». Чим це зумовлено? Справа в тому, що ми нині користуємося календарним літочисленням, яке об'єднує дванадцять місяців. Натомість астрономічний рік має на один більше —тринадцять. Відтак числа календарного та астрономічного ліку не збігаються.Святкування великодніх свят провадиться лише за астрономічним циклом. Крім того.Паска має обов'язково збігтися з молодиммісяцем. Звідси, отже, і рухливість свята.
Спостережливий читач, очевидно, зауважить: а як бути з перед великоднім Великим постом, адже він має сталу кількість — сорок днів (так звані чотиридесятниці). Для того щоб відрегулювати таку рухливість між різдвяними й великодніми святами, відповідно збільшують чи зменшують м’ясниці. Вони можуть бути не менше трьох і не більше п'яти тижнів. Саме за рахунок м'ясниць і регулюють великоднє свято.Відповідно з Паскою визначають і Трійцю.Вона має «тримати відстань» у п'ятдесятднів (так звана п'ятидесятниця).
Не зайвим буде при цій нагоді згадати про пости та м'ясниці. Якщо в період великих і малих постів не дозволялося вживати скоромну їжу, влаштовувати всілякі розваги, зокрема і справляти весілля, то на м'ясниці всі ці обмеження знімалися. Ось чому намагалися брати шлюби тільки на м'ясниці, котрих з нетерпінням чекала молодь. Недарма ж в обіг увійшла поговірка:«Великий піст усім прижме хвіст» «Прийшов Великий піст - підігнув і собака хвіст».
Дехто вважає, що пасхальні свята безпосередньо пов'язані з християнством.Якщо мова йде про церковну відправу, то це так. Одначе значна частина атрибутики запозичена від дайбожичів. Це, зокрема, виготовлення паски і насамперед фарбування яєць — крашанок та писанок.Відомо, що писанкарством займалися ще до впровадження християнства. Це підтверджує випадком збережений експонат, котрий датується IX століттям. Мова йде про писанку з поетичною назвою «Берегиня» (як відомо, у язичників це була богиня родоводу).Щоправда, виготовлена вона з кераміки. Є також свідчення, що в Київській Русі існував навіть цех по виробництву таких сувенірів, котрі залюбки брали іноземні купці. За свідченням фахівців, переважно чужинців, українське писанкарство — за художнім рівнем, розмаїттям кольорів,довершеністю малюнків і сюжетністю — прирівнюється до знаменитих китайських та японських мініатюр.
Отже, щоб надати святковості й урочистості великоднім святам, християнство вміло використало давню дайбозьку обрядовість; це, зокрема, підтверджує і той факт, що в інших народів,у тому числі й росіян, подібного звичаю при відзначенні пасхальних урочистостей немає.
Напередодні Великодня відзначали Вербну неділю. У цей день жінки, нарізавши вербових патичків, несли їх до церкви, щоб посвятити. Галузки ці тримали як «помічні од недуг і грому»; ними можна було «викликати у посуху дощ.
Для цієї мети брали червону вербу — надто пошанівне на Україні дерево, оскільки воно найпершим розпукується і, отже, оповіщає про весну. Було за звичай: матері, принісши посвячену вербу, неодмінно «били» нею дітей, приказуючи:
Не я б'ю — верба б'є.
За тиждень — Великдень,
Недалечко — красне яєчко.
Будь здоров, як вода,
Будь багат, як земля,
І будь плодний, як лоза!
З цього приводу побутувало цікаве прислів'я: «Верба красна — б'є напрасно, верба біла — б'є за діло». Оскільки на Вербну неділю ще нерідко наверталися морози, то казали: «Прийшов вербич — кожуха тербич», тобто змушує одягатися в теплий одяг.
Останній перед великодній четвер називається «чистим». Господарі намагалися в цей день вичистити кабанців,огирів та бугайців, пасічники творили борті, тобто готували до сезону бджолині гнізда в дуплах дерев, жінки вранці виносили на подвір'я пікні діжі, більш загартовані діти, якщо було тепло, починали купатися, щоб «тіло було чистим, не напала короста й оминала трясця».
У суботу, напередодні Великодня, жіноцтво готувало писанки та крашанки. Писанкарство на Україні було поширене в усіх без винятку регіонах. Кожна майстриня мала свої рецепти приготування рослинних барвниківі оздоблення сюжетних малюнків. Це-було нелегке, що вимагало неабиякого хисту й уміння, заняття. Тільки особливо майстровиті дівчата й жінки могли оволодіти цим мистецтвом. За допомогою бджолиного воску і писала на яйця наносились вигадливі сюжети різноколірних відтінків. Процес цей вимагав безліч повторів.
Крім писанок, на Великдень фарбували і крашанки. Вони мали однотонні кольори.Яйця опускали у відвар з цибулиного лушпиння чи інший природний барвник.Проміжними між писанками і крашанками вважалися мальованки — шкаралупу яйця розмальовували звичайними фарбами. Але вони не мали в народі особливого поширення і вважалися дешевими підробками.
Виготовляли писанки переважно дівчата. У перший день Великодня, зібравшись біля церкви або в центрі села, юнки дарували хлопцям свої вироби. За це парубки мусили на храмове свято (воно здебільшого випадало на осінь) причастити своїх коханих купленою медівкою — спеціально звареним за старим рецептом медом (по-народному «медовухою»). Зібравшись осібно, парубки нерідко хизувалися один перед одним отриманими дарунками. Якщо хлопець мав образу на дівчину, то повертав писанку або ж привселюдно розбивав її...
В ці дні дівчата починали водити хороводи під супровід розлогих пісень. Власне, початок веснянок переважно збігався з Паскою. Меншим дівчаткам уже дозволено грати в скакалки. Ці забавки тривали до того часу, доки не обсадяться городиною. Після цього матері забороняли «стрибати,бо городина не зійде або ж поб'є її грім чи злива». Очевидно, така засторога продиктована тим, що підлітки, пасучи гусичи свині, могли не помітити, захопившись скакалками, як тварини забиралися в городину.
З особливим нетерпінням чекали великодніх свят підлітки. Вони заздалегідь готували собі моцаки — міцні яйця. Пофарбувавши, набирали їх в кишені і, зібравшись у гурт, грали «навбитки». Той,чиє яйце розіб'ється, мусив віддати його задарма. Нерідко шпеткі майстри цієї справи вигравали десятки крашанок. Але при цьому не обходилось і без хитрощів: замість яєць підшуковували подібної форми камінці або ж наповнювали звільнену од рідини шкаралупу воском чи смолою. Застигла згодом речовина робила яйце вельми міцним. Тому досвідчені гравці, першніж грати «навбитки», ставили умову — обмінятися яйцями, щоб у такий спосіб виявити підробку.
Із Великоднем пов'язаний ще один обряд.Запалений у суботу посвіт мав горіти в оселі цілу ніч. Удосвіта його гасили і виносили з хати. Лише 14 вересня — на Семена — посвіт знову підвішували до стелі, де він виконував протягом осінньо-зимового сезону свою функцію.
Перший по Великодню четвер називався «наявським», або «рахманським».
У цей день намагалися нічого не робити.Старші люди, зібравшись у гурти, йшли до річки й пускали на воду шкаралупи од крашанок, «щоб допливли вони до померлих і оповістили, що був Великий день».
Наступний тиждень відводився для поминок за померлими. Його так і називали — «поминки», або «поминальний тиждень».Кожна родина мала за святий обов'язок прибрати надгробки покійників і у визначений день тижня одвідати родиною кладовище. На могилках влаштовували поминальний обід, не впоквап згадуючи небіжчиків і залишаючи їм обрядові страви — крашанки і цукерки.
На жаль, в останні десятиліття до великодніх поминок деякі офіційники почали ставитися упереджено. Не поодинокі випадки, коли місцева влада забороняла, священикам робити відправу. Все зводилося до того, щоб «День пам'яті відзначати 9 травня. Але ж ця дата має інше значення — перемогу над фашизмом. Та й чи виправдано це з морального боку? Століттями люди відзначали вже усталену дію, і наруга над традицією — ознака бездуховності кожного, хто зважився спаплюжити її. Ще більша провина тих, з чиїх вуст звучали так і накази «від імені громадськості». Що б тамбуло, але чимало з того, що витворив протягом століть наш народ, має глибоке коріння традицій, які були й будуть духовним очищенням минулих і грядущих поколінь.
...Цвітень, красенець, водолій. Ці та інші назви пов'язані з полудневим місяцем весни. Але в народі є ще одна і не менш цікава накличка — «лелечник». Ви, напевно, здогадалися: мова йде про найшанованішу в нашого народу птицю — лелеку, яка, долаючи далекі відстані, приносить на своїх крилах теплу весну. Недарма кажуть: «Прилетів лелека — весну приніс з далека» чи «Перелетів я Десну — приніс вам весну».
Саме в цей час до наших країв чи не в останню чергу повертаються з вирію птахи із чорною ознакою. А їхні менші брати вже встигли обжитися. Від того і народилося народне мудрослів’я: «В квітні ластівка день починає, а соловей кінчає».
+ Народний прогностик
Дарини, Хризанта (1 квітня). Якщо тепла погода, то на сприяння дорідним врожаям. До цього дня мають зійти останні сніги, а тому спостерігали: якщо вода стікає шумливо, то повинні бути густі трави, а тихо — кволі.Народна поговірка стверджує: «Як Хризант погідний, то буде рік дорідний».
Василя Теплого (4). Якщо утворилося гало навколо сонця, то буде добрий урожай.
На Теплого Василя радується зілля.
Захарії і Якова (6). «На Захарії і Якова весна бува ніякова».
Спостерігали, якою буде ніч: теплою — на добру весну, а холодною — «не жди з моря погоди».
Благовіщення (7). Традиційно це найбільше весняне свято. Селяни з особливою пошаною ставилися до нього, оскільки вважали, що «Бог у цей день благословляє всі рослини», а відтак було за великий гріх братися забудь-яку роботу. Особливо застерігали вагітних жінок, бо як працюватимуть, то неодмінно відріжуть ніжку своїй дитині. Існує повір'я, що навіть птиця на Благовіщення не в'є гнізда. За легендою, зозуля тому не має свого кубла й підкидає яйця в інші, що «колись на свято вила гніздо, і Бог їй відібрав пам'ять».
Якщо хлопці зустрічали бузька, то показували йому священні хлібці, котрі спеціально тримали при собі для цієї нагоди, і окликували: «Бусень, бусень! На тобі голвоту, а ти мені жита копу!»; дівчата ж, зустрівши ластівку, брали в жменю землю й несли її на в город, щоб посіяти, — на тому місці обов'язково зійде кріп.
З Благовіщенням пов'язане й інше повір'я: в цей день чорногуз має обов'язково знести бодай одне яйце. Проте для домашньої птиці свято не приносило особливої радості; господарі намагалися не брати яєць з кубел, бо якщо доторкнутися до них рукою, то начебто вилуплюватимуться курчата з двома головами. Більше того, якщо корова чи овечка приносили приплід на Благовіщення,то деякі селяни одразу ж різали його, «бо з таких добра не ждати».
Великим гріхом вважалося на Благовіщення позичати вогонь. Цей звичай зафіксований на всій території України. А ось на Поліссі були переконані: якщо закопати в кінці посіву проскурку, то град обійде стороною таке збіжжя...
Чимало звичаїв, пов'язаних з Благовіщенням, побутувало на Закарпатті. Дівчата намагалися до схід сонця розплести волосся, обійти довкіл оселі й тричі замести в хаті долівку; сміття ж разом з віником відносили до річки і, набравши у відерце води, скроплювали нею те місце, де мали садити капусту, яка потім не слизнітиме (до речі, на Слобожанщині в цей день намагалися обов'язково висадити капустяну розсаду).
Особливі надії з цим святом пов'язували й пасічники. Дехто кидав у мед проскурку і підгодовував комах, щоб «зубастими були»; інші до медової сити добавляли червоного перцю і давали бджолам, щоб були здоровими. Найбільш марновірні ставили на льотки «вовчі пащі» («бджола, котра пролізе чере знеї, зуміє рдгризтися від чужих») або ж розстеляли перед вуликом червону тканину (най комахи зляться на напасників).
Деякі обрядодії пов'язані також і з свійськими тваринами. Щоб корови давали багато молока, ввечері, напередодні Благовіщення, наповнювали відра й дійниці водою, убезпечувались од відьом засівання ммаком-самосієм хлівів, спалювали старі постоли чи капелюхи, а попіл давали тим тваринам, які не звикали до пасовиськ. Крім того, в цей день намагалися не впускати до своїх осель чужих жінок і дівчат, «щоб лиха не принесли».
З Благовіщенням пов'язаний ще один обряд, котрий у (народі називали «Вдовичим плугом». Ця високо гуманна форма засвідчує про добродійство народної моралі і шляхетність суспільних взаємин серед простого народу. Саме в цей день сільські громади, зібравшись на свої віча, вирішували, хто і коли оброблятиме ниви вдовам та сиротам. Адже здавна на Україні існував звичай: першу весняну оранку починали в тих родинах, де не було господаря. Виконували цю нагальну і важливу роботу за допомогою толоки, тобто колективно і без оплати. Вважалося аморальним, якщо хтось з односельців, знехтувавши звичаєм, раніше од вдів починав орати в себе вдома.
Прислів'я, пов'язані з цим святом, стверджують: «На Благовіщення весна зиму остаточно переборола» чи «Благослов зиму руйнує», а тому уважно стежили за погодою.
Якщо ввечері зоряно, то вродять коноплі.
Яка погода на Благовіщення, така і на Великий день.
Гарна погода гарний врожай.
Туманний ранок — повіддя на річках.
Якщо на Благовіщення лежить сніг — літо неврожайне.
Якщо з'являться жаби і зникнуть, то стільки ще буде холодно.
Благовіщення без ластівок - холодна весна.
На Благовіщення всяка гадь вилазить з гнізда.
На Благовіщення зими не лай, а саней не ховай.
На Благовіщення чорногуз прилітає і ведмідь встає.
На Благовіщення птиця гнізда не в'є.
На Благовіщення півень на порозі нап'ється, то на Юрія (6.05) віл напасеться.
До Благовіщення кам'яна весна.
Благовісника, архангела Гавриїла (8).Архангел Гавриїл вважався володарем блискавок, а тому намагалися відповідно вшанувати свого покровителя, «щоб блискавкою не спалив хати».
Люди вірили, що все народжене в цей день «буде не благовісне»: в ягнят з'являться «кручаки» — черви в голові, а із знесеного яйця не вилупиться курча тощо. Якщо пізня весна, то з Благовісника сіяли ярину.
Мотрони (9). Завершується приліт ранніх птахів. Мотря вийшла з хати пташок зустрічати.
Мар'ї (14). Якщо на Мар'їн день повінь, то вродить густа трава; коли ж не прошумлять таловоди, то літо буде холодне і дощове.
Федула (18). До цього дня намагались не виставляти подвійних вікон, бо «До Федули ще не раз морози були», а коли «Прийшов Федул — тепло роздув». Цей день буває переважно сонячним або дощовим.
Родіона, Руфи (21). Період, коли Сонце зустрічається з Місяцем. Очевидно, в цей день у давнину вшановували диких звірів і плазунів. Про це свідчать численні обряди в різних регіонах України. Одні інформатори стверджували, начебто на Родіона вилазить із землі всяке гаддя, але його в цей день не можна вбивати, бо «Хто побачить гадюку і вб’є, то сонце три дні буде плакати».
Відтак, запримітивши плазуна, казали:«Гадина, гадина! Не кажи ти гадові, що я тебе бачила, і я не буду нікому казати». Власне,побутувало повір'я, що на Родіона з'являються із землі загадкові «руфи» —такі собі невизначені істоти.
У цей день господині намагалися вперше винести на двір маленьких курчат або гусят із зав'язаними очима; це для того, щоб «ворони та шуліки сліпли». Натомість,побачивши вперше журавлів, брали грудочку землі, розмішували її з просом, і коли його висіяти, то воно щедро заврожаїться; або ж навколо себе збирали соломинки й клали в гусяче гніздо «на приплід та несучість».
Почувши грім, дівчата миттю бігли вмиватися і витиралися червоною полотниною, щоб на щоках з'являвся рум'янець. Чоловіки ж притулялися до дерева, аби «не боліла спина під час жнив», бо на Руфи «рушиться» (тобто проростає)зерно.
Якщо цього дня добра погода — буде погоже літо, а якщо негода — холодне і дощове; якщо наступного дня погода не встановиться то рік буде сухий.
Терешка (23). До цього часу мають стужавіти дороги, а відтак завершується найбільше бездоріжжя.
Зенонів день (25). Весна землю парить.
Мартина (27). Якщо жаби на Мартина кричать, а після Мартина мовчать - неодмінно похолодає.
Зосима (30). Зосим, як і Саватій, вважається покровителем бджіл. Віддавна на Україні, де був вельми розвинений цей промисел, пасічники особливо шанували своїх патронів, насамперед Зосима. Всюди на пасіках з початком медозборів виставляли ікони захисника бджіл, відправляли молебні і влаштовували різноманітні обряди.
У побутовому житті було безліч пасічницьких молитов та заклинань од злодіїв, хижаків, мору тощо. Для прикладу наведу лише одну молитву-заклинання, якою користувалися власники бджіл на Поліссі:
«Полети ж, моя пчілко, на всі чотири сторони за жовтими восками, за солодкими медками, приспор медку в свої вулики. Як риба-щука біжить по воді, нехай так моя пчілка поспішає до моєї пасіки; як по стовпових річках та по тічках біжить вода до моря, отак би й до мене, раба Божого, моя пчола летіла з усіх- усюд — з темних лісівта луків, з боліт, чорних хащ, де вовки не водяться й птиця гнізда не в'є, з чистих полів, назбиравши ярих восків, сідали досвоїх вуліїв з приплодом господу Богу на офіру во славіє, а мені, рабові Божому, на пожиток во віки віків, амінь!»
У цей день власники бджіл тричі обходили пасіки зі страсною свічкою та свяченою водою, скроплювали нею всі вулики, а при вході прибивали «вовчу пащеку», щоб бджоли «могли одгризтися від напасників».
Про бджіл, які вважалися священними створіннями (їх не можна було проклинати, навіть казати, що вони «здохли», а тільки «згинули», «вимерли», бо «то Божа комаха»), побутувало безліч прислів'їв та прикмет.
Вербна, Цвітна неділя. Шоста і остання неділя семитижневого Великого посту, після якої вже надходила Паска. В цей день жінки святять вербові галузки і зберігають їх до вигону в поле корів. Виганяючи з хліва а бодвору тварин, символічно «били» ними, щоб корови та телиці скорше побігали. Крім того, зайшовши до хати, матері «освячували» своїх дітей легким поцьопуванням різочки, щоб були слухняними й чемними, приказуючи: «Не я б'ю — верба б'є, недалечко красне яєчко! За тиждень уже Великдень».
На Закарпатті Вербну неділю ще називали Цвітною. Освячені галузки верби затикали під образи, а чоловіки приправляли їх до капелюхів.
З Вербною неділею суголошуються й деякі прислів'я.
Прийде тиждень вербовий — бери віз у дорогу дубовий.
Дме вербич — кожуха тербич.
Вербич — два кожухи тербич.
Верба красна (святили тільки цей вид) —б'є напрасно, верба біла — б'є за діло.
Чорний тиждень. Він пов'язаний з розп’яттям Ісуса Христа і ним закінчується Великий піст. Кожен день тижня мав свою назву: чорна середа, чистий, або живий, четвер, великодня п'ятниця, великодня, чи страсна, субота.
На особливу увагу заслуговує чистий четвер. За християнським вченням, у цей день пізно ввечері один з дванадцяти учнів — горезвісний Іуда — за тридцять срібних продав свого вчителя Ісуса Христа, якого й розіп'яли опівночі. Тому вважали, що в четвер оживають усі зловісні гади і плазуни. Відтак люди намагалися • цей день обов'язково вмитись або скупатися, тобто очиститись од гріхів, як це вчинив Пілат; перед тим як провести екзекуцію, він вимив руки і сказав: «Я не беру на себе вини, бо не бачу провини в ньому».
У Карпатах чистий четвер називали ще «живим», а тому гуцули з цієї нагоди розпалювали вогонь і тримали його доти, доки не вигонили тварин на пасовиська. Ним обкурювали домашню худобу від злих духів. Ввечері, після відправи у церкві, люди запалювали свічки і намагалися принести живий вогонь до хати, щоб зробити на сволокові чорний хрестик.
Особливо клопітно жінкам у страсну суботу. Адже потрібно напекти пасок, нафарбувати яєць і посвятити їх у церкві. Звечора біля храмів розпалювали вогнища, щоб біля них могли погрітися ті, хто прийшов на всеношну. З цим вогнем пов'язана біблійська історія, згідно з якою, коли помирав на розп'ятті Христос, довкіл ватри разом з охороною сидів і Петро.
Вважалося за велику честь для тих, хто прийшов на всеношну, не заснути. Побутувало повір'я: якщо в цей час спить господар, то виляже пшениця, а коли господиня — льон; дітей заохочували в такий спосіб: якщо не проспиш всеношної, то неодмінно знайдеш кубло дикої качки...
Великдень, Паска. Одне з найбільших, після Різдва, християнських свят. Воно приурочене воскресінню Христа. Започатковується обряд удосвіта сповістою священика «Христос воскрес!». Після врочистого обходу храму починали святити паски і крашанки. Потім люди розходилися по домівках, щоб сповістити про велику радість, вітаючи одне одного: «Христос воскрес!» їм відповідали: «Воістину воскрес!» і цілувалися тричі.
Найпершими верталися з всеношної дівчата. «Як за нами люде йдуть додому,—казали одна одній,— так би за нами й свати йшли!» Умившись з крашанками («щоб рум'яними щодня були щоки»), сідали за стіл. Господар зі свяченої паски обрізав з трьох боків скибочки, приказуючи: «Бог-отець,Бог-син і Бог-дух святий». Ці окрайці тримали до закінчення свят і віддавали худобі. Натомість крашанками грали «навбитки».
Загалом Великдень — родинне свято, а тому в гості майже не ходили. Лише молодь по обіді збиралася в центрі села, і дівчата водили хороводи, а підлітки, набравши крашанок, грали «навбитки». Це було вельми забавне серед дітвори, а то й парубків дійство. Крім того, дівчата заздалегідь готували писанки й дарували тим хлопцям, до яких лежало серце.
Обряд Паски у давнину асоціювався з вмираючими та воскресаючими богами. Очевидно, звичай пекти паски і фарбувати яйця перейшов ще з дохристиянських вірувань. Не випадково в Карпатах на паску клали зубки часнику як охоронний символ.
Шити, білити, а завтра Великдень.
Обійдеться на Великдень без гречаної паски.
Не кожен день Великдень.
Не кожен день Великдень, а хліб — не паска.
На Великдень сорочка хоч лихацька, аби біленька, а на Різдво хотя й сирова, аби нова.
Дороге яєчко к Великому дню.
Де той у Бога Великдень, а він уже з писанками та крашанками.
На Великдень перший раз закує зозуля.
Де вовк на Великдень зачує дзвони, то буде цілий рік крутитися.
Квітневий день рік годує.
Хто в квітні не сіє, той у вересні не віє.
Квітневої роботи на май не відкладай.
Квітень з водою, а травень з травою.
Теплий квітень, а мокрий май — буде в полі урожай.
У березні поскачи, а в квітні пограй, то дідька їстимеш коровай.
Сон на зиму відклади, а діло в квітні зроби.
У квітні ластівка день починає, а соловей кінчає.
У поле вирушай, козаче, вже весна соком плаче.
Весна днем красна.
У весняну погоду і смутний веселим буває.
Де багато пташок, там нема мурашок.
Посієш вчасно, то вродить рясно, а посієш рідко, то вродить дідько.
Весна багата на квіти, а хліба в осені позичає.
Трапляється такий год, що на день по сім погод.
Апріль — корові запрій, май — корові дай.
Апрільський сніг такий, як жіночий плач.
Сухий квітень — голодний рік.
Мокрий квітень, сухий май — буде в клуні рай.
Квітень-переплітень, бо переплітає трохи зими, а трохи літа.
Ластівки вилітають — годину обіцяють.
Журавлі прилетіли і полудень принесли.
* * *
Пізня весна — ознака того, що влітку переважатиме холодна погода.
Якщо жайворонки багато й довго співають — утримається ясна погода без опадів, якщо ж їх не чути від самого ранку — чекай негоди.
У квітні ранковий туман віщує ясну погоду.
Високі, пір'їсті хмари, що нерухомо висять, ніби розірвані,— така погода утримається.
Купчасті хмари надвечір не зникають — погіршиться погода, задощить.
Вранці хмариться, але до обіду проясніє і з'являться купчасті хмари —завтра буде сонячна погода.
Черемха зацвітає передостанніми весняними заморозками.
Якщо спливе на поверхню листя німфеї —кінець нічним приморозкам.
Рясно цвіте горобина — на добрий урожай льону.
За цвітінням осики визначають строки ранньої сівби моркви, а за цвітінням черемхи — картоплі.
Закурілася ліщина —час орати.
Розпустився дуб — пора сіяти горох.
Якщо дуб раніше од ясена розпустився — на сухе літо.
Зазеленів березовий гай — пересаджуй дерева.
«Місячник лісу» — від цвітіння ліщини до появи китиць на черемсі.
Доки не розвилася жовта верба — не висаджуй у грунт будь-якої розсади.
Появився сокорух у клена та інших дерев — настане тепла погода.
На луках чи в лісі розпустилися золотаво-жовті дзвіночки первоцвіту — настануть теплі дні.
Багато шишок на соснах та ялинах — на врожайний рік жита та пшениці.
Якщо на початку квітня грім — на тепле літо.
Туман стелиться по воді — на ясну погоду, піднімається вгору — на негоду.
Вранці проти сонця туман — дощу не буде.
Якщо квітневий дощ починається з великих краплин, то ненадовго.
Перші гриби — зморшки та сморжі — виросли на пагорбі, то на дощове літо, коли ж в улоговині —на сухе.
Закумкали жаби — можна садити кукурудзу.
Жаби не квапляться розпочинати свої перші весняні концерти — ще повернеться холод.
Повернулися з півдня перелітні кажани — прийшла справжня весна.
Горобці сидять настовбурчившись — незабаром збереться на дощ.
Ластівки почали лаштувати гнізда — настало стійке тепло.
Копита - в коней потіють — на тепло.
В який бік лягає тварина спиною, звідти повіє вітер.
Якщо в морозяний день заспівав півень — потепліє.
Якщо кури злітають на найвищі місця в курнику чи на подвір'ї — чекай опадів.
Галки сідають на верхів'я дерев — до тепла, а всередину шиються — на мороз.
Граки групами, покрикуючи, метушаться над гніздами — то сядуть, то знову злетять —погода переміниться.
Журавлі летять мовчки, низько й швидко — на негоду.
Перелітні птахи летять зграями — на дружну весну.
Жайворонки зранку не співають — на дощ.
Якщо жайвори здебільшого співають у ранці— чекай доброго врожаю з раннього посіву,якщо ж під обід — ліпше вродить середній посів.
Згадай, коли вперше почув жайворонка: якщо вранці й у хмарну погоду — літо буде дощове і врожайне.
Ранній виліт бджіл — ознака, що настане тепла весна.
Якщо у квітні кропивниця сідає на вулики — буде медовий рік.
Великі роси — на добрий врожай.
Проліски дивляться на світ веселими блакитними очима — буде хороша погода; перед негодою сплющуються й никнуть.
Вітер дме вночі — з'явиться вдень вода,тобто занегодить.
Якщо вітер до вечора не стихає і напрямок його не міняється проти ходу годинникової стрілки — ознака тривалих опадів.
Сині хмари — на тепло й опади.
У квітні вітер з південного заходу — чекай тривалої негоди.
Барвінок щойно з-під снігу і одразу рясно зацвів—трави влітку буде багато.
Верба зацвіла, коли стояла ясна й тепла погода,— літо буде тепле й щедре на мед.
Якщо весна була маловітряна, то літо буде сухе.
Якщо кожух став гнучким і м'яким — чекай тепла й опадів.
Якщо навесні на повієві чи лободі перше листя вужче од звичайного — літо буде сухей спекотне.
Коли розпочинається весняна оранка,зверніть увагу: якщо в борознах буде багато лялечок хруща... то це віщує добрий врожай проса, а ось вишні вродять погано.
У квітні ясні ночі закінчуються приморозками.
Ні холодніший од березня, ні тепліший од травня квітень не буває.
+ Неодцвітні барви
Ненька винесли з комори запахущу,вибілену на сонці та випарену в жлуктілляну полотнину, приміряли на мені дві сталки й мовили:
—Зшиємо з неї новенькі штанці до школи. Ось тільки не знаю, в який колір їх пофарбувати?
—В чорний,— відказав я,— щоб не дуже бруднилися...
—Може, й так,— зголосилися вони.— Тоді катай до Ярчиш і назбирай вільхових шишечок. Завтра і пофарбуємо!
На радощах, що і в мене будуть новенькі зі шлеєчкою штанцята, я побіг до лісу, і під вечір у натопленій печі вже парилися в казанку їжакуваті вільхові шишечки. Наступного дня, зцідивши густу настоянку,ненька замочили в ній доморобну тканину. За півгодини на подвір'ї вже висихало пофарбоване полотно.
До школи я пішов у обнові. І хоч інші перевесники також гордували новенькими штанцями, проте мої мали, як мені здавалося,особливу принаду — темнуватий, з ледь помітним коричневим відтінком колір одрізнявся від багатьох.
Двоє літ я проходив у тих штанцях. Од частого прання вони збіглися, але фарби невицвіли на сонці, не сполоскалися водою.Згодом у нас з'явились, як ми казали, «лавошні», тобто куповані вироби, проте найдовшу по собі пам'ять залишив о той перший шкільний «костюмчик», пофарбований« у вільшаний колір». Якось переглядаючи доморобні експонати, я випадком натрапив і на нього. Багато чого пригадалося, та найбільше мене вразило, що мамине фарбування не одцвіло з літами...
Не один рік збираю рецептуру народних барвників. У послужливій колекції сотні рукомесних виробів, серед яких переважно вишиті узори. Окремим з них за сто й більше літ, але вони не втратили своєї принади; вимережані народними майстринями у тилітарні речі зберігають свіжість тонів, наче їх учора нанесли на полотно. Серед цієї колекції сусідить і мамине рукодільництво.
Художнє оздоблення полотна — давня традиція українського народу. Як засвідчують вітчизняні й зарубіжні джерела, вишиті узори відомі ще в докиївській Русі. Про це підтвердила і виставка м'яких тканин, що експонувалася в Києві. Відомо, що спеціальна прислуга оздоблювала кольоровими нитками пишний одяг для князів та їхніх челядників. Фрагменти таких сюжетів знаходимо на багатьох фресках давніх соборів, зокрема й Софійського.
Особливого розвою серед простого народу набуло вишивання. У середньовіччі годі було знайти родину, в якій би не захоплювалися мистецтвом вишивки. Нею обрамлювали практично всі господарсько-побутові вироби — сорочки,фартухи, скатертини, рушники, верхній одяг тощо. Звісна річ, повсюдний ужиток рукомесниитва вимагав значної кількості підручного матеріалу, зосібна кольорових йиток, а по-народному лучки. її виготовляли в домашніх умовах, віднаходячи природні рослинні й мінеральні барвники. Довголітній досвід наших пращурів одпрактикував значну кількість рецептів отримання найтонших нюансів кольорових відтінків.
На жаль, переважна більшість набутого довголітнім народним досвідом рецептування нині втратилася. Причин тут кілька: масове виготовлення фабричних тканин і барвників, поступове згасання народної культури і відхід носіїв традиційного досвіду. Все це, разом узяте, унеможливило тривкість довголітньої практики. І хоч процес цей природний, але від того не легше: на наших очах зникають унікальні форми народознавчої культури.
Час од часу переглядаючи зібрані в етнографічних регіонах України вишиті оздоби, дивуюся одній обставині: від довголітнього вжитку береги рушників і сорочок зносилися, тканина поцяткувалась рудими окрапинами, а ось кольорових візерунків не торкнулася руйнівна рука часу — свіжість тонів така ж природна й чаруюча, наче з'явилися вони минулої зими. Думаю собі: чому сьогоднішні фарби, маючи безліч компонентів, подарованих хімічною промисловістю, так швидко линяють? Ось тут би й скористатися сучасним фахівцям мудрим досвідом своїх попередників.
Власне це й змусило мене глибше зацікавитись традиційними рецептами виготовлення народних барвників. Скажу одразу: на багатий ужинок я не сподівався, адже рідко хто, навіть з літніх, може нині пригадати, а тим паче детально розповісти про технологічні прийоми. І все ж якусь дещицю таки вдалося вилучити з людської пам'яті.
Традиційно виготовляли барвники з багатьох компонентів живої природи — кори дерев, листя, коріння, плодів та квітів. Для кожного окремого випадку були свої строки збирання й заготівлі сировини, суворий режим дозування, чітка технологія заварювання тощо. Особливих канонів дотримувалися при заготівлі трав — тут, як вважають знавці своєї справи, багато залежало, на яку фазу місяця, в який день, навіть годину зібрано барвникове зілля. Скажімо, материнку й мокринку, з котрих готували червону фарбу, збирали лише в досвіта на день Луки (5 травня). При цьому зело годилося зривати не голіруч, а в рукавицях, щоб при фарбуванні «нез'являлися на тканині чи пряжі плями» (скажіть, чим не аптечна стерильність?!).
Практично з кожної бадилинки, яка зростала в саду, на городі, полі чи лісі,можна було отримати барвник. Те чи те зело слугувало добрим присховком неодцвітних барв. З дикої груші, наприклад, виготовляликілька фарб: з кори — темно-коричневу, злистя — жовту; з кисличок (диких яблунь) рецептували жовтавий, з досить ніжними відтінками колір. Цими настоями фарбували нитки й тонку тканину.
Подібні фарби (жовті та світло-жовті) отримували з квітів ромашок, горицвіту, бростей молодої тополі і навіть з гречаної полови. Для темно-синіх барвників використовували цвіт еону, а для зеленої — чорної ружі та рясту.
Особливо ужитковим для українських селян був коричневий колір. Ним фарбували вовняні вироби, переважно свити. Для цієї мети заготовляли кору верби, крушини(вовчих ягід), дуба, берези, листя та шкаралупу волоського горіха, вижатий сік хмелю, латаття, лушпиння цибулі тощо. Нерідко вдавалися і до комбінування, щоб отримати потрібний відтінок. Настій з кори вільхи давав, скажімо, коричневий колір, а в поєднанні з березовим листям набував жовтавих тонів. У такий спосіб «добували» оранжеві та чорні барвники. У повсякденній практиці використовували також ягоди крушини та бузини, інших дикоростучих кущів.
Особливої уваги заслуговує чинбарський промисел. Для сучасного читача термін цей майже невідомий (та й, далебі, дивуватися тут нічого — навіть словник української мови в 11 томах не фіксує цього тлумачного гнізда). Між тим у давнину, а подекуди ще в перші повоєнні роки, чинбарство було досить розвиненим заняттям — вичиняти шкіри тварин.
Я не зупинятимуся на самому процесі чинбарювання — то окрема тема розмови,— а зупинюся лише на одному з різновидів — дубленні шкіри, тобто її кольоруванні. Як відомо, виробництво овчини, окрім обробки, вимагало й дублення, тобто фарбування в червоно-жовтий колір. Після вичинки шкіру замочували в спеціальному розчині. Його виготовляли з кори верби і дуба (темніший колір) та вільхи (світліший); якщо хотіли отримати чорне тло, то для дублення брали жолуді, подрібнювали їх і готували барвник.Деякі чинбарі, щоб надати поверхні виробу шляхетнішого вигляду, натирали шкіру шматком випаленої цегли.
Були й інші способи кольорування. Є свідчення, що на Поліссі та Прикарпатті для цієї мети використовували й мінерали. Нерідко нитки фарбували в рідині, настояній на іржавому залізі чи природних покладах руд або ж окремих сортах глин.
Тривкість і відтінки кольорів залежали од багатьох факторів — якості сировини, її дозування, комбінування з іншими компонентами, терміну вимочування тканини в барвнику. Відвар готували здебільшого шляхом настоювання. В казан засипали сировину, заливали її гарячою водою і на ніч ставили в тепле приміщення. Через добу барвник уже був ютовий до вжитку (виняток — коли дубили шкіру; настої готували значно довше). Відтак у дубитель занурювали нитки чи тканину і кип'ятили їх 15—20 хвилин. Від тривалості кип'ятіння власне залежала барвистість кольору. Щоб краще проходив процес і якість фарбування була високою, до розчину додавали розсіл з-під помідорів, огірків, квашеної капусти і навіть сіль.
Ось така, якщо коротко, загальна технологія отримання народних барвників. Проте розповідь була б неповною, якби ми незгадали про знаменитий червець. Пам'ятаєте хрестоматійні рядки зі «Слова о полку Ігоревім»: «Черлен стяг, біля хоругов,черлена чілка, срібне стружіє — хороброму Святославичу»?
Термін «червлений стяг», «червлене знамено» широковживаний у давньоруських літописах і означає багряний, або червоний колір. У ті далекі часи руські вої свої знамена фарбували саме в такий колір. Барвник отримували з сокоживноі комахи — кошенілі. Один з її різновидів — восковийч ервець — використовували . для виготовлення «білого воску», а з самої кошенілі добували червону фарбу. Цей промисел був відомий у Київській Русі ще з X століття. Серед інших оброкових повинностей древляни змушені були давати київським князям «по ложці червецю з осідла». Виготовлений з нього високоякісний барвник, крім усього, мав величезний попит в іноземців. Візантійські купці спеціально споряджали по «руську фарбу» каравани до Києва. Навіть море,через яке пливли іноземці, називали в давнину Червним, і тільки згодом воно транскрибувалось в Чорне.
Ремісники тримали в глибокій таємниці рецепт виготовлення червленої фарби. Відтак попит на неї на світовому ринку був величезний. Ось чому, колонізувавши українські землі, польська шляхта в першу чергу намагалася монополізувати цей ходовий промисел. У рукописному трактаті про народний календар Овруччинн стверджувалося, що до 1848 року «в багатьох селах повіту селяни були забов'язані інвентарями давати податок з червецю, до чого вживано міру дерев'яної ложки».
Значним осередком цієї торгівлі згодом стала Галичина, яку через те так і назвали— Червоною Руссю. Яків Головацький з цього приводу писав: «Стародавнії червенськії городи особливо займалися роздобуванням і торгівлею сего предмета - і від него получили своє назване».
Як вважають деякі вчені, від червецю й пішла назва на Україні першого літнього місяця, бо саме в червні заготовляли наші предки цю дефіцитну комашку, з якої виготовляли нев'янучу фарбу.,
У давніші часи практично майже всі процеси, пов'язані з фарбуванням, грунтувалися на народному досвіді — чіткій структурі заготівлі, виготовлення і вживання природних барвників тощо.
У попередньому матеріалі я вже розповів про писанкарство на Україні. Скажу принагідно: щоб виготовити справжню, за всіма ознаками писанку, майстриня мала використати від п'яти до семи різних барвників, кожен з яких мав свій тон, свою технологію приготування. А якщо додати до цього, що їх, себто писанки, виготовляли практично в усіх селах, то можемо уявити,скільки потрібно було мати фарби!
З цього приводу варто наголосити ось на чому. Хоча згодом, коли з'явилися хімічні замінники і люди, з огляду на їх дешевизну й побутову практичність, почали масово користуватися покупною фарбою, та розписувати яйця намагалися виключно природними барвниками. І нині справжні майстри своєї справи послуговуються лишет радиційним методом. Рослинні фарби мають кілька переваг: вони природніші в своєму кольоруванні, м'якість тонів надає виробові естетичнішої і художнішої приваби, значно довше зберігають колір, зручніші в роботі, і, нарешті, пофарбовані писанки майже не псуються, тоді як хімічні замінники сприяють швидкому «зношуванню» яєць.
До речі, у багатьох регіонах і дотепер фарбують крашанки (себто яйця одноколірного тону) тільки природним розчином. Для цього використовують відвар з лушпиння цибулі. Літні люди вважають, що хімічна фарба псує не тільки естетичний вигляд виробу, але й його смакові якості, бо крашанки, на відміну від писанок, слугують як обов’язкова обрядова їжа великодніх свят.
Як уже мовилося вище, природні барвники виготовляли не лише з рослин та деяких видів комах. Для цієї мети використовували окремі породи глини. Під час однієї з експедицій мені пощастило виявити осередок, до речі, єдиний на Україні, по заготівлі вохри. В селі Тремтячому Миргородського району на Полтавщині два брати і дотепер спеціалізуються на цьому давньому ремеслі.
Тут добувають вохру (по-місцевому — рудку) лише в одному місці — урочищі Тремтячому. На крутосхилах пагорба викопують колодязь глибиною до 17— 20 метрів, і, натрапивши на смужку жовтої глини, яка сягає висоти не більше 10 15сантиметрів, відрами витягують її на поверхню. Потім у спеціальній печі сировину перепалюють, подрібнюють і зволожують.
Нині вохрою обмазують нижні частини зовнішнього і внутрішнього інтерєра жител. Якщо вам доведеться побувати на Полтавщині, зверніть увагу на жовто-гарячі кольори осель, обмазаних на призьбній частині. Вони немовби горять осінніми барвами, створюючи святковий настрій і естетичну вишуканість. Це і є природна мінеральна фарба — рудка.
У давніші часи, зосібна і в перші повоєнні роки, коли бракувало промислових масляних фарб, на Подніпров'ї вохрою кольорували жерстяні дахи. Рудку розводили в олії і змазували бляшану покрівлю. Як стверджували очевидці, така фарба не тільки не поступалася сучасній хімічній, але й у деяких випадках була практичнішою — довше зберігала служивість і колір. Оброблені в такий спосіб дахи не вимагали повторного фарбування протягом десятиліть.
Розвиток промислового виробництва активно вплинув на всі сфери господарьскої діяльності людей. Механізація трудомістких процесів, масове застосування замість природних штучних замінників сприяли повсюдному занепадові традиційних промислів, а отже й втрати набутого довголітнього досвіду. Зайве переконувати, що розвиток індустріалізації — явище позитивне, якщо воно не заперечує досвіду попередніх поколінь. Тільки в синтезі традицій та інновацій можна досягти прогресу.
На жаль, у багатьох сферах діяльності цією аксіомою у нас знехтували. Яскравий приклад цьому — безальтернативністьа томній енергії. Як наслідок — Чорнобильська трагедія. Вона, власне, і змусила багатьох задуматися: чи доцільно відмовлятися од народних традицій, якщо вони мають незаперечну цінність? Хіба, скажімо, хімічні добрива вирішили нашу продовольчу проблему? Натомість їх безконтрольне застосування призвело до величезної небезпеки для людей — наявності у продуктах високих доз нітратів.
Це значною мірою стосується і природних барвників. Візьмімо лише один аспект. Якщо у давнину кулінарні вироби — печиво, напої, цукерки тощо — виготовляли на рослинних концентратах, то нині їх замінено хімічними. Або ж така деталь: одвічно дитячі іграшки розцяцьковували мінеральними чи флоропохідними фарбами, що не являли будь-якої небезпеки для дітлашні. Сьогодні ж ми користуємося лише замінниками, до яких не завжди прихильно ставимося...
Практично кожна жива рослина, що оточує нас, таїть у собі секрет природного кольору. Наші пращури вміли добувати з комори природи без будь-якого ризику всі відтінки веселки. Ми ж, невдячні нащадки, не тільки призабули, але й знехтували чи навіть зганьбили досвід своїх попередників. і На моє глибоке переконання, рано чи пізно нам або ж нашим майбутнім поколінням доведеться повертатися до першооснов — шукати чи заново віднаходити рецептуру неодцвітних барв. Щоб полегшити цю справу, збережімо хоч те, що деінде залишилося в людській пам'яті.
|
